Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №275/689/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року

м. Київ

єдиний унікальний номер судової справи 275/689/24

номер провадження 22-ц/824/6367/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,

суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,

за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,

Учасники справи: позивач ОСОБА_1 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року /суддя Катющенко В.П./

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Десята Київська державна нотаріальна контора про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання особи такою, що не прийняла спадщину, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з вимогами про встановлення факту непроживання ОСОБА_2 разом зі спадкодавцем ОСОБА_3 на час відкриття спадщини ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) за адресою: АДРЕСА_1 , та визнання ОСОБА_2 таким, що не прийняв спадщину після смерті батька.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року у задоволенні позову відмовлено./а.с. 136-139/

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на те, що суд першої інстанції неправильно застосував положення частини третьої статті 1268 ЦК України та не врахував усталену судову практику Верховного Суду, згідно з якою сама лише реєстрація місця проживання спадкоємця за адресою спадкодавця не є достатньою підставою для визнання спадщини прийнятою. Апелянт вважає, що суд не встановив фактичне місце проживання відповідача на момент відкриття спадщини, а надані ним акти від 26.08.2024 та 29.02.2024, складені сусідами та посадовими особами, підтверджують, що відповідач фактично не проживав за адресою спадкодавця з 2006 року. Крім того, апелянт зазначає, що відповідач не вчинив жодних дій, які б свідчили про намір прийняти спадщину, а матеріали спадкової справи не містять доказів його звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини або про відмову від неї.

Відповідач та третя особа в судове засідання не з`явились, про час та дату судового розгляду повідомлені належним чином, тому колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за їх відсутності у відповідності до положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача, який з`явився в судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а судове рішення скасуванню з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови.

Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 .

На час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1 , були зареєстровані спадкодавець, його дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_1 (позивач) та син ОСОБА_2 (відповідач).

Позивач постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Відповідач був лише зареєстрований за адресою спадкодавця, однак фактичне місце його проживання на момент смерті батька позивачем оспорюється. Відповідач не звертався до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини або про відмову від неї. Спадкову справу заведено на підставі заяви дружини спадкодавця про відмову від спадщини.

Постановляючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції керувався статтями 1220, 1223, 1258, 1261, 1268, 1270 ЦК України про те, що спадщина відкривається внаслідок смерті особи, право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, а спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину; статтями 76-81, 89 ЦПК України про оцінку доказів.

Судом першої інстанції зроблено висновок про те, що позивач не довів фактичного непроживання відповідача разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а надані акти сусідів не є достатніми доказами без їх допиту.

Однак з таким висновком суду першої інстанції щодо обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову погодитись не можна з наступних підстав.

Відповідно до статті 15, частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому, способи захисту цивільних прав та інтересів, передбачені статтею 16 ЦК України, не є вичерпними, однак обрання особою певного способу захисту має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, а також забезпечувати його реальне поновлення. Суд, розглядаючи справу, зобов`язаний встановити, чи є обраний позивачем спосіб захисту ефективним, тобто таким, що призводить до відновлення порушеного права та узгоджується із положеннями закону, які регулюють спірні правовідносини. Як неодноразово зазначав Верховний Суд, суд не повинен обмежуватися лише формальним застосуванням норм права, а має виходити з того, чи забезпечує обраний спосіб захисту реальне поновлення порушених прав та інтересів позивача, чи не призводить до порушення прав інших осіб, чи відповідає він змісту правовідносин, що виникли між сторонами, та чи не є він декларативним, тобто таким, що не створює жодних юридичних наслідків для позивача.

У даній справі позивач, звертаючись до суду, фактично просить встановити юридичний факт непроживання відповідача разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнати його таким, що не прийняв спадщину. Разом з тим, наведені вимоги не створюють для позивача жодних самостійних правових наслідків у вигляді набуття права власності на спадкове майно, оскільки встановлення факту непроживання відповідача та визнання його таким, що не прийняв спадщину, саме по собі не призводить до автоматичного переходу права власності на спадкове майно до позивача. Факт непроживання іншого спадкоємця зі спадкодавцем та його неприйняття спадщини можуть бути встановлені виключно в межах позовного провадження про визнання права власності на спадщину, оскільки саме таке рішення безпосередньо впливає на обсяг спадкових прав позивача та створює для нього реальні правові наслідки у вигляді визнання за ним права власності на відповідну частку у спадковому майні.

Відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду, ефективним способом захисту прав позивача у спорах про спадкування є визнання права власності на спадкове майно, а не встановлення факту непроживання іншого спадкоємця зі спадкодавцем або визнання особи такою, що не прийняла спадщину.

Так, у постанові Верховного Суду від 26 липня 2023 року у справі № 641/3893/20 (провадження № 61-9235св22) зазначено, що вимога про визнання особи такою, що не прийняла спадщину, не є належним способом захисту, оскільки не призводить до відновлення порушених прав позивача, а лише констатує певний юридичний факт, який може бути встановлений у межах іншого позовного провадження. Аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 751/344/23 (провадження № 61-15493св23), де суд касаційної інстанції наголосив, що встановлення факту непроживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання його таким, що не прийняв спадщину, не є самостійним способом захисту, а підлягає встановленню при розгляді позову про визнання права власності на спадщину, де ці факти входять до предмета доказування.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 19 січня 2022 року у справі № 280/4/18 (провадження № 61-403св19) звернув увагу на те, що вимога про визнання особи такою, що не прийняла спадщину, не може розглядатися як окремий спосіб захисту, оскільки така вимога не відновлює порушеного права позивача, а лише усуває невизначеність у складі спадкоємців, що може бути досягнуто шляхом пред`явлення позову про визнання права власності на спадкове майно. З огляду на викладене, суди повинні відмовляти у задоволенні таких вимог, якщо позивач не доведе, що обраний ним спосіб захисту є ефективним та призводить до реального поновлення його порушених прав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-42гс20) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-31цс21) суд касаційної інстанції наголосив, що встановивши те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту, повинен відмовити у задоволенні позову незалежно від доведеності чи недоведеності фактичних обставин справи, оскільки правильне визначення способу захисту є обов`язком позивача, а суд не може виходити за межі заявлених вимог та обирати за позивача інший, ефективніший спосіб захисту.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, однак помилився у мотивах такої відмови, що не впливає на правильність кінцевого результату вирішення спору по суті. Оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту, відсутні підстави для задоволення його позовних вимог незалежно від доведеності чи недоведеності фактичних обставин справи, а відтак рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові з підстав, викладених у мотивувальній частині постанови.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України витрати покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року - задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2025 року - скасувати, відмовивши у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Десята Київська державна нотаріальна контора про встановлення факту непроживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання особи такою, що не прийняла спадщину, з підстав, викладених у постанові.

Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено 05.08.2026 р.

Головуючий: Судді: