Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №752/22992/25 — Київський апеляційний суд

Суд: Київський апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про захист прав споживачів»

Дата: 02 серпня 2026 р.

Справа: №752/22992/25

Суддя: Лапчевська Олена Федорівна

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року

м. Київ

єдиний унікальний номер судової справи 752/22992/25

номер провадження 22-ц/824/8607/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,

суддівБерезовенко Р.В., Мостової Г.І.,

за участю секретаря судового засідання Єфіменко І.О.,

учасники справи: представник позивача ОСОБА_1 ,

представник відповідача ОСОБА_2 ,

третя особа ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року /суддя Данілова Т.М./

у справі за позовом ОСОБА_4 до товариства з обмеженою відповідальністю «Комфортна оселя», третя особа: ОСОБА_3 про захист прав споживачів, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся з вимогами про визнання неправомірними дій ТОВ «Комфортна оселя» щодо односторонньої зміни способу визначення ціни та підвищення тарифів на утримання паркінгу, визнання недійсним п. 4.4 договору від 09.11.2018 року, а також зобов`язання відповідача здійснити перерахунок вартості послуг за тарифами, встановленими договорами.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року позов залишено без задоволення. /а.с. 188-198/

Не погоджуючись із вказаним рішенням, ОСОБА_4 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилався на те, що суд першої інстанції не повно з`ясував обставини справи та не дослідив умови договорів, укладених між сторонами. Зокрема, апелянт зазначає, що для машиномісць № НОМЕР_6/-1, 268/-1 та 246/-1 між ним і відповідачем були укладені договори, які передбачали визначення вартості послуг залежно від типу машиномісця, а також містили умову про обов`язкове письмове повідомлення споживача за 30 днів до введення нових тарифів з обґрунтуванням таких змін та укладення відповідної додаткової угоди. У разі незгоди споживача з новими тарифами та непідписання додаткової угоди відповідач мав право припинити надання послуг. Натомість, починаючи з березня 2020 року, відповідач в односторонньому порядку змінив спосіб визначення ціни - з розрахунку за типом машиномісця на розрахунок за тарифом, помноженим на площу машиномісця, та підвищив тарифи без укладення додаткових угод і без отримання згоди споживачів. Апелянт вважає такі дії неправомірними, оскільки вони суперечать умовам укладених договорів та принципам свободи договору, закріпленим у статтях 626, 628 та 638 Цивільного кодексу України. Крім того, апелянт посилається на те, що умова п. 4.4 Договору № 09/11-274(-2) від 09.11.2018 року є несправедливою у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки надає виконавцю можливість збільшувати ціну без надання споживачу права розірвати договір у разі такого збільшення. Апелянт також вважає, що суд першої інстанції не врахував положення Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» щодо нікчемності змін, внесених до договорів після 10.06.2018 року без погодження зі співвласниками, а також не взяв до уваги правові позиції Верховного Суду щодо статусу підземних паркінгів як спільного майна багатоквартирного будинку. Окремо апелянт зазначає, що рішення ухвалено суддею, якій до початку розгляду справи було заявлено відвід.

Відповідач у відзиві заперечує проти доводів апелянта та вважає рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим. Відповідач зазначає, що суд повно дослідив обставини справи, встановив, що підземний паркінг є окремим об`єктом нежитлової нерухомості, а відносини сторін регулюються цивільно-правовими договорами. На думку відповідача, підвищення тарифів було обґрунтованим, оскільки зумовлене зростанням фактичних витрат на надання послуг, зокрема вартості електроенергії, та відповідало умовам укладених договорів. Відповідач вважає, що споживачі були належним чином повідомлені про зміну тарифів через публікації в соціальних мережах та месенджерах, а їхня подальша поведінка - продовження користування послугами та здійснення оплат - свідчить про фактичне прийняття змінених умов договору (акцепт). Щодо відсутності підписаних додаткових угод, відповідач посилається на те, що законодавство не пов`язує настання правових наслідків виключно з фактом підписання додаткової угоди, а поведінка споживача після повідомлення про зміну умов має кваліфікуватися як конклюдентні дії, що підтверджують прийняття таких змін.

Третя особа ОСОБА_3 у додаткових поясненнях підтримала апеляційну скаргу та зазначила, що судом першої інстанції їй було незаконно відмовлено у доступі до правосуддя шляхом безпідставного повернення її позовної заяви та ігнорування клопотань про об`єднання справ.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а судове рішення залишенню без змін на підставі наступного.

Судом встановлено, що В ЖК «Park Avenue» позивачу ОСОБА_4 належать такі паркомісця (машиномісця) у підземному паркінгу:

- № НОМЕР_6 на -1 поверсі за адресою АДРЕСА_1 ,

- № НОМЕР_1 на -2 поверсі за адресою АДРЕСА_1 ,

- АДРЕСА_2 на -1 поверсі за адресою АДРЕСА_1 ,

- АДРЕСА_3 на -1 поверсі за адресою АДРЕСА_1 (машиномісце № НОМЕР_2 на -1 поверсі 02.04.2025 р. було продано іншій особі).

Між ОСОБА_4 та ТОВ "Комфортна оселя" укладені договори про умови користування машиномісцем та участь у витратах на утримання паркінгу для цих паркомісць, а саме:

1. Договір про умови користування машиномісцем та про участь у витратах на утримання паркінгу б/н від 28.02.2014 р. - для машиномісця № НОМЕР_6/-1

2. Договір про умови користування машиномісцем та про участь у витратах на утримання паркінгу б/н від 08.09.2016 р. - для машиномісця №

НОМЕР_3 . Договір про умови користування машиномісцем та про участь у витратах на утримання паркінгу б/н від 19.01.2017 р. - для машиномісця №

НОМЕР_4 . Договір про умови користування машиномісцем та про участь у витратах на утримання паркінгу № 09/11-274(-2) від 09.11.2018 р. - для машиномісця № 274/-2.

З березня 2020 року відповідач змінив спосіб визначення ціни з розрахунку за типом машиномісця на розрахунок за тарифом, помноженим на площу машиномісця, та підвищив тарифи. Позивач неодноразово висловлював незгоду з такими нарахуваннями та продовжував сплачувати за тарифами, що діяли до лютого 2020 року.

Постановляючи оскаржене судове рішення, суд першої інстанції вірно керувався статтями 15, 16, 322, 626, 628, 638, 901, 903 ЦК України про те, що договір є домовленістю сторін, а його умови визначаються на розсуд сторін, власник зобов`язаний утримувати своє майно, а замовник зобов`язаний оплатити надані послуги в розмірі, строки та порядку, що встановлені договором; статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» про заборону включення несправедливих умов у договори; статтями 1, 5, 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» про те, що підземний паркінг є окремим об`єктом нежитлової нерухомості, а не спільним майном багатоквартирного будинку.

Судом першої інстанції зроблено обґрунтований висновок про те, що підземний паркінг є окремим об`єктом нежитлової нерухомості, відносини сторін регулюються цивільно-правовими договорами, а не законодавством про управління багатоквартирним будинком, підвищення тарифів відповідає умовам договорів, а умова п. 4.4 договору від 09.11.2018 року не є несправедливою.

Доводи апеляційної скарги, апеляційним судом відхиляються з таких підстав.

Відповідно до статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно зі статтею 628 ЦК України, зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами. Зазначені норми закріплюють принцип свободи договору, який полягає у тому, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як вбачається з матеріалів справи, укладені між сторонами договори є цивільно-правовими договорами про надання послуг з утримання паркінгу. Ці договори укладені в письмовій формі, містять всі істотні умови, передбачені законом для даного виду договорів, та підписані обома сторонами без зауважень. Відповідно до статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Колегія суддів зазначає, що паркінг, який є предметом спору, є окремим об`єктом нежитлової нерухомості, а не складовою частиною спільного майна багатоквартирного будинку. Ця обставина підтверджується технічною документацією на об`єкт нерухомості, а також відомостями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», цей Закон регулює відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг. Оскільки паркінг не є спільним майном багатоквартирного будинку, а є окремим об`єктом нерухомості, відносини щодо його утримання не підпадають під дію вказаного Закону, а регулюються загальними нормами цивільного законодавства про надання послуг.

Щодо твердження апелянта про неправомірність односторонньої зміни способу визначення ціни та підвищення тарифів, колегія суддів зазначає наступне.

Умовами укладених договорів передбачено, що виконавець має право змінювати тарифи на послуги з утримання паркінгу у разі зміни економічних умов, зростання фактичних витрат на надання послуг, зміни ставок податків, зборів та інших обов`язкових платежів. /а.с. 174, п. 4.4 договору/ Про зміну тарифів виконавець зобов`язаний повідомити споживача письмово не пізніше ніж за 30 днів до введення нових тарифів. У разі незгоди споживача з новими тарифами, споживач має право розірвати договір в односторонньому порядку.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідач належним чином повідомив споживачів про зміну тарифів. Як встановлено судом першої інстанції, відповідач розміщував відповідну інформацію на дошках оголошень у паркінгу, у соціальних мережах та месенджерах (Telegram, Viber), а також надсилав повідомлення на електронні адреси споживачів. /а.с. 178/ Крім того, відповідачем було проведено загальні збори користувачів паркінгу, на яких обговорювалося питання зміни тарифів та способу їх розрахунку. Зазначені обставини підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема скріншотами повідомлень, протоколами загальних зборів, а також не спростовані позивачем належними та допустимими доказами.

Посилання апелянта на відсутність підписаних додаткових угод як на підставу неправомірності зміни тарифів є безпідставним. Відповідно до статті 651 ЦК України, зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У даному випадку умовами договору прямо передбачено право виконавця на односторонню зміну тарифів за умови попереднього повідомлення споживача. Крім того, після отримання повідомлення про зміну тарифів позивач продовжував користуватися послугами з утримання паркінгу та здійснював оплату до 2020 року, як повідомлено в суді апеляційної інстанції, за новими тарифами. Така поведінка позивача, відповідно до статті 642 ЦК України, кваліфікується як акцепт - прийняття пропозиції укласти договір на змінених умовах шляхом вчинення дій, які свідчать про волю особи.

Щодо несправедливості умови п. 4.4 Договору № 09/11-274(-2) від 09.11.2018 року, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Для визнання умови договору несправедливою необхідно встановити, що така умова створює істотний дисбаланс прав та обов`язків сторін, що призводить до порушення прав споживача. У постанові Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 201/11770/21 зазначено, що умова договору, яка передбачає право виконавця змінювати ціну послуг за умови попереднього повідомлення споживача та за наявності у споживача права розірвати договір у разі незгоди, не є несправедливою.

У даній справі пункт 4.4 договору передбачає, що виконавець має право змінювати тарифи за умови письмового повідомлення споживача за 30 днів до введення нових тарифів. При цьому споживач має право відмовитися від договору у разі незгоди з новими тарифами. Таким чином, оспорювана умова не створює істотного дисбалансу прав та обов`язків сторін, оскільки надає споживачу право вибору - прийняти нові тарифи або розірвати договір. Вказана правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 25 травня 2022 року у справі № 520/1770/21, де суд касаційної інстанції наголосив, що умова про зміну ціни не є несправедливою, якщо споживач має реальну можливість відмовитися від договору.

Посилання апелянта на те, що суд першої інстанції не врахував положення Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про житлово-комунальні послуги» щодо нікчемності змін, внесених до договорів після 10.06.2018 року без погодження зі співвласниками, є безпідставним, оскільки вказаний Закон не застосовується до спірних правовідносин з огляду на те, що паркінг є окремим об`єктом нерухомості, а не спільним майном багатоквартирного будинку. Відповідно до статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», його дія поширюється на відносини, що виникають у процесі надання та споживання житлово-комунальних послуг. Оскільки спірні правовідносини виникли з договорів про надання послуг з утримання паркінгу, що не є житлово-комунальними послугами у розумінні вказаного Закону, положення цього Закону до них не застосовуються.

Щодо порушення правил підсудності у зв`язку з розглядом справи суддею, якій було заявлено відвід, колегія суддів зазначає наступне. Як вбачається з матеріалів справи, заява про відвід судді Данілової Т.М. була розглянута судом та визнана необґрунтованою, про що судом постановлено відповідну ухвалу. /а.с. 105/ Відповідно до частини 3 статті 40 ЦПК України, якщо суд визнає заяву про відвід необґрунтованою, він відмовляє у її задоволенні. Вказана ухвала не була оскаржена позивачем в установленому порядку, а тому відсутні підстави вважати, що розгляд справи здійснювався неповноважним складом суду.

Таким чином, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та ґрунтуються на формальних міркуваннях. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку наявним доказам, правильно застосував норми матеріального права та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до статті 141 ЦПК України, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі відмови в позові покладаються на позивача. Витрати на професійну правничу допомогу, понесені відповідачем у зв`язку з розглядом справи в суді апеляційної інстанції, підлягають відшкодуванню на користь відповідача за рахунок позивача за умови їх документального підтвердження, обґрунтованості та співмірності.

Відповідачем на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції надано Додаткову угоду № 5 від 20 лютого 2026 року до Договору про надання правничої (правової) допомоги № 10/09 від 10 вересня 2025 року, укладену між ТОВ «Комфортна оселя» та адвокатом Пундик А.М., а також Акт про прийняття-передачу наданих послуг № 3 від 22 липня 2026 року. Відповідно до зазначених документів, адвокатом надано послуги зі складання відзиву на апеляційну скаргу, клопотання про долучення доказів та представництва інтересів відповідача в суді апеляційної інстанції. Загальна вартість цих послуг становить 20 000,00 грн.

Позивачем подано заперечення щодо розміру та реальності судових витрат відповідача. Заперечення мотивовані тим, що адвокат Пундик А.М. перебуває у фактичних трудових відносинах з відповідачем, надані докази витрат є підробленими та фіктивними, а розмір витрат є неспівмірним та завищеним.

Колегія суддів, дослідивши надані докази та доводи позивача, зазначає наступне.

Відповідно до частини четвертої статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Колегія суддів критично оцінює доводи позивача про підроблення доказів витрат, оскільки наявність додаткової угоди та акта приймання-передачі послуг, підписаних сторонами, є належними доказами виникнення зобов`язань між клієнтом та адвокатом. Сам по собі факт укладення додаткової угоди до подання апеляційної скарги не свідчить про її підробку, оскільки сторони мають право визначати умови оплати послуг на майбутнє, в тому числі на випадок подання апеляційної скарги іншою стороною. Відсутність доказів фактичної оплати послуг на момент розгляду справи не є безумовною підставою для відмови у стягненні витрат, оскільки умовами договору передбачено відстрочення платежу.

Щодо доводів позивача про те, що адвокат Пундик А.М. перебуває у фактичних трудових відносинах з відповідачем, колегія суддів зазначає, що наявність системних ділових відносин між адвокатом та клієнтом, а також представництво інтересів клієнта у значній кількості справ, не свідчить про фіктивність укладених договорів, а є звичайною практикою адвокатської діяльності. При цьому, навіть за наявності трудових відносин, право на відшкодування витрат на правничу допомогу не втрачається, якщо такі витрати документально підтверджені та обґрунтовані.

Оцінюючи співмірність заявлених витрат, колегія суддів враховує складність справи, обсяг та характер виконаних адвокатом робіт, час, витрачений на їх виконання. Відповідач був змушений забезпечити професійний захист своїх інтересів у зв`язку з поданням апеляційної скарги, що вимагало витрат часу та зусиль адвоката.

Колегія суддів також враховує, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження того, що заявлений розмір витрат є явно завищеним порівняно з ринковими цінами на аналогічні послуги в регіоні. Доводи позивача про неспівмірність витрат є суб`єктивними та не підтверджені належними доказами.

З урахуванням викладеного, керуючись принципами пропорційності, розумності та справедливості, колегія суддів вважає заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн таким, що відповідає критеріям співмірності, реальності та необхідності таких витрат, з огляду на складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг та час, витрачений на їх виконання.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 11 квітня 2023 року у справі № 759/20724/18, від 15 червня 2023 року у справі № 686/3144/22, де суд касаційної інстанції наголосив, що розмір витрат на правничу допомогу вважається співмірним, якщо він відповідає критеріям реальності, обґрунтованості та необхідності таких витрат, а також з урахуванням складності справи та обсягу наданих послуг.

Таким чином, на підставі статті 141 ЦПК України, з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати на професійну правничу допомогу, понесені в суді апеляційної інстанції, у розмірі 20 000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року - залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 січня 2026 року - залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Комфортна оселя» 20 000 грн витрат на правову допомогу, понесених в суді апеляційної інстанції.

Дані сторін:

позивач ОСОБА_4 , адреса АДРЕСА_4 РНОКПП НОМЕР_5 ;

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю "Комфортна оселя" адреса м. Київ, вул. Деміївська, буд. 29, 03040 РНОКПП 35241463.

Постанову суду апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення.

Повний текст постанови складено 05.08.2026 р.

Головуючий: Судді:

Оригінал: reyestr.court.gov.ua