Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №420/19655/24 — Касаційний адміністративний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 420/19655/24

адміністративне провадження № К/990/15781/26

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Дашутіна І. В.,

суддів Загороднюка А. Г., Соколова В. М.,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025, ухвалене суддею Вовченко О. А., та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026, ухвалену колегією суддів у складі Ступакової І. Г., Бітова А. І., Лук`янчук О. В., у справі № 420/19655/24 за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

У провадженні Одеського окружного адміністративного суду перебувала справа за адміністративними позовами ОСОБА_1 , яка звернулася до суду в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Державної міграційної служби України (далі - ДМС) про:

- визнання протиправним та скасування рішення ДМС від 27.05.2024 № 89-24, яким ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнання протиправним та скасування рішення ДМС від 27.05.2024 № 90-24, яким ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнання протиправним та скасування рішення ДМС від 27.05.2024 № 91-24, яким ОСОБА_4 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати ДМС прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначали, що є громадянами російської федерації, однак не можуть і не бажають користуватися захистом країни своєї громадянської належності через обґрунтовані побоювання стати жертвами переслідувань за релігійними переконаннями та політичними поглядами, а також у зв`язку з належністю ОСОБА_1 до організації «Хізб ут-Тахрір», яка в російській федерації визнана терористичною та заборонена.

ОСОБА_1 стверджувала, що її повернення до російської федерації є неможливим через порушення щодо неї кримінальної справи за частиною другою статті 205-5 Кримінального кодексу російської федерації у зв`язку з участю в діяльності організації «Хізб ут-Тахрір», а також через порушення нею умов застосованого запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

На переконання позивачів, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також не можуть безпечно повернутися до російської федерації, оскільки є близькими членами сім`ї ОСОБА_1 , стосовно якої здійснюється кримінальне переслідування у зв`язку з її участю в забороненій організації. З огляду на зазначені обставини позивачі були змушені залишити російську федерацію.

Позивачі також посилалися на істотне посилення після 2022 року переслідувань у російській федерації осіб, яких вважають членами або прихильниками організації «Хізб ут-Тахрір». Зокрема, вони зазначали про масові затримання таких осіб, пред`явлення їм обвинувачень в екстремістській і терористичній діяльності та призначення тривалих строків позбавлення волі. Крім того, позивачі стверджували, що правоохоронні органи російської федерації мають доступ до відомостей про членів цієї організації та місця їхнього перебування. Наведені обставини, на їхню думку, свідчать про виникнення нових ризиків переслідування та стали підставою для повторного звернення із заявами про надання міжнародного захисту.

Водночас рішеннями від 27.05.2024 № 89-24, № 90-24 та № 91-24 ДМС відмовила ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 у визнанні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Позивачі вважали ці рішення протиправними, оскільки під час розгляду їхніх заяв ДМС не надала належної оцінки викладеним ними індивідуальним обставинам та актуальній інформації про країну походження. На їхнє переконання, відповідач застосував формальний підхід, не провів повного і всебічного дослідження ризиків переслідування та не врахував посилення репресивних заходів щодо членів і прихильників організації «Хізб ут-Тахрір» у російській федерації.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 12.12.2025, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026, відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що матеріали справи не підтверджують фактів переслідування позивачів у російській федерації саме за ознакою віросповідання або у зв`язку зі сповідуванням ними ісламу.

Суди дійшли висновку, що небажання ОСОБА_1 повертатися до країни своєї громадянської належності зумовлене побоюванням бути притягнутою до відповідальності за дії, які законодавством цієї держави визнані протиправними, зокрема за участь у забороненій організації «Хізб ут-Тахрір». Водночас причини звернення за міжнародним захистом інших позивачів у цій справі безпосередньо пов`язані з діяльністю ОСОБА_1 та здійсненням щодо неї кримінального переслідування.

За висновками судів, притягнення особи до відповідальності за участь у забороненій організації саме по собі не належить до обставин, з якими законодавство пов`язує надання міжнародного захисту.

Суди також урахували, що іслам як релігія не заборонений у російській федерації, а тому позивачі мають можливість дотримуватися дозволених форм релігійної діяльності. При цьому позивачі належним чином не обґрунтували неможливості надалі сповідувати іслам і дотримуватися його релігійних канонів без постійного зв`язку з організацією «Хізб ут-Тахрір».

З огляду на це суди погодилися з висновком ДМС про те, що небажання позивачів повертатися до країни своєї громадянської належності зумовлене причинами, які не пов`язані з конвенційними ознаками переслідування та не дають підстав для визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

Оцінюючи характер діяльності організації «Хізб ут-Тахрір», суди попередніх інстанцій також послалися на практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Зокрема, у рішенні у справі «Касимахунов і Сайбаталов проти Росії» (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, заяви № 26261/05 та № 26377/06) ЄСПЛ зазначив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не може вважатися виключно мирною організацією, а запропоновані нею зміни конституційного устрою держав, зокрема запровадження різних правових систем для окремих категорій осіб залежно від їхніх релігійних переконань, є несумісними з основоположними принципами демократичного суспільства.

Крім того, суди врахували рішення ЄСПЛ у справі «Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини» (Hizb Ut-Tahrir and Others v. Germany, заява № 31098/08), у якому ЄСПЛ визнав неприйнятною скаргу на заборону діяльності цієї організації у зв`язку з поширенням нею ідей, спрямованих на заперечення права держави Ізраїль на існування та її насильницьке знищення.

На підставі наведеного суди дійшли висновку, що негативна оцінка діяльності організації «Хізб ут-Тахрір» не обмежується позицією правоохоронних органів російської федерації, а характер її діяльності був предметом оцінки ЄСПЛ з погляду сумісності з цінностями та принципами демократичного суспільства.

Суди попередніх інстанцій під час розгляду справи встановили:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою рф, уродженкою м. Челябінськ (рф), місце постійного проживання - м. Альметьєвськ (рф), за національністю - росіянка, за віросповіданням - мусульманка, канонів релігії дотримується повністю. Рідна мова - російська.

За сімейним станом - одружена з 25.10.2012 з громадянином рф ОСОБА_3 , з яким має трьох спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який народився на території України; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка народилася на території України. Також позивачка має сина від першого шлюбу - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .

ОСОБА_1 має середню спеціальну освіту, яку здобула у середній школі м. Челябінська протягом 1989-1998 років та у професійному технічному училищі протягом 1998-2001 років за спеціальністю повар-кондитер.

На батьківщині позивачка працювала касиром в магазині « 5» в м. Альметьєвськ протягом 2008-2011 років та адміністратором в ресторані «Рів`єра» в тому ж місті.

На території України позивачка не працює, невійськовозобов`язана.

На території рф, починаючи з 2013 року, ОСОБА_1 є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», в якій займалась проведенням закликів до ісламу. 22.03.2016 стосовно позивачки була порушена кримінальна справа за звинуваченнями у скоєнні злочину, передбаченого частиною другою статті 205-5 Кримінального кодексу рф. Відповідно до умов домашнього арешту, позивачка не мала права виходити за межі житлового приміщення за адресою постійного проживання.

15.07.2016 позивачка за допомогою свого чоловіка звільнилась від пристрою, який відстежував її місцезнаходження, та разом зі своїм чоловіком за допомогою посередників виїхала до України. Виїзд з країни походження, зі слів позивача, відбувся через кримінальні переслідування, які пов`язані з належністю до політичної партії «Хізб ут-Тахрір».

ОСОБА_1 22.08.2016 звернулася до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою-анкетою № 170 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішенням ДМС від 13.10.2017 № 392-17 ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону відсутні.

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є громадянином Російської Федерації, уродженцем м. Альметьєвськ, за національністю - росіянин, за етнічною належністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин, канонів релігії дотримується повністю. Рідна мова - татарська, вільно володіє російською мовою.

За сімейним станом - одружений на позивачці та мають спільних дітей, про яких зазначено вище.

ОСОБА_3 має середню спеціальну освіту, яку здобув у загальноосвітній школі № 18 м. Альметьєвська протягом 1996-2003 років, надалі навчався в ліцеях № 3, № 65 м. Альметьєвська, за спеціальністю електромонтер.

На батьківщині позивач офіційно працював на заводі на посаді стажера-електромонтера протягом 2008 року, а починаючи з 2009 року позивач працював стрілком-контролером у організації «Тат-Нефть», НГДУ «Алемєтьєв-Нефть». Інколи підробляв в охороні, а починаючи з 2013 року і до виїзду з країни громадянської належності у 2016 році позивач працював масажистом.

На території України позивач не працює, невійськовозобов`язаний.

ОСОБА_3 на території Російської Федерації, починаючи з 2013 року є членом партії «Хізб ут-Тахрір», в якій займався проведенням закликів до ісламу, закликів до встановлення так названої «ісламської держави», отриманням та поширенням знань про іслам, організацією та проведенням зборів членів партії (хала катів).

22.08.2016 ОСОБА_3 звернувся до Головного управління ДМС в Одеській області із заявою-анкетою № 169 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Рішенням ДМС від 13.10.2017 № 394-17 ОСОБА_3 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу п`ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 зазначеного Закону відсутні.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 23.05.2018 у справі № 815/5587/17, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 05.12.2018, визнав протиправними та скасував рішення ДМС від 13.10.2017 № 392-17, № 394-17 та зобов`язав ДМС повторно розглянути заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_3 про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.

31.08.2020 ДМС прийняла рішення № 364-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки рф ОСОБА_1

07.08.2020 ДМС прийняла рішення № 340-20 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина рф ОСОБА_3 .

Указані рішення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оскаржили до суду.

За результатами розгляду адміністративної справи № 420/11544/20, П`ятий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову від 07.12.2021, якою відмовив у задоволенні позовних вимог.

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , громадянство рф, національність - росіянин, віросповідання - іслам (мусульманин).

ОСОБА_4 має базову середню освіту, яку здобув у навчальних закладах: школі № 2 (м. Альметьєвск) з 1 по 4 класи, школі № 21 (м. Альметьєвск) з 5 по 8 класи, приватному навчальному закладі «Харківський навчально-виховний комплекс «Мир» Харківської області з 8 по 9 класи.

На батьківщині позивач не працював. На території України не працював, підробляв заробітками різноробочим. На теперішній час він допомагає іншим членам своєї родини у власній справі та доглядає за молодшими сестрами і братом. Невійськовозобов`язаний.

ОСОБА_4 ніколи не притягався ані до кримінальної, ані до адміністративної відповідальності на батьківщині.

Виїзд із країни громадської належності відбувся через бажання возз`єднатися разом із своїми батьками, а саме матір`ю та вітчимом, які у 2016 році виїхали нелегально з рф до України через переслідування у політичній партії «Хізб ут-Тахрір», відкриття кримінальної справи по відношенню до його матері через її участь у вищевказаній організації, яка є забороненою на території рф.

З 2019 року, тобто з моменту прибуття до України, та станом на теперішній час є учнем політичної партії «Хізб ут-Тахрір», де протягом останніх двох років отримує знання.

15.12.2022 ОСОБА_4 звернувся до відповідача з заявою про надання захисту в Україні.

Щодо причин звернення за захистом позивач вказав факт того, що 10.10.2018 в рф заарештували ОСОБА_7 , якого російська влада вважає головою політичної партії «Хізб ут-Тахрір». Разом з тим, під час проведення спецслужбами обшуків був отриманий доступ до переписки Нізамова, в якому вказаний факт членства батьків особи в політичній партії «Хізб ут-Тахрір» та факт переїзду з рф до України.

04.01.2023 Головне управління ДМС в Одеській області прийняло наказ № 03 про відмову ОСОБА_4 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 15.12.2022 повторно звернулися до відповідача з заявами про звернення за захистом в Україні в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .

Щодо причин звернення за захистом позивач вказала факт того, що 10.10.2018 в рф заарештували ОСОБА_7 , якого російська влада вважає головою політичної партії «Хізб ут-Тахрір». Разом з тим, під час проведення спецслужбами обшуків був отриманий доступ до переписки Нізамова, в якому вказаний факт членства її та чоловіка ОСОБА_8 в політичній партії «Хізб ут-Тахрір» та факт переїзду з рф до України.

04.01.2023 Головне управління ДМС в Одеській області прийняло наказ № 03 про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 14.06.2023 у справі № 420/860/23, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 18.10.2023, визнав протиправним наказ Головного управління ДМС в Одеській області від 04.01.2023 № 03 та зобов`язано Головне управління ДМС в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою статтею 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 .

Суди виходили з того, що на стадії попереднього розгляду заяви відмова в оформленні документів допускається лише у разі її очевидної необґрунтованості, тоді як оцінка достовірності повідомлених заявниками обставин, обґрунтованості побоювань переслідування та інформації про країну походження має здійснюватися під час розгляду заяви по суті.

20.03.2024 за результатами розгляду заяви та особової справи ОСОБА_1 , Головне управління ДМС в Одеській області склало висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У вказаному висновку встановлено, що за результатом опитування, отримані такі твердження:

- загальні права заявниці в рф не порушувалися (аркуш 6-7 співбесіди від 28.12.2022);

- заявниця мала доступ до державних, комерційних, медичних та інших установ, користувалася правом на вільне переміщення територією рф, існував доступ до освіти і працевлаштування (аркуш 8 співбесіди);

- без перешкод і дискримінації заявниця утворила родину, виховувала неповнолітніх дітей, користувалася правом релігійної свободи і відвідування мечеті.

Додатковими критеріями, що вказують на відсутність порушення пункту 13 частини першої статті 1 Закону, що узгоджується із ст. 14 Директиви № 2011/95/ЄС, є наступне:

а) за матеріалами особової справи встановлена відсутність ознак щодо можливого застосування до позивача серйозної шкоди у вигляді смертної кари через відсутність у законодавстві таких норм права;

б) у регіоні постійного проживання не виявлено фактів загальнопоширеного насильства, які б були пов`язані з ситуацією міжнародного або внутрішнього конфліктів;

в) у рамках порушеної в рф кримінальної справи процедура затримання проведена рідною для заявниці мовою; процедури обшуку і вилучення речей проведені відповідно до процесуальних документів (докази долучені заявницею до матеріалів особової справи); ОСОБА_1 була забезпечена державним адвокатом, який додатково ознайомив її з правами і обов`язками, брав участь у допиті, судових засіданнях, у тому числі при продовженні строків застосування домашнього арешту; затримання у рамках кримінальної справи не перевищувало дозволених термінів тримання. Зокрема, наступного дня після затримання відбулося судове сідання, застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, особу доставлено до слідчого ізолятора задля повернення власних речей і до адреси проживання. За заявою ОСОБА_1 домашній арешт було пом`якшено: розивач отримала можливість кожного дня виходити на свіже повітря, дозвіл на прогулянку протягом 2 годин, а також дозвіл на відвідування об`єктів побутового характеру (магазини, базари), будь-які обмеження щодо доступу до адміністративних послуг не застосовувалися. Зокрема, у рішенні суду передбачено безперешкодне звернення заявниці до медичних установ у разі виникнення такої доцільності. Незважаючи на той факт, що чоловік позивача належав до «Хізб ут-Тахрір», він проходив по кримінальній справі виключно як свідок; будь-які елементи серйозної шкоди у вигляді фізичної сили чи погроз не застосовувалися, в тому числі по відношенню до родичів заявниці, які проживають в країні громадянської належності. Так, станом на 2024 рік в РФ проживають: матір, вітчим, рідний брат, тітки і племінниці по лінії матері заявниці, будь-які дискримінаційні елементи на їх адресу за матеріалами особової справи не надходили і не виявлені, погрози відсутні, що підтверджується шукачем захисту самостійно;

г) під час незаконного виїзду позивача до України в липні 2016 року неповнолітні діти залишені на виховання матері, елементи дискримінаційного характеру не виявлені;

д) під юридичними термінами переслідування, тортури і дискримінація, заявниця називає: офіційне порушення кримінальної справи за злочин, судове рішення про застосування домашнього арешту, одягнення електронного браслету, офіційну заборону діяльності «Хізб ут-Тахрір» в рф.

У висновку звертається увага, що позивач не поділяє державної політики та вважає забороненими: елементи усиновлення дітей; телебачення, будь-які розважаючи заклади, де відбувається продаж алкоголю чи тютюну; контрацепцію; відкриті частини тіла для жінок (руки, шия, ноги); не поділяє традиційного Ісламу, називає таких мусульман "харам". Така ж саме ідеологія спостерігається по відношенню до євреїв та християн, заявниця вважає правильним аспект заборони будування церков; вважає правильним ідеологію «Хізб ут-Тахрір», насамперед через застосовування покарання у разі відмови християн від Халіфату; заявниця проти демократичних принципів, вважає владу будь-якої держави такою, що не відповідає принципам Халіфату.

У висновку зазначено, що лист організації «Меморіал» від 08.02.2021 № 11/21 не розкриває нової інформації. Відомості про належність заявниці до «Хізб ут-Тахрір» та про перебування в Україні є відомим фактом для правоохоронних структур РФ та були предметом розгляду зазначеної вище судової справи № 420/11544/20, де позивачам відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Щодо арешту в 2018 році на території рф голови «Хізб ут-Тахрір» ОСОБА_9 , то у висновку вказано, що заявниця особисто не була знайома з особою, будь-яких контактів з ним не підтримувала, річ йде про людину, яка мала різні функціональні повноваження у порівнянні з заявницею. Так, відомим є той факт, що шукач захисту є «учнем» «Хізб ут-Тахрір», керівних посад на Батьківщині не займала. Відомості щодо затримання ОСОБА_10 в 2018 році, за строками, є застарілими, а інформація про арешт членів «Хізб ут-Тахрір» на території рф не виглядає надмірним у контексті визнання такої структури терористичною та забороненою, починаючи з 2003 року.

Таким чином, у висновку вказано, що факти, повідомлені ОСОБА_1 , не можуть бути підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що водночас не позбавляє її права залишитись на території України у разі наявності інших правових підстав для перебування в нашій країні.

Аналогічні висновки були складені за результатами розгляду заяв та особових справ ОСОБА_3 та ОСОБА_4

27.05.2024 ДМС за наслідками розгляду заяв позивачів про визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, ухвалила рішення № 89-24, № 90-24, № 91-24, яким відмовила ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

Не погодившись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 та постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026, позивачі, від імені яких діє адвокат Соколов Дмитро Сергійович, звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати указані судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та вказано, що суд апеляційної інстанції застосував пункти 1, 13 частини першої статті 1, статей 9, 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" без врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.12.2020 у справі № 825/1312/16, від 10.12.2019 у справі № 825/1297/16, від 06.03.2020 у справі № 813/2172/17, від 20.01.2020 у справі № 813/3813/16 та від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17.

Скаржники зазначають, що відповідно до висновків, сформульованих у цих постановах, під час вирішення питання про надання міжнародного захисту необхідно здійснювати індивідуальну оцінку обставин заявника, досліджувати актуальну інформацію про країну його походження, характер діяльності організації, з якою пов`язують заявника, та реальний ризик переслідування у разі повернення. Саме по собі визнання організації забороненою або терористичною державою походження не звільняє міграційний орган і суди від обов`язку перевірити, чи має кримінальне переслідування заявника політичний або релігійний характер.

Позивачі наголошують, що організація «Хізб ут-Тахрір» не заборонена в Україні та не включена до міжнародних переліків терористичних організацій, а тому оцінка пов`язаних із нею обставин не могла ґрунтуватися виключно на правовій кваліфікації її діяльності органами російської федерації.

На переконання скаржників, суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки послідовності та правдоподібності їх пояснень під час звернення за захистом, змісту протоколів проведених із ними співбесід, інформації про країну походження, а також доводам щодо ризику переслідування через релігійні та політичні переконання у разі повернення до російської федерації.

Позивачі вважають, що суди фактично поклали на них надмірний тягар доказування, вимагаючи беззаперечного документального підтвердження повідомлених обставин, хоча наведені висновки Верховного Суду передбачають оцінку загальної правдоподібності заяви та зіставлення пояснень заявника з об`єктивною інформацією про країну походження.

Крім того, скаржники зазначають, що суд апеляційної інстанції не навів належних мотивів відхилення істотних доводів апеляційної скарги, зокрема щодо неповного дослідження ДМС і судом першої інстанції інформації про ситуацію в російській федерації та практику переслідування осіб, яких органи цієї держави пов`язують з організацією «Хізб ут-Тахрір».

У зв`язку із цим позивачі вважають, що висновок судів про відсутність у них обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідування сформований без урахування правових підходів Верховного Суду, викладених у справах із подібними правовідносинами.

Крім того, підставою касаційного оскарження зазначено пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України - відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у справах про надання міжнародного захисту громадянам рф після початку 24.02.2022 повномасштабної збройної агресії проти України.

Скаржники вважають, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували зазначені норми, дійшовши висновку про відсутність підстав для визнання позивачів біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, без належної оцінки ризиків їхнього повернення до країни походження в умовах, що склалися після 24.02.2022.

На переконання скаржників, суди фактично застосували надмірний стандарт доказування, вимагаючи від позивачів переконливих документальних доказів уже вчиненого щодо них переслідування. Водночас положення пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачають необхідність комплексного оцінювання не лише фактів переслідування в минулому, а й реальності майбутнього ризику в разі повернення особи до країни походження.

Позивачі зазначають, що під час такого оцінювання необхідно враховувати в сукупності їхні індивідуальні пояснення, особисті обставини, надані документи, загальну правдоподібність заяв, а також актуальну, достовірну та релевантну інформацію про ситуацію з дотриманням прав людини у рф.

На їхню думку, відсутність беззаперечного документального підтвердження кожного окремого епізоду переслідування сама по собі не виключає можливості надання міжнародного захисту, якщо твердження заявників є послідовними, правдоподібними та узгоджуються з об`єктивною інформацією про країну походження.

Скаржники наголошують, що суди не зіставили їхні пояснення з актуальною інформацією про рф, не визначили належного стандарту доказування та не з`ясували, чи створює повернення позивачів реальний ризик переслідування або заподіяння їм серйозної шкоди.

З огляду на це позивачі вважають, що Верховний Суд має сформулювати висновок про те, що під час вирішення питання про визнання громадянина рф біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби та суд зобов`язані враховувати актуальну на момент розгляду заяви інформацію про країну походження та оцінювати в сукупності всі обставини, які можуть свідчити про наявність умов для надання такого статусу.

У контексті наведених доводів скаржники також посилаються на порушення судами норм процесуального права та визначають підставою касаційного оскарження пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 1 частини другої статті 353 цього Кодексу.

Позивачі стверджують, що суди попередніх інстанцій не дослідили належним чином зібрані у справі докази, унаслідок чого не встановили обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

За доводами скаржників, залишені без належної оцінки докази стосувалися загальної ситуації з дотриманням прав людини у країні походження, становища осіб із профілем, подібним до профілю позивачів, правдоподібності їхніх індивідуальних побоювань, а також ризику застосування до них у разі повернення нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Скаржники зазначають, що суди не проаналізували конкретні джерела інформації про країну походження, не зіставили їхній зміст із поясненнями позивачів та не навели належних мотивів відхилення або неврахування відповідних доказів.

На переконання позивачів, формальне посилання судів на недостатність доказів без оцінки кожного істотного доводу та дослідження релевантної інформації про країну походження не відповідає вимогам частини четвертої статті 90 та частини третьої статті 242 КАС України щодо всебічної оцінки доказів і належної вмотивованості судового рішення.

У зв`язку із цим скаржники вважають, що допущені процесуальні порушення унеможливили встановлення фактичних обставин справи та є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.

Від ДМС надійшов відзив на касаційну скаргу позивачів, у якому відповідач заперечив проти її задоволення, підтримав висновки судів попередніх інстанцій та просив залишити оскаржувані судові рішення без змін.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції, та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

Колегія суддів перевірила у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробила такі висновки.

Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 цього Закону біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною одинадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Отже, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - «УВКБ ООН»), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29.04.2004) у разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані у першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Так, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

Отже, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби у правдивості своїх фактичних тверджень.

Побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Зі змісту наведеного випливає, що міжнародний захист надається не у зв`язку із самим фактом перебування особи за межами країни громадянської належності, належністю до певної релігії, політичної організації чи порушенням щодо неї кримінального провадження, а за умови встановлення цілком обґрунтованих побоювань переслідування за конвенційними ознаками або реального ризику заподіяння серйозної шкоди.

Таке оцінювання повинно мати індивідуальний характер і охоплювати як суб`єктивну складову побоювань заявника, так і їх об`єктивну обґрунтованість, що встановлюється з урахуванням особистих обставин заявника, наданих ним пояснень і доказів, а також актуальної інформації про країну походження. При цьому саме заявник повинен насамперед повідомити всі істотні обставини та переконати уповноважений орган у правдивості своїх тверджень, тоді як на орган міграційної служби покладається обов`язок перевірити ці твердження та оцінити їх у сукупності з об`єктивною інформацією про країну походження.

Відсутність у заявника документального підтвердження кожної повідомленої ним обставини не може автоматично бути підставою для відмови у наданні міжнародного захисту. Водночас це не означає, що будь-які твердження заявника повинні визнаватися достовірними без оцінки їхньої послідовності, правдоподібності, узгодженості з іншими матеріалами справи та об`єктивною інформацією про країну походження.

Отже, застосовуваний у таких справах стандарт доказування не передбачає ані вимоги беззаперечного документального підтвердження кожного факту, ані презумпції правдивості всіх тверджень заявника. Вирішальне значення має сукупна оцінка особистої історії заявника та об`єктивної реальності ризику, на який він посилається.

Перевіряючи доводи касаційної скарги про неврахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.12.2020 у справі № 825/1312/16, від 10.12.2019 у справі № 825/1297/16, від 06.03.2020 у справі № 813/2172/17, від 20.01.2020 у справі № 813/3813/16 та від 20.01.2020 у справі № 815/4355/17, колегія суддів виходить із такого.

Висновки Верховного Суду у зазначених позивачами справах, якщо їх узагальнити, свідчать про те, що у наведених справах Верховний Суд дійсно звертав увагу на неприпустимість автоматичного визнання організації «Хізб ут-Тахрір» терористичною або екстремістською виключно на підставі її правової оцінки органами рф.

Зокрема, суд касаційної інстанції ураховував, що діяльність цієї організації не заборонена в Україні, а сама організація не була включена до відповідних міжнародних переліків терористичних організацій. Водночас висновки Верховного Суду в цих справах ґрунтувалися не лише на загальній інформації про статус організації, а й на встановлених судами індивідуальних обставинах кожного заявника.

Таким чином, спільним для наведених скаржниками висновків Верховного Суду є необхідність відмови від загальних та автоматичних оцінок і проведення індивідуального дослідження характеру участі заявника в діяльності цієї організації, причин його кримінального переслідування та реальності ризиків у разі повернення.

Сам собою факт членства особи в організації «Хізб ут-Тахрір» не може автоматично свідчити ні про терористичний або інший суспільно небезпечний характер діяльності конкретної особи, ні про виключно мирний характер такої діяльності та наявність у кожного члена організації підстав для міжнародного захисту.

У цьому контексті колегія суддів ураховує також практику ЄСПЛ, яка не дає підстав характеризувати діяльність «Хізб ут-Тахрір» як безумовно та виключно мирну.

Так, у справі «Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини» ЄСПЛ оцінював діяльність організації, яка пропагувала застосування насильства з метою знищення держави Ізраїль, вигнання або вбивства її мешканців, а також повалення урядів ісламських держав. Суд визнав, що використання конвенційних прав для досягнення таких цілей суперечить основоположним цінностям Конвенції, зокрема принципам мирного вирішення міжнародних конфліктів і поваги до людського життя.

У справі «Касимахунов і Сайбаталов проти Росії» ЄСПЛ також урахував поширення заявниками ідеології «Хізб ут-Тахрір» і залучення нових членів до організації та дійшов висновку про несумісність такої діяльності з цінностями Конвенції з огляду на пропагування війни й прагнення до встановлення у світовому масштабі ісламського правління та режиму, заснованого на шаріаті.

Колегія суддів зауважує, що наведене не означає, що кожен член цієї організації повинен вважатися причетним до насильницької або терористичної діяльності. Водночас така практика спростовує твердження про те, що належність до «Хізб ут-Тахрір» за будь-яких обставин може розглядатися лише як форма мирного сповідування ісламу або здійснення релігійно-просвітницької діяльності.

Саме тому під час вирішення питання про надання міжнародного захисту необхідно встановлювати характер і ступінь участі конкретного заявника в діяльності організації, зміст поширюваних ним ідей, його роль у її організаційній структурі, причини переслідування та інші особисті обставини.

Суди попередніх інстанцій у цій справі наведеного підходу дотрималися.

Як установлено судами попередніх інстанцій, відповідач під час розгляду заяви про надання захисту визначив, що участь ОСОБА_1 у діяльності «Хізб ут-Тахрір» не обмежувалася приватним сповідуванням ісламу або формальним чи пасивним членством в організації.

Так, під час звернення до органу міграційної служби вона повідомила, що приєдналася до організації у 2013 році з метою подальшого здійснення діяльності, спрямованої на побудову ісламської держави, проводила заклики до ісламу та встановлення так званої ісламської держави, отримувала й поширювала знання про іслам, а також організовувала і проводила збори членів партії - «халакати».

Отже, суди обґрунтовано врахували, що діяльність ОСОБА_1 мала організаційний та ідеологічний характер і не зводилася лише до реалізації права на свободу віросповідання.

При цьому суди розмежували сповідування позивачами ісламу та їхню участь у діяльності організації «Хізб ут-Тахрір».

Матеріалами особової справи підтверджено, що ОСОБА_1 до вступу в цю організацію вільно сповідувала іслам, регулярно відвідувала мечеті, спілкувалася з духовними представниками, здійснювала релігійні обряди та мала доступ до ісламської літератури. Під час обшуку в неї не вилучали Коран та іншу літературу, необхідну для сповідування релігії. Позивачка також не навела переконливих пояснень, чому дотримання канонів ісламу є неможливим без постійного організаційного зв`язку з «Хізб ут-Тахрір».

За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку, що кримінальне переслідування ОСОБА_1 було пов`язане не із самим фактом сповідування нею ісламу, а з її участю в діяльності організації, забороненої законодавством країни громадянської належності.

Колегія суддів зауважує, що порушення щодо особи кримінальної справи за участь у забороненій організації саме собою не виключає можливості визнання такої особи біженцем. Кримінальне переслідування може становити переслідування у конвенційному розумінні, якщо відповідна правова заборона застосовується вибірково або дискримінаційно, є засобом придушення релігійних чи політичних переконань або якщо покарання має явно непропорційний характер.

Водночас сам собою факт кримінального переслідування також не є достатнім для надання міжнародного захисту. У кожному випадку необхідно встановити причини такого переслідування, характер інкримінованої особі діяльності та наявність зв`язку між можливим покаранням і конвенційними ознаками.

У цій справі суди врахували, що ОСОБА_1 приєдналася до організації після того, як її діяльність була заборонена в країні громадянської належності, усвідомлювала можливі правові наслідки своєї організаційної діяльності, а після застосування до неї домашнього арешту самовільно звільнилася від електронного засобу контролю та залишила територію рф.

За встановлених обставин суди попередніх інстанцій мали обґрунтовані підстави погодитися з висновком ДМС про те, що небажання позивачки повертатися до країни громадянської належності пов`язане передусім із побоюванням кримінальної відповідальності за конкретну організаційну діяльність і порушення умов домашнього арешту, а не з переслідуванням за саме сповідування ісламу.

Стосовно ОСОБА_3 суди встановили, що він вільно сповідував іслам, не притягувався у рф до кримінальної відповідальності, щодо нього не висували офіційних обвинувачень та після затримання дружини його не викликали на допити. Побоювання ОСОБА_3 були пов`язані переважно з його сприянням виїзду дружини з-під домашнього арешту та можливістю відповідальності за такі дії.

Щодо ОСОБА_4 суди також урахували відсутність індивідуальних фактів переслідування, безперешкодне оформлення документів та законний перетин ними кордону рф, незмінність місця проживання після виїзду ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , а також безпечне проживання на території країни походження близьких родичів позивачів, які сповідують іслам і не зазнають у зв`язку із цим переслідувань.

Посилання позивачів у повторних заявах на арешт особи, яку російські органи вважали керівником «Хізб ут-Тахрір», та можливе отримання спецслужбами доступу до її листування також були предметом перевірки ДМС і судів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 не була особисто знайома із зазначеною особою та не підтримувала з нею контактів, а спілкування ОСОБА_3 з іншими членами організації мало епізодичний характер і не стосувалося організаційної роботи, спільних планів або їх реалізації. Крім того, відповідні події відбулися у 2018 році та не підтверджували виникнення щодо позивачів нового індивідуального ризику переслідування.

Отже, суди не обмежилися формальним посиланням на відсутність документів або загальним твердженням про протиправний характер діяльності організації, а дослідили індивідуальні обставини кожного заявника, зміст протоколів співбесід, характер їх участі в організації, причини виїзду, обставини кримінального переслідування ОСОБА_1 та відомості, наведені у повторних заявах.

За таких обставин відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій не врахували висновків Верховного Суду щодо оцінки заяв про надання міжнародного захисту особам, які пов`язують свої побоювання з членством у «Хізб ут-Тахрір».

Навпаки, суди застосували сформований Верховним Судом індивідуальний підхід, однак за результатами оцінки конкретних обставин цієї справи дійшли іншого висновку щодо наявності в позивачів цілком обґрунтованих побоювань переслідування.

Доводи скаржників у цій частині фактично стосуються їхньої незгоди з результатом оцінки судами фактичних обставин і доказів у конкретній справі.

Відмінність результату розгляду справи зумовлена відмінністю встановлених фактичних обставин у різних судових справах, що жодним чином не свідчить про неврахування судами правового висновку Верховного Суду в розумінні пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

Колегія суддів також відхиляє доводи скаржників про наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки запропонований скаржниками правовий висновок щодо застосування пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» уже охоплюється усталеним підходом Верховного Суду щодо необхідності сукупної оцінки індивідуальних пояснень, доказів та інформації про країну походження.

У зв`язку з цим необґрунтованими є також посилання на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 1 частини другої статті 353 цього Кодексу.

Зі змісту оскаржуваних судових рішень вбачається, що суди дослідили пояснення позивачів, протоколи проведених з ними співбесід, відомості про кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 , обставини застосування до неї домашнього арешту та виїзду з рф, характер участі позивачів у діяльності «Хізб ут-Тахрір», інформацію про їхніх родичів, обставини законного перетину кордону іншими членами сім`ї, а також нові обставини, на які вони посилалися під час повторного звернення.

Саме по собі непогодження скаржників із наданою судами оцінкою доказів не свідчить про те, що такі докази залишилися недослідженими, та не є процесуальним порушенням, передбаченим пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України.

Отже, доводи касаційної скарги в цій частині спрямовані на повторне дослідження доказів, переоцінку встановлених судами обставин і вирішення питання про перевагу одних доказів над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції. Проте доводи касаційної скарги не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій та не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, зважаючи на положення статті 350 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Ураховуючи наведене вище, керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_2 ; ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12.12.2025 та постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.03.2026 у справі № 420/19655/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. В. Дашутін

Судді А. Г. Загороднюк

В. М. Соколов