Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №185/3278/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7532/26 Справа № 185/3278/26 Суддя у 1-й інстанції - Гайдар І.О. Суддя у 2-й інстанції - Городнича В. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Городничої В.С.,

суддів: Петешенкової М.Ю., Макарова М.О.,

за участю секретаря судового засідання — Глущенко О.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпрі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Руда Олена Олексіївна, на рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2026 року у складі судді Гайдар І.О. у цивільній справі № 185/3278/26 за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа — ОСОБА_2 , про видачу обмежувального припису, –

ВСТАНОВИЛА:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою, де визначила заінтересованою собою Потєєва С.І., та просила видати обмежувальний припис стосовно ОСОБА_2 , встановивши строком на 6 місяців заходи тимчасового обмеження прав останнього та поклавши на нього обов`язки, зокрема:

- заборонити перебувати за адресою проживання заявниці: АДРЕСА_1 ;

- заборонити наближатися на відстань 100 метрів до місця проживання заявниці за вказаною вище адресою;

- заборонити вести листування, телефонні розмови з сестрою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто та через третіх осіб.

Обґрунтовуючи свої вимоги ОСОБА_1 зазначила, що в жовтні 2025 року вона потерпала з боку свого рідного брата ОСОБА_2 від проявів домашнього насильства, які виражались в тому, що останній чинить їй перешкоди у проживанні в належному їй на праві власності будинку, незаконно проникаючи до житла, змінюючи замки та виганяючи на вулицю. Крім того, зі слів заявниці ОСОБА_2 застосовує до неї домашнє насильство як у фізичній формі (завдає тілесних ушкоджень), так і в психологічній формі (словесні образи, нецензурна лайка, залякування, погрози фізичною розправою).

Рішенням Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересована особа — ОСОБА_2 про видачу обмежувального припису стосовно кривдника - відмовлено (а.с. 46,47).

Рішення суду мотивовано невстановленням ризиків фізичного та морального насилля з боку ОСОБА_2 у бік ОСОБА_1 та недоведеністю наявності як фізичного, так і психологічного насилля, враховуючи, що з серпня 2025 року заявник не проживає за зазначеною адресою. Разом з цим суд першої інстанції відзначив, що між заявником ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вже кілька років тривають спори щодо користування вказаним майном, що виключає сумісне проживання сторін за спірною адресою, а, відтак, і психологічний тиск економічного характеру.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 у травні 2025 року через свого представника — адвоката Руду О.О. подала апеляційну скаргу (а.с. 31-34), посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, рішення суду, на думку скаржника, не враховує фактичні обставини справи, а також скаржник вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального та невірного застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити вимоги в повному обсязі. Скаржник зазначила, що судом першої інстанції не враховано неодноразове її звернення до поліції через переслідування ОСОБА_2 її, образ в її бік нецензурною лайкою, що, на її думку є насильницькими діями, в розумінні ЗУ “Про запобігання та протидію домашньому насильству”.

ОСОБА_2 у липні 2026 року, скориставшись своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, засобами поштового зв`язку подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наголосив, що заявником не зазначено, в чому саме полягає незаконність та необґрунтованість рішення суду. Фактично єдиним аргументом заявника є те, що суд першої інстанції не врахував її пояснень. Зазначає, що скаржнику не подобається рішення суду першої інстанції та вона намагається його скасувати, не надаючи реальних обставин справи, які б підтверджували обставини, на які вона посилається. Разом з цим ОСОБА_2 наголосив, що заявник фактично намагається вирішити існуючий спір між ними щодо права користування колишнім батьківським домоволодінням, при цьому такий спір вже був предметом розгляду багатьох справ та ОСОБА_1 було відмовлено. Наголошує, що безпеки ОСОБА_1 ніколи з його боку не була порушена, та відносно неї він не вчиняв ніколи домашнього чи іншого насильства, що не спростовано заявником. Просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін (а.с.69-72).

У липні 2026 року ОСОБА_1 через свого представника подала в системі “Електронний суд” відповідь на відзив на апеляційну скаргу, де зазначила, що ОСОБА_2 фактично не мешкає у домовлодінні, а там мешкають військовослужбовці ЗСУ, які заселені без її на то згоди. Вона намагалась проживати в будинку, однак ОСОБА_2 її виганяв, викидав речі та змінив замки, тому скаржник вважає себе особою, яка зазнала домашнього насильства та потребує захисту з боку держави, оскільки побоюється за своє життя. Просила задовольнити апеляційну скаргу, а рішення скасувати та ухвалити нове із задоволенням її заяви (а.с.75-76).

Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін з наступних підстав.

Стаття 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення спору.

Докази мають бути належними, допустимими, достовірними.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (ст. ст. 76, 77, 78, 79 ЦПК України).

Згідно з вимогами ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що останньою не доведено вчинення жодних насильницьких дій з боку ОСОБА_2 відносно неї, враховуючи відсутність між ними спільного побуту та відсутність притягнення ОСОБА_2 до будь-якої відповідальності. На підставі проведеної оцінки ризиків встановлено низький рівень небезпеки для заявниці, однак остання не оскаржувала дії або бездіяльність органів поліції, а самі по собі звернення ОСОБА_1 до правоохоронців не можуть слугувати підтвердженням факту вчинення братом заявниці систематичного домашнього насильства, враховуючи також і наявність між ними довготривалого спору щодо користування батьківським домоволодінням.

Колегія суддів повністю погоджується з такими висновками суду першої інстанції враховуючи наступне.

Доводи скаржника про те, що її брат ОСОБА_2 систематично вчиняє домашнє насильство проти неї, спираючись на відповіді органів Національної поліції на її звернення, подані 04 жовтня 2025 року, 19 жовтня 2025 року та 28 жовтня 2025 року, колегія суддів відкидає, оскільки скаржником як суду першої інстанції, так і при розгляді апеляційної скарги не надавалось письмових доказів на підтвердження притягнення ОСОБА_2 за вчинення над нею насильницьких дій до будь-якої відповідальності.

Разом з цим обґрунтування апеляційної скарги, як і відповідь на відзив ОСОБА_2 ґрунтуються на наявних суперечках між заявником та її братом щодо права користування домоволодінням, враховуючи, що жоден з них фактично у цьому домоволодінні не проживає, що виключає наявність домашнього насильства, в розумінні ЗУ “Про запобігання та протидію домашньому насильству”.

В суді апеляційної інстанції апелянт зазначила, що вона фактично мешкає за адресою АДРЕСА_1 , що також вбачається і з матеріалів справи, хоча просить видати обмежувальний припис стосовно заборони ОСОБА_2 перебувати за адресою АДРЕСА_1 . Окрім цього зазначила, що в будинку за спірною адресою тимчасово мешкають військовослужбовці ЗСУ без її згоди, однак її звернень до правоохоронних органів з цього приводу матеріали справи не містять.

Колегія суддів наголошує, що суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про відсутність підстав для задоволення вимог заявника, зазначивши, що суд під час вирішення заяви про видачу обмежувального припису має надавати оцінку всім обставинам та доказам у справі, вирішувати питання про дотримання прав та інтересів осіб, а також забезпечити недопущення необґрунтованого обмеження прав у разі безпідставності та недоведеності вимог заяви.

Колегія суддів наголшує, що під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суд має встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві. Обмежувальний припис використовується як ефективний спосіб захисту від вчинення дій з домашнього насильства, однією із характеристик якого є повторюваність.

Колегія суддів, відкидаючи доводи скарги, погоджується з висновками суду першої інстанції щодо відсутності доказів на підтвердження фактів вчинення щодо ОСОБА_1 домашнього насильства з боку ОСОБА_2 , а також ризиків настання насильства у майбутньому, що свідчить про відсутність підстав для застосування судом до відповідної особи спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству, які визначені Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Колегія суддів відзначає, що суд першої інстанції надав оцінку усім наданим письмовим доказам у справі, дослідивши їх у повній мірі, з чим погоджується і колегія суддів.

Так, колегія суддів, керуючись, на вимогу ст. 263 ЦПК України, судовою практикою Верховного Суду, зазначає, що організаційно-правові засади запобігання та протидії домашньому насильству, основні напрями реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії домашньому насильству, спрямовані на захист прав та інтересів осіб, які постраждали від такого насильства, врегульовано Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» домашнє насильство — це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

Фізичне насильство - це форма домашнього насильства, що включає ляпаси, стусани, штовхання, щипання, шмагання, кусання, а також незаконне позбавлення волі, нанесення побоїв, мордування, заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості, залишення в небезпеці, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, заподіяння смерті, вчинення інших правопорушень насильницького характеру.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належить обмежувальний припис стосовно кривдника.

Обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи (пункт 7 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»).

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків. Обмежувальний припис видається на строк від одного до шести місяців.

У пункті 9 частини першої статті 1 цього Закону визначено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Отже, видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може вживатися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів та ризиків.

Під час вирішення питання про наявність підстав для видачі обмежувального припису суди мають встановлювати, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінювати ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

Відповідні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3496/18, провадження № 61-4830св19; від 26 вересня 2019 року у справі № 452/317/19-ц, провадження № 61-12915св19; від 17 червня 2020 року у справі № 509/2131/18, провадження № 61-271св19; від 23 грудня 2020 року у справі № 753/17743/19, провадження № 61-23053св19; від 24 лютого 2021 року у справі № 570/2528/20, провадження № 61-16103св20, від 09 лютого 2022 року у справі № 607/10853/21, провадження № 61-20491св21, від 09 березня 2023 року у справі № 711/3693/22 провадження № 61-13257св22.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частина перша статті 89 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 350-2 ЦПК України заява про видачу обмежувального припису може бути подана особою, яка постраждала від домашнього насильства, або її представником - у випадках, визначених Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинно бути зазначено обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України, розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

Судом першої інстанції вірно з`ясовано предмет звернення заявника до суду та його підстави, зокрема, заявник вказує на те, що заінтересована особа ОСОБА_2 застосовує до заявника фізичне та психологічне насильство, що не знайшло свого підтвердження як в суді першої інстанції, так і при розгляді справи апеляційним судом, що скаржником не спростовано.

Колегія суддів відзначає, що зворотнього ОСОБА_1 не доведено при розгляді його апеляційної скарги, оскільки її скарга зводиться до цитування висновків суду та встановлених ним обставин, що досліджено та за такими обставинами судом прийнято рішення, з яким погоджується повністю колегія суддів.

Відповідно до усталеної судової практики Верховного Суду, докази, що додають до заяви про видачу обмежувального припису, мають стосуватись місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідність продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, тобто докази мають стосуватись обґрунтованих побоювань з приводу того, що особа (кривдник) здатний вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства у будь-якому його вигляді - психологічному, фізичному, економічному, тощо. Це можуть бути докази застосування психологічного насильства, приниження гідності, жорстокого поводження з боку заінтересованої особи до заявника, катування, нелюдського поводження, що передбачає спричинення сильних фізичних та душевних страждань, тривалість та системність протиправної поведінки кривдника та докази того, що останній не усвідомлює серйозності негативних наслідків своїх дій, продовжує агресивні дії у відношенні до заявника, не бажає змінювати свою поведінку, а тому існує ризик продовження кривдником таких дій, а отже і необхідність застосування обмежувального припису є обґрунтованими.

Як докази до заяви можуть додаватись, зокрема, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції; терміновий заборонювальний припис стосовно кривдника, винесений працівником уповноваженого підрозділу поліції; обмежувальний припис, винесений судом у кримінальному провадженні; інші документи, які засвідчують факт насильства; витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Саме по собі звернення заявника до органів поліції, служби у справах дітей та внесення відомостей про кримінальні провадження до ЄРДР не є належними доказами на підтвердження факту вчинення домашнього насильства при розгляді заяви у порядку цивільного судочинства.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі справа № 216/4309/21, провадження № 61-1199св22.

Колегія суддів наголошує, що у відношенні заінтересованої особи ОСОБА_2 не складались терміновий заборонний припис стосовно кривдника, протокол про адміністративне правопорушення, складений уповноваженою особою органів Національної поліції відносно ОСОБА_2 , а звернення заявника ОСОБА_1 до органів поліції не є належними доказами, за висновками Верховного Суду, на підтвердження факту вчинення домашнього насильства, тому колегія суддів доходить висновку, що матеріали справи не містять належних доказів тих ризиків, про які наголошував Верховний Суд у своїх постановах, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильного висновку суду першої інстанції.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Отже, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з`ясував обставини справи, перевірив доводи сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані та підтверджуються письмовими доказами.

Доводи апеляційної скарги, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки такі доводи є безпідставними, не спростовують обґрунтованих висновків суду щодо наявності підстав для часткового задоволення позову, та зводяться до викладення обставин справи із наданням особистих коментарів, особистим тлумаченням норм матеріального права, що має за мету задоволення апеляційної скарги, а не спростування висновків суду першої інстанції.

Разом з тим, належить наголосити, що Верховний Суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Скаржник не скористалася наданими їй правами, не обґрунтувала свої доводи апеляційної скарги, не надала суду доказів на їх підтвердження, а згідно із ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Згідно з ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи, приведені в апеляційній скарзі зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду першої інстанції, яким у досить повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування чи зміни рішення – не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 263, 264 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 141, 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, –

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Руда Олена Олексіївна — залишити без задоволення.

Рішення Юр`ївського районного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2026 року— залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені “28” липня 2026 року.

Повний текст постанови складено “05” серпня 2026 року.

Головуючий: В.С. Городнича

Судді: М.Ю. Петешенкова

М.О. Макаров