Постанова від 04 серпня 2026 р. у справі №420/4332/24 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 серпня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/4332/24

Головуючий в суді першої інстанції: Завальнюк І.В.

Дата і місце ухвалення: 15 березня 2024 року, м. Одеса

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року у справі №420/4332/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського окружного адміністративного суду, Державної судової адміністрації України про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправними дії Івано-Франківського окружного адміністративного суду щодо виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді у розмірі 2102 грн;

- зобов`язати Івано-Франківський окружний адміністративний суд здійснити перерахунок та виплату суддівської винагороди судді Івано-Франківського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 включно, та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з базового розміру посадового окладу судді, обрахованого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб в розмірі 2481 грн – за 2022 р., 2684 грн – за 2023 р., 3028 грн – за 2024 р., з урахуванням раніше виплачених сум та утриманням з цих сум передбачених законом податків і обов`язкових платежів при їх виплаті;

- зобов`язати Державну судову адміністрацію України здійснити фінансування належної судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.09.2022 по 01.02.2024 та допомоги на оздоровлення за 2023 р., виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі: у 2022 році – 2481 грн, у 2023 році – 2684 грн, у 2024 році – 3028 грн.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено.

Не погодившись із зазначеним рішенням, Державна судова адміністрація України подала апеляційну скаргу, в якій зазначила, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права.

На думку апелянта, визначення суддівської винагороди із застосуванням розрахункової величини 2102 грн відповідало вимогам законів України про Державний бюджет України на відповідні роки та здійснювалося в межах бюджетних призначень. Крім того, апелянт посилався на пропуск позивачем установленого законом строку звернення до суду, а також на безпідставність висновків суду першої інстанції щодо застосування положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У зв`язку з наведеним апелянт просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2024 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року скасовано в частині задоволення позовних вимог за період з 01 вересня 2022 року по 31 грудня 2023 року. У цій частині адміністративний позов залишено без розгляду. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 24 лютого 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2024 року скасовано в частині залишення без розгляду позовних вимог щодо визнання протиправними дій відповідачів та зобов`язання здійснити перерахунок і виплату суддівської винагороди за період з 01 листопада 2023 року по 31 грудня 2023 року, а справу № 420/4332/24 у цій частині направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Верховний Суд в зазначеній постанові констатував, що у касаційній скарзі позивач погодився з тим, що він пропустив строк звернення до суду з цим позовом в частині позовних вимог з 01.09.2022 по 31.10.2023 року.

Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції у частині залишення без розгляду позовних вимог за період з 01.11.2023 по 31.12.2023, Верховний Суд виходив із того, що апеляційний суд неправильно застосував положення статті 233 Кодексу законів про працю України, не врахувавши, що суддівська винагорода є щомісячною періодичною виплатою, а тому тримісячний строк звернення до суду підлягає обчисленню окремо щодо кожної такої виплати. Крім того, касаційний суд звернув увагу на необхідність перевірки виконання відповідачами вимог статті 110 Кодексу законів про працю України, а також встановлення моменту, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення свого права, оскільки саме ці обставини мають істотне значення для правильного вирішення питання щодо дотримання строку звернення до суду.

Відповідно до частини п`ятої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовано судове рішення, є обов`язковими для суду під час нового розгляду справи. Згідно з частиною першою статті 308 цього Кодексу суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Отже, предметом нового апеляційного розгляду є перевірка законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції лише в частині позовних вимог за період з 01 листопада 2023 року по 31 грудня 2023 року з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24 лютого 2026 року.

Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись наведеними положеннями процесуального закону та виконуючи вказівки Верховного Суду, колегія суддів перевірила матеріали справи, доводи апеляційної скарги та правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права в межах нового апеляційного розгляду та встановила таке.

Як установлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Указом Президента України від 02 листопада 2017 року № 350/2017 ОСОБА_1 призначено безстроково на посаду судді Херсонського окружного адміністративного суду. Рішенням Голови Верховного Суду від 22 серпня 2022 року № 398/0/149-22 його відряджено до Івано-Франківського окружного адміністративного суду для здійснення правосуддя з 29 серпня 2022 року.

Після відрядження наказами в.о. голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду позивача зараховано до штату цього суду, встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 70 відсотків посадового окладу, а наказом голови суду від 24 квітня 2023 року виплачено допомогу на оздоровлення у розмірі посадового окладу.

За період з 30 серпня 2022 року по 01 лютого 2024 року позивачу нараховувалися і виплачувалися суддівська винагорода та допомога на оздоровлення, при визначенні розміру яких застосовувався посадовий оклад, обчислений виходячи з тридцяти прожиткових мінімумів для працездатних осіб із використанням розрахункової величини 2102 грн.

Не погодившись із таким порядком визначення суддівської винагороди, 01 лютого 2024 року позивач звернувся до голови Івано-Франківського окружного адміністративного суду із заявою про проведення її перерахунку та виплату допомоги на оздоровлення відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Листом від 02 лютого 2024 року № 04-30/790/24 у задоволенні заяви відмовлено, що стало підставою для звернення до суду з цим адміністративним позовом.

Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив із того, що стаття 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює спеціальний порядок визначення суддівської винагороди, який не може бути змінений законами України про Державний бюджет України без внесення відповідних змін до Закону № 1402-VIII. Оскільки зазначений Закон не передбачає застосування для визначення базового розміру посадового окладу судді прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність нарахування суддівської винагороди із застосуванням такої розрахункової величини та про наявність правових підстав для її перерахунку і здійснення відповідних виплат з урахуванням раніше виплачених сум.

Під час нового апеляційного розгляду колегія суддів перевірила правильність висновків суду першої інстанції лише в межах позовних вимог за період з 01 листопада 2023 року по 31 грудня 2023 року та насамперед надала оцінку доводам апеляційної скарги щодо пропуску позивачем установленого законом строку звернення до адміністративного суду, оскільки саме з цих підстав постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 04 вересня 2024 року в зазначеній частині було скасовано Верховним Судом.

Як убачається з мотивувальної частини постанови Верховного Суду від 24 лютого 2026 року, підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції стало неповне з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду. Зокрема, Верховний Суд звернув увагу на необхідність перевірки виконання відповідачами обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України, встановлення моменту, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення свого права, а також надання оцінки всім доказам, що мають значення для вирішення цього питання.

Відповідно до частини п`ятої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України висновки і мотиви, з яких скасовано судове рішення, є обов`язковими для суду під час нового розгляду справи.

З огляду на наведене колегія суддів перевірила обставини, від встановлення яких залежить правильне вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду.

Предметом доказування у цій частині спору є встановлення: чи підтверджується належними та допустимими доказами виконання відповідачами обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України; чи містять матеріали справи інші докази, які підтверджують отримання позивачем інформації, достатньої для перевірки правильності нарахування суддівської винагороди; коли саме позивач фактично дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення свого права.

На виконання ухвали суду апеляційної інстанції учасники справи подали додаткові письмові пояснення та докази, які були безпосередньо досліджені колегією суддів.

Відповідно до статей 72– 76, 77 та 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює кожний доказ окремо і в сукупності з іншими доказами з точки зору їх належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, а обов`язок доведення правомірності дій суб`єкта владних повноважень покладається саме на такого суб`єкта.

При цьому саме по собі невиконання відповідачами обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України, не є достатнім для вирішення питання щодо початку перебігу строку звернення до суду. Таке питання повинно вирішуватися з урахуванням усіх установлених у справі обставин, які дають можливість визначити момент, коли позивач фактично отримав або повинен був отримати інформацію, достатню для усвідомлення можливого порушення свого права.

Саме з урахуванням наведених критеріїв колегія суддів переходить до оцінки доказів, на які посилаються відповідачі.

Матеріалами справи підтверджується, що суддівська винагорода за листопад та грудень 2023 року була перерахована на банківський рахунок позивача, а банківська установа повідомила його про зарахування відповідних коштів.

Разом із тим такі повідомлення підтверджують лише факт здійснення виплати та її розмір. Вони не містять відомостей про структуру суддівської винагороди, складові посадового окладу, застосовану розрахункову величину, розмір доплат, утримань чи інших показників, необхідних для перевірки правильності проведених нарахувань. Крім того, повідомлення банку формуються банківською установою під час виконання договору банківського обслуговування і не є письмовим повідомленням роботодавця у розумінні статті 110 Кодексу законів про працю України.

Також відповідачі посилалися на довідку про заробітну плату, видану позивачу 06 листопада 2023 року.

В свою чергу колегія суддів зазначає, що довідку про заробітну плату від 06 листопада 2023 року було видано на звернення самого позивача, і дана обставина підтверджена матеріалами справи. Вона містить інформацію про нараховані та виплачені доходи, однак не є письмовим повідомленням роботодавця, яке відповідно до статті 110 Кодексу законів про працю України повинно надаватися працівникові під час кожної виплати заробітної плати. Крім того, сама по собі така довідка не підтверджує, що під час виплати суддівської винагороди за листопад та грудень 2023 року позивач отримав інформацію, достатню для перевірки правильності її нарахування.

Не заслуговує на увагу й довід відповідачів про те, що позивач як суддя повинен був знати законодавство, яке регулює порядок визначення суддівської винагороди.

Знання змісту законодавства не є тотожним знанню про фактичний порядок здійснення конкретних нарахувань роботодавцем. Навіть за умови обізнаності зі змістом Закону України «Про судоустрій і статус суддів» особа не може перевірити правильність проведених нарахувань без інформації про показники, які фактично були використані роботодавцем під час визначення розміру належної їй суддівської винагороди.

Саме тому стаття 110 Кодексу законів про працю України покладає на роботодавця обов`язок письмово повідомляти працівника про складові заробітної плати незалежно від займаної посади чи професійного статусу. Протилежний підхід фактично означав би звільнення роботодавця від виконання такого обов`язку щодо окремих категорій працівників, що суперечило б змісту та меті зазначеної норми.

Оцінивши наведені докази окремо та в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що відповідачі не довели належними та допустимими доказами виконання обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України, щодо письмового повідомлення позивача про складові суддівської винагороди під час її виплати за листопад та грудень 2023 року.

Матеріали справи також не містять інших належних доказів, які б підтверджували, що до звернення до суду позивач отримав від відповідачів інформацію, достатню для перевірки правильності визначення розміру суддівської винагороди, зокрема щодо застосованої розрахункової величини посадового окладу, складових нарахованої винагороди та порядку її обчислення.

Отже, надані відповідачами банківські повідомлення, довідка про заробітну плату, а також посилання на професійну обізнаність позивача не підтверджують ні виконання відповідачами обов`язку, передбаченого статтею 110 Кодексу законів про працю України, ні того, що до звернення до суду позивач отримав інформацію, достатню для перевірки правильності проведених нарахувань та усвідомлення можливого порушення свого права.

Разом із тим наведений висновок сам по собі не є достатнім для вирішення питання щодо дотримання строку звернення до суду, оскільки таке питання повинно вирішуватися з урахуванням усіх установлених у справі обставин.

Колегія суддів також враховує, що лист Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 02 лютого 2024 року № 04-30/790/24 сам по собі не є юридичним фактом, з яким закон пов`язує початок перебігу строку звернення до суду. Водночас він підтверджує, що у відповідь на звернення позивача відповідач офіційно відмовив у проведенні перерахунку суддівської винагороди та визначив свою правову позицію щодо спірного питання. Ця обставина підлягає врахуванню при встановленні моменту, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про можливе порушення свого права.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що відповідачі не довели пропуску позивачем установленого законом строку звернення до адміністративного суду щодо позовних вимог за листопад та грудень 2023 року. З адміністративним позовом позивач звернувся у лютому 2024 року, тобто в межах тримісячного строку, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України. Отже, доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку звернення до суду є необґрунтованими та не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Вирішивши питання щодо дотримання позивачем строку звернення до адміністративного суду, колегія суддів розглянувши апеляційну скаргу стосовно правильності застосування судом першої інстанції норм матеріального права в частині задоволення позовних вимог за період з 01.11.2023 по 31.12.2023 роки зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. При цьому розмір суддівської винагороди встановлюється законом про судоустрій.

Наведене конституційне положення має імперативний характер і прямо визначає нормативний акт, яким установлюються порядок та критерії визначення суддівської винагороди. Таким спеціальним законом є Закон України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII.

Згідно з частиною першою статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом, а відповідно до частини другої цієї статті зміни до зазначеного Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до нього.

Статтею 135 Закону № 1402-VIII визначено систему суддівської винагороди, її складові, а також порядок визначення базового розміру посадового окладу судді.

Отже, Закон № 1402-VIII є спеціальним законом, який комплексно регулює питання матеріального забезпечення суддів. Натомість закони України про Державний бюджет України визначають обсяг бюджетних призначень на відповідний бюджетний період і не регулюють правовідносини щодо встановлення чи зміни порядку визначення суддівської винагороди.

З огляду на наведене включення до законів України про Державний бюджет України положення про прожитковий мінімум для працездатних осіб, який застосовується для визначення базового розміру посадового окладу судді, саме по собі не змінює механізму визначення суддівської винагороди, установленого статтею 135 Закону № 1402-VIII.

Такий висновок узгоджується з правовими позиціями Конституційного Суду України.

Так, у Рішенні від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України зазначив, що належне матеріальне забезпечення суддів є складовою конституційних гарантій їх незалежності.

У Рішенні від 11 березня 2020 року № 4-р/2020 Конституційний Суд України наголосив, що положення частини другої статті 130 Конституції України є спеціальною конституційною гарантією незалежності суддів, відповідно до якої розмір суддівської винагороди визначається саме законом про судоустрій. У цьому ж Рішенні Суд зазначив, що законодавець не вправі довільно змінювати встановлений законом механізм визначення суддівської винагороди, оскільки це створює загрозу гарантіям незалежності судової влади.

Аналогічний підхід викладено і в Рішенні Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020, у якому зазначено, що належний рівень матеріального забезпечення суддів є невід`ємною складовою їх незалежності, а будь-яке втручання у гарантії суддівської винагороди повинно відповідати вимогам Конституції України.

Наведені правові позиції Конституційного Суду України послідовно враховуються Верховним Судом.

Так, у постанові від 18 жовтня 2023 року у справі № 400/12428/21 Верховний Суд дійшов висновку, що положення статей 4 та 135 Закону № 1402-VIII є спеціальними нормами, які визначають порядок обчислення суддівської винагороди, а тому зміна цього порядку можлива виключно шляхом внесення змін до зазначеного Закону, а не законами України про Державний бюджет України.

У цій же постанові Верховний Суд зазначив, що встановлення законами України про Державний бюджет України окремої розрахункової величини у розмірі 2102 грн для визначення базового розміру посадового окладу судді не змінює положень статті 135 Закону № 1402-VIII та не є правовою підставою для визначення суддівської винагороди із застосуванням такого показника.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від наведених правових висновків Конституційного Суду України та Верховного Суду, оскільки спірні правовідносини у цій справі є аналогічними за своїм предметом, нормативним регулюванням та юридично значущими обставинами.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що під час визначення суддівської винагороди позивача підлягали застосуванню положення статті 135 Закону № 1402-VIII, а не положення законів України про Державний бюджет України щодо застосування розрахункової величини 2102 грн.

Колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що Івано-Франківський окружний адміністративний суд та Державна судова адміністрація України діяли виключно в межах бюджетних призначень, доведених відповідно до законів України про Державний бюджет України, а тому не мали правових підстав для нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди в іншому розмірі.

Колегія суддів виходить із того, що порядок фінансування судів та порядок визначення розміру суддівської винагороди є різними за своїм правовим змістом правовими інститутами.

Закони України про Державний бюджет України визначають обсяг бюджетних призначень, джерела фінансування та порядок використання бюджетних коштів, однак не регулюють питання встановлення чи зміни розміру суддівської винагороди, який відповідно до частини другої статті 130 Конституції України визначається виключно законом про судоустрій.

Відповідно до статті 148 Закону № 1402-VIII фінансування судів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, а головним розпорядником бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення діяльності місцевих та апеляційних судів є Державна судова адміністрація України.

Разом із тим визначений законом порядок фінансування судів не змінює обсягу матеріального права судді на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому статтею 135 Закону № 1402-VIII.

Сам по собі факт недостатності бюджетних асигнувань або здійснення фінансування в межах бюджетних призначень не може бути підставою для обмеження гарантованого законом права судді на отримання суддівської винагороди у визначеному законом розмірі.

Такий висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду, відповідно до якої розмір суддівської винагороди визначається виключно статтею 130 Конституції України та статтею 135 Закону № 1402-VIII, а Закон України «Про Державний бюджет України» не може змінювати порядок її визначення чи встановлювати іншу розрахункову величину.

За таких обставин посилання відповідачів на відсутність бюджетних призначень або здійснення виплат виключно в межах доведеного фінансування не спростовують висновків суду першої інстанції про протиправність застосування під час обчислення суддівської винагороди прожиткового мінімуму для працездатних осіб у розмірі 2102 грн.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, а тому підстав для скасування або зміни його рішення в частині позовних вимог, що є предметом нового апеляційного розгляду, колегія суддів не встановила.

Відповідно до статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної інстанції встановить, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державної судової адміністрації України - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 15 березня 2024 року у справі №420/4332/24 в частині позовних вимог ОСОБА_1 за період з 01 листопада 2023 року по 31 грудня 2023 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку відповідно до вимог статей 328, 329 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук