Рішення від 04 серпня 2026 р. у справі №280/5532/26 — Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

05 серпня 2026 року Справа № 280/5532/26 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Лазаренка М.С. розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до військової частини НОМЕР_1

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

04.06.2026 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) до військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту - відповідач), в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нездійснення нарахування і виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 суму компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 14.05.2026;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку по виплаті індексації грошового забезпечення з 15.06.2016 по 19.01.2023.

В обґрунтування позовних вимог вказує, що відповідачем на виконання рішення суду у справі №200/7791/25 несвоєчасно здійснено виплату належного позивачу грошового забезпечення, у зв`язку з чим у нього виникло право на отримання середнього грошового забезпечення та компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати грошового забезпечення. Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

09.06.2026 ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі № 280/5532/26 за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

Військовою частиною НОМЕР_1 позовну заяву не визнано. У відзиві на позовну заяву, який надійшов до суду 25.06.2026 за вх. №35586 посилається на відсутність підстав для виплати середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з огляду на те, що останнім місцем проходження військової служби позивача був НОМЕР_2 прикордонний загін Державної прикордонної служби України. Таким чином, правовідносини позивача з військовою частиною НОМЕР_1 ( НОМЕР_3 прикордонноого загону ДПСУ) з проходження військової служби припинилися 15.06.2016 не у зв`язку зі звільненням позивача в порядку та на умовах, що визначені відповідними актами законодавства, що виключає відповідальність за затримку розрахунку саме при звільнення працівника відповідно до положень статті 117 КЗпП України. Посилається на відсутність компенсації позивачу втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 14.05.2026, оскільки суми були нараховані на виконання рішення суду, яке набрало законної сили 22.04.2026. Фактична виплата присуджених сум була здійснена 14.05.2026, тобто після спливу одного календарного місяця з дати набрання судовим рішенням законної сили. Водночас сама по собі тривалість календарного періоду не може розглядатися ізольовано від об`єктивних обставин виконання бюджетного зобов`язання суб`єктом владних повноважень. Повідомлено суд про неможливість надання витребуваних доказів, оскільки позивач 15.06.2016 позивач вибув для подальшого проходження служби до НОМЕР_2 прикордонного загону Державної прикордонної служби України. В задоволенні позову просить відмовити.

Від представника позивача 25.06.2026 за вх.№35588 надійшла відповідь на відзив, в якій заперечено проти доводів відповідача. Вважає, що норма статті 117 КЗпП України не розмежовує понять «звільнення», «переведення», «виключення зі списків військової частини» тощо. Дана норма врегульовує питання відповідальності роботодавця, з яким у робітника закінчились трудові відносини, за несвоєчасну виплату під час звільнення. Вважає, що тлумачення відповідача у спірних правовідносинах статті 117 КЗпП України повністю невілює право на виплату середнього заробітку у випадку, коли особа після переведення може бути остаточно звільнена з військової служби протягом тривалого часу, та буде позбавлена можливості отримати таку виплату у зв`язку з обмеженими строками звернення до суду. Також наполягає на тому, що набув право на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення за увесь час прострочення виплати, а саме з 01.12.2015 по дату виплати 14.05.2026.

25.06.2026 за вх.№35590 від представника позивача надійшла заява про розподіл понесених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 20000,00 грн.

Ухвалою суду від 01.07.2026 у задоволенні клопотання відповідача про розгляд справи за правилами загального позовного провадження відмовлено.

Враховуючи приписи частини 5 статті 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (частина 5 статті 250 КАС України).

Згідно з частиною 4 статті 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судом встановлено наступне.

Позивач проходив військову службу у НОМЕР_3 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України з 18.03.2015 по 15.06.2016.

Наказом начальника НОМЕР_3 прикордонного загону ДПС України від 13 червня 2016 року №410-ОС «По особовому складу» позивача було виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з переведенням до НОМЕР_2 прикордонного загону ДПС України.

В подальшому позивач з 16.06.2016 по 18.04.2022 проходив військову службу у складі НОМЕР_2 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_4 ) Державної прикордонної служби України.

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 20.01.2026 у справі №200/7791/25 яке набрало законної сили 22.04.2026, було, зокрема:

- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 до 15.06.2016 відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року;

- зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 до 15.06.2016 відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року;

- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 16.06.2016 до 28.02.2018 включно відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року;

- зобов`язано військову частину НОМЕР_4 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 16.06.2016 до 28.02.2018 включно відповідно до вимог Закону України “Про індексацію грошових доходів населення”, Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 року № 1078, з визначенням місяця, в якому відбулося підвищення посадових окладів військовослужбовців - січень 2008 року;

- визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 у повному розмірі індексації грошового забезпечення з 01.03.2018 до 18.04.2022 із застосуванням щомісячної фіксованої індексації-різниці відповідно до абзаців 4,6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078 із розрахунку 844,95 грн на місяць;

- стягнуто з військової частини НОМЕР_4 на користь ОСОБА_1 фіксовану індексацію-різницю грошового забезпечення з 01.03.2018 до 18.04.2022 у розмірі 41064 (сорок одна тисяча шістдесят чотири) грн 57 коп.

На виконання вищевказаного рішення військовою частиною НОМЕР_5 14.05.2026 було виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення у розмірі 11726,43 грн.

Вважаючи, що відповідачами протиправно не здійснено нарахування середнього заробітку за час несвоєчасної виплати, компенсації втрати частини доходів, компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 43 Конституції України закріплює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частини перша, друга, четверта та сьома).

Частиною першою статті 25 Закону України від 03 квітня 2003 року № 661-IV «Про Державну прикордонну службу України» (далі – Закон № 661-IV) визначено, що держава забезпечує соціальний захист особового складу Державної прикордонної служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства.

Згідно із частиною третьою статті 25 Закону № 661-IV військовослужбовці Державної прикордонної служби України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», цього Закону, інших актів законодавства.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі Закон №2011-XII), у частині першій статті 9 якого закріплено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з частиною другою статті 1-2 Закону №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-XII).

За змістом частини першої статті 26 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон №2232-ХІІ) звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється:

а) у запас, якщо військовослужбовці не досягли граничного віку перебування в запасі і за станом здоров`я придатні до військової служби;

б) у відставку, якщо військовослужбовці досягли граничного віку перебування в запасі та у військовому резерві або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров`я до військової служби з виключенням з військового обліку.

Частиною сьомою статті 26 Закону № 2232-ХІІ визначено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з абзацом першим частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до п.7 Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затвердженого Указом Президента України від 29.12.2009 №1115/2009 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Положення №1115/2009), закінченням проходження громадянином військової служби вважається день, зазначений у наказі про виключення військовослужбовця зі списків особового складу Адміністрації Держприкордонслужби чи її розвідувального органу, регіональних управлінь, органів охорони державного кордону, загонів Морської охорони, навчальних закладів, науково-дослідних установ або органів (підрозділів) забезпечення Держприкордонслужби (далі - органи Держприкордонслужби) у зв`язку з його звільненням з військової служби в запас або у відставку, загибеллю (смертю), визнанням судом безвісно відсутнім або оголошенням померлим.

Згідно з п.293 Положення №1115/2009 особа, звільнена з військової служби, на день виключення із списків особового складу органу Держприкордонслужби розраховується за всіма видами належного їй на день звільнення матеріального та грошового забезпеченням.

У разі спору про розмір сум, належних військовослужбовцю при звільненні, йому в день виключення із списків особового складу виплачується сума, не оспорювана керівництвом органу Держприкордонслужби, у якому проходив службу цей військовослужбовець.

Отже, повний розрахунок з військовослужбовцем здійснюється тим органом Держприкордонслужби, з якого військовослужбовець звільняється.

Відповідний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 08 травня 2025 року в справі № 380/26344/23.

Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що звільнений з військової служби військовослужбовець, на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби має бути повністю забезпечений матеріальним і грошовим забезпеченням. Тобто у разі звільнення військовослужбовця з військової служби з ним має бути проведено повний розрахунок за всіма видами належного йому на день звільнення продовольчого, речового та грошового забезпечення.

Приписами частини першої статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити неоспорювану ним суму.

Відповідно до статті 117 КЗпП України (у редакції Закону №2352-ІХ, що діє на час виникнення спірних правовідносин) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Наведена редакція статті 117 КЗпП України набрала законної сили з 19 липня 2022 року.

При цьому, для застосування міри відповідальності за несвоєчасний розрахунок в силу положень статті 117 КЗпП України необхідно дослідити обставини щодо того, який саме суб`єкт владних повноважень був зобов`язаний забезпечити проведення остаточного розрахунку із позивачем на день його звільнення.

У цьому контексті Верховний Суд у постанові від 21 лютого 2024 року у справі № 520/1897/22 підкреслив, що приписи частини першої статті 116, частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин) установлюють загальне правило, згідно з яким у разі звільнення працівника власник або уповноважений ним орган зобов`язаний виплатити йому всі належні суми у день звільнення, а якщо в указаний строк цього не було зроблено з вини власника або уповноваженого ним органу, то підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Межі дії диспозиції частини першої статті 117 КЗпП України визначені її гіпотезою, яка указує на умови, за наявності яких починає діяти правило про виплату середнього заробітку за весь час затримки до дня фактичного розрахунку.

Обставини, з настанням яких необхідно здійснювати це правило, пов`язані з фактами звільнення працівника та невиплатою йому з вини власника або уповноваженого ним органу належних сум у день звільнення.

Водночас Верховний Суд наголосив, що ці обставини не зазнали змін внаслідок унесення змін до статей 116, 117 КЗпП України Законом № 2352-IX.

Суд встановив, що позивач в період з 24.06.2015 по 15.06.2016 проходив військову службу у НОМЕР_3 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України, та в подальшому був виключений із списків особового складу та всіх видів забезпечення у зв`язку з переведенням до НОМЕР_2 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_4 ) Державної прикордонної служби України.

З огляду на наведені вище обставини необхідно наголосити, що виключення позивача з 15.06.2016 зі списків особового складу та всіх видів забезпечення НОМЕР_3 прикордонного загону (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України саме собою не є підтвердженням завершення ним проходження військової служби як такої. Натомість воно свідчить про припинення позивачем з 15.06.2016 проходження служби (службових правовідносин) у НОМЕР_3 прикордонному загоні (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України у зв`язку з подальшим проходженням ним служби за іншим місцем, а отже, виплата грошового забезпечення позивачу здійснюється за новим місцем служби з дня, наступного за днем виключення зі списків особового складу за попереднім місцем служби.

У цій справі суд встановив, що на момент виникнення спірних правовідносин військова служба позивача не була завершена, оскільки він не був звільнений з військової служби, а продовжував виконувати свої службові обов`язки на новому місці служби.

Отже, установлені у справі фактичні обставини не відповідають умовам застосування частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки ця норма пов`язує настання відповідальності роботодавця із затримкою проведення остаточного розрахунку саме у зв`язку зі звільненням працівника.

У цій справі спірні правовідносини виникли поза межами звільнення, а тому відсутній передбачений законом юридичний склад, з яким стаття 117 КЗпП України пов`язує відповідальність.

За таких обставин застосування зазначеної норми означало б розширювальне тлумачення та необґрунтоване поширення сфери її дії на правові ситуації, не охоплені її змістом і метою запровадження.

Верховний Суд вже викладав подібну правову позицію у постанові від 26 червня 2025 року у справі № 400/8927/23.

Отже, в обсязі установлених обставин справи у системному зв`язку з відповідним правовим регулюванням спірних правовідносин, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для виплати відповідачем позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України, оскільки, як зазначено вище, встановлені у цій справі обставини не утворюють передбачених законом підстав (умов) для застосування наведених норм трудового права. Тому за цих обставин частина перша статті 117 КЗпП України не застосовується до спірних правовідносин.

Водночас суд уважає за необхідне звернути увагу позивача, що навіть у такому разі він не позбавлений можливості захисту своїх порушених прав. Так, у разі порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення, зокрема з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), військовослужбовець може вимагати виплати компенсації втрати частини доходів, передбаченої законодавством, у зв`язку з несвоєчасною виплатою належних сум відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати».

Позиція суду з аналогічного питання узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 03 лютого 2026 року у справі № 400/5149/24, яку суд ураховує відповідного до частини п`ятої статті 242 КАС України.

Щодо вимог про зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку з порушення строків їх виплати суд зазначає наступне.

Питання, пов`язані із здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі Закон №2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року (далі - Порядок № 159).

Згідно зі статтями 1 та 2 Закону №2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Отже, дія зазначених нормативних актів поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата, грошове забезпечення).

Основною умовою для виплати громадянину компенсації, що передбачена статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). При цьому, компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення.

Згідно з пунктом 2 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат).

Аналіз наведених нормативних актів дає підстави вважати, що основною умовою для виплати громадянину, передбаченої статтею 2 Закону №2050-ІІІ та Порядком №159, компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Наведене нормативне регулювання не встановлює першості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов`язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати. При цьому слід зазначити, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постановах від 18.11.2014 у справі №21-518а14, від 11.07.2017 у справі №21-2003а16, Верховним Судом у постановах від 20.02.2018 у справі №522/5664/17, від 21.06.2018 у справі №523/1124/17, від 03.07.2018 у справі №521/940/17, від 05.10.2018 у справі №127/829/17, від 12.02.2019 у справі №814/1428/18, від 08.08.2019 у справі №638/19990/16-а.

Положення Закону №2050-ІІІ пов`язують виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.

Відповідно до ст.4 Закону №2050-ІІІ, виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Згідно з п. 3 Порядку №159, компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Отже, основними умовами для виплати суми компенсації є: 1) порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та 2) виплата нарахованих доходів.

При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.

Відтак, Закон №2050-ІІІ пов`язує виплату компенсації втрати частини доходів та компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб з виплатою основної суми доходу.

Отже, позовні вимоги в частині зобов`язання відповідача здійснити компенсацію втрати частини доходів за період з 01.12.2015 по 14.05.2026 суд вважає обґрунтованими, оскільки судовим рішенням встановлено зобов`язання зазначеного суб`єкта владних повноважень з виплати сум грошового забезпечення, та на виконання рішення суду такі суми виплачено з порушенням строків.

Частиною 1 статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина 2 статті 77 КАС України).

Враховуючи наведене, системно проаналізувавши норми законодавства, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Щодо розподілу понесених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу судом враховується наступне.

Відповідно до частини 1 статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з частиною 3 статті 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до частин 1-2 статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частин 3-4 статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною 1 статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Відповідно до частини 2 статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Згідно з частини 3 статті 30 Закону України “Про адвокатуру та адвокатську діяльність” при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до частини 9 статті 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі Баришевський проти України, від 10.12.2009 у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12.10.2006 у справі Двойних проти України, від 30.03.2004 у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При вирішенні вказаного питання судом враховуються висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 22.11.2019 у справі №810/1502/18.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу надано: договір про надання правничої допомоги №21/25 від 01.10.2025; додаткову угоду б/н від 04.06.2026 до договору №21/25 від 01.10.2025; акт наданих послуг б/н від 25.06.2026; квитанція до прибуткового касового ордера №21/3 від 25.06.2026.

Згідно з розрахунком витрат на правову допомогу загальна сума понесених позивачем витрат складає 20000,00 грн за надання наступних послуг:

- усне консультування з вивченням документів Клієнта - 1000,00 грн;

- ознайомлення з судовою практикою Верховного Суду з предмету оскарження - 1000,00 грн;

- складання та направлення до суду позовної заяви - 10000,00 грн;

- складання та направлення до суду відповіді на відзив у справі № 280/5532/26 - 5000,00 грн;

- складання та направлення до суду заперечень на клопотання відповідача про зменшення витрат у справі № 280/5532/26

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі “Баришевський проти України” (заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі “Двойних проти України” (заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі “Меріт проти України” (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява № 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

З урахуванням зазначеного, суд вважає, щодо неспівмірністі заявленої суми витрат на правничу допомогу, а також сталу практику та типовість позовної заяви, суд вважає за необхідне зменшити розмір витрат на правову допомогу, оскільки вважає, що судові витрати на неї у сумі 20000,00 грн є не обґрунтованими та не можуть бути стягнуті на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, а з урахуванням вимог частини 5 статті 134 КАС України, витрати на професійну правничу допомогу мають бути відшкодовані позивачу лише у сумі 5000,00 грн.

У зв`язку із тим, що позивач звільнений від сплати судового збору за даним позовом, розподіл судових витрат в цій частині на підставі ст. 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_6 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у нездійснені ОСОБА_1 нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01.12.2015 по 14.05.2026.

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення складено у повному обсязі та підписано суддею 05.08.2026.

уддя М.С. Лазаренко