Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №713/881/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 713/881/26

провадження № 22-ц/822/1389/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС»

відповідач – ОСОБА_1

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Ковалюк Михайло Григорович, на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2026 року

головуючий у суді першої інстанції суддя Кибич І. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» (далі – ТОВ «ФК «ЕЙС») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 .

Просило суд стягнути із ОСОБА_1 на свою користь заборгованість за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 у сумі 35 307 гривень, з яких: 10 000 гривень – тіло кредиту, 25 307 гривень – проценти за користування кредитом.

В обґрунтування позовних вимог зазначало, 27 березня 2021 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 586652344, у формі електронного документа з використанням електронного підпису.

ОСОБА_1 ініціював укладення кредитного договору, оформивши Заявку на сайті первісного кредитора (ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА») та підписавши кредитний договір з використанням одноразового ідентифікатора. Первісний кредитор виконав свій обов`язок та перерахував ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 2 500 гривень та в подальшому сума кредиту була збільшена до 10 000 гривень.

У зв`язку з невиконанням своїх зобов`язань, у ОСОБА_1 виникла заборгованість, в розмірі 35 307 гривень, яка складається з наступного: 10 000 гривень – заборгованість по тілу кредиту; 25 307 гривень заборгованість по несплаченим відсотках за користування кредитом.

28 листопада 2018 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» укладено договір факторингу №28/1118-01 та додаткові угоди щодо продовження терміну дії договору факторингу. Первісний кредитор та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» на виконання договору факторингу підписали реєстр прав вимоги №136 від 01 червня 2021 року, за яким від первісного кредитора до ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» перейшло право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором у розмірі зазначеному у реєстрі прав вимоги.

05 серпня 2020 року між ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС та ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ«ОНЛАЙН ФІНАНС» (далі – ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС») укладено Договір факторингу № 05/0820-01, згідно якого визначено, що ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» зобов`язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» зобов`язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» за плату на умовах, визначених цим договором.

ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» та ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» на виконання договору факторингу підписали Реєстр прав вимоги № 11 від 31 серпня 2023 року до цього договору факторингу, за яким від ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» до ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» відступлено право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором у розмірі зазначеному у реєстрі прав вимоги.

11 липня 2025 року між ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» та ТОВ «ФК «ЕЙС» укладено договір факторингу № 11/07/25-Е. Відповідно до акту прийому-передачі реєстру боржників згідно з додатком №2, до позивача перейшло право вимоги до відповідача на загальну суму 35 307 гривень.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2026 року позов ТОВ «ФК «ЕЙС» до ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 у сумі 35 307 гривень.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов ТОВ «ФК «ЕЙС», суд вважав доведеною ту обставину, що внаслідок неналежного виконання відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором щодо повернення отриманих коштів утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню.

Рішення суду першої інстанції в частині позовної вимоги про стягнення простроченої заборгованості по відсотках мотивоване тим, що розмір відсотків був чітко та однозначно визначений договором за спільною згодою сторін, відповідач добровільно його підписав без жодних застережень, що відповідає принципу свободи договору.

Суд також вказав, що відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що вказані умови кредитного договору є несправедливими в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів».

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2026 року у частині стягнення відсотків скасувати та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача суму заборгованості по відсоткам, яка не перевищує 50% від розміру наданого кредиту.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційну скаргу мотивовано невідповідністю висновків обставинам справи, неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що умови договору про надання споживчого кредиту, які передбачають реальну річну процентну ставку у розмірі 926,43%, є несправедливими в розумінні частини п`ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та Директиви Ради ЄС №93/13/ЄЕС. Апелянт вказує, що такі умови всупереч принципу добросовісності створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позичальнику, оскільки встановлюють вимогу щодо сплати непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання зобов`язань.

Скаржник зазначає, що суд першої інстанції залишив поза увагою сталу практику Великої Палати Верховного Суду та рішення Конституційного Суду України щодо необхідності обмеження свободи договору з огляду на засади справедливості, розумності та співмірності. Наголошує, що позивач, як фінансова установа, скористався необізнаністю відповідача як слабкої сторони у споживчих правовідносинах. Нарахування відсотків, які у 2,5 – 3,5 рази перевищують суму самого кредиту (на 350%), спотворює їхнє дійсне правове призначення як засобу стимулювання боржника і перетворюється на джерело отримання кредитором невиправданих надприбутків.

Крім того, апелянт акцентує увагу на принципі jura novit curia (суд знає закони), зазначаючи, що суд першої інстанції був зобов`язаний самостійно надати правову кваліфікацію правовідносинам сторін. З посиланням на практику Верховного Суду вказує, що відсутність зустрічного позову про визнання недійсним кредитного договору не є перешкодою для врахування інтересів споживача та відмови у захисті цивільного права банку в разі зловживання ним своїм правом (частина третя стаття 16 ЦК України).

Отже, враховуючи наявність штучних передумов для безмежного збільшення боргу, апелянт вважає висновки суду першої інстанції в частині стягнутих відсотків помилковими та просить скасувати рішення суду в цій частині, стягнувши відсотки у сумі, що не перевищує 50% заборгованості по тілу кредиту.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу представник ТОВ «ФК «ЕЙС» просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Вказує що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим.

Позивач зазначає, що кредитний договір був укладений за власною ініціативою відповідача шляхом накладення електронного підпису. Наголошує, що всі істотні умови договору, зокрема сума, строки повернення, а також два різні механізми нарахування процентів (за дисконтною ставкою в межах строку кредитування та за базовою ставкою поза його межами), були чітко погоджені сторонами під час укладення правочину.

Обґрунтовуючи правомірність нарахування підвищених процентів, товариство посилається на правові позиції Великої Палати Верховного Суду (зокрема, у справі № 910/1238/17) щодо поділу процентів на два види: за правомірне користування коштами (статті 1048 ЦК України) та за неправомірне користування внаслідок прострочення зобов`язання (частини другої статті 625 ЦК України). Зазначає, що згідно за пунктом 4.3 кредитного договору, проценти, нараховані після закінчення початкового 18-денного строку кредитування за ставкою 839,50% річних (2,30% в день), є саме процентами в розумінні частини 2 статті 625 ЦК України. Тобто, інший розмір процентів за прострочення прямо встановлений договором і є погодженою мірою цивільної відповідальності, а не прихованими штрафними санкціями.

Крім того, позивач акцентує увагу на тому, що відповідач у березні та травні 2021 року добровільно здійснював часткові платежі на погашення заборгованості за договором. Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, такі конклюдентні дії свідчать про часткове виконання кредитного зобов`язання та підтверджують усвідомлення відповідачем характеру правовідносин і беззаперечне визнання ним боргу. На думку кредитора, це повністю спростовує доводи апелянта про нібито несправедливість умов договору та відсутність волевиявлення на їх прийняття.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

27 березня 2021 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 586652344 у формі електронного документа з використанням електронного підпису.

ОСОБА_1 ініціював укладення кредитного договору, оформивши заявку на сайті первісного кредитора, після чого отримав кредит в розмірі 2 500 гривень. В подальшому сума кредиту була збільшена до 10 000 гривень, що підтверджується копією заявки на отримання грошових коштів в кредит від 27 березня 2021 року.

Вищевказану заявку та кредитний договір ОСОБА_1 підписав за допомогою накладення електронного підпису одноразовим ідентифікатором «MNV85R7S».

Кредитодавець виконав свій переддоговірний обов`язок та надав позичальнику (споживачу) всю необхідну інформацію до укладання вказаного вище кредитного договору, що підтверджується наявним у матеріалах справи паспортом споживчого кредиту.

За цим договором кредитодавець зобов`язується надати позичальникові кредит, на суму 2500 гривень на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом, відповідно до умов, зазначених у цьому договорі, додатках до нього та правилах надання грошових коштів у позику (пункт 1.1 договору).

Відповідно до пункту 1.2 договору, кредит надається строком на 18 (вісімнадцять) днів від дати отримання кредиту позичальником (далі – «дисконтний період»). У випадку надання кредиту не в день укладення договору, загальний строк надання кредиту автоматично продовжується на ту кількість днів, на яку відрізняється дата укладення договору по відношенню до дати надання кредиту.

Сторони погодили, що встановлений в пункті 1.2 договору строк дисконтного періоду може бути продовжено позичальником, шляхом здійснення протягом дисконтного та пільгового періоду оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови якщо позичальником в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів кредитодавця активовано функцію продовження строку дисконтного періоду. Кількість продовжень дисконтного періоду, на умовах описаних в цьому пункті, не обмежена (пункт 1.3 договору).

За користування кредитом протягом дисконтного періоду позичальник зобов`язаний сплачувати кредитодавцю проценти за користування кредитом, які нараховуються на період строку визначеного в п. 1.2 договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно за дисконтною процентною ставкою в розмірі 620,50 (шістсот двадцять цілих п`ять десятих) процентів річних, що становить 1,70 процентів від суми кредиту за кожний день користування ним.

За умови продовження строку дисконтного періоду, на умовах пункту 1.3 договору, з наступного дня після закінчення вказаного в пункті 1.2 договору строку, нарахування процентів за користування кредитом здійснюється за індивідуальною процентною ставкою в розмірі 620,50 (шістсот двадцять цілих п`ять десятих) процентів річних, що становить 1,70 процентів в день від суми кредиту за кожний день користування ним (пункт 1.4 договору).

Згідно пункту 1.5 договору позичальник зобов`язаний не пізніше останнього дня дисконтного періоду, з врахуванням всіх продовжень строку дисконтного періоду на умовах пункту 1.3 цього договору, оплатити всі фактично нараховані на термін платежу проценти за користування кредитом протягом дисконтного періоду.

Сторони також погодили, що факт користування позичальником сумою наданого кредиту після закінчення дисконтного періоду є відкладальною обставиною, в розумінні статті 212 Цивільного кодексу України, яка має наслідком продовження строку користування кредитом (продовження загального строку дії договору) на наступних умовах:

– зобов`язання щодо повернення основної суми Кредиту переносяться на наступний день після закінчення дисконтного періоду, однак при не надходженні платежу зобов`язання позичальника по оплаті основної суми кредиту знову відкладається кожен раз на один календарний день, але не більше ніж на 90 (дев`яносто) календарних днів від дати закінчення дисконтного періоду;

– з наступного дня після закінчення дисконтного періоду позичальник зобов`язаний щоденно сплачувати кредитодавцю проценти з розрахунку 839,50 (вісімсот тридцять дев`ять цілих п`ять десятих) процентів річних, що становить 2,30 процентів в день від суми кредиту за кожний день користування ним (пункт 1.7 договору).

Проценти, в розмірі визначеному пунктами 1.4 та 1.7.2. Договору, нараховуються за кожен день користування кредитом починаючи з першого дня надання Кредиту та до дня фактичного повернення суми кредиту позичальником (пункт 1.8 договору).

У пункті 4.3 кредитного договору сторони погодили, що проценти, нараховані після закінчення строку дії цього договору (після 90 дня від дати закінчення дисконтного періоду) чи його дострокового розірвання, у розмірі визначеному в пунктом 1.7.2 договору, є процентами за користування грошовими коштами в розумінні частини 2 статті 625 ЦК України.

З матеріалів справи також вбачається, що сторонами укладено дві додаткові угоди до кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344, відповідно до умов яких, угодою від 31 березня 2021 року сума кредитування була збільшена до 9 000 гривень, а потім, угодою від 05 квітня 2021 року – до 10 000 гривень.

Зазначеними угодами також було внесено зміни до графіку розрахунків, та передбачено новий термін платежу – 30 квітня 2026 року.

Факт перерахування та зарахування на картковий рахунок відповідача ОСОБА_1 кредитних коштів підтверджується платіжними дорученнями первинного кредитора від 27 березня 2021 року № abaac91f-6d2f-4042-8ba0-ef7bdf3a6dd7 на суму у 2 500 гривень, від 31 березня 2021 року № 26f841fb-4dd0-9531-94576edf3749 на суму 6 500 гривень, від 05 квітня 2021 року № d590c256-90ea-4603-82d9-3521fddb6d68 на суму 1 000 гривень, а також інформацією, наданою АТ КБ «ПРИВАТБАНК», зокрема листом від 21 квітня 2026 року № 20.1.0.0.0/7-260414/50611-БТ.

28 листопада 2018 року між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» укладено договір факторингу № 28/1118-01. На виконання зазначеного договору сторонами підписано Реєстр прав вимоги № 136 від 01 червня 2021 року, відповідно до якого право вимоги до відповідача за кредитним договором було відступлено ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС».

28 листопада 2019 року ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» (фактор) та ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» (клієнт) укладено додаткову угоду №19 до договору факторингу № 28/1118-01, продовжено строк дії цього договору до 31 грудня 2020 року.

31 грудня 2020 року між ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» (фактор) та ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» (клієнт) укладено додаткову угоду № 26 до договору факторингу № 28/1118-01 та викладено його в новій редакції. Строк дії договору до 31 грудня 2021 року. В пункті 4.1 додаткової угоди обумовлено, що право майбутньої вимоги передається з моменту виникнення такого права вимоги до боржника та додаткового оформлення не потребує.

Відповідно до витягу з реєстру прав вимоги № 136 від 01 червня 2021 року право вимог до відповідача за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 перейшло до ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС».

Також, 05 серпня 2020 року між ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» та ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» укладено договір факторингу № 05/0820-01.

В подальшому ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» та ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» уклали ряд додаткових угод: № 2 від 03 серпня 2021 року та № 3 від 30 грудня 2022 року, якими продовжено строк дії договору факторингу до 30 грудня 2024 року включно, всі інші умови залишились без змін.

Відповідно до витягу з Реєстру прав вимоги № 11 від 31 серпня 2023 року від ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» до ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» перейшло право вимоги до боржника ОСОБА_1 на загальну суму 35 307 гривень.

11 липня 2025 року між ТОВ «ФК «ОНЛАЙН ФІНАНС» та ТОВ «ФК «ЕЙС» укладено договір факторингу №11/07/25-Е, згідно з умовами якого позивачу було відступлено право грошової вимоги по кредитним договорам відповідно до підписаного між сторонами акту прийому передачі реєстру боржників.

Відповідно до витягу з реєстру боржників від 14 липня 2025 року право вимоги до ОСОБА_1 у розмірі 35 307 гривень перейшло до ТОВ «ФК «ЕЙС».

З розрахунку заборгованості ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 вбачається, що заборгованість відповідача за цим кредитним договором станом на 06 червня 2021 року складала 22 545 гривень, з яких: 10 000 – заборгованість по тілу кредиту, 12 545 гривень – заборгованість по процентам за період з 27 березня по 31 травня 2021 року.

З розрахунку заборгованості ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС» за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 вбачається, що заборгованість відповідача за цим кредитним договором станом на 31 серпня 2021 року складала 35 307 гривень, з яких: 10 000 – заборгованість по тілу кредиту, 25 307 гривень – заборгованість по процентам за період з 01 червня по 28 серпня 2021 року.

З виписки ТОВ «ФК «ЕЙС» з особового рахунка відповідача за кредитним договором № 586652344 від 27 березня 2021 року за період з 14 липня по 26 грудня 2025 року вбачається, що станом на 26 грудня 2025 року заборгованість ОСОБА_1 становить 35 307 гривень, яка складається з 10 000 гривень заборгованості за сумою кредиту та 25 307 гривень простроченої заборгованості за процентами.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо узгодження сторонами істотних умов кредитних договорів

Відповідно до частин першої, другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (статті 626, 628 ЦК України).

За змістом статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Верховний Суд у постанові від 12 червня 2019 року у справі № 2-6315/11 (провадження № 61-23326св18) звернув увагу на те, що невід`ємною складовою правильної правової кваліфікації судами спірних договірних відносин є визначення правової природи договору, який є основою їх виникнення.

Виходячи зі змісту статті 640 ЦК України, залежно від моменту виникнення цивільних прав і обов`язків у сторін договору, законодавець розрізняє договори консенсуальні і реальні.

Консенсуальний договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.

Щодо реальних договорів, для укладення яких, крім згоди сторін, вимагається передання майна або вчинення іншої дії, частина друга статті 640 ЦК України передбачає правило, за яким договір вважається укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

До такого виду договорів відноситься і договір позики, який відповідно до положень абзацу 2 частини першої статті 1046 ЦК України є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України кредитний договір – це договір, за яким банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним.

Він вважається укладеним з моменту досягнення згоди між сторонами щодо всіх істотних умов договору.

Істотними умовами кредитного договору, які визначені законом, є предмет, сума, строк повернення, розмір процентів за користування кредитними коштами.

З аналізу змісту договору від 27 березня 2021 року № 586652344 та порядку його виконання, колегія суддів доходить висновку, що між сторонами укладено саме кредитний договір, оскільки положення вказаного договору передбачають зобов`язання кредитодавця щодо передачі грошових коштів позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором.

Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).

Договір, який укладений в електронній формі є таким, що укладений у письмовому вигляді (статі 205, 207 ЦК України).

Відповідно до пункту п`ятого частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» (далі – Закон № 675-VIII). електронний договір – домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону № 675-VIII електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Згідно із частиною шостою статті 11 Закону № 675-VIII відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

За правилом частини восьмої статті 11 Закону № 675-VIII у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Стаття 12 Закону № 675-VIII визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

У справі, яка переглядається, встановлено, що кредитний договір від 27 березня 2021 року № 586652344 між ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» та ОСОБА_1 підписано останнім електронним підписом одноразовим ідентифікатором «MNV85R7S».

Відповідач через особистий кабінет на веб-сайті кредитодавця подавав заявку на отримання кредиту за умовами, які вважав зручними для себе, підтвердив умови такого, після чого кредитодавець надіслав йому за допомогою засобів зв`язку на вказаний нею номер телефону одноразовий ідентифікатор у вигляді смс-коду, який відповідач використав для підтвердження підписання кредитного договору.

Також, 31 березня 2021 року та 05 квітня 2021 року сторонами в електронному вигляді укладено дві додаткові угоди до кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344.

Крім того, факт укладення кредитного договору та додаткових угод визнається відповідачем.

З урахуванням викладеного колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що такі дії сторін свідчать про укладення кредитного договору із дотриманням встановленої Законом України «Про електронну комерцію» форми правочину, оскільки він був підписаний відповідачем за допомогою одноразового ідентифікатора, який він отримав на номер мобільного телефону, що свідчить про погодження сторонами суми кредиту, строку кредитування, порядку повернення кредиту та розміру процентної ставки.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведених у постанові від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21 (провадження № 61-6066св23).

Щодо виконання кредитодавцем обов`язку щодо переказу (надання) кредитних коштів

Колегія суддів виходить із того, що у справах про стягнення кредитної заборгованості кредитор повинен довести виконання ним своїх обов`язків за кредитним договором, а саме: надання грошових коштів (кредиту) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник - повернення грошових коштів у розмірі та на умовах, визначених договором.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 752/17604/15-ц (провадження № 61-14780св23).

За обставин цієї справи факт перерахування кредитних коштів підтверджується платіжними дорученнями від 27 березня 2021 року № abaac91f-6d2f-4042-8ba0-ef7bdf3a6dd7, від 31 березня 2021 року № 26f841fb-4dd0-9531-94576edf3749, від 05 квітня 2021 року № d590c256-90ea-4603-82d9-3521fddb6d68, а також інформацією, наданою АТ КБ «ПРИВАТБАНК», зокрема листом від 21 квітня 2026 року № 20.1.0.0.0/7-260414/50611-БТ, з яких вбачається, що на картковий рахунок відповідача № НОМЕР_1 первинним кредитором було перераховано грошові кошти на загальну суму 10 000 гривень трьома платежами, зокрема 27 березня 2021 року на суму 2 500 гривень, 31 березня 2021 року у розмірі 6 500 гривень, а 05 квітня 2021 року – 1 000 гривень.

Окрім цього, судом встановлено факт часткового виконання ОСОБА_1 умов кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344 на загальну суму 348 гривень, що також розцінюється як підтвердження факту укладення кредитного договору.

Щодо розміру заборгованості відповідача за кредитним договором

Згідно статей 526, 527, 530 ЦК України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина 1 статті 1049 ЦК України).

Як вбачається з мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд першої інстанції ухвалюючи рішення про задоволення позову погодився із розрахунками заборгованості попередніх кредиторів і позивача, та виходив із того, відповідач будь-яких доказів чи контррозрахунку на спростування нарахованих первісним кредитором та позивачем розрахунку заборгованості за процентами суду не надав.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення не дослідив питання, щодо погодженого сторонами строку кредитування, в межах якого у кредитодавця наявне право нараховувати проценти за користування кредитом, та не врахував висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) та Верховного Суду, викладених у постанові від 15 червня 2023 року у справі № 908/2187/21.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) дійшла наступних висновків.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Тобто позичальник (1) отримує від банку грошові кошти, власником яких він не був, та (2) отримує можливість певний час правомірно не повертати надані грошові кошти. Натомість у позичальника виникає зобов`язання (1) повернути грошові кошти у встановлений строк та (2) сплатити визначені договором проценти за користування кредитом.

Отже, позичальник отримує «чужі» грошові кошти в борг, який зобов`язується повернути в майбутньому.

Поняття «користування кредитом» є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше – це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення – прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту – в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду наголосила, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо – можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу – позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 дійшла наступних висновків.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника – обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц, від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.35).

Також Велика Палата Верховного Суду зауважила, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (пункт 8.22)).

При цьому компенсаторний характер процентів, передбачених статтею 625 ЦК України, не свідчить про те, що вони є платою боржника за «користування кредитом» (тобто можливістю правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу). Такі проценти слід розглядати саме як міру відповідальності. На відміну від процентів за «користування кредитом», до процентів річних, передбачених зазначеною статтею, застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Отже, в охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Вказаний висновок сформульований в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункт 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19).

Водночас, Велика Палата Верховного Суду акцентувала увагу на сталості підходу до вирішення питання щодо нарахування процентів за «користування кредитом», сформульованого у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та підтвердженого у постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/4518/16 зауважила, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 звернула увагу, що для вирішення подібних спорів важливим є тлумачення умов договорів, на яких ґрунтуються вимоги кредиторів, для з`ясування того, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування. Для цього можуть братися до уваги формулювання умов про сплату процентів, їх розміщення в структурі договору (в розділах, які регулюють правомірну чи неправомірну поведінку сторін), співвідношення з іншими положеннями про відповідальність позичальника тощо. У разі сумніву слід застосовувати принцип contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem, тобто слова договору тлумачаться проти того, хто їх написав).

Застосовуючи наведені висновки до спірних правовідносин, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344: cума кредиту 2500 гривень (пункт 1.1 договору); строк надання кредиту (дисконтний період) – 18 днів (пункт 1.2 договору); дисконтна процентна ставка протягом дисконтного періоду – 1,70 % в день, що становить 620,50 % річних; процентна ставка з наступного дня після закінчення дисконтного періоду – 2,30 % в день, що становить 839,50 % річних (пункт 1.7 договору).

Згідно з пунктом 1.3 договору № 586652344 позичальник має право продовжити строк користування кредитом (дисконтний період). Продовження строку здійснюється шляхом оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови активації позичальником функції продовження в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування.

Матеріали справи містять докази погодження сторонами продовження строку дії кредитного договору, оскільки ОСОБА_1 здійснено оплату всіх нарахованих станом на 31 березня процентів та укладено дві додаткові угоди (від 31 березня 2021 року та 05 квітня 2021 року), якими передбачено новий термін платежу.

Разом з цим в пунктах 1.7 та 1.8 договору сторони обумовили, що проценти нараховуються за кожен день користування кредитом починаючи з першого дня надання кредиту та до дня фактичного повернення суми кредиту позичальником, проте зобов`язання позичальника по оплаті основної суми кредиту відкладається кожен раз на один календарний день, але не більше ніж на 90 календарних днів від дати закінчення дисконтного періоду.

Відповідно до частини першої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Зазначена норма розміщена законодавцем в Главі 16 «Правочини» Розділі 1 «Загальні положення про правочини».

З вищенаведених умов кредитного договору вбачається, що пункт 4 цього договору одночасно містить конструкцію, яка є характерною для норми статті 212 ЦК України, яка регулює умовні правочини, у даному випадку – правочин під відкладальною умовою, а саме порушення кредитного зобов`язання як підставу для збільшення погодженого сторонами тридцятиденного строку кредитування та продовження нарахування процентів за користування кредитом, але не більше ніж 90 днів. За своєю правовою природою така умова є відкладальною, оскільки на час укладення договору невідомо чи буде виконано позичальником обов`язок щодо повернення кредиту та сплати процентів по закінченню тридцятиденного строку кредитування.

Однак, за наведеними вище висновками Великої Палати Верховного Суду сплата процентів, передбачених договором, за користування кредитними коштами може випливати лише з правомірного їх користування, а відповідальність за неправомірне користування кредитними коштами знаходиться у сфері охоронних відносин, зокрема, статті 625 ЦК України.

Пов`язуючи одночасно продовження строку дії кредитного договору та сплату процентів за користування кредитом саме з порушенням кредитного зобов`язання, сторони встановили фактично договірний процент як частину основного зобов`язання за неправомірне користування кредитними коштами, що суперечить зазначеній вище практиці Великої Палати Верховного Суду.

У цій частині колегія суддів приходить до висновку, що невиконання позичальником умов щодо повернення кредиту та сплати процентів у передбачений договором строк, тобто до 30 квітня 2021 року, не може бути одночасно правомірним та неправомірним та мати наслідком продовження строку кредитування, оскільки в даному випадку строк виконання зобов`язання вже настав.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 15 червня 2023 року у справі № 908/2187/21.

Зазначена обставин, щодо правової природи нарахованих після 30 квітня 2021 року процентів відповідно до положень частини другої стаття 625 ЦК України, як міри відповідальності за неналежне виконання зобов`язання, також визнається позивачем у відзиві на апеляційну скаргу.

Крім цього, зі змісту пункту 4.3 кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344 вбачається, що сторони погодили правову природу процентів, які нараховуються після закінчення строку дії договору. Зокрема узгодили, що проценти, нараховані після закінчення дії договору (після 90 дня від дати закінчення дисконтного періоду) чи його дострокового розірвання у розмірі, визначеному пунктом 1.7.2 договору, є процентами за користування грошовими коштами в розумінні частини 2 статті 625 ЦК України.

Верховний Суд у постановах від 16 жовтня 2018 року у справі № 914/2567/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 924/1014/18, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 19 лютого 2020 року у справі № 639/4836/17 звернув увагу на те, що питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги. Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позичальника безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено в оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора боржник не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Верховний Суд у постанові від 03 липня 2024 року у справі № 760/11927/16 (провадження № 61-3985св24), виходячи із положень частини першої статті 81 ЦПК України дійшов висновку, що належним чином дослідити поданий стороною доказ (у тому числі розрахунок заборгованості за кредитним договором), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково – зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок – це процесуальний обов`язок суду.

Відповідно до умов укладеного між сторонами кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344: cума кредиту становить 10 000 гривень (пункт 1.1 договору, з урахуванням додаткових угод); строк надання кредиту (дисконтний період) – 34 дня (з урахуванням його продовження відповідачем 31 березня 2021 року); дисконтна процентна ставка протягом дисконтного періоду – 1,70 % в день (пункт 1.4 договору).

Визначаючи строк дисконтного періоду апеляційний суд враховує положення пункту 1.3 кредитного договору, відповідно до якого сторони погодили, що встановлений в п 1.2 договору строк дисконтного періоду може бути продовжено позичальником, шляхом здійснення протягом дисконтного та пільгового періоду оплати всіх фактично нарахованих процентів, за умови якщо позичальником в особистому кабінеті чи в терміналах самообслуговування партнерів кредитодавця активовано функцію продовження строку дисконтного періоду. Кількість продовжень дисконтного періоду, на умовах описаних в цьому пункті, не обмежена.

На умовах цього пункту договору, строк продовження дисконтного періоду кожен раз розраховується за наступною формулою: Z = 30 - (Х – Y), де: Z – кількість днів, на які продовжується дисконтний період; Х – поточна дата (день місяця) закінчення дисконтного періоду, з врахуванням всіх попередніх продовжень дисконтного періоду; Y – дата ініціації (день місяця) продовження дисконтного періоду (зарахування платежу на рахунок кредитодавця). При цьому сторони узгоджують що у випадку, якщо Y > X, то кількість днів, на які продовжується дисконтний період дорівнює 30 днів.

Відповідно до умов договору від 27 березня 2021 року дисконтний період становить 18 днів з дня надання кредиту, а отже, враховуючи, що кредитні кошти перераховані позичальнику у день укладення договору, то з наведеного слід виснувати, що сторони погодили дисконтний період до 14 квітня 2021 року.

Разом із цим, 31 березня 2021 року відповідач сплатив всі нараховані станом на цей день проценти та уклав додаткову угоду, у які відображено новий термін здійснення платежу – 30 квітня 2021 року.

Відтак, враховуючи, що день місяця закінчення дисконтного періоду (14 день місяці), є меншою за дату ініціації (день місяця) продовження дисконтного періоду (зарахування платежу на рахунок кредитодавця) (31 день місяця) – то з огляду на положення пункту 1.3 кредитного договору, зокрема погодженої сторонами формули визначення строку продовження дисконтного періоду, апеляційний суд доходить висновку про походження сторонами продовження дисконтного періоду на 30 днів, тобто до 30 квітня 2021 року.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що звертаючись із позовом про стягнення заборгованості по кредитному договору, зокрема заборгованості по несплаченим відсоткам за користування кредитними коштами, суду першої інстанції визначаючи суму заборгованості по відсоткам слід було виходити із узгодженого сторонами строку кредитування, який у даному випадку охоплював період з 27 березня по 30 квітня 2021 року.

З урахуванням вищевикладеного, розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344, який підлягає стягненню на користь ТОВ «ФК «ЕЙС» становить 24 837 гривень, з яких: 10 000 гривень – тіло кредиту, 14 837 гривень – проценти за користування кредитом за період з 27 березня по 30 квітня 2021 року.

В частині визначення розміру заборгованості по процентах за користування кредитом у сумі 2 700 гривень апеляційним судом враховано, що кредит надано відповідачу трьома траншами, сторонами погоджений розмір процентної ставки у розмірі 1,7 % за кожен день користування кредитними коштами та продовження сторонами строку кредитування на 16 днів.

Зазначені обставини також відображені первісним кредитором у розрахунку заборгованості за період з 27 березня по 30 квітня 2021 року, з якого, з урахуванням наведеного вище вбачається, що заборгованість відповідача за процентами станом на 30 квітня 2021 року складає 14 862 гривні, що також узгоджується із внесеними сторонами відповідно до додаткової угоди від 31 березня 2021 року змінами до графіку розрахунків.

Відтак апеляційний суд погоджується із розрахунком ТОВ «МАНІВЕО ШВИДКА ФІНАНСОВА ДОПОМОГА» за вказаний період, та у цій частині, вважає його правильним та обґрунтованим.

Суд також враховує, що відповідачем здійснено часткове погашення простроченої заборгованості на суму 25 гривень, зокрема: 03 травня 2021 року у розмірі 05 гривень, 11 травня 2021 року у розмірі 05 гривень та 27 травня 2021 року – 15 гривень.

За таких обставин, прострочену суму заборгованості по відсоткам слід зменшити на вказану вище суму, а отже, позовну заяву у цій частині слід задовольнити частково та з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість по відсоткам за правомірне користування кредитними коштами у сумі 14 837 гривень (14 862 – 25).

При ухваленні оскаржуваного рішення, наведеного вище суд першої інстанції не врахував та дійшов до помилкового висновку про можливість задоволення позову у повному обсязі, а тому рішення суду у цій частині слід змінити.

Щодо доводів відповідача про несправедливість умов договору про споживний кредит від 27 березня 2021 року № 586652344

Частиною першою статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначалось вище істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

За положеннями абзацу 2 частини другої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткій, незрозумілій або двозначній спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

У постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1341 цс 15 Верховний Суд України наголосив, що Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Статтею 525 ЦК України передбачена недопустимість односторонньої відмови від зобов`язання.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За загальним правилом, передбаченим статтею 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

З урахуванням фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що кредитний договір від 27 березня 2021 року № 586652344 підписаний сторонами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, що свідчить про досягнення згоди з усіх істотних умов договору. Умови договору викладено чітко та з повною інформацією стосовно умов кредитування, з якими позивач погодився, підписавши договір, і додаткових вимог щодо цих умов він не заявляв.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до частини 3 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування», у редакції чинній на момент укладення договору, забороняється у будь-який спосіб ускладнювати прочитання споживачем реальної річної процентної ставки та загальної вартості кредиту для споживача, зазначених у договорі про споживчий кредит або в додатку до такого договору, у тому числі шляхом друкування його шрифтом меншого розміру, ніж основний текст, злиття кольору шрифту з кольором фону.

Також частинами 5, 7 статті 12 Закону України «Про споживче кредитування», у редакції чинній на момент укладення договору, передбачено, що умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними.

Договір про споживчий кредит, укладений з порушенням вимог частини першої цієї статті, є нікчемним.

Зміна умов договору про споживчий кредит можлива тільки за згодою сторін. Умова договору про споживчий кредит про можливість внесення до договору змін в односторонньому порядку є нікчемною.

Верховний Суд у постанові від 10 січня 2024 року в справі № 727/5461/23 вказав на те, що нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

За обставин цієї справи судом встановлено, що відповідач до моменту укладення кредитного договору мав реальну можливість ознайомитися з усіма його істотними умовами, зокрема з розміром процентної ставки, загальною вартістю кредиту та порядком його повернення, добровільно погодився з ними шляхом використання електронного підпису одноразовим ідентифікатором, а його волевиявлення було вільним і спрямованим на настання відповідних правових наслідків, а отже, відсутні підстави для застосування до умов кредитного договору від 27 березня 2021 року № 586652344 норми статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» або положень про його нікчемність.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції від 25 травня 2026 року частково ухвалено за неправильного застосування норм матеріального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину відповідно до змісту цієї постанови.

Також слід змінити резолютивну частину рішення виклавши її в наступній редакції:

«Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 у сумі 24 837 гривень, з яких: 10 000 гривень – заборгованість по тілу кредиту, 14 837 гривень – заборгованість за процентами».

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання в електронній формі позовної заяви у цій справі ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» у встановленому законом порядку та розмірі сплачено судовий збір у сумі 2 662 гривні 40 копійок, що підтверджується платіжною інструкцією від 30 березня 2026 року.

Рішення суду першої інстанції в частині відшкодування понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу сторонами не оскаржувалось, а тому, колегія суддів виходить із визначеного судом розміру витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 1 000 гривень.

Відтак, загальний розмір судових витрат, які позивач поніс у зв`язку із розглядом справи в суді першої інстанції становить 3 662 гривні 40 копійок.

За подання ОСОБА_1 в письмовій формі апеляційної скарги у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 4 992 гривень.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови позов ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» до ОСОБА_1 задоволено частково на 70,35 % (24 837 х 100 / 35 307).

З урахуванням викладеного з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» пропорційно до задоволених позовних вимог підлягають стягненню судові витрати пов`язані із розглядом справи в суді першої інстанції у сумі 2 576 гривень 50 копійок (70,35 % х 3 662,4).

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду позовні вимоги підлягають задоволенню на 70,35 %, а в іншій частині (29,65 %) – слід відмовити, пропорційно до частини позовних вимог, у задоволенні яких відмовлено, з ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню витрати за апеляційний перегляд справи у розмірі 1 480 гривень 13 копійок (4 992 х 29,65 %).

Відповідно до частини десятої статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

За правилами частини десятої статті 141 ЦПК України з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» слід стягнути 1 096 гривень 37 копійок (2 576,5 – 1 480,13) в рахунок відшкодування судових витрат у вигляді судового збору.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

Ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2026 року відповідно до змісту цієї постанови.

Резолютивну частину рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 25 травня 2026 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» заборгованості змінити, виклавши її в наступній редакції:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» до ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» заборгованість за кредитним договором від 27 березня 2021 року № 586652344 у сумі 24 837 гривень, з яких: 10 000 гривень – заборгованість по тілу кредиту, 14 837 гривень – заборгованість за процентами».

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «ЕЙС» судові витрати у сумі 1 096 (тисячу дев`яносто шість) гривень 37 копійок.

Стягнути із ОСОБА_1 в дохід держави судовий збір у розмірі 4 992 (чотири тисячі дев`ятсот дев`яносто дві) гривні.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 04 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК