Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №908/3135/25(908/3404/25) — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23.07.2026 м.Дніпро Справа № 908/3135/25(908/3404/25)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Джепи Ю.А. (доповідач),

суддів: Соп`яненко О.Ю., Мартинюка С.В.,

за участю секретаря судового засідання: Антоненко Д.О.,

за участю представників:

від позивача ( ОСОБА_1 ): Шелест Ю.В. (поза межами приміщення суду) – адвокат,

інші учасники: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу Головного управління ДПС у місті Києві

на рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 (повний текст складений та підписаний 21.01.2026, суддя Юлдашев О.О.) та додаткове рішення від 05.03.2026 (повний текст складений та підписаний 23.03.2026, суддя Юлдашев О.О.) у справі № 908/3135/25 (908/3404/25)

за позовом ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до відповідача Головного управління ДПС у місті Києві (код ЄДРПОУ 44116011, 04116 Україна, м. Київ, вул. Шолуденка, буд. 33/19)

про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень на суму 3 197 183, 39 грн

в межах справи № 908/3135/25

про неплатоспроможність - фізичної особи ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і рішень суду першої інстанції.

До Господарського суду Запорізької області 10.11.2025 через систему «Електронний суд» надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у місті Києві, про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень на суму 3 197 183,39 грн, для розгляду в межах справи № 908/3135/25 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 у справі №908/3135/25 (908/3404/25) позов задоволено. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення, а саме: Податкове повідомлення – рішення форма «ПС» від 03.10.2025 №92734240208; Податкове повідомлення – рішення форма «Р» від 03.10.2025 №92707240208; Податкове повідомлення – рішення форма «ПС» від 03.10.2025 №92749240208. Стягнуто з Головного управління Державної податкової служби у місті на користь ОСОБА_1 38 366,22 грн судового збору.

Додатковим рішенням Запорізької області від 05.03.2026 у справі №908/3135/25 (908/3404/25) частково задоволено заяву представника позивача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу. Стягнуто з Головного управління ДПС у місті Києві, код ЄДРПОУ 44116011 (04116 Україна, м. Київ, вул. Шолуденка, буд. 33/19) на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати на надання правничої допомоги у розмірі 50 000,00 (п`ятдесят тисяч гривень 00 коп.) грн.

2. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись із рішенням та додатковим рішенням суду першої інстанції 21.04.2026 через систему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернулось Головне управління ДПС у місті Києві та просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 у справі №908/3135/25(908/3404/25) і додаткове рішення від 05.03.2026, прийняти постанову, якою відмовити повністю у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Апелянт зазначає, що позов ОСОБА_1 про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 03.10.2025 №92734240208, №92707240208, №92749240208 на загальну суму 3 197 183,39 грн, поданий у межах справи №908/3135/25 про банкрутство, фактично спрямований на перевірку законності рішень суб`єкта владних повноважень, а тому має публічно-правовий характер і підлягає розгляду за правилами адміністративного, а не господарського судочинства.

На обґрунтування цих доводів апелянт посилається на положення ч. 1– 3 ст. 7 КУзПБ, п. 8 ч. 1 ст. 20 та п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, а також на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 та від 01.11.2023 у справі № 908/129/22 (908/1333/22), відповідно до яких спори щодо визначення та сплати податкових зобов`язань не належать до юрисдикції господарських судів. Крім того, апелянт посилається на практику ЄСПЛ у справах «Ferrazzini v. Italy» та «Scordino v. Italy (№ 1)», вважаючи, що суд першої інстанції безпідставно не врахував наведені правові висновки та не закрив провадження у справі.

Апелянт зазначає, що на підставі п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20, п.п. 78.1.1, п.п. 78.1.4 п. 78.1 ст. 78, ст. 79, п. 82.2 ст. 82 Податкового кодексу України та наказу ГУ ДПС у м. Києві від 03.07.2025 №4727-п проведено документальну позапланову невиїзну перевірку ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб із доходу, задекларованого у рядку 11.3 декларації про майновий стан і доходи за період з 01.01.2013 по 31.12.2013.

На виконання вимог п. 79.2 ст. 79 ПК України платнику направлено письмове повідомлення від 03.07.2025 № 1696/26-15-24-02-08 та копію наказу № 4727-п рекомендованим листом за податковою адресою: АДРЕСА_2 , яка відповідала відомостям Реєстру територіальної громади м. Києва та Центральної бази даних Державного реєстру фізичних осіб. Лист повернувся 21.07.2025 із відміткою «за закінченням терміну зберігання», що, на думку апелянта, відповідно до п. 42.2 та п. 42.5 ст. 42 ПК України свідчить про належне вручення документів. На підтвердження цієї позиції також наведено постанову Верховного Суду від 18.07.2019 у справі №0440/5993/18 (№К/9901/8921/19), згідно з якою добросовісний платник податків зобов`язаний забезпечити отримання кореспонденції за своєю податковою адресою, а її неотримання не звільняє від негативних правових наслідків.

За результатами перевірки складено акт від 14.08.2025 № 70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412, який, за твердженням апелянта, був отриманий позивачем 28.08.2025, а перевіркою встановлено порушення п. 179.1 ст. 179 ПК України з урахуванням п.п. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 ПК України (несвоєчасне подання декларації за 2013 рік), п.п. «а» п. 176.1 ст. 176, п. 44.1, п. 44.3 ст. 44 ПК України (ненадання Книги обліку доходів і витрат), п.п. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168 з урахуванням п.п. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 ПК України (несплата ПДФО у сумі 2 551 074,71 грн із задекларованого доходу 15 007 671,24 грн) та п.п. 73.3.3 п. 73.3 ст. 73 ПК України (ненадання відповіді на письмовий запит контролюючого органу).

Щодо доходів апелянт зазначає, що під час перевірки використано відомості Державного реєстру фізичних осіб про доходи за 2013 рік, інформацію Реєстру територіальної громади, декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік, подану 30.12.2022 та зареєстровану за №189687, а також копію довідки ПАТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 № 16/12/2078. Згідно з даними ДРФО позивач у 2013 році отримав лише заробітну плату від ТОВ «ЮРИДИЧНИЙ КОНСАЛТИНГ» (код ЄДРПОУ 32476497) у сумі 16 494,95 грн та не отримував інших доходів, що не підлягають оподаткуванню. Водночас у поданій декларації зазначено загальний річний дохід у сумі 15 024 166,19 грн, із яких 16 494,95 грн становила заробітна плата, а 15 007 671,24 грн були відображені як «інші доходи, що не підлягають оподаткуванню». На підтвердження цього до декларації додано довідку ПАТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 № 16/12/2078 про виплату процентів за вкладними (депозитними) операціями у сумі 15 007 671,24 грн.

Апелянт також зазначає, що з метою перевірки достовірності зазначених відомостей позивачу було направлено лист від 19.02.2025 № 4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 із вимогою надати пояснення щодо доходів, відображених у рядку 11.3 декларації, а також договори щодо відкриття рахунків у АТ «КБ «СОЮЗ», документи про умови розміщення депозитів, підтвердження внесення коштів, банківські виписки, платіжні документи щодо виплати процентів, повернення депозиту та інші документи, які підтверджують законність отримання доходів. Під час проведення перевірки також було направлено запит від 05.08.2025 №1/26-15-24-02-08-07 про надання пояснень та документального підтвердження задекларованих доходів. Обидва листи повернулися до податкового органу із відміткою «за закінченням терміну зберігання», останній – 21.08.2025. Посилаючись на п. 42.2, п. 42.5 ст. 42, п.п. 73.3.1, 73.3.2, 73.3.3 п. 73.3 ст. 73 ПК України та постанову Верховного Суду від 18.07.2019 у справі №0440/5993/18 (№ К/9901/8921/19), апелянт стверджує, що такі запити є належним чином врученими, а позивач був зобов`язаний надати інформацію протягом 15 робочих днів. Оскільки відповідь на лист від 19.02.2025 № 4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 та документи не були подані, а також не були надані документи під час перевірки, складено акти про ненадання документів № 7387/Ж6/26-15-24-02-08 від 05.08.2025 та № 7537/Ж6/26-15-24-02-08 від 11.08.2025.

Додатково апелянт наголошує, що акт перевірки був направлений на ту саму адресу та отриманий позивачем, що, на думку податкового органу, підтверджує безпідставність посилань на неотримання наказу, повідомлення про перевірку та запитів.

Окремо апелянт обґрунтовує порушення строків подання декларації, посилаючись на п.п. 83.1.1, 83.1.2, 83.1.6 п. 83.1 ст. 83, п. 179.1, п. 179.2 ст. 179 та п.п. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 ПК України. На думку апелянта, декларація про майновий стан і доходи за 2013 рік мала бути подана до 01.05.2014, однак фактично була подана лише 30.12.2022 та зареєстрована за №189687. У декларації позивач задекларував 15 007 671,24 грн як «інші доходи, що не підлягають оподаткуванню», а також заробітну плату у сумі 16 494,95 грн, з якої податковим агентом утримано ПДФО у сумі 1 352,90 грн. Виходячи з цього, апелянт вважає, що позивач порушив вимоги п. 179.1 ст. 179 ПК України з урахуванням п.п. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 ПК України, оскільки подав декларацію із суттєвим порушенням установленого законодавством строку.

Скаржник зазначає, що позивач подав декларацію за 2013 рік, у якій у рядку 11.3 задекларував 15 007 671,24 грн як «інші доходи, що не підлягають оподаткуванню», при цьому підставою для такого декларування була довідка АТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 № 16/12/2078.

Разом із тим апелянт стверджує, що надана довідка АТ «КБ «СОЮЗ» не містить відомостей про номер поточного рахунку, на який були перераховані проценти, а також про номер депозитного рахунку, за яким вони були нараховані, що не дозволяє підтвердити характер отриманих коштів. З цією метою ГУ ДПС у м. Києві направило ОСОБА_1 запит від 19.02.2025 №4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 щодо надання пояснень та документального підтвердження правомірності відображення у рядку 11.3 декларації доходу в сумі 15 007 671,24 грн, однак відповіді та запитуваних документів не отримало.

Скаржник також наголошує, що згідно з інформацією з ЦБД ДРФО ДПС загальний дохід ОСОБА_1 за 1998– 2012 роки становив лише 688 375,25 грн, що, на думку податкового органу, потребувало документального підтвердження джерел походження коштів, за рахунок яких було сформовано депозит, проценти за яким у 2013 році склали 15 007 671,24 грн.

Ненадання документів унеможливило встановлення фактичного отримання саме процентного доходу та підтвердження його неоподатковуваного статусу, хоча сам позивач задекларував фактично отриманий дохід у зазначеній сумі. У зв`язку з цим апелянт вважає, що відображений у рядку 11.3 декларації дохід повинен розглядатися як дохід, який підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб та військовим збором на загальних підставах.

Обґрунтовуючи зазначену позицію, апелянт посилається на пп. «в» п. 176.1 ст. 176, п. 44.1, п. 44.3, п. 85.2 ст. 85 ПК України, відповідно до яких платник податків зобов`язаний вести облік доходів на підставі первинних документів, забезпечувати їх зберігання не менше 1095 днів та надавати контролюючому органу всі документи, що стосуються предмета перевірки.

На підтвердження своєї позиції апелянт посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 31.07.2024 у справі № 380/5630/23, відповідно до яких приписи ст. 44 ПК України визначають обов`язок платника податків вести облік на підставі первинних документів та встановлюють наслідки їх ненадання під час перевірки.

Крім того, скаржник зазначає, що позивач порушив вимоги пп. «а» п. 176.1 ст. 176, п. 44.1 та п. 44.3 ПК України, оскільки не надав до перевірки Книгу обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу, форма та порядок ведення якої були затверджені наказом Міністерства доходів і зборів України від 11.12.2013 № 794.

Посилаючись на пп. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168, пп. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 та п. 167.1 ст. 167 ПК України (у редакції, чинній у 2013 році), апелянт стверджує, що позивач повинен був включити суму 15 007 671,24 грн до загального річного оподатковуваного доходу за 2013 рік та сплатити ПДФО. На підставі цього наведено розрахунок податку: за ставкою 15 % - (1 147,00 Ч 10) Ч 15 % = 1 720,50 грн; за ставкою 17 % - (15 007 671,24 – 11 470,00) Ч 17 % = 2 549 354,21 грн; усього ПДФО - 2 551 074,71 грн. У зв`язку з цим апелянт стверджує, що позивач, порушивши вимоги пп. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168 у взаємозв`язку з пп. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 ПК України, не включив зазначений дохід до загального річного оподатковуваного доходу за 2013 рік, занизив суму податку на доходи фізичних осіб, що підлягала сплаті до бюджету, на 2 551 074,71 грн та не сплатив зазначену суму ПДФО до бюджету.

Щодо задоволених оскаржуваним додатковим рішенням витрат на правничу допомогу апелянт вважає заявлений позивачем розмір таких витрат безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

На думку скаржника, при визначенні суми компенсації суд повинен оцінювати реальність, необхідність і розумність адвокатських витрат з урахуванням конкретних обставин справи та фінансового стану сторін. На підтвердження цієї позиції наведено постанову Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 2040/6747/18.

Крім того, апелянт посилається на постанову Верховного Суду від 12.09.2018 у справі №810/4749/15, у якій наголошено на необхідності детального аналізу документів, що підтверджують понесені витрати на професійну правничу допомогу.

Додатково скаржник обґрунтовує свою позицію принципом верховенства права, закріпленим у частині першій статті 8 Конституції України, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 у справі № 1-33/2004, яким роз`яснено, що верховенство права вимагає від держави його реалізації як у правотворчій, так і у правозастосовній діяльності, а справедливість є однією з основних засад права. Також апелянт посилається на практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої компенсації підлягають лише ті судові витрати, які були фактичними, неминучими та обґрунтованими, зокрема на рішення у справі «East/West Alliance Limited проти України» (заява № 19336/04), рішення у справі «Лавентс проти Латвії», а також рішення у справах «Баришевський проти України» від 26.02.2015, «Гайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, «Двойних проти України» від 12.10.2006 та «Меріт проти України», у яких сформульовано правовий підхід щодо відшкодування лише фактичних, неминучих та розумних за розміром судових витрат.

На підставі наведеного Головне управління ДПС у м. Києві стверджує, що суд першої інстанції не врахував зазначених критеріїв під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, не надав належної оцінки доказам у їх сукупності та дійшов помилкових висновків.

У зв`язку з цим Головне управління ДПС у м. Києві вважає, що суд першої інстанції не з`ясував усіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, не надав належної правової оцінки наявним доказам та неправильно застосував норми матеріального і процесуального права.

3. Короткий зміст вимог та узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та доповнень до нього.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 зазначає, що позивач 29.12.2022 подав до ГУ ДПС у м. Києві декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік, у якій задекларував оподатковуваний дохід у сумі 16 494,95 грн, з якого податковим агентом утримано ПДФО 1 352,90 грн, а також у рядку 11.3 зазначив 15 007 671,24 грн як інші доходи, що не підлягають оподаткуванню. До декларації було додано довідку АТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 №16/12/2078 про виплату у період з 01.01.2013 по 31.12.2013 процентів за вкладними (депозитними) операціями у сумі 15 007 671,24 грн та відомості з ДРФО про джерела виплачених доходів і утриманих податків за 2013 рік.

За результатами перевірки відповідно до п.6 Порядку оформлення та видачі довідки про подану декларацію про майновий стан і доходи (про сплату або відсутність податкових зобов`язань), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13.06.2017 №568, ГУ ДПС у м. Києві видало довідку від 17.01.2023 №2254/АП/26-15-54-06-06 про подану декларацію за 2013 рік.

Представник позивача вважає, що видача цієї довідки підтверджує проведення контролюючим органом перевірки достовірності задекларованих доходів, правильності застосованих ставок ПДФО і військового збору, визначення податкових зобов`язань та повноти їх сплати, а тому подальший висновок про непідтвердження доходу, зазначеного у рядку 11.3 декларації, є необґрунтованим.

Позивач вважає, що лише 28.08.2025 після отримання рекомендованого листа №0601181650668 вперше ознайомився з актом документальної позапланової невиїзної перевірки від 14.08.2025 №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412, проведеної на підставі п.п.20.1.4 п.20.1 ст.20, п.п.78.1.1, п.п.78.1.4 п.78.1 ст.78, ст.79, п.82.2 ст.82 ПК України та наказу ГУ ДПС у м. Києві від 03.07.2025 №4727-п щодо правильності декларування доходу, відображеного у рядку 11.3 декларації за період з 01.01.2013 по 31.12.2013.

У акті перевірки контролюючий орган зазначив про направлення листа від 19.02.2025 №4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 та запиту від 05.08.2025 №1/26-15-24-02-08-07 щодо надання документів про відкриття та обслуговування рахунків в АТ «КБ «СОЮЗ», умов розміщення депозиту, внесення коштів, банківських виписок, документів щодо виплати процентів та повернення депозиту. За результатами ненадання документів були складені акти від 05.08.2025 №7387/Ж6/26-15-24-02-08 та від 11.08.2025 №77537/Ж6/26-15-24-02-08 про порушення п.п.73.3.3 п.73.3 ст.73 ПК України. Позивач заперечує отримання зазначених листів і запитів, у зв`язку з чим був позбавлений можливості надати пояснення та документи.

За результатами перевірки ГУ ДПС у м. Києві дійшло висновку про порушення п.179.1 ст.179 ПК України з урахуванням п.п.49.18.4 п.49.18 ст.49 ПК України через несвоєчасне подання декларації, визнало суму 15 007 671,24 грн доходом, що підлягає оподаткуванню ПДФО та військовим збором, донарахувало ПДФО 2 551 074,71 грн та штрафні санкції 637 768,68 грн, а також зазначило про порушення п.п.«а» п.176.1 ст.176, п.44.1 та п.44.3 ст.44 ПК України через ненадання Книги обліку доходів і витрат.

Позивач скористався правом, передбаченим п.86.7 ст.86 ПК України, подав заперечення на акт перевірки, за результатами розгляду яких отримав лист ГУ ДПС у м. Києві від 29.09.2025 №40098/Ж12/26-15-24-02-08-07 «Про розгляд заперечення ОСОБА_2 на акт документальної перевірки від 14.08.2025 №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412». Після цього були прийняті податкові повідомлення-рішення від 03.10.2025: форми «ПС» №92734240208 на суму 8 000,00 грн, форми «ПС» №92749240208 на суму 340,00 грн та форми «Р» №92707240208 на загальну суму 3 188 843,39 грн, у тому числі 2 551 074,71 грн основного платежу та 637 768,68 грн штрафних санкцій.

Позивач вважає перевірку незаконною, оскільки відповідно до п.75.1 ст.75 ПК України контролюючі органи можуть проводити перевірки лише у випадках та порядку, визначених законом. На його думку, перевірка, проведена відповідно до Порядку №568, за своїм змістом є документальною перевіркою у розумінні п.п.75.1.2 п.75.1 ст.75 ПК України, оскільки охоплює питання достовірності декларації, правильності визначення податкових зобов`язань та повноти сплати податків. Водночас абз.2 п.78.2 ст.78 ПК України забороняє проведення документальних позапланових перевірок з питань, які вже були предметом попередньої перевірки.

Позивач зазначає, що ГУ ДПС у м. Києві повторно перевірило ті самі обставини щодо доходу 15 007 671,24 грн, які вже були перевірені при видачі довідки від 17.01.2023 №2254/АП/26-15-54-06-06. На підтвердження своєї позиції посилається на постанову Верховного Суду від 31.10.2024 у справі №280/6931/22, відповідно до якої порушення п.78.2 ст.78 ПК України є самостійною підставою для скасування податкових повідомлень-рішень, а також на постанову Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №816/228/17.

Щодо ППР форми «ПС» від 03.10.2025 №92734240208 на суму 8 000,00 грн позивач зазначає, що штраф застосовано неправомірно, оскільки лист від 19.02.2025 №4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 та запит від 05.08.2025 №1/26-15-24-02-08-07 не відповідали вимогам п.73.3 ст.73 ПК України. Вони містили лише загальні посилання на можливі порушення податкового, валютного законодавства та законодавства у сфері фінансового моніторингу без зазначення конкретних фактів можливих порушень. Відповідно до п.п.73.3.4 п.73.3 ст.73 ПК України у такому випадку платник податків звільняється від обов`язку надавати відповідь. Позивач посилається на постанови Верховного Суду від 11.06.2020 у справі №812/730/17 та від 11.08.2021 у справі №804/6851/16, якими визначено необхідність зазначення у запиті конкретних обставин можливого порушення.

Щодо ППР форми «ПС» від 03.10.2025 №92749240208 на суму 340,00 грн Позивач вказує, що обов`язку подавати декларацію за 2013 рік у нього не було, оскільки отриманий дохід у сумі 15 007 671,24 грн складався виключно з процентів за депозитними вкладами. Відповідно до п.179.2 ст.179, п.167.2 ст.167 та п.п.170.4.1 п.170.4 ст.170 ПК України у редакції, чинній у 2013 році, такі доходи остаточно оподатковувалися банком як податковим агентом і не підлягали декларуванню. Зазначене підтверджується довідкою АТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 №16/12/2078. Позивач також зазначає, що подавав уточнюючу декларацію про виключення цієї суми з рядка 11.3 декларації, однак контролюючий орган її не прийняв.

Щодо ППР форми «Р» від 03.10.2025 №92707240208 на суму 3 188 843,39 грн позивач заперечує висновок про несплату ПДФО із доходу 15 007 671,24 грн. Він зазначає, що довідка від 17.01.2023 №2254/АП/26-15-54-06-06 підтверджувала відсутність претензій контролюючого органу, у зв`язку з чим у нього виникли легітимні очікування щодо відсутності податкових порушень. Позивач посилається на принцип «Equitable estoppel» (заборони суперечливої поведінки), що в українському праві реалізується через принцип добросовісності.

Крім того, позивач зазначає, що акт перевірки містить суперечливі висновки, оскільки контролюючий орган одночасно стверджує про відсутність документів, які підтверджують отримання доходу 15 007 671,24 грн, і визнає цю ж суму оподатковуваним доходом. В акті відсутні відомості про джерело походження доходу, документи, податкову інформацію чи дані інформаційних систем ДПС, які б підтверджували отримання саме оподатковуваного доходу та правомірність застосування базової ставки ПДФО. На думку Позивача, це суперечить вимогам п.п.83.1.1, 83.1.2, 83.1.6 п.83.1 ст.83 ПК України.

Доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування норм матеріального права не містять конкретного обґрунтування помилок суду першої інстанції, а лише повторюють позицію контролюючого органу, викладену в Акті №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412 від 14.08.2025.

Позивач вважає, що суд першої інстанції всебічно дослідив законність призначення та проведення перевірки і питання наявності податкового порушення, правильно застосувавши висновки Верховного Суду у справах №826/17123/18 від 21.02.2020 та №520/8836/18 від 22.09.2020, згідно з якими незаконність призначення чи проведення перевірки є достатньою підставою для скасування ППР. Перевірка, проведена на підставі наказу №4727-п від 03.07.2025 за період 01.01.2013– 31.12.2013, була призначена та проведена з порушенням вимог законодавства.

Запит ГУ ДПС у м. Києві від 19.02.2025 №4232/Ж12/26-15-24-02-08-07 не відповідав вимогам п. 73.3 ст. 73 ПК України, оскільки не містив конкретних підстав направлення та підтверджуючої інформації. Відповідно до п.п. 73.3.4 ПК України платник податків звільняється від обов`язку відповідати на такий запит. Такий висновок відповідає правовим позиціям Верховного Суду у справах №812/730/17, №804/6851/16, №640/9935/19, №813/1757/18. Тому штраф 8 000 грн застосовано неправомірно.

Щодо ПДФО за 2013 рік позивач зазначає, що відповідно до п.п. 162.1.1 п.162.1, п.163.1, п.164.1, п.п.164.1.1, 164.2, 164.3, п.167.1, п.п.«в» п.176.1, п.п.179.1, п.179.2 ПК України (редакція 2013 року) оподаткуванню підлягають лише фактично отримані доходи, підтверджені належними доказами. Предметом доказування є факт отримання доходу, його вид, джерело, розмір, ставка та документи, що підтверджують такі обставини.

Під час перевірки контролюючий орган використав лише дані ЦБД ДРФО, Реєстру територіальної громади м. Києва, декларацію №189687 від 30.12.2022, довідку ПАТ «КБ «СОЮЗ» №16/12/2078 від 30.01.2014 та інформацію з ІКС «Податковий блок», ДРРП і ЄДР транспортних засобів. Первинні документи відсутні. Даними ЦБД ДРФО підтверджено лише зарплату 16 494,95 грн, що не заперечується. Доказів отримання іншого оподатковуваного доходу у сумі 15 007 671,24 грн, його джерела, виду та платника доходу Акт перевірки не містить.

Наявні у справі довідка АТ «КБ «СОЮЗ» від 30.01.2014 №16/12/2078 та довідка ДПІ в Оболонському районі ГУ ДПС у м. Києві від 17.01.2023 №2254/АП/26-15-54-06-06 підтверджують отримання доходу від депозитних (вкладних) операцій, який не підлягав оподаткуванню ПДФО. Відповідач не довів правових підстав його перекваліфікації, ставки та методики визначення податкового зобов`язання 2 551 074,71 грн. Суд першої інстанції правильно застосував ст. 7 ПК України щодо обов`язкових елементів податку.

Доводи щодо ненадання Книги обліку доходів і витрат є безпідставними, оскільки наказ Міндоходів №794 від 11.12.2013 набрав чинності лише 04.02.2014 та не застосовується до 2013 року. Крім того, листом ГУ ДПС у м. Києві від 29.09.2025 №40098/Ж12/26-15-24-02-08-07 висновок про це порушення виключено. Обов`язок зберігати первинні документи за 2013 рік також був відсутній, оскільки відповідно до п.п.49.18.4 ПК України строк подання декларації спливав 01.05.2014, а строк зберігання документів 1095 днів закінчився 01.05.2017.

Окремо представник позивача вважає необґрунтованими посилання апелянта на необхідність розгляду даного позову судом адміністративної юрисдикції, оскільки після постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2023 у справі №320/12137/20, якою визначався публічно-правовий характер податкових спорів, законодавцем змінено ч. 2 ст. 7 КУзПБ. У редакції, чинній з 01.01.2025, ця норма прямо передбачає розгляд господарським судом у межах справи про банкрутство спорів щодо визначення та сплати (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу). Відповідно до ч. 3 ст. 3 ГПК України застосуванню підлягало саме чинне правове регулювання. ВказуєЮ що скаржник фактично застосовує попередню редакцію КУзПБ. Такий підхід підтверджується постановами Верховного Суду від 30.09.2025 у справі №914/3252/22(200/19245/21) та від 09.12.2025 у справі №922/2167/23 (922/753/25).

Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, оскільки суд правильно визначив юрисдикцію, встановив незаконність проведення перевірки, відсутність доказів отримання оподатковуваного доходу 15 007 671, 24 грн, правомірність декларування депозитного доходу та відсутність підстав для застосування податкових зобов`язань і штрафних санкцій.

4. Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи та визначені відповідно до них правовідносини.

Головним управлінням ДПС у місті Києві на підставі п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20, п.п. 78.1.1, п.п. 78.1.4 п. 78.1ст. 78, ст. 79, п. 82.2 ст. 82 ПК України та відповідно до наказу від 03.07.2025 № 4727-п «Про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 )» з 05.08.2025 по 11.08.2025 проведена документальна позапланова невиїзна перевірка з питань дотримання вимог своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб із задекларованого доходу в рядку 11.3 податкової декларації про майновий стан і доходи фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 01.01.2013 по 31.12.2013.

За результатами перевірки складено Акт №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412 від 14.08.2025 «Про результати документальної позапланової невиїзної перевірки з питань дотримання вимог своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб із задекларованого доходу в рядку 11.3 податкової декларації про майновий стан і доходи фізичної особи - платника податків ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за період з 01.01.2013 р. по 31.12.2013 р.» (далі – Акт), яким встановлено такі порушення:

п. 179.1 ст. 179 розділу IV ПК України з урахуванням вимог п.п. 49.18.4 п. 49.18 ст. 49 ПК України, а саме: несвоєчасно подано податкову декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік до ДПІ у Оболонському районі ГУ ДПС у м. Києві;

п.п. «а» п. 176.1 ст.176, п. 44.1, п. 44.3 ст.44 ПК України, а саме: не надано до перевірки Книгу обліку доходів і витрат для визначення суми загального річного оподаткованого доходу;

п.п. 168.2.1 п. 168.2 ст. 168 ПК України, з урахуванням вимог п.п. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 ПК України, а саме: не сплачено до бюджету податок на доходи фізичних осіб за 2013 рік у сумі 2 551 074,71 грн. із задекларованого доходу у сумі 15 007 671,24 грн.;

п.п. 73.3.3 п. 73.3 ст. 73 ПК України, а саме: не надано до податкових органів відповіді на письмовий запит про надання інформації.

Позивач 11.09.2025 подав заперечення на Акт. За результатами розгляду заперечень позивача на Акт, відповідач направив на адресу позивача лист від 29.09.2025 №40098/Ж12/26-15-24-02-08-07 «Про розгляд заперечення ОСОБА_1 на акт документальної перевірки від 14.08.2025 №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412», у якому зазначив, що за результатами розгляду заперечень прийнято рішення викласти висновки Акту в наступній редакції: «Документальною позапланової невиїзною перевіркою встановлено порушення платником податків - фізичною особою ОСОБА_1 :

п.179.1 ст.179 розділу IV Кодексу з урахуванням вимог п.п.49.18.4 п.49.18 ст.49 Кодексу, а саме: несвоєчасно подано податкову декларацію про майновий стан і доходи за 2013 рік до ДПІ у Оболонському районі Головного управління ДПС у м. Києві;

п.п. 168.2.1. п. 168.2 ст.168, з урахуванням вимог п.п.164.2.20 п.164.2 ст.164 Кодексу, а саме: не сплачено до бюджету податок на доходи фізичних осіб за 2013 рік у сумі 2 551 074,71 грн., із задекларованого доходу у сумі 15 007 671,24 грн.;

п.п.73.3.3 п.73.3 ст. 73 Кодексу, а саме: не надано до податкових органів відповіді на письмовий запит про надання інформації.»

На підставі Акту та з урахуванням висновків, наданих позивачу листом від 29.09.2025 №40098/Ж12/26-15-24-02-08-07 «Про розгляд заперечення ОСОБА_1 на акт документальної перевірки від 14.08.2025 №70034/Ж5/26-15-24-02-08/29754184122», відповідачем винесено наступні податкові повідомлення-рішення:

податкове повідомлення-рішення № 92707240208 від 03.10.2025 року форми «Р», яким збільшено суму грошового зобов`язання за платежем податок на доходи фізичних осіб, що сплачуються фізичними особами за результатами річного декларування на суму 3 188 843,39 грн., де 2 551 074,71грн. – сума грошового зобов`язання за податковими зобов`язаннями, 637 768,68грн. – сума грошового зобов`язання за штрафними санкціями;

податкове повідомлення - рішення № 92734240208 від 03.10.2025 року форми «ПС», яким застосовано штрафну санкцію в розмірі 8 000,00грн.;

податкове повідомлення-рішення №92749240208 від 03.10.2025 року форми «ПС», яким застосовано штрафну санкцію в розмірі 340,00грн.

Не погоджуючись із прийнятими відповідачем податковими повідомленнями-рішеннями, позивач звернувся до суду з даним позовом.

5. Оцінка апеляційним господарським судом аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права при вирішенні питання про відмову у закритті провадження у справі, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, предметом спору у даній справі є вимоги позивача про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень Головного управління ДПС у м. Києві від 03.10.2025 №92734240208, №92707240208, №92749240208, прийнятих за результатами податкової перевірки фізичної особи – боржника у справі про банкрутство.

Відповідач, звертаючись із заявою про закриття провадження у справі, а в подальшому – з апеляційною скаргою, посилається на те, що спір має публічно-правовий характер, оскільки виник у зв`язку із реалізацією контролюючим органом владних управлінських функцій у сфері оподаткування. На думку скаржника, такий спір відповідно до положень статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає розгляду виключно адміністративним судом.

Колегія суддів не погоджується із такими доводами з огляду на таке.

Дійсно, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 було сформовано правовий висновок щодо розгляду в порядку адміністративного судочинства спорів, у яких предметом судового контролю є правомірність дій суб`єкта владних повноважень при визначенні податкових зобов`язань.

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.11.2023 у справі № 908/129/22(908/1333/22) було підтримано зазначений підхід у спорі щодо визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Разом із тим, визначаючи належну юрисдикцію спору, необхідно враховувати не лише загальну природу спірних правовідносин, а й спеціальне правове регулювання, яке встановлено законодавцем для спорів, що виникають у межах провадження у справі про банкрутство.

На момент звернення позивача із даним позовом чинною є редакція частини другої статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства, відповідно до якої господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує, зокрема, спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України.

Таким чином, законодавець прямо визначив компетенцію господарського суду, який розглядає справу про банкрутство, щодо вирішення спорів, пов`язаних із визначенням та існуванням податкових зобов`язань боржника.

Колегія суддів враховує, що положення статті 7 КУзПБ є спеціальними нормами щодо загальних правил визначення судової юрисдикції, оскільки їх метою є забезпечення концентрації всіх майнових спорів щодо боржника в межах одного судового провадження – справи про банкрутство.

Такий підхід відповідає завданню процедури банкрутства, оскільки встановлення розміру грошових зобов`язань боржника, у тому числі податкових, безпосередньо впливає на склад кредиторських вимог, формування реєстру вимог кредиторів та здійснення ліквідаційної процедури.

Колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 30.09.2025 у справі № 914/3252/22(200/19245/21), від 09.12.2025 у справі № 922/2167/23(922/753/25) та від 14.07.2026 у справі №904/5051/24 (904/420/26), відповідно до яких після внесення законодавчих змін спори щодо визначення та оскарження податкових зобов`язань боржника у процедурі банкрутства належать до компетенції господарських судів.

Таким чином, посилання апелянта на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, сформовані у справах №320/12137/20 та №908/129/22(908/1333/22), не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Посилання скаржника на те, що правова позиція Верховного Суду не змінювалася, а законодавство не зазнало змін, є безпідставним, оскільки саме внесення змін до частини другої статті 7 КУзПБ з 01.01.2025 змінило нормативну основу для визначення юрисдикції спорів такої категорії.

Відповідно до частини третьої статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення відповідної процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Отже, суд першої інстанції правомірно застосував положення КУзПБ у редакції, чинній на час розгляду спору, та дійшов правильного висновку про відсутність підстав для закриття провадження у справі.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції пункту 8 частини першої статті 20 та пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України фактично зводяться до незгоди із застосуванням судом спеціальної норми частини другої статті 7 КУзПБ та ґрунтуються на застосуванні попереднього підходу до визначення юрисдикції, який не враховує законодавчих змін.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що даний спір підлягає розгляду господарським судом у межах справи про банкрутство, а підстави для закриття провадження у справі відсутні.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, підставою для прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень стали висновки контролюючого органу, викладені в акті документальної позапланової невиїзної перевірки, про порушення позивачем вимог підпункту 168.2.1 пункту 168.2 статті 168, підпункту 164.2.20 пункту 164.2 статті 164 Податкового кодексу України, що, на думку відповідача, полягало у невключенні до складу загального річного оподатковуваного доходу за 2013 рік доходу у сумі 15 007 671,24 грн та, як наслідок, у несплаті податку на доходи фізичних осіб у сумі 2 551 074,71 грн.

При цьому контролюючий орган виходив із того, що позивач у поданій декларації про майновий стан і доходи за 2013 рік відобразив у рядку 11.3 «інші доходи, що не підлягають оподаткуванню» суму 15 007 671,24 грн, зазначивши її як доходи у вигляді процентів за вкладними (депозитними) операціями в АТ «КБ «СОЮЗ». Разом з тим, за позицією відповідача, оскільки платником податків не було надано документів щодо відкриття депозитного рахунку, руху коштів, умов депозитного договору та виплати процентів, зазначений дохід підлягав оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб.

Колегія суддів не погоджується із зазначеними доводами апелянта, оскільки вони не спростовують правильності висновків суду першої інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до підпункту 162.1.1 пункту 162.1 статті 162 Податкового кодексу України платниками податку на доходи фізичних осіб є, зокрема, фізичні особи – резиденти, які отримують доходи як з джерела їх походження в Україні, так і іноземні доходи.

Згідно з пунктом 163.1 статті 163 Податкового кодексу України об`єктом оподаткування резидента є, серед іншого, загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід.

Водночас відповідно до пункту 164.1 статті 164 Податкового кодексу України базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, тобто будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню та нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

Таким чином, для правильного вирішення спору необхідним є встановлення не лише факту отримання платником певних коштів, а й визначення правової природи таких коштів, їх належності до об`єкта оподаткування, виду доходу, ставки податку та наявності передбаченого законом податкового обов`язку.

Саме на контролюючий орган у силу положень статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України та загальних принципів доказування у податкових спорах покладається обов`язок довести правомірність прийнятого ним рішення.

Колегія суддів звертає увагу, що сам по собі факт відображення платником податків певної суми у податковій декларації не може свідчити про наявність податкового правопорушення, оскільки така інформація потребує належної правової оцінки з урахуванням виду доходу та правил його оподаткування.

Як правильно встановив суд першої інстанції, з Акта від 14.08.2025 №70034/Ж5/26-15-24-02-08/2975418412 вбачається, що під час перевірки позивача (за період з 01.01.2013 по 31.12.2013) відповідачем використані наступні документи::

- відомості з державного реєстру фізичних осіб (далі - ДРФО) про суми отриманих доходів за видами доходів за період з 01.01.2013 р. по 31.12.2013 р. - на 1 аркуші;

- відомості з Реєстру територіальної громади м. Києва (відділу з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Оболонської РДА) щодо місця проживання та реєстрації ОСОБА_1 - на 1 аркуші;

- звітна податкова декларація про майновий стан і доходи ОСОБА_1 за 2013 рік, зареєстрована 30.12.2022р. за № 189687;

- копія довідки ПАТ «КБ «СОЮЗ» № 16/12/2078 від 30.01.2014- на 1 аркуші.

У пункті 2.6 Акта визначено перелік інформаційних баз даних органів ДПС та інших органів, інформація яких використовувалась під час перевірки: ІКС «Податковий блок», ЦБД ДРФО ДПС України, Реєстр територіальної громади м. Києва, Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, Єдиний державний реєстр транспортних засобів.

Інших первинних документів, які б підтверджували висновок про отримання позивачем саме оподатковуваного доходу, контролюючим органом під час перевірки та судового розгляду не надано.

При цьому зазначена довідка банку містила інформацію про виплату позивачу доходу у вигляді процентів за вкладними (депозитними) операціями, однак сама по собі не підтверджує висновку контролюючого органу про те, що такий дохід мав інший правовий статус, ніж той, який був відображений платником податків у декларації.

Посилання апелянта на те, що саме платник податків мав надати докази правомірності відображення доходу у рядку 11.3 декларації, є безпідставним, оскільки у даному спорі предметом доказування є правомірність прийняття контролюючим органом податкових повідомлень-рішень. Відповідно до статті 77 КАС України саме на контролюючий орган покладається обов`язок довести обставини, які стали підставою для визначення грошового зобов`язання. Невиконання такого обов`язку не може бути компенсоване перекладенням тягаря доказування на платника податків.

Апелянтом не доведено, які саме обставини свідчать про помилковість декларування позивачем процентів за депозитними операціями у рядку 11.3 декларації, а також не встановлено, з яких саме підстав контролюючий орган дійшов висновку про застосування до таких доходів ставок оподаткування, передбачених пунктом 167.1 статті 167 Податкового кодексу України.

Отже, висновок контролюючого органу про заниження позивачем податку на доходи фізичних осіб фактично ґрунтується на припущенні про характер отриманого доходу, що не відповідає вимогам податкового законодавства щодо доказування факту податкового правопорушення.

Додатково колегія суддів враховує, що після подання позивачем 29.12.2022 декларації про майновий стан і доходи за 2013 рік останній звернувся до контролюючого органу із заявою про видачу довідки про подану декларацію про майновий стан і доходи (про сплату або відсутність податкових зобов`язань), що підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачем.

Відповідно до пункту 6 Порядку оформлення та видачі довідки про подану декларацію про майновий стан і доходи (про сплату або відсутність податкових зобов`язань), затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13.06.2017 №568, перед видачею такої довідки контролюючий орган зобов`язаний здійснити перевірку достовірності визначених у декларації доходів шляхом їх звірки з наявними інформаційними ресурсами, перевірити обґрунтованість застосування ставок податку на доходи фізичних осіб і військового збору, а також правильність визначення податкових зобов`язань та повноту їх сплати.

Матеріалами справи підтверджується, що за результатами такої перевірки ДПІ в Оболонському районі ГУ ДПС у м. Києві видано довідку від 17.01.2023 №2254/АП/26-15-54-06-06, у якій контролюючим органом зазначено, що сума доходів, яка включається до загального річного оподатковуваного доходу за 2013 рік, становить 16 494,95 грн, тоді як сума доходів, яка не включається до розрахунку загального річного оподатковуваного доходу, становить 15 007 671,24 грн. Саме такі показники були відображені позивачем у поданій декларації.

Таким чином, сам контролюючий орган після проведення перевірки відповідно до вимог Порядку №568 підтвердив правильність відображення позивачем спірної суми як доходу, що не включається до загального річного оподатковуваного доходу, а також правильність визначення податкових зобов`язань і відсутність підстав для їх донарахування.

За таких обставин подальші висновки відповідача, що викладені в акті документальної позапланової невиїзної перевірки від 14.08.2025, про непідтвердженість документально доходу у сумі 15 007 671,24 грн та необхідність його оподаткування не узгоджуються з результатами раніше проведеної самим же контролюючим органом перевірки, здійсненої відповідно до Порядку №568, та не містять належного обґрунтування причин відступу від власних попередніх висновків.

Колегія суддів також враховує правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких у податкових спорах контролюючий орган зобов`язаний довести не лише факт наявності певної господарської операції чи отримання коштів, а й сукупність обставин, які утворюють склад податкового правопорушення. Податкові рішення не можуть ґрунтуватися на припущеннях або непідтверджених висновках.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відповідач не довів факт отримання позивачем у 2013 році доходу, який підлягав включенню до загального річного оподатковуваного доходу та оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб.

Щодо доводів апеляційної скарги про ненадання позивачем первинних документів та порушення вимог статті 44 Податкового кодексу України колегія суддів зазначає наступне.

Положеннями статті 44 Податкового кодексу України встановлено обов`язок платника податків вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних із визначенням об`єктів оподаткування, а також забезпечувати зберігання відповідних документів протягом установлених законом строків.

Разом з тим, обов`язок щодо зберігання документів не є безстроковим.

Колегія суддів також враховує, що суд першої інстанції дослідив доводи відповідача щодо порушення позивачем підпункту «а» пункту 176.1 статті 176 ПК України у зв`язку з ненаданням Книги обліку доходів і витрат. Водночас встановлено, що за результатами розгляду заперечень на акт перевірки контролюючий орган листом від 29.09.2025 №40098/Ж12/26-15-24-02-08-07 виклав акт у новій редакції та виключив відповідний висновок про порушення підпункту «а» пункту 176.1 статті 176 ПК України. За таких обставин зазначені доводи апеляційної скарги не можуть бути прийняті до уваги.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, граничний строк подання декларації за 2013 рік припадав на 01 травня 2014 року. Отже, встановлений статтею 44 Податкового кодексу України строк зберігання документів у 1095 днів сплив 01 травня 2017 року.

Перевірка ж позивача проводилася у 2025 році, тобто після закінчення встановленого законом строку зберігання таких документів.

За таких обставин ненадання позивачем у ході перевірки документів щодо депозитних операцій 2013 року саме по собі не може свідчити про порушення вимог статті 44 Податкового кодексу України.

Крім того, матеріалами справи підтверджується, що отримання таких документів після завершення ліквідації АТ «КБ «СОЮЗ» було об`єктивно ускладненим, що також було правильно враховано судом першої інстанції.

Щодо правомірності застосування штрафної санкції за пунктом 123.2 статті 123 Податкового кодексу України.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для застосування до позивача штрафу у розмірі 25 % від суми визначеного податкового зобов`язання.

Відповідно до пункту 112.2 статті 112 Податкового кодексу України особа може бути притягнута до фінансової відповідальності лише за наявності вини.

При цьому контролюючий орган повинен довести, що платник податків мав можливість дотриматися вимог податкового законодавства, однак умисно не вжив достатніх заходів щодо їх виконання.

Однак ні в акті перевірки, ні в розрахунку штрафних санкцій, ні у відзиві на позов відповідач не навів жодного обґрунтування наявності в діях позивача умислу, який є обов`язковою умовою застосування пункту 123.2 статті 123 ПК України.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, контролюючим органом не доведено, що позивач, маючи можливість дотриматися вимог податкового законодавства, діяв нерозумно, недобросовісно або без належної обачності, а також не доведено створення ним умов, які не могли мати іншої мети, крім невиконання вимог Податкового кодексу України.

Натомість спір виник у зв`язку із різною оцінкою сторонами правової природи доходу, який був задекларований самим платником податків.

Отже, відсутні підстави для висновку про наявність умислу як обов`язкової умови застосування штрафної санкції за пунктом 123.2 статті 123 ПК України.

Щодо штрафу за ненадання відповіді на запит контролюючого органу.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у позивача був відсутній обов`язок надавати відповідь на запит контролюючого органу, оскільки такий запит не відповідав вимогам пункту 73.3 статті 73 Податкового кодексу України.

Дійсно, матеріалами справи підтверджується направлення відповідачем відповідних листів за податковою адресою позивача.

Разом з тим, сам факт належного направлення запиту не звільняє контролюючий орган від обов`язку оформити такий запит відповідно до вимог закону.

Як передбачено пунктом 73.3 статті 73 Податкового кодексу України, письмовий запит повинен містити конкретні підстави для його направлення із зазначенням інформації, яка це підтверджує.

У спірному випадку контролюючий орган обмежився загальним посиланням на можливе порушення податкового законодавства, без зазначення конкретних фактів, які свідчили б про можливе порушення саме позивачем конкретних норм податкового законодавства.

Як неодноразово зазначав Верховний Суд, запит контролюючого органу повинен бути сформульований таким чином, щоб платник податків міг розуміти, які саме обставини потребують підтвердження та з якою метою витребовуються відповідні документи.

Отже, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що недоліки оформлення запиту позбавляли його статусу належної вимоги контролюючого органу, а тому ненадання відповіді на такий запит не може бути підставою для застосування штрафних санкцій.

З урахуванням викладеного колегія суддів апеляційного суду виснує, що суд першої інстанції повно встановив обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та надав належну оцінку доказам.

Апелянт не навів нових доказів та правових аргументів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції обставини або свідчили про неправильне застосування норм Податкового кодексу України.

Таким чином, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а підстави для його скасування чи зміни за доводами апеляційної скарги відсутні.

Колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду, перевіривши доводи апеляційної скарги в частині оскарження додаткового рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2026 щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, дослідивши матеріали справи та наявні докази, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги у цій частині також.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, після ухвалення рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025, яким позов задоволено повністю, позивач звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 80 000,00 грн.

На підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем було надано договір про надання правової допомоги №20/10-25 від 20.10.2025, а також акт приймання-передачі наданих послуг №26/12-25 від 26.12.2025 на суму 80 000,00 грн із детальним описом виконаних адвокатом робіт.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. До таких витрат, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За приписами частин першої, другої статті 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, а за результатами розгляду справи такі витрати підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Разом із тим, законодавством передбачено не лише право сторони на компенсацію витрат на правничу допомогу, а й обов`язок суду перевірити такі витрати на предмет їх фактичності, необхідності та співмірності.

Згідно з частиною четвертою статті 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із складністю справи, обсягом виконаних робіт, часом, витраченим адвокатом на їх виконання, а також значенням справи для сторони.

При цьому відповідно до частини п`ятої статті 126 ГПК України суд вправі зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу у разі недотримання стороною вимог щодо їх співмірності.

Суд першої інстанції, дослідивши надані позивачем докази, дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат у сумі 80 000,00 грн не відповідає критеріям співмірності та розумності.

Водночас, суд першої інстанції не відмовив у компенсації таких витрат повністю, а здійснив їх оцінку з урахуванням конкретних обставин справи та визначив суму, яка підлягає відшкодуванню, у розмірі 50 000,00 грн.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки визначений розмір витрат відповідає критеріям реальності, необхідності та розумності.

Доводи апеляційної скарги про те, що витрати на професійну правничу допомогу взагалі не підлягають стягненню, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані, оскільки матеріалами справи підтверджено факт надання адвокатом правничої допомоги, а також наявність понесених позивачем витрат.

При цьому сам факт зменшення судом першої інстанції заявленої суми з 80 000,00 грн до 50 000,00 грн свідчить про те, що суд врахував заперечення відповідача та застосував передбачений статтею 126 ГПК України механізм перевірки співмірності витрат.

Посилання апелянта на відсутність детального розрахунку погодинної вартості послуг адвоката не можуть бути підставою для повної відмови у відшкодуванні витрат, оскільки чинне процесуальне законодавство не встановлює обов`язкової форми визначення вартості правничої допомоги. Розмір гонорару може визначатися сторонами договору як у фіксованому розмірі, так і за погодинною оплатою.

У даному випадку позивачем надано договір про надання правничої допомоги та акт приймання-передачі послуг, у якому наведено перелік виконаних адвокатом робіт. Вказані докази були належним чином оцінені судом першої інстанції відповідно до статті 86 ГПК України.

Колегія суддів також враховує правові висновки Верховного Суду, відповідно до яких при вирішенні питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд не повинен втручатися у договірні відносини між адвокатом та клієнтом, однак має оцінити, яка саме сума витрат є розумною та підлягає компенсації за рахунок іншої сторони.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18 зазначила, що суд має оцінювати не лише факт понесення витрат, а й їх необхідність та розумність.

Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 15.06.2021 у справі №912/1025/20, згідно з якою домовленість між адвокатом та клієнтом щодо розміру гонорару не є безумовною підставою для стягнення такого розміру з іншої сторони.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції фактично дотримався зазначених правових висновків: встановив факт надання правничої допомоги, перевірив її необхідність та визначив розмір компенсації, який є меншим за заявлений позивачем.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не навів достатнього обґрунтування визначення саме суми 50 000,00 грн, також не свідчать про незаконність додаткового рішення, оскільки судом було враховано сукупність обставин справи, характер спору, обсяг наданих послуг та критерії розумності витрат.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини компенсації підлягають лише витрати, які є фактичними, необхідними та мають розумний розмір. Саме такі критерії були застосовані судом першої інстанції при визначенні суми витрат, що підлягають відшкодуванню.

Таким чином, колегія суддів виснує, що додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 05.03.2026 в частині стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 50 000,00 грн ухвалено із правильним застосуванням норм процесуального права, а доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості висновків суду першої інстанції.

6. Висновки за результатами апеляційного перегляду справи.

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами перегляду даної справи колегія суддів дійшла висновку про те, що місцевим господарським судом було повно, всебічно та об`єктивно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також правильно застосовано норми матеріального і процесуального права, у зв`язку із чим правові підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 та додаткового рішення від 05.03.2026 у справі № 908/3135/25 (908/3404/25) відсутні.

За таких обставин, підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

7. Розподіл судових витрат.

Судові витрати за подання апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 276, 282-284 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у місті Києві на рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 та додаткове рішення від 05.03.2026 у справі № 908/3135/25 (908/3404/25) - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Запорізької області від 25.12.2025 у справі № 908/3135/25 (908/3404/25) - залишити без змін.

3. Додаткове рішення від 05.03.2026 у справі № 908/3135/25 (908/3404/25) - залишити без змін.

4. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

5. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.

Повну постанову складено та підписано 05.08.2026 (у зв`язку із перебуванням судді - члена колегії Соп`яненко О.Ю. у відпустці 04.08.2026).

Головуючий суддя Ю.А. Джепа

Судді: О.Ю. Соп`яненко

С.В. Мартинюк