Рішення від 04 серпня 2026 р. у справі №462/588/26 — Залізничний районний суд м. Львова

Справа № 462/588/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 серпня 2026 року, суддя Залізничного районного суду міста Львова Ліуш А.І., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3 про визнання права користування житлом,-

ВСТАНОВИВ:

позивачка звернулася до суду з позовом про визнання права користування житлом. Свої вимоги мотивувала тим, що 14 липня 2001 року, вона уклала шлюб з ОСОБА_4 , та переселилася до спірної квартири як дружина співвласника житла. За час шлюбу, вони з чоловіком, якому належала 1/3 частка постійно проживали в квартирі в АДРЕСА_1 . Так, за час шлюбу в них народилася донька – ОСОБА_3 , яка з дня народження була зареєстрована та фактично проживала у спірній квартирі разом з позивачкою. 18 вересня 2013 року шлюб між позивачкою та ОСОБА_4 , було розірвано, після чого він змінив своє місце проживання, а позивачка продовжила проживати в спірній квартирі. Відтак, з час реєстрації шлюбу по дату звернення до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 , постійно проживає в квартирі на АДРЕСА_1 , несе витрати на її утримання, ремонт та облаштування. Так, 17 березня 2023 року, її колишній чоловік ОСОБА_4 , - відчужив належну йому частку в квартирі на користь своєї матері- відповідачки ОСОБА_2 , яка вживає дії спрямовані на її виселення з єдиного житла, без надання будь-якого іншого житлового приміщення. Вважає, що оскільки позивачка тривалий час проживала в квартирі на АДРЕСА_1 , то набула самостійного права користування житлом, яке не припиняється автоматично після розірвання шлюбу.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 18 березня 2026 року, відзив відповідача повернуто.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 01 квітня 2026 року у задоволенні клопотання представника позивача про перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, відмовлено за безпідставністю.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 22 травня 2026 року та від 08 червня 2026 року, клопотання про долучення доказів у справі повернуто без розгляду.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 27 травня 2026 року, залучено в якості третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3

23 березня 2026 року до суду надійшов відзив відповідачки, згідно якого відповідачка жодним чином не має обов`язку щодо забезпечення житлом позивачку, чи надавати їй право на безперешкодне проживання в спірній квартирі. На даний час, відповідачка бажає розпорядитися належним їй майном на власний розсуд. Так, зауважила, що позивачка не є родичкою відповідачки, жодних ремонтів у квартирі, упродовж свого проживання в ній нею не здійснювалось, жодних покращень побутових умов також. Натомість позивачка приводить у неналежний стан квартиру, яка складається з трьох кімнат. Грубо порушує право власності на дану квартиру відповідачки та право на вільне розпорядження своїм майном. Також зазначила, що позивачка ніколи не укладала з відповідачкою договору найму житлового приміщення, а відтак відповідачка не має обов?язку надавати їй право проживати у даній квартирі. Син відповідачки є особою з інвалідністю. У 2024 році ОСОБА_4 , пережив ішемічний інсульт, має порушення функцій лівих кінцівок, потребує догляду. При цьому, відповідачка спільно з сином - особою з інвалідністю, проживає в однокімнатній квартирі по АДРЕСА_2 , в той час як абсолютно здорова позивачка поживає у трьох кімнатній квартирі, яка є власності відповідача. Так, відповідачка неодноразово зверталась до позивачки з проханням звільнити належну їй трьохкімнатну квартиру, оскільки поживання в однокімнатній квартирі з сином створює їй ряд незручностей, ускладнює і так нелегке життя. Вказала, що єодного обов?язку відповідачка перед позивачкою щодо забезпечення її житлом чи правом на проживання не має і не може мати в розумінні Сімейного та Цивільного кодексів України. У позивачки є мати - ОСОБА_5 , яка має у власності двокімнатну квартиру по АДРЕСА_3 , де позивачка може спокійно проживати та здійснювати догляд за своєю матір?ю. Натомість позивачка вибрала інший шлях забезпечення себе місцем проживання, а саме звернення до суду щодо зобов?язання відповідачки забезпечити її трьохкімнатною квартирою. Окрім обурення така позиція позивачки нічого іншого не викликає. Забезпечуючи себе правом на безперешкодне проживання позивачка порушує право відповідачки на безперешкодне розпорядження своєю власністю. При, цьому впродовж 13 років використовувала дане житло без будь якого договору, безоплатно. Впродовж вказаного періоду часу відповідачка неодноразово пропонувала позивачці переїхати в її однокімнатну квартиру, проте остання не погоджувалась. Оскільки захворювання сина вимагає матеріальних затрат, відповідачка має право, гарантоване Конституцією України, на розпорядження власністю на власний розсуд. Також, зауважила, що жодних доказів, які б підтверджували підставність звернення до суду з позовною заявою, позивачкою не надано. Жодна особа чи суд не може примусити іншу особу розпоряджатись

особистим майном на користь іншої особи. Враховуючи вищевикладене, в задоволенні позовних вимог просила відмовити.

Позивачкою подано до суду письмові пояснення, в яких вона вказала, що її донька проживає у цій квартирі з народження, і протягом усього часу сприймала його як свій дім. Її проживання ніколи не було тимчасовим чи випадковим - це місце де формувався її побут, спосіб життя та соціальне середовище. Фактично йдеться не про сторонню особу, а про члена сім ї попереднього співвласника, яка має тривалий, безперервниий зв`язок із цим житлом. Фактичні обставини тривалого проживання сім`ї у спірній квартирі, а також її облаштування та утримання протягом років підтверджуються поданими фотоматеріалами, які відображають стан житла у різні періоди, проведення ремонтних робіт та постійне проживання у ньому доньки. У своєму відзиві відповідач зазначає про обмеженість житлових умов за іншим місцем проживання, зокрема про те, що проживання в однокімнатній квартирі разом із сином є для неї ускладненим. Разом із тим, відповідач неодноразово висловлювала намір змінити фактичний порядок користування спірною квартирою, зокрема повідомляла про бажання проживати у ній разом із сином. За таких обставин фактично складається ситуація, коли особа, яка раніше залишила місце проживання та відчужила свою частку у квартирі, планує повернутися до користування цим житлом уже як член сім`ї власника. При цьому права її доньки, яка проживала у квартирі постійно з народження, ставляться під сумнів, що не враховує реальні обставини проживання та сформований зв`язок із житлом. Окремо слід зазначити, що відповідачем в односторонньому порядку було здійснено зняття з реєстрації місця проживання її та її доньки у спірному житлі, що фактично стало одним із ключових факторів виникнення та загострення конфлікту між сторонами.

16 червня 2026 року, третьою особою з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3 , подано до суду позовну заяву про визнання права користування житловим приміщенням. Вимоги позову мотивовано тим, що вона є онукою відповідача ОСОБА_2 , та дочкою ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , сина відповідачки. З моменту народження вона постійно проживає у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира є її єдиним місцем проживання, іншого житла у власності чи користуванні вона не має. Її проживання у спірному житлі має тривалий, відкритий, безперервний характер та здійснюється за місцем проживання її батьків, а зараз її матері. У квартирі знаходяться її особисті речі, вона бере участь у веденні спільного побуту, утриманні житла та використовує його як своє постійне місце проживання. Крім того, вона є членом сім`ї колишнього власника спірної квартири, оскільки є його єдиною рідною донькою, проживала разом із ним однією сім`єю, користувалась житлом на законних підставах та набула самостійного права користування даним житловим приміщенням. Одночасно вона перебуває у близьких родинних відносинах із нинішнім власником житла, оскільки відповідачка є її бабусею. Враховуючи вищевикладене, просить суд визнати за нею право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , та встановити, що право користування спірною квартирою виникло внаслідок тривалого, безперервного проживання позивачки як члена сім`ї колишнього власника житла та близького родича нинішнього власника.

10 липня 2026 року, відповідачкою подано відзив на позов третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3 , в якому повідомила, що ніхто не заперечує того факту, що вона спільно з позивачкою тривалий період часу проживала та проживає у вказаній квартирі, яка є трьохкімнатною. Крім того, ніхто не спростовує той факт, що вона є рідною донькою сина відповідачки по справі. Після досягнення повноліття у батька, як і у бабусі відсутні будь-які зобов?язання щодо забезпечення її житловим приміщенням чи іншими матеріальними благами. Той факт що позивачка та ОСОБА_6 увесь цей період часу після розірвання шлюбу проживали у квартирі на АДРЕСА_4 є доброю волею відповідачки, а не обов?язком щодо забезпечення їх житловим приміщенням. Те, що вони проживали і проживають у даній квартирі не може бути підставою для зобов`язання відповідачки щодо укладення з ними договору найму житлового приміщення оплатного чи безоплатного. Крім цього, відповідачка неодноразово пропонувала Христині подарувати квартиру (однокімнатну) у якій зараз вимушена проживати спільно з дорослим та хворим сином - батьком ОСОБА_6 . Крім цього, пропонувала переїхати у вказану квартиру, звільнивши приміщення трьох-кімнатної на що ані позивачка ані ОСОБА_6 не погоджуються. Право користування квартирою не може позбавити права власності відповідачку, яку фактично поставили в умови, коли вона не може самостійно розпорядитись своїм особистим майном. Окремо зауважила, що жодних доказів того, що відповідачка на даний час (розгляду справи у суді та до цього) чинить будь які перешкоди у користування Христиною квартирою. Жодних правових підстав для зобов?язання відповідачки укласти договір найму з позивачкою та третьою особою на даний час не має. Як і не має підстав визнавати за ними право на користування житловим приміщенням. Відповідачка вправі особисто та на свій розсуд розпоряджатись належним їй майном. Враховуючи вищевикладене, в задоволенні позовних вимог просила відмовити.

Дослідивши матеріали справи, врахувавши позиції учасників справи, суд приходить до переконання про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Судом було встановлено, що рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 18 вересня 2013 року, розірвано шлюб між ОСОБА_1 , та ОСОБА_4 , який між ними зареєстрований 4 липня 2001 року у міському відділі реєстрів актів громадського стану Львівського міського управління юстиції, актовий запис №1043. Позивач ОСОБА_1 , після розірвання шлюбу з ОСОБА_4 , обрала собі прізвище « ОСОБА_7 » /а.с.47/.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №455009032, право власності на квартиру в АДРЕСА_1 , зареєстровано за ОСОБА_2 /а.с.6-7, 49-50/.

В матеріалах справи також міститься свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_5 /а.с.48/.

Згідно акту фактичного проживання, що складений сусідами квартири АДРЕСА_6 , підписалися під тим, що їм відомо, що ОСОБА_1 , фактично постійно та безпереривно проживає в квартирі АДРЕСА_7 , з 2001 року по дату складення акту. ОСОБА_1 , користується зазначеною квартирою як місцем постійного проживання та здійснює повсякденне користування житловим приміщенням /а.с.8/.

Згідно витягу з реєстру територіальної громади №2026/001256077, ОСОБА_1 , була зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 з 29 листопада 2002 року по 29 вересня 2025 року /а.с.15/.

До матеріалів справи також долучено виписку з медичної карти амбулаторного хворого ОСОБА_4 , згідно якої він має діагноз інфаркт мозку внаслідок тромбозу церебральних артерій у правій СМА та ВББ з помірним лівобічним геміпарезом, дизартрією, дисфагією, порушенням функцій кінцівок, гіпертензивна хвороба серця ІІІ ст., ризик 4 без серцевої недостатності, дифузний кардіосклероз, флебіт і тромбофлебіт поверхневих судин верхніх кінцівок /а.с.36-46/.

Також суду надано посвідчення ОСОБА_4 , згідно якого він є особою з інвалідністю ІІІ групи /а.с.47/, договір купівлі продажу квартири від 15 жовтня 2004 року згідно якого ОСОБА_2 , придбала квартиру АДРЕСА_8 загальною площею 20,6 кв.м. /44/, що стверджується також витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно /а.с.45/ та технічний паспорт /а.с.46/.

До матеріалів справи позивачкою також долучено фотографії неідентифікованих судом осіб в невстановленому судом приміщенні /а.с.69-76/ та медичні документи ОСОБА_8 /а.с.77-80/.

Крім того, суду надано довідку АТКБ «Приватбанк» від 25-03-26, згідно якої долучено інформацію про здійснення позивачкою платежів щодо квартири в АДРЕСА_1 /а.с.81-87/.

Конституція України у ст. 47 закріплює, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

У відповідності до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Відповідно до частини 1 статті 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до положень статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до наступних висновків. Сам по собі факт тривалого проживання позивачки та третьої особи у житловому приміщенні не є юридичною підставою для виникнення безстрокового та самостійного права користування таким житлом. Проживання позивачки у квартирі було зумовлене виключно її перебуванням у шлюбі із співвласником квартири та існуванням сімейних правовідносин, які й були підставою для вселення до спірного житла.

При цьому, позивачкою не надано жодного належного доказу того, що між нею та власниками квартири було досягнуто домовленості про збереження за нею самостійного права користування житлом незалежно від сімейних відносин чи права власності. Так само відсутні докази укладення будь-яких цивільно-правових договорів, які б встановлювали за позивачкою окреме речове чи зобов`язальне право щодо спірного житла. Таким чином, саме по собі багаторічне проживання не переходить у самостійне право користування майном та не може обмежувати повноваження власника щодо здійснення ним своїх прав.

Так, щодо твердження позивачки про здійснення нею ремонтів, облаштування квартири та несення витрат на її утримання, суд зазначає наступне. Матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу зазначеним твердженням. Так, до матеріалів справи дійсно долучено фотографії неідентифікованих судом осіб в невстановленому судом приміщенні /а.с.69-76/, однак, такі не свідчить про здійснення позивачкою ремонтів, облаштування квартири та несення витрат на її утримання саме в квартирі за адресою АДРЕСА_1 . Інших доказів до матеріалів справи не долучено.

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що навіть в разі здійснення особою певних витрат на підтримання житлового приміщення у належному стані такі дії не створюють речового права на відповідне майно та не можуть бути підставою для виникнення права користування ним всупереч волі власника. Особи, які фактично проживають у житловому приміщенні, об`єктивно несуть витрати, пов`язані із забезпеченням власних побутових потреб, підтриманням належного санітарного стану житла, проведенням поточного ремонту чи придбанням окремих побутових речей. Такі витрати є звичайними наслідками користування житлом та не свідчать про набуття особою будь-яких самостійних майнових прав щодо нього. Більше того, позивачкою не доведено, що будь-які поліпшення квартири здійснювалися за погодженням із власником, мали характер невід`ємних поліпшень або істотно збільшили вартість спірного майна.

Щодо доводів третьої особи з самостійними вимогами про те, що вона з народження проживає у спірній квартирі, а тому набула самостійного права користування житлом, суд зазначає наступне. Право користування житлом дитини було похідним від права користування її батьків та виникло саме як наслідок проживання разом із ними. Сам факт народження та проживання дитини у квартирі не створює окремого речового права на житло. Після досягнення повноліття третя особа є повністю цивільно дієздатною особою, яка самостійно реалізує свої житлові права та не може посилатися виключно на обставину проживання у квартирі в дитячому віці як на підставу для довічного користування чужим майном. Інше тлумачення фактично означало б безстрокове обмеження права власності будь-якої особи лише через те, що у певний період часу в її квартирі проживали члени сім`ї попереднього власника або були там народжені.

Щодо посилання третьої особи на те, що вона є онукою відповідачки, суд зазначає наступне. Наявність між сторонами родинних зв`язків сама по собі не породжує у повнолітньої особи речового чи зобов`язального права користування майном іншого члена сім`ї. Суд погоджується з доводами відповідачки про те, що ЦПК України та ЦК України не покладає на бабусю обов`язку забезпечувати повнолітню онуку житлом або безстроково надавати їй можливість користування належною їй квартирою. Відтак, сам факт спорідненості не може бути достатньою правовою підставою для задоволення заявлених вимог.

Щодо доводів позивачки про відсутність у неї іншого житла, суд зазначає наступне. Право особи на житло не означає обов`язку конкретного власника забезпечувати таку особу належним йому майном або терпіти безстрокове користування ним всупереч власній волі. Предметом розгляду цієї справи є виключно наявність чи відсутність у позивачки права користування конкретною квартирою, а не вирішення питання забезпечення її житлом загалом. Відтак, навіть за умови відсутності у позивачки іншого житла така обставина сама по собі не може створювати нове право користування квартирою, яка перебуває у приватній власності відповідачки.

При цьому, при вирішенні спору суд зобов`язаний забезпечити справедливий баланс між правом особи на повагу до житла та конституційним правом власника мирно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном. У даному випадку задоволення позову фактично призвело б до безстрокового позбавлення відповідачки можливості повноцінно реалізовувати свої повноваження власника, тоді як позивачка не довела існування передбаченої законом підстави для такого істотного втручання у право приватної власності.

За відсутності належної правової підстави суд не вправі створювати нове право користування житлом виключно з мотивів тривалого проживання чи соціальної доцільності.

Зміст заявлених позовних вимог фактично зводиться до встановлення судом постійного права користування приватним майном особи без її згоди та за відсутності передбачених законом підстав. Однак, такий спосіб захисту призвів би до непропорційного втручання у право власності відповідачки, яке гарантується Конституцією України, Цивільним кодексом України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Захист права на житло не може здійснюватися шляхом необґрунтованого обмеження права власності іншої особи, оскільки всі права людини підлягають однаковому правовому захисту та повинні перебувати у справедливому балансі.

На переконання суду, фактично позивачка заявленими позовними вимогами намагається зобов`язати відповідачку здійснювати належне їй право власності не на власний розсуд, а відповідно до волі самої позивачки. При цьому, суд звертає увагу, що позивачка не є співвласником спірної квартири, не має жодного речового права на неї, не перебуває з відповідачкою у договірних правовідносинах щодо користування житлом, а тому не може визначати порядок користування майном або вимагати від власника збереження за нею права проживання виключно через тривалий період фактичного проживання.

Задоволення таких вимог фактично означало б істотне обмеження конституційного права відповідачки на володіння, користування та розпорядження належним їй майном, що суперечило б статтям 41 Конституції України, 317, 319 та 321 ЦК України.

Щодо твердження позивачки про те, що відповідачка зазначає про обмежені житлові умови за іншим місцем проживання, а також про її намір проживати у спірній квартирі разом із сином, суд зазначає наступне.

Суд не погоджується з наведеними доводами позивачки, оскільки вони фактично зводяться до оцінки того, яким саме чином власник повинен користуватися належним йому майном. Разом з тим, право власності передбачає право особи самостійно визначати спосіб використання належного їй майна. Суд вважає за необхідне роз`яснити позивачці, що власник вправі проживати у своїй квартирі або не проживати, тимчасово не використовувати її, передавати іншим особам право користування або припиняти таке користування, якщо інше прямо не передбачено законом.

Той факт, що попередні власники добровільно дозволили позивачці проживати у квартирі після розірвання шлюбу, свідчить виключно про реалізацію ними свого права власності на власний розсуд. Таке волевиявлення не породжує для нового власника обов`язку довічно забезпечувати позивачку житлом чи утримувати її право користування всупереч власній волі. В той же час, після переходу права власності саме відповідачка набула повного комплексу правомочностей власника щодо спірної квартири та має законне право самостійно визначати порядок її використання.

Також позивачкою зазначено, що відповідачкою в односторонньому порядку було здійснено зняття її та її доньки з реєстрації місця проживання у спірному житлі, що стало одним із ключових факторів виникнення конфлікту між сторонами.

Суд не погоджується з наведеною позицією. Сам факт припинення реєстрації місця проживання не створює та не припиняє речових чи житлових прав особи, оскільки реєстрація місця проживання має виключно обліковий характер. Крім того, здійснення власником передбачених законом дій щодо належного йому майна не може саме по собі розцінюватися як порушення прав іншої особи. Конфлікт між сторонами виник не внаслідок здійснення відповідачкою своїх повноважень власника, а внаслідок небажання позивачки залишити квартиру після того, як власниця висловила намір самостійно користуватися належним їй майном.

Щодо твердження позивачки про існування між сторонами реального конфлікту щодо користування квартирою, суд зазначає наступне. Судом було встановлено, що дійсно, між сторонами існує реальний спір. Разом із тим предметом цього спору є не порушення житлових прав позивачки, а неможливість відповідачки реалізувати гарантоване законом право власності у зв`язку з небажанням позивачки звільнити належне відповідачці житло. Фактично позивачка прагне шляхом судового рішення закріпити за собою можливість і надалі користуватися чужим майном незалежно від волі його власника, що суперечить змісту права приватної власності та принципу непорушності такого права.

Щодо твердження позивачки про стан здоров`я доньки, суд зазначає наступне. На переконання суду, наведені обставини не мають правового значення для правильного вирішення даного спору. Суд не ставить під сумнів наявність відповідних медичних документів чи особливостей стану здоров`я третьої особи. Предметом розгляду є питання існування або відсутності права користування житловим приміщенням, а не оцінка стану здоров`я учасників справи.

Тоді як медичні документи самі по собі не породжують речових чи житлових прав щодо майна, яке належить іншій особі. Більше того, якщо позивачка вважає, що будь-які конфліктні ситуації негативно впливають на стан здоров`я її доньки, то усунення таких конфліктів не може здійснюватися шляхом обмеження права власності відповідачки. Навпаки, саме припинення спору щодо чужого майна та надання можливості власниці безперешкодно реалізовувати свої законні права сприятиме припиненню конфліктної ситуації між сторонами.

Щодо наданої суду довідки АТ КБ «ПриватБанк» про здійснення позивачкою платежів за квартиру, суд зазначає наступне. З зазначеної довідки вбачається, що позивачка здійснювала оплату комунальних послуг, зокрема за водопостачання, водовідведення, теплопостачання, електропостачання, розподіл природного газу, утримання будинку та прибудинкової території.

Разом із цим, сам факт оплати комунальних послуг, знову ж таки, не може свідчити про виникнення у особи права користування житлом чи будь-якого речового права на нього. Судом встановлено, що позивачка проживала у спірній квартирі протягом тривалого часу та фактично користувалася всіма зазначеними комунальними послугами. За таких обставин їх оплата є звичайним наслідком фактичного споживання відповідних послуг. В іншому випадку саме власник квартири був би змушений оплачувати комунальні послуги, спожиті іншою особою.

Окремо суд вважає за необхідне зазначити щодо акту фактичного проживання, що складений сусідами квартир АДРЕСА_9 , АДРЕСА_10 та АДРЕСА_11 .

Вказаний акт не може бути прийнятий судом як належний та допустимий доказ у розумінні статей 76-79 ЦПК України, оскільки з його змісту неможливо встановити осіб, які його підписали, їхній процесуальний статус та джерело їхньої обізнаності щодо викладених у ньому обставин. Суду не надано жодного належного доказу, який би підтверджував, що зазначені особи дійсно проживають у квартирах, які вони вказали, є сусідами позивачки чи можуть достовірно підтвердити обставини її проживання саме з власного сприйняття. До матеріалів справи не долучено документів щодо їх місця проживання, документів, які посвідчують їх особу, або будь-яких інших доказів, що підтверджують їх зв`язок зі спірною квартирою. Більше того, сам по собі акт, складений фізичними особами без будь-яких повноважень, не є офіційним документом, не породжує юридичних наслідків та не підтверджує виникнення чи існування права користування житлом. Він лише містить суб`єктивні твердження невстановлених осіб, які не були допитані судом та не попереджалися про кримінальну відповідальність за надання неправдивих показань. Таким чином, наведений акт не може підтверджувати ані факт набуття позивачкою самостійного права користування житловим приміщенням, ані будь-які інші юридично значимі обставини, покладені нею в основу позовних вимог.

Щодо наданого позивачкою судового рішення у справі №522/15146/22 суд зазначає наступне. Посилання позивачки на вказане судове рішення не може бути прийняте судом до уваги. Правові висновки, викладені у судових рішеннях, можуть застосовуватися лише за умови подібності фактичних обставин справи та однакового предмета спору. Разом із цим, позивачкою не доведено, що фактичні обставини справи №522/15146/22 є тотожними або хоча б подібними до обставин даної справи. Враховуючи індивідуальний характер цивільних правовідносин, різний склад сторін, різні підстави виникнення права користування житлом та різний обсяг доказів, суд приходить до висновку, що наведене рішення не є релевантним для вирішення цього спору та не може впливати на оцінку доказів у даній справі.

Враховуючи вищевикладене, оцінивши всі наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності, надавши оцінку доводам позивачки, третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача та запереченням відповідачки, суд приходить до переконання, що заявлені позовні вимоги не знайшли свого належного підтвердження під час судового розгляду. Позивачкою та третьою особою не доведено існування передбачених законом підстав для визнання за ними права користування спірним житловим приміщенням, тоді як наведені ними обставини фактично ґрунтуються на тривалості проживання у квартирі та сімейних відносинах, які самі по собі не породжують самостійного та безстрокового права користування житлом всупереч волі власника. Водночас матеріалами справи підтверджено, що відповідачка є належним власником спірної квартири та має гарантоване законом право володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном на власний розсуд, а втручання у здійснення такого права можливе виключно у випадках та порядку, визначених законом, яких у даному спорі судом не встановлено. За таких обставин суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, не підтверджені належними та допустимими доказами, а тому у їх задоволенні слід відмовити повністю за безпідставністю.

Керуючись ст.ст. 5, 12, 13 81, 82, 89, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 328, 392 ЦК України, суд, -

УХВАЛИВ:

в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участі третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3 про визнання права користування житлом, - відмовити за безпідставністю позовних вимог.

в задоволенні позову третьої особи з самостійними вимогами на стороні позивача ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права користування житлом, - відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя: А.І. Ліуш