Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №600/1732/25-а — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 600/1732/25-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Маренич І.В.

Суддя-доповідач - Полотнянко Ю.П.

03 серпня 2026 року м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Полотнянка Ю.П.

суддів: Драчук Т. О. Смілянця Е. С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області на рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся в суд з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області (далі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:

- визнати протиправними дії Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 у заниженому розмірі компенсації за невикористану відпустку при звільненні, право на яку набуто до 31.12.2023;

- зобов`язати Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку при звільненні, право на яку набуто до 31.12.2023, виходячи з встановленого на дату звільнення ОСОБА_1 посадового окладу - 15996,00 грн.

Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 06.04.2026 позов задоволено.

Не погоджуючись із таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що суд неправильно застосував норми матеріального права, неповно з`ясував обставини справи та дійшов помилкового висновку про необхідність застосування посадового окладу, встановленого на дату звільнення.

Апелянт зазначає, що відповідно до абзацу другого пункту 2 Порядку №100 компенсація за невикористані відпустки, право на які виникло до 31 грудня 2023 року, повинна визначатися виключно виходячи із виплат, нарахованих у 2023 році. Оскільки протягом зазначеного року позивач фактично заробітної плати не отримував, відповідач вважає правомірним застосування пункту 4 Порядку №100 шляхом використання посадового окладу у розмірі 5800 грн, який, на його думку, є тим посадовим окладом, що підлягає застосуванню для розрахунку компенсації.

Крім того, апелянт посилається на положення Закону України №2352-ІХ щодо зміни гарантій працівникам, призваним на військову службу, вказує, що з 19 липня 2022 року за позивачем не зберігався середній заробіток, а також зазначає про правильність визначення тривалості відпусток, законність проведеного остаточного розрахунку та безпідставність посилання суду першої інстанції на лист Департаменту праці та зайнятості від 01 лютого 2024 року, який, на думку апелянта, не є нормативно-правовим актом.

Апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, у відповідності до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції встановлено, що 22.04.2015 р. позивача призначено на посаду провідного спеціаліста Глибоцького районного сектору УДМС у Чернівецькій області.

16.03.2022 р. позивача увільнено від роботи на період призову на військову службу в добровільному порядку з 16.03.2022 р. до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення з військової служби зі збереженням на цей період місця роботи, посади і заробітної плати.

19.07.2022 р. внесено зміни до наказу УДМС у Чернівецькій області виклавши пункт 1 в такій редакції : увільнити від роботи ОСОБА_1 , головного спеціаліста Глибоцького відділу УДМС у Чернівецькій області на період призову на військову службу у добровільному порядку з 16.03.2022 р. до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення з військової служби зі збереженням на цей період місця роботи і посади.

11.04.2024 р. наказом відповідача "Про поновлення на роботі ОСОБА_1 у зв`язку зі звільненням у запас" позивача поновлено на роботі з 12.04.2024.

03.03.2025 наказом відповідача звільнено ОСОБА_1 головного спеціаліста Глибоцького відділу УДМС у Чернівецькій області з займаної посади 03.03.2025 р. за угодою сторін.

Згідно розрахункового листа на оплату компенсації відпустки, позивачу за 127 календарних днів відпустки виплачено компенсацію у розмірі 24216,98 грн.

Згідно розрахункового листа на оплату компенсації відпустки, позивачу за 42 календарних дні відпустки виплачено 28439,53 грн.

Згідно листа відповідача від 31.03.2025 р. та відзиву встановлено, що компенсація відпустки за 127 календарних днів відпустки за період 22.04.2015 р. по 19.07.2022 р. відбувався з посадового окладу, який діяв на момент настання права на відпустку (тобто за 2015-2022 роки).

Не погоджуючись з діями відповідача, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що у розрахунковому періоді, визначеному абзацом другим пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100, позивач не мав заробітку, а тому відповідно до абзацу восьмого пункту 2 та абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку середня заробітна плата повинна визначатися із посадового окладу, встановленого працівнику на момент проведення остаточного розрахунку при звільненні.

Перевіривши наведені доводи, колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції та вважає їх такими, що відповідають встановленим обставинам справи та правильному застосуванню норм матеріального права.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України “Про державну службу” (далі – Закон 889-VIII, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Приписи статті 50 Закону 889-VIII регулюють оплату праці державних службовців.

Держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

Заробітна плата державного службовця враховує кваліфікацію та досвід, важливість і складність роботи на посаді, ступінь відповідальності, а також результативність, ефективність та якість виконання посадових обов`язків.

Заробітна плата державного службовця складається з:

1) сталої заробітної плати - посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за ранг державного службовця;

2) варіативної заробітної плати - премії за результатами щорічного оцінювання службової діяльності, місячної або квартальної премії.

Стала заробітна плата державного службовця є фіксованою виплатою та основною винагородою за виконання посадових обов`язків, яка гарантується цим Законом.

Варіативна заробітна плата залежить від особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу, є винагородою за ініціативну роботу, своєчасне і якісне виконання завдань, виконання додаткового обсягу завдань.

Державний службовець може отримувати гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені законодавством.

Гарантійні та компенсаційні виплати встановлюються державним службовцям незалежно від їхньої заробітної плати, не входять до її сталої або варіативної складової та не враховуються при формуванні фонду сталої та варіативної заробітної плати. Такі виплати є частиною державних гарантій, спрямованих на компенсацію витрат, що виникають у зв`язку з виконанням службових обов`язків або реалізацією спеціального правового статусу державного службовця.

До гарантійних та компенсаційних виплат належать: компенсація у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань; грошова допомога, що виплачується з наданням щорічної основної відпустки; інші гарантійні та компенсаційні виплати, встановлені законодавством.

Частиною 1 статті 57 Закону 889-VIII визначено, що державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги.

Грошова допомога виплачується у розмірі суми посадового окладу, надбавки за вислугу років та надбавки за ранг державного службовця станом на останній день місяця, що передує першому дню такої відпустки, незалежно від фактично відпрацьованого часу протягом цього місяця.

Приписами статті 58 Закону 889-VIII визначено, що за кожний рік державної служби після досягнення п`ятирічного стажу державної служби державному службовцю надається один календарний день щорічної додаткової оплачуваної відпустки, але не більш як 15 календарних днів.

Порядок надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток визначається Кабінетом Міністрів України.

Додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати та інші види відпусток надаються державним службовцям відповідно до закону.

Державному службовцю надається відпустка без збереження заробітної плати на час участі у виборчому процесі у порядку, визначеному статтею 10 цього Закону.

Статтею 59 Закону №889-VIII передбачено, що щорічні відпустки надаються державним службовцям у порядку та на умовах, визначених законодавством про працю.

Кодекс законів про працю України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці (далі - КЗпП).

Статтею 83 КЗпП визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Працівникам, призваним на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятим на військову службу за контрактом, за їхнім бажанням та на підставі заяви виплачується грошова компенсація за всі не використані ними дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи. Відповідна заява подається не пізніше останнього дня місяця, в якому працівник був увільнений від роботи у зв`язку з призовом на військову службу.

У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників, спеціалістів закладів освіти, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, грошова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічних відпусток з розрахунку повної їх тривалості.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Особам віком до вісімнадцяти років заміна всіх видів відпусток грошовою компенсацією не допускається.

У разі смерті працівника грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, що не була одержана за життя, виплачується членам сім`ї такого працівника, а у разі їх відсутності - входить до складу спадщини.

Кабінетом Міністрів України затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі – Порядок №100, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Пунктом 1 Порядку №100 визначено, що цей Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадках:

а) надання працівникам усіх видів відпусток, передбачених законодавством (крім відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами) (далі - відпустка), або виплати їм компенсації за невикористані відпустки;

в) виконання працівниками державних і громадських обов`язків у робочий час;

г) переведення працівників на іншу легшу нижче оплачувану роботу за станом здоров`я;

д) переведення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, на іншу легшу роботу;

е) надання жінкам додаткових перерв для годування дитини;

є) виплати вихідної допомоги;

ж) службових відряджень (крім службових відряджень державних службовців);

з) вимушеного прогулу та за час затримки виконання рішення суду;

и) направлення працівників на обстеження до медичних закладів;

і) звільнення працівників-донорів від роботи;

ї) залучення працівників до виконання військових обов`язків;

й) тимчасового переведення працівника у разі виробничої потреби на іншу нижче оплачувану роботу;

л) інших випадках, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Пунктом 2 Порядку № 100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Абзацом другим пункту 2 Порядку №100 передбачено, що обчислення середньої заробітної плати для виплати компенсації за невикористані відпустки, право на які працівник набув до 31 грудня 2023 року, здійснюється виходячи із виплат, нарахованих у 2023 році.

Разом із тим наведена норма визначає лише розрахунковий період, який підлягає врахуванню при обчисленні середньої заробітної плати, однак не врегульовує порядок визначення розрахункової бази у випадку, коли протягом такого періоду працівник взагалі не мав заробітку.

Саме для врегулювання такої ситуації законодавець у тому ж пункті 2 Порядку №100 передбачив спеціальне правило, відповідно до якого у разі відсутності розрахункового періоду середня заробітна плата визначається згідно з абзацами третім-п`ятим пункту 4 цього Порядку.

Отже, застосування пункту 4 Порядку №100 у спірних правовідносинах є не правом суду, а прямою вимогою нормативного акта.

При цьому колегія суддів звертає увагу, що абзац третій пункту 4 Порядку №100 встановлює лише джерело визначення середньої заробітної плати — посадовий оклад, однак не містить жодного положення про необхідність застосування посадового окладу, який існував у попередні роки або на момент виникнення права на відпустку.

Саме відсутність такого нормативного припису виключає можливість погодитися із доводами апеляційної скарги про необхідність використання посадового окладу у розмірі 5800 грн.

При цьому колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що доводи апеляційної скарги фактично ґрунтуються на ототожненні поняття «розрахунковий період» із поняттям «посадовий оклад», який застосовується у випадку відсутності такого розрахункового періоду. Однак зазначений підхід не відповідає змісту Порядку №100.

Так, абзац другий пункту 2 Порядку №100 визначає виключно календарний період, за який повинні враховуватися виплати при обчисленні середньої заробітної плати для компенсації відпусток, право на які виникло до 31 грудня 2023 року. Водночас абзац восьмий цього ж пункту передбачає спеціальне правило на випадок, коли розрахунковий період фактично відсутній. Отже, законодавець свідомо врегулював ситуацію, за якої застосування загального правила є неможливим, визначивши інший механізм обчислення середньої заробітної плати.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що протягом усього 2023 року позивач проходив військову службу, був увільнений від роботи, а після внесення змін до статті 119 Кодексу законів про працю України за ним зберігалися лише місце роботи та посада без збереження середнього заробітку. Відтак у визначеному Порядком №100 розрахунковому періоді позивач фактично не мав жодного заробітку, який міг би бути врахований при визначенні середньої заробітної плати.

Саме тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність застосування абзацу восьмого пункту 2 та абзаців третього-п`ятого пункту 4 Порядку №100.

Доводи апеляційної скарги про те, що застосуванню підлягав посадовий оклад у розмірі 5800 грн, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Положення абзацу третього пункту 4 Порядку №100 передбачають, що у разі відсутності заробітної плати у розрахунковому періоді розрахунок здійснюється з установленого працівнику посадового окладу. При цьому зазначена норма не містить жодної вказівки на необхідність застосування посадового окладу, який діяв на момент виникнення права на відпустку чи в межах розрахункового періоду.

Натомість із системного аналізу положень статей 83, 116 Кодексу законів про працю України, статті 24 Закону України «Про відпустки» та Порядку №100 вбачається, що компенсація за невикористані відпустки є виплатою, яка здійснюється саме у зв`язку із припиненням трудових відносин, а тому визначення її розміру повинно здійснюватися виходячи з умов оплати праці, встановлених працівникові на момент проведення остаточного розрахунку.

Інше тлумачення наведених норм фактично призводило б до визначення розміру компенсації виходячи із посадового окладу, який уже не існує та не характеризує оплату праці працівника на момент звільнення, що не відповідає компенсаційній природі зазначеної виплати.

Колегія суддів також враховує, що застосований відповідачем спосіб обчислення компенсації фактично призвів до використання посадового окладу, який існував кілька років тому, незважаючи на те, що на день звільнення позивач займав ту саму посаду державної служби, однак із зовсім іншим установленим законодавством посадовим окладом.

Посилання апелянта на Закон України №2352-ІХ також не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Дійсно, Законом України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, якими припинено гарантію щодо збереження середнього заробітку працівникам, призваним на військову службу.

Разом із тим предметом спору у цій справі не є правомірність припинення виплати середнього заробітку під час проходження військової служби.

Не є предметом спору і питання визначення стажу роботи, який дає право на щорічну відпустку.

Єдиним спірним питанням є правильність визначення розміру компенсації за невикористані відпустки, право на які сторонами не оспорюється та які відповідач визнав, здійснивши їх компенсацію.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи щодо змін статті 119 Кодексу законів про працю України та статті 9 Закону України «Про відпустки» не впливають на правильність вирішення цього спору, оскільки не стосуються способу визначення середньої заробітної плати відповідно до Порядку №100.

Безпідставними є також посилання апеляційної скарги на правильність визначення кількості невикористаних днів відпустки.

Як вбачається із матеріалів справи, між сторонами відсутній спір щодо кількості днів відпустки, за які повинна бути виплачена компенсація. Позивач не оспорював здійснений відповідачем розрахунок тривалості невикористаних відпусток та не заявляв вимог щодо їх перерахунку.

Отже, наведення апелянтом детального розрахунку кількості невикористаних днів відпусток саме по собі не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки спір виник виключно щодо способу визначення середньої заробітної плати для їх оплати.

Доводи апеляційної скарги щодо проведення повного остаточного розрахунку при звільненні також не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.

Сам по собі факт проведення остаточного розрахунку не свідчить про його законність.

Предметом судового контролю у даній справі є не факт здійснення виплати компенсації, а правильність визначення її розміру відповідно до вимог чинного законодавства.

За таких обставин посилання відповідача на проведення повного розрахунку не спростовують висновків суду першої інстанції про заниження суми належної позивачу компенсації.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно поклав в основу рішення лист Департаменту праці та зайнятості Міністерства економіки України від 01 лютого 2024 року, колегія суддів також вважає необґрунтованими.

Дійсно, відповідно до статті 117 Конституції України та Закону України «Про нормативно-правові акти» листи центральних органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами, не встановлюють нових правових норм та не є обов`язковими до застосування судами.

Разом із тим зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що зазначений лист не був самостійною правовою підставою для задоволення позову. Суд першої інстанції навів його лише як додаткове підтвердження власного висновку, сформованого за результатами аналізу положень Кодексу законів про працю України, Закону України «Про відпустки», Закону України «Про державну службу» та Порядку №100.

Отже, саме по собі посилання суду на роз`яснення уповноваженого органу не свідчить про неправильне застосування норм матеріального права та не є підставою для скасування законного й обґрунтованого рішення.

Колегія суддів також критично оцінює доводи апеляційної скарги про те, що положення Порядку №100 нібито прямо передбачають застосування посадового окладу, який існував у розрахунковому періоді.

Таке твердження не відповідає змісту зазначеного нормативного акта.

Абзац третій пункту 4 Порядку №100 містить лише припис про здійснення розрахунку з установленого працівнику посадового окладу, однак не конкретизує, що йдеться саме про посадовий оклад, який діяв у минулому або на момент набуття права на відпустку.

За відсутності прямого нормативного регулювання суд повинен здійснювати системне тлумачення відповідних положень законодавства, виходячи із їх взаємозв`язку, змісту правового регулювання та мети відповідної гарантії.

Саме такий підхід застосував суд першої інстанції.

Колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що визначальним у даному випадку є не момент виникнення права на відпустку, а момент виникнення обов`язку роботодавця здійснити остаточний розрахунок із працівником.

Компенсація за невикористані дні відпустки є складовою остаточного розрахунку при звільненні, а тому її розмір повинен визначатися виходячи із тих умов оплати праці, які встановлені працівникові на день проведення такого розрахунку, якщо інше прямо не передбачено законом.

Будь-яких положень, які б зобов`язували роботодавця застосовувати посадовий оклад, що діяв декілька років тому, чинне законодавство не містить.

Наведене узгоджується із загальними принципами трудового законодавства щодо забезпечення повної реалізації гарантій працівника при припиненні трудових правовідносин та недопущення звуження змісту існуючих трудових прав шляхом застосування такого тлумачення норм права, яке не випливає з їх змісту.

Враховуючи, що станом на день звільнення (03.03.2025) позивач обіймав посаду головного спеціаліста, розрахунок компенсації за всі 127 днів невикористаної відпустки, набутої до 31.12.2023, мав бути здійснений виходячи з посадового окладу, встановленого саме за цією посадою станом на 03.03.2025.

Використання відповідачем у розрахунку окладів за минулі роки (2015-2022) призвело до неправомірного заниження суми компенсації, що свідчить про порушення вимог Порядку №100 та права позивача на отримання повного розрахунку при звільненні, гарантованого ст. 116 КЗпП України. Такий підхід не забезпечує справедливого відшкодування вартості невикористаного часу відпочинку та не відповідає компенсаційному характеру цієї виплати.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову.

Інші доводи апеляційної скарги були предметом дослідження суду першої інстанції, отримали належну правову оцінку та не дають підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість оскаржуваного рішення, а тому не потребують додаткового детального аналізу судом апеляційної інстанції.

Перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив подані сторонами докази, надав їм правильну правову оцінку та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За правилами статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду — без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки під час апеляційного перегляду таких порушень колегією суддів не встановлено, підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Чернівецькій області залишити без задоволення, а рішення Чернівецького окружного адміністративного суду від 06 квітня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених пп. "а"-"г" п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.

Головуючий Полотнянко Ю.П.

Судді Драчук Т. О. Смілянець Е. С.