Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №280/7010/25 — Третій апеляційний адміністративний суд

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

31 липня 2026 року м. Дніпросправа № 280/7010/25

Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач),

суддів: Чепурнова Д.В., Коршуна А.О.,

розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невнесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів інформації про його зняття з військового обліку у зв`язку з прийняттям на військову службу відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

зобов`язати відповідача внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відповідні відомості про його зняття з військового обліку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача було призвано під час мобілізації та направлено для проходження військової служби, у зв`язку із чим відповідно до вимог пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» він підлягав зняттю з військового обліку військовозобов`язаних. Незважаючи на це, відповідач не вніс відповідні зміни до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, чим допустив протиправну бездіяльність.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи нібито не підтверджено набуття позивачем статусу військовослужбовця, а також не доведено наявності передбачених законом підстав для його зняття з військового обліку. При цьому суд врахував лист відповідача, відповідно до якого після направлення до навчального центру позивач самовільно залишив місце проходження військової служби та перебуває у розшуку.

Не погодившись із зазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права та неповно з`ясував обставини справи.

Апелянт зазначає, що пункт 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» прямо передбачає обов`язок територіального центру комплектування та соціальної підтримки зняти особу з військового обліку після її призову або прийняття на військову службу.

При цьому закон не пов`язує виконання такого обов`язку з подальшим проходженням військової служби, дисциплінарним статусом військовослужбовця або фактом самовільного залишення військової частини.

Апелянт також зазначає, що сам відповідач визнав факт його призову та направлення до навчального центру, а тому саме з цього моменту виник обов`язок щодо внесення відповідних відомостей до Реєстру.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги та вимог статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що представник позивача звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про внесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомостей про зняття позивача з військового обліку на підставі пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Листом від 16 липня 2025 року №6789 відповідач повідомив про відмову у задоволенні заяви, зазначивши, що позивача було сформовано та направлено до навчального центру для проходження військової служби, однак останній самовільно залишив місце проходження служби, у зв`язку з чим питання про його зняття з військового обліку буде вирішено після з`ясування відповідних обставин.

Таким чином, між сторонами виник публічно-правовий спір щодо правомірності невнесення відповідачем до Реєстру відомостей про зміну військово-облікового статусу позивача.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення Запорізького окружного адміністративного суду – скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як убачається з матеріалів справи, спір виник у зв`язку з відмовою ІНФОРМАЦІЯ_1 внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомості про зняття позивача з військового обліку у зв`язку з його призовом на військову службу.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що матеріалами справи не підтверджується факт набуття позивачем статусу військовослужбовця, а тому відсутні передбачені законом підстави для його зняття з військового обліку.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, початком проходження військової служби є день відправлення у військову частину з відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Отже, законодавець пов`язує виникнення статусу військовослужбовця саме з моментом відправлення громадянина з територіального центру комплектування та соціальної підтримки до військової частини, а не із фактичним проходженням служби протягом певного часу чи належним виконанням військовослужбовцем покладених на нього обов`язків.

Пунктом 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що з військового обліку військовозобов`язаних підлягають зняттю громадяни України, які призвані чи прийняті на військову службу.

Таким чином, юридичним фактом, який породжує обов`язок територіального центру комплектування та соціальної підтримки здійснити зняття особи з військового обліку військовозобов`язаних, є саме призов громадянина на військову службу.

Аналогічне нормативне регулювання міститься і в Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України №560, відповідно до якого наказ про призов видається у день відправлення військової команди, а інформація про призов підлягає внесенню до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів не пізніше наступного дня після її відправлення.

Також пунктом 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов`язаних та резервістів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1487, визначено, що саме районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки здійснюють зняття громадян з військового обліку у випадках, передбачених законом.

Натомість суд першої інстанції фактично поставив право позивача на зняття з військового обліку у залежність від подальшого проходження ним військової служби та відсутності фактів самовільного залишення місця служби.

Такий висновок не ґрунтується на вимогах закону.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач у листі від 16.07.2025 фактично підтвердив, що позивача було сформовано та направлено до навчального центру для проходження військової служби, однак зазначив, що останній самовільно залишив місце проходження служби. Саме на цій підставі відповідач відмовив у внесенні відповідних змін до Реєстру.

Проте наведені обставини не спростовують факту призову позивача на військову службу.

Навпаки, твердження відповідача про самовільне залишення місця проходження служби можливе виключно щодо особи, яка вже набула статусу військовослужбовця.

Особа, яка не призвана на військову службу, не може самовільно залишити військову частину або місце проходження військової служби.

Таким чином, наведені відповідачем обставини лише підтверджують факт набуття позивачем статусу військовослужбовця.

Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою наявні у матеріалах справи докази, а саме ухвалу Комунарського районного суду м. Запоріжжя, відповідь ІНФОРМАЦІЯ_2 та лист ІНФОРМАЦІЯ_1 , якими підтверджується факт направлення позивача до навчального центру та військової частини.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням на підставі їх всебічного, повного та об`єктивного дослідження.

Проте у мотивувальній частині рішення суд першої інстанції фактично не навів мотивів відхилення зазначених доказів, не здійснив їх оцінки у сукупності та не пояснив, з яких підстав вони не підтверджують обставини, на які посилається позивач.

Таке неповне дослідження доказів призвело до помилкового висновку про відсутність у позивача статусу військовослужбовця.

Колегія суддів також звертає увагу, що законодавством розмежовано поняття «зняття з військового обліку» та «виключення з військового обліку».

У даній справі предметом спору є саме зняття позивача з військового обліку військовозобов`язаних у зв`язку з його призовом на військову службу відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону №2232-XII.

Закон не передбачає можливості залишення особи одночасно на обліку як військовозобов`язаної після її призову на військову службу.

Самовільне залишення місця проходження військової служби, перебування у розшуку чи здійснення кримінального провадження можуть бути підставою для застосування до військовослужбовця заходів юридичної відповідальності, однак вони не змінюють його правового статусу та не відновлюють статус військовозобов`язаного.

Відповідач не навів жодної норми права, яка б передбачала можливість незняття особи з військового обліку після її призову на військову службу з підстав самовільного залишення місця служби.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що бездіяльність відповідача щодо невнесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомостей про зняття позивача з військового обліку не відповідає вимогам статті 19 Конституції України, статей 24, 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» та Порядку №1487.

З огляду на встановлені обставини колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права щодо оцінки доказів, що відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 317 КАС України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні суди під час здійснення судового контролю перевіряють, чи прийняті рішення, вчинені дії або допущена бездіяльність суб`єкта владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, а також чи є вони обґрунтованими, добросовісними, пропорційними та своєчасними.

Однак відповідач, відмовляючи у внесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомостей про зняття позивача з військового обліку, фактично застосував підставу, яка не передбачена Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Ні стаття 37 Закону №2232-XII, ні Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», ні Порядок організації та ведення військового обліку, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1487, не пов`язують виконання обов`язку щодо зняття особи з військового обліку із подальшим проходженням військової служби, перебуванням особи у військовій частині або відсутністю фактів самовільного залишення місця служби.

Натомість закон прямо визначає, що юридичною підставою для зняття громадянина з військового обліку військовозобов`язаних є його призов або прийняття на військову службу.

Отже, після видання відповідного наказу про призов та направлення громадянина до навчального центру чи військової частини відповідач був зобов`язаний внести відповідні зміни до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

При цьому подальша поведінка військовослужбовця після набуття ним такого статусу не змінює юридичного факту його призову та не може бути підставою для збереження за ним статусу військовозобов`язаного.

Факт самовільного залишення військової частини, у разі його наявності, є предметом регулювання кримінального та військового законодавства і тягне відповідні правові наслідки, однак не породжує повторного виникнення статусу військовозобов`язаного та не скасовує факту призову особи на військову службу.

Саме тому доводи відповідача, покладені в основу оскаржуваної відмови, не можуть бути визнані такими, що ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Крім того, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції про недоведеність факту набуття позивачем статусу військовослужбовця.

Як убачається з матеріалів справи, сам відповідач визнав факт формування та направлення позивача до навчального центру для проходження військової служби, а також зазначив про самовільне залишення ним місця проходження служби. Такі обставини об`єктивно підтверджують, що позивач набув статусу військовослужбовця, оскільки лише особа, яка перебуває на військовій службі, може самовільно залишити місце її проходження.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про відсутність доказів проходження позивачем військової служби суперечить наявним у матеріалах справи доказам та зроблений без їх повного і всебічного дослідження.

За правилами статті 90 КАС України суд повинен оцінити кожний доказ окремо, а також усі докази в їх сукупності, зазначивши мотиви врахування або відхилення кожного з них.

Однак суд першої інстанції фактично залишив поза увагою докази, які підтверджували обставини призову позивача, не навів мотивів їх відхилення та не спростував їх належними правовими аргументами, що свідчить про порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено при неповному з`ясуванні обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права щодо оцінки доказів.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України зазначені порушення є підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення про задоволення позову.

Разом із цим колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту проходження військової служби та відсутність підстав для внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Суд першої інстанції фактично звів предмет доказування до встановлення факту безпосереднього проходження позивачем військової служби на день звернення до суду, не врахувавши при цьому правову природу спірних правовідносин та зміст вимог позивача.

Як убачається з матеріалів справи, позивач не просив суд встановити факт проходження ним військової служби або надати оцінку правомірності його подальших дій після призову. Предметом спору є бездіяльність територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо невнесення до Реєстру відомостей про зняття позивача з військового обліку у зв`язку з його призовом на військову службу.

Отже, визначальним для правильного вирішення спору є встановлення саме факту прийняття (призову) позивача на військову службу, а не оцінка подальшого проходження ним військової служби чи дотримання військової дисципліни.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач не заперечував факту призову позивача.

Навпаки, у листі ІНФОРМАЦІЯ_1 від 16.07.2025 №6789 прямо зазначено, що ОСОБА_1 було сформовано та направлено до навчального центру з метою проходження військової служби.

Таким чином, відповідач фактично визнав обставину, що позивач був призваний на військову службу.

Посилання ж відповідача на те, що у подальшому позивач самовільно залишив місце проходження військової служби, не спростовує факту його призову та не свідчить про відсутність передбачених законом підстав для зняття його з військового обліку військовозобов`язаних.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» підставою для зняття військовозобов`язаного з військового обліку є саме призов чи прийняття на військову службу, а не подальше належне виконання обов`язків військової служби.

Наведена норма не містить будь-яких застережень про можливість незняття особи з військового обліку у випадку відкриття щодо неї кримінального провадження, оголошення її у розшук або самовільного залишення військової частини.

Суд апеляційної інстанції виходить із того, що після призову громадянин набуває іншого правового статусу — статусу військовослужбовця, а тому одночасне перебування його на військовому обліку як військовозобов`язаного суперечить системному тлумаченню положень статей 24, 33 та 37 Закону №2232-XII.

Саме з моменту призову особа перестає бути військовозобов`язаною, щодо якої здійснюється комплектування Збройних Сил України, а стає військовослужбовцем, який вже проходить військову службу.

Відповідно, облік таких осіб здійснюється за іншими правилами, а територіальний центр комплектування та соціальної підтримки зобов`язаний забезпечити актуальність відомостей, внесених до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів.

Натомість позиція відповідача фактично зводиться до того, що особа, яка вже була призвана на військову службу, продовжує обліковуватися як військовозобов`язаний лише через те, що після призову допустила порушення військової дисципліни.

Такий підхід суперечить принципу законності, закріпленому статтею 19 Конституції України, оскільки орган державної влади не вправі встановлювати додаткові умови застосування норми права, які прямо не передбачені законом.

Більше того, самовільне залишення військової частини або інші порушення порядку проходження військової служби можуть бути підставою для притягнення військовослужбовця до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, однак не змінюють факту його призову та не відновлюють автоматично статус військовозобов`язаного.

Саме тому наведені відповідачем обставини не можуть бути правовою підставою для відмови у внесенні до Реєстру відомостей про зняття позивача з військового обліку.

Крім того, відповідно до статей 2, 3, 5, 14 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» відомості Реєстру повинні бути повними, достовірними та своєчасно актуалізованими.

Одним із основоположних принципів функціонування Реєстру є обов`язковість внесення достовірної інформації про зміну правового статусу особи.

Оскільки відповідачу було достеменно відомо про призов позивача на військову службу, він був зобов`язаний забезпечити внесення відповідних змін до Реєстру незалежно від подальших обставин проходження військової служби.

Невиконання такого обов`язку свідчить про протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Оцінюючи встановлені у справі обставини в їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, та неправильно застосував норми матеріального права.

Висновок суду першої інстанції про те, що позивач не довів факту набуття статусу військовослужбовця, не відповідає фактичним обставинам справи та наявним доказам.

Як уже зазначалося, сам відповідач у листі від 16.07.2025 №6789 підтвердив, що позивача було сформовано та направлено до навчального центру для проходження військової служби. Водночас відповідач не надав жодного доказу того, що рішення про призов позивача було скасовано, що призов визнано незаконним або що позивач не набув статусу військовослужбовця у встановленому законом порядку.

Натомість обґрунтування відмови у внесенні відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів ґрунтується виключно на тому, що після призову позивач, за твердженням відповідача, самовільно залишив місце проходження військової служби.

Однак зазначені обставини не перебувають у причинно-наслідковому зв`язку з виникненням обов`язку відповідача щодо актуалізації відомостей Реєстру.

Ні Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», ні Закон України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів» не ставлять виконання такого обов`язку у залежність від подальшої поведінки військовослужбовця, притягнення його до дисциплінарної чи кримінальної відповідальності або оголошення його в розшук.

Отже, відповідач, фактично доповнивши перелік передбачених законом умов для зняття військовозобов`язаного з військового обліку, вийшов за межі наданих йому повноважень, чим порушив вимоги статті 19 Конституції України.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 2 КАС України адміністративний суд перевіряє, чи діяли суб`єкти владних повноважень на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений Конституцією та законами України.

У цій справі відповідач не навів жодної норми права, яка б надавала йому право не виконувати вимоги пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону №2232-XII лише з тієї підстави, що особа після призову самовільно залишила військову частину.

Таким чином, відмова у внесенні відповідних змін до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів ґрунтувалася не на законі, а на власному тлумаченні відповідачем положень законодавства.

Колегія суддів також звертає увагу, що ведення Реєстру має на меті забезпечення достовірності та актуальності відомостей про правовий статус особи.

Збереження у Реєстрі інформації про позивача як про військовозобов`язаного після його призову на військову службу призводить до невідповідності відомостей Реєстру фактичному та юридичному статусу особи, що суперечить принципам повноти, достовірності та актуальності інформації, визначеним статтями 2, 3, 5 та 14 Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів».

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо невнесення до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомостей про зняття ОСОБА_1 з військового обліку у зв`язку з його призовом на військову службу є протиправною.

З огляду на встановлені обставини належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є не лише визнання такої бездіяльності протиправною, а й покладення на відповідача обов`язку внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомості про зняття позивача з військового обліку військовозобов`язаних у зв`язку з його призовом на військову службу відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 317 КАС України підставами для скасування рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, а також неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки суд першої інстанції неправильно визначив предмет доказування, дійшов помилкового висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та неправильно застосував положення статей 24, 33, 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» і Закону України «Про Єдиний державний реєстр призовників, військовозобов`язаних та резервістів», рішення Запорізького окружного адміністративного суду підлягає скасуванню із ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 2, 5, 9, 13, 72– 77, 139, 242– 246, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – задовольнити.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2025 року – скасувати.

Прийняти нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка полягає у невнесенні до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів інформації про зняття ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з військового обліку військовозобов`язаних у зв`язку з його призовом (прийняттям) на військову службу відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_4 внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів відомості про зняття ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з військового обліку військовозобов`язаних у зв`язку з його призовом (прийняттям) на військову службу відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 37 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 968 (дев`ятсот шістдесят вісім) гривень 96 копійок та за подання апеляційної скарги у розмірі 1 453 (одна тисяча чотириста п`ятдесят три) гривні 44 копійки, всього — 2 422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) гривні 40 копійок.

Постанова може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках та порядку, визначених статтями 328– 331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий - суддя С.В. Сафронова

суддя Д.В. Чепурнов

суддя А.О. Коршун