Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №520/12641/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 р. Справа № 520/12641/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2026, головуючий суддя І інстанції: Кухар М.Д., повний текст складено 28.05.26 по справі № 520/12641/26

за позовом ОСОБА_1

до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 )

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ), в якому просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) щодо незастосування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня відповідного календарного року з 20 травня 2023 року по 11 червня 2025 року включно при обчисленні ОСОБА_1 грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки, допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за 126 днів за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, компенсації за 35 днів щорічної відпустки за 2022 рік, компенсації за 15 днів щорічної відпустки за 2023 рік, компенсації за 05 днів щорічної відпустки за 2024 рік, компенсації за 05 днів щорічної відпустки за 2025 рік, компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, яка надається у зв`язку із додатковим нервово-емоційним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я за 19 днів, згідно постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704;

- зобов`язати НОМЕР_1 прикордонний загін Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) здійснити з 20 травня 2023 року по 11 червня 2025 року включно перерахунок та виплату на користь ОСОБА_1 грошового забезпечення, допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки, допомоги при звільненні з військової служби, компенсації за 126 днів за невикористану щорічну додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, компенсації за 35 днів щорічної відпустки за 2022 рік, компенсації за 15 днів щорічної відпустки за 2023 рік, компенсації за 05 днів щорічної відпустки за 2024 рік, компенсації за 05 днів щорічної відпустки за 2025 рік, компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку, яка надається у зв`язку із додатковим нервово-емоційним навантаженням, ризиком для життя і здоров`я за 19 днів із застосуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року (2023, 2024, 2025), згідно постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» від 30.08.2017 № 704, із урахуванням раніше виплачених сум.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 21.05.2026 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та запропоновано усунути вказані недоліки протягом 10 днів з моменту отримання копії ухвали шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду, вказавши підстави для поновлення строку.

Повідомлено позивачу про необхідність виправити зазначені недоліки адміністративної позовної заяви. Роз`яснено, що інакше позовна заява буде вважатися неподаною та йому повернута.

25.05.2026 ОСОБА_1 надав до суду заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2026 визнано неповажними підстави пропуску строку звернення до суду та повернуто позивачу позовну заяву.

Не погодившись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2026 та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду та відкриття провадження у справі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин часові обмеження, встановлені Кодексом законів про працю України та ч. 5 ст.122 Кодекс адміністративного судочинства (далі по тексту - КАС України), ігноруючи їх актуальний конституційний статус. Вказує, що рішенням Конституційного Суду України від 11.12.2025 №1-р/2025 положення ст.233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), які встановлювали тримісячний строк для звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові сум при звільненні, визнані неконституційними. Конституційний Суд України констатував, що право на своєчасне та в повному обсязі отримання винагороди за працю є невіддільним від права на життя та достатній життєвий рівень. Обмеження строком можливості судового захисту права на отримання всіх належних при звільненні сум нівелює саму сутність соціальних гарантій, передбачених ст.43 Конституції України. Відповідно до ч.2 ст.152 Конституції України закони та інші акти за рішенням КСУ втрачають чинність з дня ухвалення судом рішення про їх неконституційність. Вважає, що з 11.12.2025 у правовій системі України відсутня легітимна норма, яка б обмежувала позивача тримісячним чи місячним строком на звернення до суду у спорі про стягнення недоплаченого грошового забезпечення при звільненні. Звертає увагу, що Верховний Суд послідовно вказує (наприклад, постанови від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19), що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України. Застосування судом першої інстанції строкових обмежень, скасованих КСУ як неконституційних, є прямим порушенням норм прямої дії Конституції України. Застосувавши до позивача наслідки пропуску строку та закривши йому доступ до правосуддя, суд першої інстанції порушив вимоги ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, проявивши надмірний формалізм.

Відповідач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст.304 КАС України.

Відповідно до ч.1 ст.308, ст.312 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що архівні відомості грошового забезпечення позивача датовані 2023, 2024, 2025 роками, проте позивачем не надано доказів щодо дати отримання таких відомостей.

Також суд першої інстанції зазначив, що позивачем не наведено об`єктивних обставин, які б не дозволяли йому звернутися до суду у визначений законодавством строк.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що зазначені позивачем обставини про пропуск строку звернення до суду є неповажними.

Колегія суддів вважає передчасними висновки суду першої інстанції про повернення позовної заяви, з наступних підстав.

Відповідно до ч.2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб`єктів у сфері управлінської діяльності в Україні створено систему адміністративних судів.

Порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України, частиною першою статті 5 якого встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Частиною 1 ст.118 КАС України визначено, що процесуальні строки - це встановлені законом або судом строки, у межах яких вчиняються процесуальні дії. Процесуальні строки встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені - встановлюються судом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Натомість, ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Законом України від 01.07.2022 №2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 11.06.2026 у справі №240/15791/25, від 28.07.2026 у справі №240/15400/25, які в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов`язковими для врахування при розгляді даної справи.

В апеляційній скарзі позивач посилається на те, що Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 від 11.12.2025 частину першу статті 233 КЗпП України визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, що, на думку позивача, свідчить про те, що з 11.12.2025 у правовій системі України відсутня легітимна норма, яка б обмежувала позивача тримісячним чи місячним строком на звернення до суду у спорі про стягнення недоплаченого грошового забезпечення при звільненні.

Надаючи оцінку таким аргументам, колегія суддів зазначає, що у вищезазначеному рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов`язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.

Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов`язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.

Отже, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов`язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.

Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:

- тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;

- тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

Останній, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.

Враховуючи вищенаведене, працівник до припинення трудових відносин фактично має необмежене у часі право на звернення до суду з позовом про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, водночас, після звільнення строк звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних виплат обмежується трьома місяцями.

Викладена позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 24.02.2026 у справі №120/2933/25, від 01.05.2026 у справі №420/16340/25 тощо.

У спірних правовідносинах позивач був звільнений з НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_2 ) з 11.07.2025 та звернувся з цим позовом до суду 18.05.2026, тобто, після припинення трудових відносин із відповідачем, а тому строк звернення до суду з даним позовом обмежений трьома місяцями з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

За цим, доводи апеляційної скарги позивача про те, що позивач має право звернутися до суду з позовом про стягнення належного йому грошового забезпечення без обмеження будь-яким строком, колегія суддів вважає безпідставними.

Разом із тим, колегія суддів враховує, що для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час, коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів.

Під поняттям «дізнався» необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття «повинен був дізнатися» необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.

Тобто, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й з об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

День, коли особа дізналася про порушення свого права - це установлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Цим днем може бути, зокрема, день, коли мало бути прийняте рішення (вчинено дію), якщо таке рішення (дія) не було прийняте (не була вчинена).

Якщо цей день установити точно неможливо, строк обчислюється з дня, коли особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод чи інтересів). При цьому «повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав.

Отже, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі з позовними вимогами щодо перерахунку грошового забезпечення та інших виплат, які стосуються спірного періоду з 20 травня 2023 року по 11 червня 2025 року, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України (у чинній редакції), слід обчислювати з моменту, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21.03.2025 у справі №460/21394/23 та ін.

Чинне законодавство не передбачає форми такого документа та способу його доведення військовослужбовцю. Водночас такими документами можуть бути розрахункові листи, відомості про нараховане і виплачене грошове забезпечення, фінансові повідомлення або інші документи, які б розкривали зміст виплати грошового забезпечення (складові, їх розміри, утримання), які роботодавець зобов`язаний надати під час виплати грошового забезпечення та з яких працівник (військовослужбовець) може об`єктивно встановити розмір виплаченої йому суми, її складові та можливу неповноту виплат.

Саме з моменту ознайомлення з відповідним документом у військовослужбовця виникає реальна можливість і об`єктивна необхідність оцінити правильність здійснених нарахувань, виявити допущені порушення, що і буде усвідомленим сприйняттям особи наявності/відсутності порушеного права щодо належних виплат.

Верховний Суд у постанові від 03.05.2026 у справі №240/15039/25 за подібних правовідносин наголосив, що ключовим орієнтиром для обчислення строку звернення до суду є момент ознайомлення особи з документом, який містить повну, зрозумілу та достовірну інформацію про складові нарахованого і виплаченого грошового забезпечення. Отримання виплат саме по собі не завжди дає змогу оцінити правильність їх розрахунку. Якщо особа не має достатньої інформації про застосовані показники та коефіцієнти (зокрема, про розмір прожиткового мінімуму та тарифні коефіцієнти, що були покладені в основу розрахунку тощо), вона позбавлена можливості встановити, чи були нарахування здійснені законно.

У постанові Верховного Суду від 23.04.2025 у справі №420/33039/24 зазначено про необхідність з`ясування судом дати отримання позивачем письмового повідомлення про суми, нараховані і виплачені йому при звільненні із зазначенням окремо кожного виду виплати.

Водночас, матеріали справи не містять доказів повідомлення позивача про нараховані і виплачені йому суми при звільненні.

Як вбачається зі змісту ухвали Харківського окружного адміністративного суду від 21.05.2026 про залишення позовної заяви без руху, суд першої інстанції обрахував тримісячний строк звернення до суду з моменту звільнення позивача з військової служби – з 11.07.2025.

Однак, обґрунтовуючи поважність пропуску строку звернення до суду, позивач зазначав, що відповідач не ознайомив його з розрахунком грошового забезпечення, тому останній був позбавлений об`єктивної можливості дізнатися, що при обчисленні його грошового забезпечення за період з 20.05.2023 по 11.06.2025 відповідач не застосував прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 1 січня відповідного календарного року.

При цьому, за позицією позивача, повний обсяг інформації про порушення своїх прав та детальні суми нарахувань за кінцевим розрахунком №76 позивач зміг з`ясувати лише після отримання архівної відомості та картки грошового забезпечення, що відбулося безпосередньо перед зверненням до суду.

Судом першої інстанції залишено поза увагою вказані посилання позивача та не було встановлено, коли саме позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому сум.

З огляду на зазначене, висновки суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду є передчасними, оскільки з наявних матеріалів справи неможливо достовірно встановити, коли позивач дізнався про обсяг і характер виплачених йому сум грошового забезпечення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення питання щодо дотримання позивачем строку звернення до суду, та застосував надмірно формальний підхід при оцінці обставин, що зумовили подання позивачем позову.

За цим, доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права приймаються колегією суддів в якості належних.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно зі ст.320 КАС України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

Згідно з ч.3 ст.312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.

На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції, при прийнятті оскаржуваної ухвали, дійшов передчасних висновків про повернення позову та порушив норми процесуального права, що є підставою для скасування ухвали та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

За цим, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для направлення справи для вирішення питання щодо відкриття провадження, як просить позивач, тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 242, 243, 250, 308, 311, 312, 320, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 28.05.2026 по справі № 520/12641/26 скасувати.

Справу №520/12641/26 направити до Харківського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий