Постанова від 03 серпня 2026 р. у справі №520/33843/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 р. Справа № 520/33843/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026, головуючий суддя І інстанції: Горшкова О.О., м. Харків, повний текст складено 28.04.26 по справі № 520/33843/25

за позовом ОСОБА_1

до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області (далі - відповідач, Аварійно-рятувальний загін), в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність Аварійно – рятувального загону спеціального призначення Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 01.01.2020 по 19.05.2023 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії;

- зобов`язати Аварійно–рятувальний загін спеціального призначення головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 01.01.2020 року по 31.12.2020 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2021 року по 31.12.2021 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2022 року по 31.12.2022 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 року по 19.05.2023 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за спірний період з 01.01.2020 по 19.05.2023 грошове забезпечення розраховувалося з урахування показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня 2018 рік, а не з урахування прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 01 січня відповідного календарного року. За доводами позивача, відповідач відмовляє в перерахунку його грошового забезпечення у відповідності до норм чинного законодавства. Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з даним позовом.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 до Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 29.01.2020 по 19.05.2023 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.

Зобов`язано Аварійно–рятувальний загін спеціального призначення головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 29.01.2020 по 31.12.2020 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" на 1 січня 2020 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2021 по 31.12.2021 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" на 1 січня 2021 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 року № 44.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, в апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що служба цивільного захисту не є військовою службою, відповідно особи рядового і начальницького складу служби цивільного захисту не є військовослужбовцями у розумінні Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-ХІІ) та Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ). На осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, у правовідносинах з питань прийняття, проходження та звільнення із служби цивільного захисту, не розповсюджується дія Закону № 2011-ХІІ та “Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам”, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260).

На думку відповідача, позовна заява до адміністративного суду подана стороною позивача з порушенням строку, встановленого частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відповідач вказує, що Кабінет Міністрів України 21.02.2018 ухвалив постанову "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" № 103 (далі - Постанова № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у постанові Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 р. № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова № 704) пункт 4 викладено в такій редакції: “4. Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.”.

Також відповідач зазначає, що Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу № 44, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 р. № 44 (далі - Порядок № 44) не поширюється на звільнених осіб, у ньому передбачена щомісячна компенсація податку з доходів фізичних осіб діючим військовослужбовцям та особам рядового і начальницького складу. Отже, позовні вимоги у частині здійснення компенсації сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44 є передчасними та не підлягають задоволенню.

Позивач по справі не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, відповідно до вимог ст. 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Зі змісту апеляційної скарги встановлено, що рішення суду першої інстанції оскаржується в частині задоволення позовних вимог, отже, відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині.

Відповідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 проходив службу в Аварійно-рятувальному загоні та звільнений 14.08.2025, що не заперечується сторонами.

У спірний у даній справі період з 01.01.2020 по 19.05.2023 позивачу нараховувалося та виплачувалося грошове забезпечення, що вбачається з довідок, наявних в матеріалах справи.

За твердженням позивача, нарахування та виплата грошового забезпечення позивачу у спірний період з 01.01.2020 по 19.05.2023 здійснювались, виходячи із прожиткового мінімуму на 01.01.2018 в розмірі - 1762,00 грн.

Вважаючи таку бездіяльність відповідача протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що з 29 січня 2020 року - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі №826/6453/18 виникають підстави для розрахунку грошового забезпечення, з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статті 9 Закону № 2011-ХІІ.

Також суд зазначив, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення. Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення. Відтак, суд дійшов висновку, що вимога про проведення нарахування та виплати грошового забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку №44 підлягає задоволенню.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Щодо строків звернення позивача з даним позовом до суду, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з абзацом 1 частини 2 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Приписами частини 1 статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або ж іншими законами.

Положеннями частин 3 і 5 статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин – вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зробила висновок, що у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи - суб`єкта приватного права. Положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 01.10.2024 у справі № 620/14688/23.

Частиною 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 18.07.2022) передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності з 19.07.2022, частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

"Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)".

Отже, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Колегія суддів зазначає, що у рішенні від 21.03.2025 у справі № 460/21394/23 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду виклав наступну правову позицію :

"Якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19.07.2022 та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин")".

Як вбачається з висновків викладених Верховним Судом в постанові від 21.01.2025 у справі № 580/8244/23 позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом певного строку від дати порушення його прав, свобод чи інтересів, чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання такою особою строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 зробила висновок, що: строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.

Колегія суддів зазначає, що позивач 29.12.2025 звернувся до суду із позовом про перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 01.01.2020 по 19.05.2023.

Судом першої інстанції задоволено позовні вимоги за період з 29.01.2020 по 19.05.2023 із врахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб встановленого на 1 січня відповідного календарного року.

Враховуючи правову позицію, сформовану Верховним Судом за подібних правовідносин, колегія суддів доходить висновку, що у цій справі до вимог про перерахунок та виплату грошового забезпечення за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 застосуванню підлягає ч. 2 ст. 233 КЗпП України у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 1 липня 2022 року (далі - Закон № 2352-IX), якою визначено, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Отже, в частині вирішення позовних вимог за період з 29.01.2020 по 18.07.2022 судом та позивачем дотримано вимоги законодавства, оскільки позовні вимоги заявлені в межах строків звернення до суду, а тому доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку звернення до суду та не застосування судом наслідків його пропуску є необґрунтованими.

Щодо вимог про перерахунок грошового забезпечення за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 – застосуванню підлягають норми ч. 1 ст. 233 КЗпП України у редакції після 19.07.2022, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

При цьому колегія суддів враховує, що відповідно до пункту першого глави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2023 № 383 "Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 № 1236" дію карантину через COVID-19 продовжено до 30.06.2023.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" відмінено з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Таким чином, з 01.07.2023 строк звернення до суду з позовом про виплату заробітної плати регламентується статтею 233 КЗпП України і складає три місяці з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий підхід до застосування вказаних норм права викладено Верховним Судом у постанові від 12.09.2024 у справі № 200/5637/23.

Колегія суддів зазначає, що у спірних правовідносинах позивачем заявлено вимоги, зокрема, здійснити нарахування та виплату сум грошового забезпечення, право на які він набув під час проходження служби за період з 19.07.2022 до 19.05.2023. При цьому важливим є те, що позов про перерахунок та виплату грошового забезпечення у належному розмірі подано вже після звільнення позивача.

У Рішенні від 05 жовтня 2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України, аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення‚ виходив з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Крім обов`язку оплатити результати праці робітника‚ існують також інші зобов`язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов`язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров`я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою – зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.

Конституційний Суд України зазначив, що право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому указані виплати‚ гарантовані державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

З урахуванням викладеного Конституційний Суд України констатував, що під заробітною платою, що належить працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року)‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Чинна редакція частини другої статті 233 КЗпП України містить поняття «суми, що належать працівникові при звільненні».

З огляду на викладене, спірні правовідносини регулюються частиною другою статті 233 КЗпП України, якою визначено тримісячний строк (з дня одержання працівником письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні) звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні.

За усталеною позицією Верховного Суду з питання застосування вказаної правової норми, початок перебігу строку звернення до суду у цій справі, з урахуванням частини другої статті 233 КЗпП України, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому (у період з 19 липня 2022 року до 20 травня 2025 року) сум. Таким моментом може бути день вручення розрахункового листа, довідки про нараховані та виплачені суми тощо.

Такий підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23, ухваленій у складі Судової палати, у якій сформовано єдиний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України, якого дотримується Верховний Суд і у подальшій правозастосовній практиці, зокрема, у постанові від 25 вересня 2025 у справі №440/9690/24, від 11 грудня 2025 року у справі № 420/3504/25 та ін.

З матеріалів справи колегією суддів встановлено, що відповідно до витягу з наказу (по особовому складу) від 14.08.2025 № 548 ОСОБА_1 звільнено зі служби цивільного захисту з 14.08.2025 (а.с. 9).

20.08.2025 представник позивача - ОСОБА_2 (далі - Нарожний С.І.) на підставі довіреності зареєстрованої в реєстрі за №139 від 07.03.2025 (а.с. 61-62) ознайомився з грошовим атестатом позивача № 22, виданим Аварійно-рятувальним загоном, що підтверджується його підписом у графі "Правильність даних, зазначених в атестаті підтверджую" (а.с. 55-56).

З позовом до суду позивач звернувся 29.12.2025 за допомогою засобів підсистеми ЄСІТС “Електронний суд”.

Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 30.06.2026 запропоновано позивачу надати до суду пояснення щодо причин пропуску строку звернення до суду з позовними вимогами за період з 19.07.2022 по 19.05.2023, із наданням відповідних доказів, які б підтверджували наявність об`єктивних перешкод, які унеможливили своєчасне подання позову з врахуванням висновків суду щодо застосування положень ст. 233 КЗпП України.

На виконання вимог ухвали суду позивач надав письмові пояснення, в яких зазначив, що вагомі та ключові відомості даних спірних правовідносин – щодо застосування відповідачем неналежного механізму під час обрахунку грошового забезпечення позивача, а саме, зазначення того, який саме прожитковий мінімум застосовано відповідачем та який тарифний розряд та який тарифний коефіцієнт належні позивачу, грошовий атестат не містить та не може містити в силу розділу ХХХІ Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту (далі - Інструкція № 623). Отже, на думку позивача, грошовий атестат самостійно не є повідомленням про нараховані та сплачені позивачу суми при звільненні у правовідносинах, з приводу яких ініційовано вказане судове провадження – застосування відповідачем неналежного механізму під час обрахунку грошового забезпечення, оскільки, за відсутності у ньому відомостей щодо того який саме прожитковий мінімум застосовано відповідачем та який тарифний розряд та який тарифний коефіцієнт належні позивачу, числові показники грошового забезпечення, зазначені у ньому є неможливо перевірити на відповідність первинній редакції п. 4 Постанови № 704. Відповідачем же при звільненні позивачу інформації щодо того який саме прожитковий мінімум застосовано відповідачем та який тарифний розряд та який тарифний коефіцієнт належні позивачу не повідомлялось не могло бути повідомлено у процедурі звільнення позивача, оскільки такі зобов`язання не передбачені жодною нормою чинного законодавства. Таким чином, у даних спірних правовідносинах, у поняття «письмове повідомлення про нараховані та сплачені позивачу суми при звільненні» у розумінні аспекту початку обрахунку строків звернення до суду за ч. 2 ст. 233 КЗпП в редакції, яка діє з 19.07.2022 є сукупність згаданого судом апеляційної інстанції грошового атестату та відомостей, в яких відповідач повідомив позивачу про застосований механізм при обрахунку його грошового забезпечення. І якщо грошовий атестат підписано позивачем 20.08.2025, то про застосований відповідачем неналежний механізм при обрахунку його грошового забезпечення позивач дізнався, отримавши лист відповідача від 26.12.2025 з додатками – картками особового рахунку, де відповідач чітко вказав, що механізм первинної редакції п.4 Постанови № 704, яка відновила свою дію після скасування у судовому порядку у справі № 826/6453/18 змін до неї, внесених Постановою № 103, відповідач не застосував, а з позовом позивач до суду звернувся 29.12.2025 – тобто, у трьохмісячний строк з моменту обізнаності з вказаним фактом. Враховуючи наведене, позивач просить поновити строк звернення до суду з позовом за поважності наведених причин такого пропуску.

Відповідач, в свою чергу, надав до Другого апеляційного адміністративного суду заперечення на клопотання позивача щодо строку звернення до суду, в якому зазначає, що матеріалами справи підтверджено, що позивач був ознайомлений із грошовим атестатом 20.08.2025 та отримав архівні відомості 21.08.2025. Матеріали судової справи не містять відомостей про вчинення позивачем дій щодо з`ясування такої інформації від моменту ознайомлення з грошовим атестатом та отримання архівних відомостей (21.08.2025) до щонайменше грудня 2025 року, або ж про обставини об`єктивного характеру, які б указували на існування поважних причин такого тривалого зволікання перед зверненням до суду. Позиція позивача у клопотанні зводиться загалом до того, що грошовий атестат в цьому випадку не є документом, про який ідеться у частині другій статті 233 КЗпП України, оскільки вказаний документ не містив інформації про те, на підставі якого прожиткового мінімуму, тарифного розряду та тарифного коефіцієнту відповідач здійснював розрахунок грошового забезпечення позивача у спірний період тож перебіг тримісячного строку звернення до суду, передбаченого згаданою правовою нормою, розпочався від дня отримання інформації на зазначений вище адвокатський запит, тобто з 26.12.2025. Проте за такою логікою, період з 21.08.2025 (ознайомлення з грошовим атестатом та отримання архівних відомостей) до 26.12.2025 отримання інформації на запит) не охоплюється частиною другою статті 233 КЗпП України чи іншою правовою нормою. Отже, це проміжок часу, протягом якого пасивна поведінка позивача перебуває поза строком, передбаченим частиною другою статті 233 КЗпП України, та не впливає на його перебіг. Звертає увагу суду, що аналогічне питання було розглянуто Верховним Судом, який у постанові від 25.06.2026 по справі № 520/25416/25.

В аспекті з`ясування значення грошового атестата в спірних правовідносинах, колегія суддів зазначає, що наказом Міністерства внутрішніх справ України від 20 липня 2018 року затверджено Інструкцію № 623.

Правила оформлення грошового атестата та обсяг відомостей, який у ньому має зазначатися, встановлено розділом XXХІ «Грошові атестати» цієї Інструкції.

Пунктом 1 розділу XXХІ передбачено, що при переміщеннях по службі, переведеннях, а також при звільненні осіб рядового і начальницького складу фінансовий підрозділ (бухгалтерія) зобов`язаний забезпечити їх усіма належними видами грошового забезпечення і про виплачені суми зробити відповідні записи в грошовому атестаті (додаток 4).

Відповідно до пункту 3 цього ж розділу Інструкції грошові атестати розбірливо заповнюють і підписують керівник органу управління (підрозділу) та керівник фінансового підрозділу, після чого скріплюють печаткою.

При заповненні грошового атестата в пункті 1 зазначаються:

назва органу управління (підрозділу), який видав грошовий атестат, спеціальне звання, прізвище, ім`я, по батькові особи, якій видано атестат;

розмір фактично виплаченого грошового забезпечення особі рядового та начальницького складу за останній період служби (в межах місяця, за який проводиться виплата) з розбивкою по видах.

Поряд із сумою фактично виплачених додаткових видів грошового забезпечення зазначаються у відсотках розміри надбавок та доплат, що були фактично встановлені особі відповідно до чинного законодавства (наказів керівника органу управління (підрозділу)).

У пункті 2 грошового атестата зазначається вислуга років, що була встановлена особі на день звільнення відповідно до наказу органу управління (підрозділу), із зазначенням дати та номера наказу.

У пункті 3 робляться відповідні помітки, якщо з особи проводиться стягнення аліментів відповідно до виконавчих листів.

У пункті 4 грошового атестата зазначаються одноразові грошові виплати особі, які були здійснені протягом поточного року, із зазначенням назви одноразової виплати (допомога для оздоровлення, матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань тощо) та фактичної суми виплати.

У пункті 5 зазначається сума непогашених стягнень за збитки, нанесені особою державі, юридичним або фізичним особам.

У пункті 6 грошового атестата у разі перебування особи в розпорядженні зазначаються номер та дата наказу відповідного органу управління (підрозділу), згідно з яким особа була зарахована в розпорядження, із зазначенням періоду. Також зазначається остання штатна посада особи рядового та начальницького складу до зарахування в розпорядження.

У підпункті 1 пункту 7 грошового атестата зазначаються інші відомості, не передбачені пунктами 1-6.

У підпункті 2 пункту 7 грошового атестата зазначається грошове забезпечення, що виплачувалось особі за останньою штатною посадою за повний місяць служби.

У пункті 8 грошового атестата зазначаються підстави щодо його видачі.

Отже, грошовий атестат за правовою природою є документом про остаточний розрахунок з особами рядового і начальницького складу, який видається, зокрема, при звільненні в запас або відставку із призначенням пенсії, та підтверджує виплату належних такій особі складових грошового забезпечення саме на цей день.

З іншого боку, потрібно зауважити, що хоч грошовий атестат і містить інформацію про суми, нараховані та виплачені позивачеві при звільненні, тобто є повідомленням про ці суми у значенні, вжитому в частині другій статті 233 КЗпП України, з отриманням якого ця норма пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення до суду, однак обсяг відомостей, які у ньому мають відображатися, визначено нормативно і з-поміж таких немає інформації про нараховані та виплачені суми грошового забезпечення з розшифровкою за складовими такого грошового забезпечення за минулі періоди служби, зокрема, в цьому конкретному випадку, – відомостей про нарахування і виплату позивачеві грошового забезпечення з розшифровкою його складових за період з 19 липня 2022 року до 19 травня 2023 року.

Позивач доводить, що такі відомості йому стали відомі з отриманого на запит листа відповідача № 658500-1-3039/658003 від 26.12.2025 та долучених до нього архівних відомостей за 2020-2025 роки, що дозволило з`ясувати застосування неналежного механізму розрахунку грошового забезпечення за названий період, тож, на його переконання, саме із цього моменту потрібно рахувати початок перебігу передбаченого частиною другою статті 233 КЗпП України тримісячного строку звернення до суду.

З урахуванням позиції Судової палати, викладеною в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, Верховний Суд сформував у подібних справах загальний підхід, за якого для правильного вирішення питання дотримання позивачем строку звернення з позовом, суд має перевірити наявність/відсутність у відповідача документального підтвердження ознайомлення позивача з розміром та складовими нарахованого та виплаченого у спірному періоді грошового забезпечення до моменту отримання відповіді на запит, як-то докази направлення/видачі розрахункових листів, довідок про грошове забезпечення тощо.

Проте, спірні правовідносини вирізняє те, що матеріалами справи достеменно підтверджено, що позивача було ознайомлено з грошовим атестатом №22 - 20.08.2025.

Крім того, 21.08.2025 представником позивача - Нарожним С.І. отримані архівні відомості за 2020-2025 роки, в яких зазначено про нараховані та виплачені суми за видами грошового забезпечення ОСОБА_1 , про що в матеріалах справи також міститься відмітка з підписом представника позивача (а.с. 16-21).

Із запитом про отримання відомостей, які грошовий атестат (у силу нормативно-правового регулювання) не містив, однак інформацію про які потребував позивач для звернення до суду за захистом своїх прав, звернувся лише 10 грудня 2025 року, тобто більш ніж через 4 місяці після ознайомлення зі змістом документа «про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні» (у значенні частини другої статті 233 КЗпП України). Правової норми, яка б зобов`язувала відповідача при звільненні позивача видавати йому документ іншого змісту (з іншими відомостями), цитовані нормативно-правові акти не містять.

Позиція позивача зводиться загалом до того, що грошовий атестат в цьому випадку не є документом, про який ідеться у частині другій статті 233 КЗпП України, оскільки вказаний документ не містив інформації про те, на підставі якого прожиткового мінімуму, тарифного розряду та тарифного коефіцієнту відповідач здійснював розрахунок грошового забезпечення позивачеві у період з 19 липня 2022 року до 19 травня 2023 року, тож перебіг тримісячного строку звернення до суду, передбаченого згаданою правовою нормою, розпочався від дня отримання інформації на запит позивача, тобто з 26.12.2025.

Проте за такою логікою, період з 20 серпня 2025 року (ознайомлення з грошовим атестатом) до 26 грудня 2025 року (отримання інформації на запит) не охоплюється частиною другою статті 233 КЗпП України чи іншою правовою нормою. Отже, це проміжок часу, протягом якого пасивна поведінка заявника перебуває поза строком, передбаченим частиною другою статті 233 КЗпП України, та не впливає на його перебіг.

Подібний підхід до застосування частини другої статті 233 КЗпП України призводить до того, що позивач, отримавши грошовий атестат, тобто документ, що за своєю суттю підпадає під визначення «письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні» у значенні, вжитому в частині другій статті 233 КЗпП України, набуває можливість, спираючись на відсутність в цьому атестаті відомостей, які потрібні для ініціювання судового розгляду, протягом необмеженого строку без пояснення (доведення) жодних причин і обставин не вчиняти ніяких дій для отримання цієї інформації, однак надалі, у будь-який момент часу на власний розсуд звернутися до відповідача із запитом про отримання такої інформації, та, починаючи від дня надання її відповідачем, набути право упродовж ще трьох місяців додатково до того (необмеженого) строку, що вже минув, звернутися до суду в порядку, передбаченому частиною другою статті 233 КЗпП України.

Із цього приводу колегія суддів вважає за потрібне зазначити, що в згаданих судових рішеннях Верховний Суд ані в складі Судової палати, ані в складі відповідних колегій суддів, не робив висновків, які б дозволяли застосовувати цю правову норму саме у такий спосіб. Подібне тлумачення надто розширює її нормативний зміст, дозволяє поширювати дію частини другої статті 233 КЗпП України на правовідносини, які нею не охоплюються, та нівелює саму суть строкового обмеження звернення до суду трьома місяцями.

Отже, на переконання колегії суддів, якщо звернення до суду обґрунтовано положеннями частини другої статті 233 КЗпП України, якою для подання позову встановлено тримісячний строк і чітко унормовано момент початку перебігу такого строку – одержання «письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні», а матеріалами справи достеменно встановлено момент отримання позивачем грошового атестата, який у межах спірних правовідносин підпадає під визначення такого «письмового повідомлення», то тримісячний строк звернення до суду, установлений цією ж нормою, слід пов`язувати з моментом, коли позивач набув достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому у спірний період сум, як про це зазначила Судова палата в постанові від 21 березня 2025 року у справі № 460/21394/23, однак в ці три місяці належить включати й період від дня отримання позивачем грошового атестата до вчинення ним будь-яких інших юридично значимих дій, що слугують меті звернення до суду з позовом у порядку, передбаченому частиною другою статті 233 КЗпП України.

Таким чином, у частині другій статті 233 КЗпП України законодавець визначив строк у три місяці, протягом якого звільнена особа має право вжити заходів щодо отримання необхідної інформації, пов`язаної з оплатою праці, та за необхідності звернутися до суду.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25.06.2026 по справі № 520/25416/25, який в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України підлягає врахуванню при вирішенні спірних правовідносин.

Враховуючи, що з 14.08.2025 позивача було звільнено з посади та 20.08.2025 ознайомлено з грошовим атестатом № 22, а також 21.08.2025 ознайомлено з архівними відомостями за 2020-2025 роки із запитом щодо отримання необхідної інформації, пов`язаної з оплатою праці, він звернувся лише у грудні 2025 року, тобто з пропуском строку, встановленого частиною другою статті 233 КЗпП України, а відтак, звернення до суду з цим позовом 29.12.2025 за допомогою засобів підсистеми ЄСІТС “Електронний суд” також відбулося з порушенням тримісячного строку.

Водночас, позивач не обґрунтував існування обставин об`єктивного характеру, які б доводили існування поважних причин зволікання з учиненням юридично значимих дій, зокрема, отримання інформації, потрібної для звернення до суду із цим позовом, від моменту ознайомлення з грошовим атестатом (20.08.2025 року) до дати отримання листа № 658500-1-3039/658003 від 26.12.2025.

Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2025 року справі № 580/2282/23 зазначив, що триваюча пасивна поведінка, з урахуванням наявної можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів, не свідчить про наявність поважних причин пропуску строку звернення до суду. Поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій.

Статтею 44 КАС України передбачено обов`язок осіб, які беруть участь у справі (учасників справи), добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема, щодо дотримання процесуальних строків.

Таким чином, особа, яка має намір подати позов, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії для виконання процесуального обов`язку дотримання вимог процесуального закону стосовно форми і змісту позовної заяви, у тому числі процесуальних строків її подачі.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що отримання листа № 658500-1-3039/658003 від 26.12.2025 та доданих до нього архівних відомостей за 2020-2025 роки про нараховане та виплачене грошове забезпечення позивача лише в грудні 2025 року не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду, оскільки з 20.08.2025 - дати ознайомлення позивача з грошовим атестатом № 22, виданим Аварійно-рятувальним загоном, та з 21.08.2025 (ознайомлення з архівними відомостями за 2020-2025 роки) протягом трьох місяців він не вчинив жодних юридично значимих дій з метою набуття достовірної та документально підтвердженої інформації про обсяг і характер виплачених йому у спірний період сум.

Колегія суддів зазначає, що реалізація позивачем права на звернення до суду з позовною заявою в рамках строку звернення до суду залежить виключно від нього самого, а не від дій чи бездіяльності посадових осіб відповідача. Однак, позивач, необґрунтовано не дотримуючись такого порядку, позбавив себе можливості реалізовувати своє право на звернення до суду в межах строків звернення до суду, нереалізація цього права зумовлена його власною пасивною поведінкою, а тому твердження позивача про недопущення ним пропуску для звернення з даною позовною заявою є хибними.

Відтак, оскільки позов подано до суду 29.12.2025, то позивач пропустив строк звернення до суду з позовними вимогами за період з 19.07.2022 по 19.05.2023, доказів наявності поважних обставин пропуску строку суду не надав. Отже, вказані обставини є підставою для залишення позову без розгляду, а тому в цій частині судове рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового судового рішення про залишення позову без розгляду.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, що призвело до порушення норм процесуального права та, як наслідок, помилкових висновків в частині дотримання позивачем строку звернення до суду та передчасно в цій частині задовольнив позов.

Щодо перерахунку грошового забезпечення із 29.01.2020 по 18.07.2022, колегія суддів зазначає таке.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 1 ст. 101 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України), служба цивільного захисту - це державна служба особливого характеру, покликана забезпечувати пожежну охорону, захист населення і територій від негативного впливу надзвичайних ситуацій, запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, ліквідацію їх наслідків у мирний час та в особливий період.

Статтею 125 КЦЗ України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що Держава гарантує достатнє грошове забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту з метою створення умов для належного та сумлінного виконання ними службових обов`язків.

Інструкція № 623, визначає порядок, умови та розміри виплати грошового забезпечення особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту (далі - особи рядового і начальницького складу), а також порядок виплат одноразової грошової допомоги при звільненні осіб рядового і начальницького складу.

Згідно з пунктом 1 розділу ІІ Інструкції № 623 посадові оклади особам рядового і начальницького складу виплачуються за займаними посадами відповідно до тарифних розрядів, передбачених у штаті органу управління (підрозділу). Розмір посадових окладів осіб рядового і начальницького складу, які займають посади з подвійним або потрійним найменуваннями (сумісні посади), визначається за найменуванням, що зазначене в штаті органу управління (підрозділу) першим. Посадові оклади заступникам керівників структурних підрозділів, посади яких не передбачені схемами тарифних розрядів за посадами осіб рядового і начальницького складу, установлюються на 1– 5 відсотків нижче від посадового окладу відповідного керівника.

Пунктом 3 Інструкції № 623, передбачено, що грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за спеціальним званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Кабінетом Міністрів України 30.08.2017 прийнято Постанову № 704, яка набрала чинності 01.03.2018, та якою збільшено розмір грошового забезпечення військовослужбовців.

Відповідно до пункту 4 Постанови № 704 розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.

Приміткою 1 Додатку 1 до Постанови № 704 визначено, що посадові оклади за розрядами тарифної сітки визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли посадовий оклад визначений у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до десяти гривень.

Оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт. У разі коли розмір окладу визначений у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до десяти гривень (примітка Додатку 14 до Постанови № 704).

Постановою № 704 затверджено тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 1; схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу згідно з додатком 14.

21.02.2018 Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 103, якою внесено зміни до Постанови № 704, зокрема, пункт 4 викладено в новій редакції, а саме: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14.» (пункт 6 Постанови № 103).

Постанова № 103 набула чинності 24.02.2018.

Разом з тим, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103, яким були внесені зміни до пункту 4 Постанови № 704.

Отже, з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 діє редакція пункту 4 Постанови № 704, яка була чинною до зазначених змін.

Верховний Суд у постанові від 15.06.2023 по справі № 380/13603/21 вказав про необхідність застосування до спірних правовідносин з 29.01.2020 (дати набрання чинності постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18) положень пункту 4 Постанови № 704 у редакції до 24.02.2018, тобто у редакції, яка була чинна до набрання законної сили Постановою № 103.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, зокрема, згідно із Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», у осіб з числа військовослужбовців виникло право на перерахунок пенсії з урахуванням оновлених даних про розмір посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням, які визначаються шляхом застосування пункту 4 Постанови № 704 із використанням для їх визначення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).

Крім того, Верховний Суд врахував, що постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 залишена без змін постановою Верховного Суду від 20.10.2022. У контексті наведеного, для правильного вирішення вимог позивача, суди повинні встановити відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14 на який позивач має право виплати, розмір прожиткового мінімуму, згідно з пунктом 4 Постанови № 704 за період з 30.01.2020 до 31.12.2020, з 01.01.2021 до 01.02.2021, з урахуванням раніше виплачених сум.

Зазначена правова позиція була також підтримана у постановах Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 120/965/22-а, від 21.12.2023 у справі № 520/8060/19 та від 24.06.2025 у справі № 420/5584/24, які в силу приписів частини 5 статті 242 КАС України підлягають врахуванню під час апеляційного перегляду справи.

Отже, з 29.01.2020 - з дня набрання чинності судовим рішенням у справі № 826/6453/18 виникають підстави для розрахунку грошового забезпечення, з урахуванням розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням та відсоткової надбавки за вислугу років, а також додаткових видів грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704 відповідно до вимог статті 9 Закону України № 2011-ХІІ.

Водночас установлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704, жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується, як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 28.02.2023 у справі № 380/18850/21, від 06.04.2023 у справі № 380/10075/21.

Колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21 дійшов таких правових висновків:

- з 01.01.2020 положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з постановою №704 прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений на відповідний рік у тому числі як розрахункова велична для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів;

- встановлене положеннями пункту 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1774-VІІІ обмеження щодо застосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою № 704 жодним чином не впливає на спірні правовідносини, оскільки такою розрахунковою величною є, прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений законом на 1 січня календарного року. Розмір мінімальної заробітної плати не є розрахунковою величиною для визначення посадових окладів, а застосований з іншою метою - для визначення мінімальної величини, яка враховується як складова при визначенні розмірів посадових окладів та окладів за військовим (спеціальним) званням.

У подальшому такий висновок був підтриманий Верховним Судом у постановах від13.12.2022 у справі № 240/12647/21, від 27.02.2023 у справі № 640/11131/21, від 07.06.2023 у справі № 340/2148/21, від 19.06.2023 у справі № 380/17402/21.

Верховний Суд у постанові від 04.04.2023 у справі № 120/5264/22 вказав, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018 на 2020 рік не містить.

Верховний Суд у постанові від 13.12.2022 у справі № 240/12647/21 зазначив, що п. 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 за № 2629-VIII «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлено у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року. Вказано, що в свою чергу, Закон України від 14.11.2019 за № 294-IX «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» № 1082-IX таких застережень щодо застосування, як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2018 на 2020 та 2021, відповідно, не містять.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2020: 2 102.00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2021: 2 270.00 грн.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01.01.2022: 2 481.00 грн.

Отже, з 01.01.2020 оклад за посадою та оклад за військовим званням повинен розраховуватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, який з 01.01.2020 було збільшено, внаслідок чого настала подія підвищення розміру винагороди за службу військовослужбовця.

Через зростання прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, виникли підстави для перерахунку грошового забезпечення, виходячи з розміру складових, розрахованих згідно з Постановою № 704, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт.

Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті позивачу грошового забезпечення з 29.01.2020 по 18.07.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.

Щодо доводів відповідача про те, що у спірних правовідносинах розрахунковою величиною для визначення розміру посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018, з посиланням на відповідні висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що такі доводи є необґрунтованими та такими, що суперечать наведеним вище висновкам суду у даній справі.

При цьому, колегія суддів зазначає, що застосуванню у спірних правовідносинах, враховуючи ч. 5 ст. 242 КАС України, підлягають вже згадані вище висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21, від 10.01.2023 у справі № 440/1185/21.

Враховуючи, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.01.2019 № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, яка в свою чергу відображена у постановах Верховного Суду від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 12.09.2022 у справі № 500/1813/21, від 10.01.2023 у справі № 440/1185/21.

Так, за останньою правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах розрахунковою величиною для визначення розміру посадового окладу та окладу за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є саме розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача грошове забезпечення із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку №44 грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Пункти 4 та 5 Порядку № 44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.

Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

З аналізу наведених норм вбачається, що суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат їх доходів, виплата грошової компенсації здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення та виплачується установами, що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

Отже, з урахуванням наведеного, нарахування та виплата позивачу сум грошового забезпечення має бути проведена відповідачем із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку № 44.

Аналогічний підхід застосував Верховний Суд у постановах від 27 вересня 2023 року у справі №420/23176/21, від 27 вересня 2023 року у справі №420/23176/21, від 31 січня 2024 року у справі №320/6441/22, від 18 квітня 2024 року у справі №160/10789/22 та від 30 квітня 2024 року у справі №360/700/23.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України” (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

З огляду на вищенаведений підхід, колегія суддів вважає, що ключові аргументи апеляційної скарги отримали достатню оцінку.

Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів доходить висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 по справі № 520/33843/25, прийнято з помилковим застосуванням норм процесуального права та підлягає частковому скасуванню у відповідній частині.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст. 327, ч. 1 ст. 329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області - задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 по справі № 520/33843/25 - скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності Аварійно-рятувального загону спеціального призначення Головного управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 грошового забезпечення з 19.07.2022 по 19.05.2023 року за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня кожного календарного року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії та зобов`язання Аварійно–рятувального загону спеціального призначення Головного управління державної служби України з надзвичайних ситуацій у Харківській області здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату грошового забезпечення (з урахуванням раніше сплачених сум) за періоди: з 19.07.2022 по 31.12.2022 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" на 1 січня 2022 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії; з 01.01.2023 по 19.05.2023 за механізмом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" на 1 січня 2023 року, на відповідний тарифний коефіцієнт посадового окладу та окладу за військовим званням із наступним перерахунком щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премії.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 за період з 19.07.2022 по 19.05.2023 - залишити без розгляду.

В іншій частині рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2026 у справі № 520/33843/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді З.Г. Подобайло І.С. Чалий