Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №757/1962/26-ц — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 липня 2026 року м. Київ

Справа № 757/1962/26

Провадження: № 22-ц/824/9545/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Шульженка Ігоря Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2

на ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року, постановлену під головуванням судді Вовка С. В.,

за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про заміну сторони у виконавчому провадженні та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню,

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальність «Укрпромбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,

в с т а н о в и в :

У січні 2026 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду із вказаною заявою, яка обґрунтована тим, що рішенням Печерського районного суду м. Києва від 20 жовтня 2009 року, зміненим рішенням Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2010 року, з них солідарно стягнуто на користь ТОВ «Український промисловий банк» заборгованість за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року, на виконання якого 13 травня 2010 року видано відповідні виконавчі листи. В подальшому, право вимоги за кредитним договором і договором поруки послідовно перейшло від ТОВ «Укрпромбанк» до ПАТ «Дельта Банк», а від останнього до ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС», яке було замінено стягувачем у виконавчому провадженні.

09 квітня 2025 року між ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» та ОСОБА_1 укладено договір № 9/04-25-1 про відступлення права вимоги за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року, а між ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» та ОСОБА_2 договір № 9/04-25-2 про відступлення права вимоги за договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року. На виконання цих договорів сторонами підписано відповідні акти приймання-передачі документів.

Посилаючись на те, що внаслідок укладення зазначених договорів вони набули прав нових кредиторів за основним і забезпечувальним зобов`язаннями, заявники просили замінити первісних стягувачів у виконавчих документах та виконавчому провадженні їх правонаступниками. Крім того, вважали, що внаслідок поєднання в одній особі боржника і кредитора відповідні зобов`язання припинилися на підставі статті 606 ЦК України, у зв`язку з чим виконавчі листи мають бути визнані такими, що не підлягають виконанню.

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року у задоволенні заяви ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про заміну сторони у виконавчому провадженні та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Шульженко І. В. в інтересах ОСОБА_4 та ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, ухвалу просив скасувати та постановити нову про задоволення заяви у повному обсязі.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо неможливості відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичних осіб, не врахувавши, що спірне право вимоги було набуте ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» у процесі реалізації активів неплатоспроможного банку, а тому, подальше його відступлення заявникам не суперечить вимогам закону та узгоджується з актуальними правовими висновками Верховного Суду.

Наголошував, що договори про відступлення права вимоги від 09 квітня 2025 року є чинними, у встановленому законом порядку недійсними не визнані, а факт переходу до ОСОБА_1 права вимоги за кредитним договором та до ОСОБА_2 за договором поруки підтверджується належними письмовими доказами, зокрема відповідними договорами, додатками до них та актами приймання-передачі документів. За таких обставин, на думку апелянта, були наявні передбачені статтею 442 ЦПК України підстави для заміни стягувачів їх правонаступниками.

Крім того, вказував, що внаслідок набуття заявниками прав кредиторів за зобов`язаннями, в яких вони одночасно є боржниками, відбулося поєднання боржника і кредитора в одній особі, що відповідно до статті 606 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. У зв`язку із цим вважав помилковим висновок суду про відсутність підстав для визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, та просив оскаржувану ухвалу скасувати із задоволенням заяви в повному обсязі.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 11 червня 2026 рокувідкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судовому засіданні адвокат Шульженко І. В. в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Заслухавши пояснення адвоката Шульженка І. В., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, 13 жовтня 2005 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Український промисловий банк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 348/ПВ-05, відповідно до умов якого останній отримав кредитні кошти. З метою забезпечення належного виконання позичальником зобов`язань за вказаним кредитним договором 15 листопада 2006 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір поруки № 348/ПОР-06.

У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх договірних зобов`язань кредитор звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2009 року, яке в подальшому було змінено рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2010 року, з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 солідарно на користь ТОВ «Український промисловий банк» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 5 942 636,50 грн, а також судові витрати. На виконання зазначеного судового рішення 13 травня 2010 року Печерським районним судом міста Києва видано відповідні виконавчі листи.

Матеріалами справи підтверджується, що після набрання рішенням суду законної сили право вимоги за вказаним кредитним зобов`язанням неодноразово переходило до інших осіб у порядку правонаступництва.

Так, 30 червня 2010 року між ТОВ «Український промисловий банк», ПАТ «Дельта Банк» та Національним банком України укладено договір про передачу активів та кредитних зобов`язань, відповідно до якого право вимоги за кредитним договором № 348/ПВ-05 та забезпечувальним договором поруки перейшло від ТОВ «Український промисловий банк» до ПАТ «Дельта Банк». У зв`язку із цим у подальшому було здійснено процесуальну заміну стягувача у виконавчих провадженнях та виконавчих документах.

У подальшому, за результатами проведення відкритих електронних торгів з реалізації активів ПАТ «Дельта Банк», переможцем аукціону стало ТОВ «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС», з яким 22 липня 2020 року укладено договір № 2293/К про відступлення права вимоги. Згідно з умовами зазначеного договору до нового кредитора перейшли усі права вимоги банку до позичальника та поручителя за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року та договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року. Надалі ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року здійснено процесуальну заміну стягувача з ПАТ «Дельта Банк» на ТОВ «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС», а відповідні зміни були внесені і до виконавчого провадження.

Судом також установлено, що 09 квітня 2025 року ТОВ «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС» уклало із ОСОБА_1 договір № 9/04-25-1 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги, відповідно до якого останній набув права нового кредитора за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року. Цього ж дня між ТОВ «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС» та ОСОБА_2 укладено договір № 9/04-25-2 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги, за умовами якого до неї перейшли права кредитора за договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року, укладеним на забезпечення виконання зазначеного кредитного договору. На виконання вказаних договорів сторонами підписано відповідні акти приймання-передачі документів, що підтверджують фактичну передачу документів та реалізацію сторонами умов укладених правочинів.

Посилаючись на укладення зазначених договорів відступлення права вимоги, заявники вважали, що до них перейшли права первісного кредитора у відповідних зобов`язаннях, у зв`язку із чим вони набули статусу правонаступників стягувача у виконавчих документах та виконавчому провадженні. Крім того, заявники зазначали, що внаслідок переходу до них прав кредитора за тими самими зобов`язаннями, боржниками за якими вони одночасно є, відбулося поєднання боржника і кредитора в одній особі, що, на їхню думку, відповідно до статті 606 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання та, як наслідок, визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Відмовляючи у задоволенні заяви, суд першої інстанції виходив із того, що фізична особа не може бути кредитором за кредитним договором, оскільки спеціальним суб`єктом таких правовідносин є банк або інша фінансова установа, а тому укладені договори відступлення права вимоги не можуть бути підставою для процесуального правонаступництва.

Крім того, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування статті 606 ЦК України, вважаючи, що придбання боржником права вимоги за договором не є тим випадком поєднання боржника і кредитора в одній особі, який тягне припинення зобов`язання, а відтак відсутні й підстави для визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Щодо переходу права вимоги до заявників та наявності підстав для їх процесуального правонаступництва.

Згідно з частиною п`ятою статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

Відповідно до частини першої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює сторону її правонаступником. Положення цієї статті застосовуються також у випадку необхідності заміни боржника або стягувача у виконавчому листі до відкриття виконавчого провадження (частина п`ята статті 442 ЦПК України).

Підставами виникнення цивільних прав і обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 514 цього Кодексу).

За змістом частини першої статті 512 ЦК України відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права. Відступлення права вимоги може відбуватися, зокрема, внаслідок укладення договору: а) купівлі-продажу чи міни (частина третя статті 656 ЦК України); б) дарування (частина друга статті 718 ЦК України); в) факторингу (глава 73 ЦК України).

Статтею 516 ЦК України визначено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.

Згідно з вимогами чинного законодавства заміна осіб в окремих зобов`язаннях через волевиявлення сторін (відступлення права вимоги) є різновидом правонаступництва та можлива на будь-якій стадії процесу.

За змістом статті 512 ЦК України, статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» у разі вибуття кредитора в зобов`язанні він замінюється правонаступником.

Виходячи з цих норм права, зокрема, пунктів 1, 2 частини першої статті 512 ЦК України, у разі передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) чи правонаступництва на стадії виконання судового рішення відбувається вибуття кредитора.

Така заміна кредитора відбувається поза межами виконавчого провадження у разі смерті кредитора, припинення юридичної особи чи відступлення права вимоги.

У разі заміни кредитора відбувається вибуття цієї особи з виконавчого провадження, у зв`язку із чим припиняється її статус сторони виконавчого провадження, і її заміна належним кредитором проводиться відповідно до частини п`ятої статті 15 Закону України «Про виконавче провадження», за заявою заінтересованої сторони зобов`язання, якою є правонаступник, що отримав від попереднього кредитора всі права та обов`язки в зобов`язанні, у тому числі й право бути стороною виконавчого провадження.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20 листопада 2013 року у справі №6-122цс13, постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №2-230/11 (провадження№61-46230св18),та постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі №6-1355/10 (провадження №61-12076св18), постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі №148/809/14-ц (провадження №61-14577св21).

Отже, підставою для заміни сторони виконавчого провадження, тобто процесуального правонаступництва, є правонаступництво у матеріальних правовідносинах, унаслідок якого відбувається вибуття сторони зі спірних або встановлених судом правовідносин і переходу до іншої особи прав і обов`язків вибулої сторони в цих правовідносинах.

Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 20 листопада 2013 року у справі №6-122цс13.

У зв`язку із заміною кредитора відбувається вибуття цієї особи і заміна її новим кредитором у справі, що проводиться відповідно до статті 55 ЦПК України, згідно з якою, у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку він замінив.

Розглядаючи заяву про заміну сторони у виконавчому провадженні, суд має встановити достатність поданих заявником матеріалів для здійснення відповідної заміни; при цьому суд оцінює також достовірність поданих на підтвердження факту правонаступництва матеріалів, зокрема договорів, інших правочинів тощо, в тому числі на предмет їх нікчемності, проте на цій стадії не передбачено право суду надавати оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності (стаття 204 ЦК України). Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 грудня 2020 року при розгляді справи № 0910/2-103/2011.

Згідно з ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З матеріалів справи убачається, що право вимоги за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року та укладеним на його забезпечення договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року неодноразово переходило від одного кредитора до іншого на підставі відповідних правочинів та у порядку, передбаченому законом.

Первісним кредитором за спірними зобов`язаннями було ТОВ «Український промисловий банк». Надалі на підставі договору про передачу активів та кредитних зобов`язань від 30 червня 2010 року права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами перейшли до ПАТ «Дельта Банк».

Після визнання ПАТ «Дельта Банк» неплатоспроможним та запровадження процедури його ліквідації належні банку права вимоги були включені до складу ліквідаційної маси та реалізовані на відкритих електронних торгах. Переможцем відповідного аукціону стало ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС», з яким 22 липня 2020 року укладено договір № 2293/К про відступлення прав вимоги. За умовами цього договору до ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» перейшли права кредитора, зокрема за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року та пов`язаним із ним договором поруки. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 15 лютого 2022 року ПАТ «Дельта Банк» було замінено його правонаступником - ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» у правовідносинах з виконання судового рішення.

09 квітня 2025 року між ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» та ОСОБА_1 укладено договір № 9/04-25-1 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги, відповідно до якого ОСОБА_1 набув належні товариству права вимоги за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року.

Того ж дня між ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» та ОСОБА_2 укладено договір № 9/04-25-2 про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги, за умовами якого до ОСОБА_2 перейшли права кредитора за договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року. На виконання зазначених договорів сторонами підписано відповідні акти приймання-передачі документів, а ціна відступлених прав була сплачена новими кредиторами у визначеному договорами порядку.

Отже, подані заявниками докази підтверджують послідовний та документально оформлений перехід прав вимоги від первісного кредитора до ПАТ «Дельта Банк», від останнього до ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС», а надалі, до ОСОБА_1 і ОСОБА_2 відповідно.

Відмовляючи у задоволенні заяви в частині заміни сторони виконавчого провадження та стягувача у виконавчому документі, суд першої інстанції виходив із того, що фізична особа не може бути кредитором у зобов`язанні, яке виникло з кредитного договору, оскільки відповідно до статті 1054 ЦК України кредитодавцем за таким договором може бути виключно банк або інша фінансова установа.

Пославшись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, місцевий суд дійшов висновку, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить частині третій статті 512 та статті 1054 ЦК України, а тому договори від 09 квітня 2025 року не можуть бути правовою підставою для здійснення процесуального правонаступництва.

Проте колегія суддів вважає такі висновки передчасними та такими, що ґрунтуються на неповному врахуванні правової природи спірних правочинів, обставин їх укладення і подальшого розвитку правозастосовної практики Верховного Суду.

Насамперед необхідно розмежовувати договір факторингу як правочин, предметом якого є надання фінансової послуги, та договір відступлення права вимоги, який лише опосередковує заміну кредитора у вже існуючому зобов`язанні.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 наголосила, що визначальними ознаками факторингу є не лише відступлення грошової вимоги, а насамперед надання фактором клієнту фінансування за плату. Саме надання фінансової послуги, отримання клієнтом коштів у розпорядження та сплата ним винагороди фактору становлять сутність такого договору.

Отже, сама лише передача права грошової вимоги за плату не свідчить про укладення договору факторингу. Для такої кваліфікації необхідно встановити, що новий кредитор надав попередньому кредитору фінансову послугу у вигляді фінансування, а останній сплатив винагороду саме за надання такої послуги.

Якщо ж зміст правочину зводиться до продажу вже існуючого права вимоги, а його метою є заміна кредитора у зобов`язанні без надання новим кредитором фінансової послуги попередньому кредитору, такий договір за своєю правовою природою є договором купівлі-продажу права вимоги або іншим правочином про її відступлення, а не договором факторингу.

Зазначений підхід послідовно відображений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 та від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21).

Зі змісту договорів № 9/04-25-1 та № 9/04-25-2 від 09 квітня 2025 року вбачається, що їх предметом є відступлення шляхом продажу належних ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» прав вимоги за кредитним договором і договором поруки. Умови цих договорів не передбачають надання ОСОБА_1 або ОСОБА_2 фінансової послуги товариству, передачі йому коштів у позику чи на умовах фінансового кредиту, а також сплати товариством винагороди за отримання фінансування.

Навпаки, саме заявники як покупці прав вимоги сплатили ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» визначену договорами ціну за придбані майнові права. Отже, за своїм змістом та спрямованістю вказані правочини є договорами купівлі-продажу права вимоги, а не договорами факторингу та не передбачають надання новими кредиторами фінансових послуг.

У зв`язку із цим сама по собі відсутність у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 статусу банку або фінансової установи не є безумовною підставою для невизнання переходу до них уже існуючих прав вимоги.

Колегія суддів враховує, що за загальним правилом, сформульованим Великою Палатою Верховного Суду, фізична особа не може набути статусу кредитодавця за кредитним договором у порядку, який фактично передбачає надання нею фінансової послуги. Водночас із цього правила сформовано виняток для відчуження активів банку, який позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що за таких виняткових обставин передання права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами особі, яка не є фінансовою установою, є допустимим, оскільки банк, який ліквідується, не здійснює звичайної банківської діяльності та не надає фінансових послуг, а реалізує належні йому активи з метою завершення ліквідаційної процедури.

Такий правовий підхід надалі був конкретизований Верховним Судом, який у постановах від 25 січня 2023 року у справі № 638/18879/18, від 08 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21, від 10 січня 2024 року у справах № 640/15485/19 та № 295/13441/19, від 17 січня 2024 року у справі № 308/9995/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 369/12596/19 та від 19 березня 2025 року у справі № 947/17168/22 виходив із того, що за умови походження права вимоги з ліквідаційної маси банку допустимим є не лише первісне, а й наступне відступлення такого права особі, яка не має статусу фінансової установи.

Отже, визначальне значення має не лише суб`єктний склад останнього договору відступлення, а й джерело походження відповідного активу, обставини його первісного відчуження та правова природа наступного правочину.

У справі, яка переглядається, право вимоги за кредитним договором № 348/ПВ-05 та договором поруки № 348/ПОР-06 було відчужене ПАТ «Дельта Банк» саме у межах процедури його ліквідації шляхом реалізації активу на відкритих електронних торгах. ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» набуло це право не в межах звичайної операції з надання фінансових послуг, а внаслідок придбання активу неплатоспроможного банку.

Подальше відступлення цього ж права вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не змінює його походження з ліквідаційної маси банку та не перетворює укладені договори на договори факторингу або на правочини з надання фінансових послуг.

Інше тлумачення фактично означало б, що особа, яка правомірно придбала актив ліквідованого банку, була б безпідставно позбавлена можливості надалі розпорядитися цим майновим правом, хоча відповідної заборони закон не містить. Такий підхід не узгоджувався б ані з принципом свободи договору, ані зі змістом статей 512, 514, 656 ЦК України, ані з актуальною судовою практикою щодо оборотоздатності прав вимоги, реалізованих у процедурі ліквідації банку.

Крім того, договори № 9/04-25-1 та № 9/04-25-2 від 09 квітня 2025 року у встановленому законом порядку недійсними не визнані, доказів їх припинення, розірвання або нікчемності матеріали справи не містять.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Вирішуючи процесуальне питання про заміну сторони її правонаступником, суд повинен перевірити наявність і достатність доказів переходу відповідного права, однак не вправі фактично визнавати оспорюваний правочин недійсним поза межами належного позовного провадження.

Суд першої інстанції, не встановивши ознак нікчемності договорів від 09 квітня 2025 року та за відсутності судового рішення про визнання їх недійсними, фактично усунув правові наслідки цих правочинів, відмовивши у визнанні здійсненого на їх підставі матеріального правонаступництва. Такий підхід суперечить презумпції правомірності правочину та висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 29 грудня 2020 року у справі № 0910/2-103/2011.

Наявні в матеріалах справи договори відступлення права вимоги, реєстри переданих договорів, акти приймання-передачі документів та відомості щодо попереднього переходу прав від ПАТ «Дельта Банк» до ТОВ «ФК «ДЕПТ ФІНАНС» у своїй сукупності є достатніми доказами вибуття попереднього кредитора із відповідних матеріальних правовідносин та переходу його прав до заявників.

При цьому процесуальне правонаступництво не створює нового зобов`язання і не змінює його змісту. Воно лише забезпечує відповідність суб`єктного складу виконавчого провадження фактичному суб`єктному складу матеріального правовідношення. Відтак після переходу права вимоги попередній кредитор, який уже не є носієм відповідного майнового права, не може надалі залишатися стягувачем, тоді як його правонаступник має право набути відповідного процесуального статусу.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належними і допустимими доказами підтвердили перехід до них відповідних прав вимоги, а отже - довели наявність передбачених статтею 442 ЦПК України та частиною п`ятою статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» підстав для здійснення процесуального правонаступництва.

Тому висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для заміни сторони виконавчого провадження та стягувача у виконавчому документі не відповідає встановленим обставинам справи, зроблений унаслідок неправильного застосування норм матеріального права та без урахування актуальних висновків Верховного Суду щодо допустимості первісного і наступного відступлення прав вимоги, які походять з активів банку, що перебував у процедурі ліквідації.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У зв`язку із цим ухвала суду першої інстанції в частині відмови у заміні стягувача підлягає скасуванню з постановленням у цій частині нового судового рішення про задоволення заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і заміну попередніх стягувачів їх правонаступниками.

Щодо правових наслідків поєднання боржника і кредитора в одній особі та можливості визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Відповідно до положень частини другої статті 432 ЦПК України, суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

За змістом вказаної норми виконавчий лист може бути визнаний судом таким, що не підлягає виконанню лише у випадку: 1) якщо його було видано помилково; 2) якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

При цьому словосполучення «або з інших причин» стосується саме припинення обов`язку боржника, який підлягає виконанню. Підстави припинення зобов`язання визначені главою 50 розділу І книги п`ятої ЦК України.

Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань, переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.

Процесуальними підставами для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, є обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: - видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); - коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; - видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; - помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; - видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; - пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що законодавець встановлює підстави, за яких суд визнає виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню, зокрема, у разі якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Однак, перелік підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, за змістом статті 432 ЦПК України, не є виключним, оскільки передбачає також інші підстави для прийняття такого рішення, ніж прямо зазначені у цій нормі процесуального права.

У цьому випадку саме на суд покладено обов`язок встановити, з яких підстав може бути визнано виконавчий лист таким, що не підлягає виконанню з урахуванням права стягувача на повне виконання рішення суду та права боржника на захист від подвійного стягнення. Суд повинен вирішувати ці питання з урахуванням певних обставин справи, дотримуючись балансу інтересів обох сторін виконавчого провадження.

Як роз`яснив Вищий спеціалізований суд України в інформаційному листі від 01 липня 2015 року «Про практику розгляду судами процесуальних питань, пов`язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах» у зв`язку з відсутністю чіткого визначення «інших причин» для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, у суддів виникали труднощі під час її застосування. Так, словосполучення «або з інших причин» не стосується припинення обов`язку боржника, який підлягає виконанню, а є іншими причинами, наприклад, в апеляційному чи касаційному порядку скасовано чи змінено рішення суду, або ж у зв`язку з нововиявленими обставинами, а виконавчий лист ще не виконаний.

Окрім того, за своїм змістом частина друга статті 432 ЦПК України передбачає визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню як повністю так і частково, а тому підстави, якими заявник обґрунтовує свою заяву, можуть бути наслідком як повного так і часткового визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, а отже як повного так і часткового задоволення заяви, поданої відповідно до цієї норми закону.

Отже, передумовою для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню є одна з наступних обставин: - помилковість видачі виконавчого листа; - боржником чи іншою особою було добровільно виконано рішення суду, внаслідок чого обов`язок припинився; - обов`язок боржника припинився з інших причин (передання відступного, зарахування, прощення боргу, поєднання боржника і кредитора в одній особі, інші підстави припинення зобов`язання, передбачені главою 50 Цивільного кодексу України).

Отже, закон не передбачає можливість визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, якщо він виданий компетентним судом і є належним виконавчим документом.

Сутність процедури визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню полягає, насамперед, у встановленні обставин та фактів, що свідчать про відсутність матеріального обов`язку боржника, які виникли після ухвалення судового рішення, або наявність процесуальних підстав, які свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа.

Матеріалами справи встановлено, що виконавчі листи були видані на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, та яке в подальшому не скасовувалося. На помилковість видачі виконавчих листів заявник також не посилався.

Укладення 09 квітня 2025 року договорів про відступлення права вимоги, за якими ОСОБА_1 набув права кредитора за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року, а ОСОБА_2 права кредитора за договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року, саме по собі не є безумовною та самодостатньою підставою для визнання виданих у справі виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Вирішуючи це питання, суд повинен розмежовувати матеріально-правові наслідки заміни кредитора у зобов`язанні та процесуальні наслідки такого правонаступництва на стадії виконання судового рішення. Відступлення права вимоги засвідчує перехід до нового кредитора належних попередньому кредиторові прав у тому обсязі та на тих умовах, які існували на момент їх переходу, однак не свідчить автоматично про помилковість видачі виконавчого документа чи про відсутність у повному обсязі обов`язку, визначеного судовим рішенням.

Відповідно до статті 606 ЦК України зобов`язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Поєднання боржника та кредитора в одній особі є самостійною підставою припинення зобов`язання, оскільки існування зобов`язального правовідношення передбачає наявність щонайменше двох протилежних за правовим статусом суб`єктів: кредитора, наділеного правом вимоги, і боржника, на якого покладено відповідний обов`язок. У разі зосередження права вимоги та кореспондуючого йому обов`язку в однієї особи зникає необхідна для існування зобов`язання множинність його суб`єктів, унаслідок чого таке зобов`язання припиняється.

При цьому положення статті 606 ЦК України не пов`язують припинення зобов`язання з конкретною юридичною підставою набуття боржником прав кредитора. Поєднання може відбутися внаслідок універсального або сингулярного правонаступництва, зокрема на підставі договору про відступлення права вимоги.

Такий підхід викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 12 березня 2025 року у справі № 641/5791/15-ц, у якій зазначено, що сингулярне правонаступництво може виникати на підставі договору, а поєднання боржника і кредитора має місце у випадку набуття боржником прав кредитора з будь-якої передбаченої законом підстави.

Отже, висновок суду першої інстанції про те, що стаття 606 ЦК України застосовується виключно у випадках поєднання боржника і кредитора, яке виникло поза межами договірних правовідносин, не відповідає змісту зазначеної норми матеріального права та актуальній практиці Верховного Суду.

Разом із тим помилковість наведеного мотиву суду не означає наявності підстав для задоволення заяви про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

Застосування статті 606 ЦК України вимагає встановлення повного збігу в одній особі права вимоги та кореспондуючого йому обов`язку саме в межах одного й того самого зобов`язання. Такий збіг повинен охоплювати тотожний суб`єктний склад, предмет та обсяг зобов`язання. Набуття особою окремого права вимоги не може автоматично припиняти всі правовідносини, що виникли на підставі судового рішення, якщо цим рішенням визначено кількох боржників, солідарний характер їхньої відповідальності, а також присуджено до стягнення не лише кредитну заборгованість, але й судові витрати.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 набув права вимоги за основним кредитним договором, тоді як ОСОБА_2 права вимоги за договором поруки. Водночас рішенням суду заборгованість стягнуто з них солідарно, а видані на його виконання виконавчі листи відтворюють зміст резолютивної частини судового рішення, яке набрало законної сили.

За таких обставин, саме укладення двох окремих договорів про відступлення права вимоги ще не підтверджує повного припинення всіх обов`язків кожного із боржників, визначених судовим рішенням, у тому числі обов`язків щодо судових витрат, якщо право на їх стягнення не було предметом відступлення.

Матеріали справи не містять належних доказів того, що за договорами від 09 квітня 2025 року заявникам передано весь обсяг прав стягувача, визначений судовим рішенням та виконавчими документами, включно з правом вимоги щодо присуджених судових витрат.

Отже, встановлені у справі обставини не дають підстав для висновку про повне припинення всього матеріального обов`язку, зафіксованого у кожному з виконавчих листів.

Крім того, заміна стягувача його правонаступником та визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є різними за змістом і правовими наслідками процесуальними інститутами.

Процесуальне правонаступництво спрямоване на приведення суб`єктного складу виконавчих правовідносин у відповідність до змін, які відбулися у матеріальному зобов`язанні. Натомість визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, є винятковим способом усунення можливості його примусового виконання та допускається лише за умови достовірного встановлення повної або часткової відсутності обов`язку боржника чи помилковості видачі документа.

Сам факт того, що особа набула права стягувача за виконавчим документом, не зумовлює автоматичного анулювання цього документа. Після здійснення процесуального правонаступництва новий стягувач набуває передбачених законом повноважень щодо розпорядження належними йому правами у виконавчому провадженні, зокрема може відмовитися від примусового виконання судового рішення, подати заяву про повернення виконавчого документа або вчинити інші передбачені Законом України «Про виконавче провадження» дії.

Так, відповідно до статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню, зокрема, у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення, а також фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Отже, після набуття статусу стягувачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не позбавлені можливості реалізувати належні їм права у порядку, передбаченому законодавством про виконавче провадження. Зокрема, вони вправі відмовитися від подальшого примусового виконання рішення у відповідній частині.

Водночас процедура, передбачена статтею 432 ЦПК України, не може використовуватися як спосіб заміни визначеного Законом України «Про виконавче провадження» порядку завершення виконавчого провадження та вирішення пов`язаних із цим питань щодо виконавчого збору, основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, зняття арештів та виключення відомостей про боржника з Єдиного реєстру боржників.

Відповідно до статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа у визначених законом випадках арешт, накладений на майно боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників та скасовуються інші застосовані виконавцем заходи. Водночас закон передбачає винятки, пов`язані з нестягненням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження або основної винагороди приватного виконавця.

Отже, передчасне визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, без вирішення у передбаченому законом порядку питань щодо завершення виконавчих проваджень та пов`язаних із ними обов`язкових платежів могло б призвести до обходу спеціально визначеного законом механізму виконання судового рішення.

Колегія суддів також ураховує, що відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання, а держава забезпечує його виконання у визначеному законом порядку.

Виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, а виконання остаточного судового рішення становить невід`ємну складову права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Тому припинення можливості примусового виконання судового рішення допускається лише за наявності належно встановлених і підтверджених законом підстав.

У цій справі заявники не довели помилковості видачі виконавчих листів, добровільного виконання у повному обсязі присуджених судом обов`язків або повного припинення всіх зобов`язань, відображених у виконавчих документах.

Наявність договорів про відступлення права вимоги підтверджує матеріальне правонаступництво та є підставою для заміни стягувача, однак за встановлених у справі обставин не свідчить про наявність достатніх підстав для визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню повністю.

Отже, хоча суд першої інстанції помилково витлумачив положення статті 606 ЦК України та дійшов неправильного висновку про неможливість припинення зобов`язання шляхом поєднання боржника і кредитора на підставі договору про відступлення права вимоги, його кінцевий висновок про відмову у задоволенні заяви в частині визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, є правильним по суті.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин ухвала суду першої інстанції в цій частині підлягає зміні шляхом викладення її мотивувальної частини в редакції цієї постанови, із залишенням без змін висновку про відмову в задоволенні зазначеної вимоги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката Шульженка Ігоря Вікторовича в інтересах ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року в частині відмови у задоволенні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про заміну стягувача його правонаступниками скасувати та постановити в цій частині нове судове рішення.

Заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про заміну стягувача його правонаступниками задовольнити.

Замінити стягувача, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС», на його правонаступника ОСОБА_1 у виконавчому листі №2-4987/09, виданому 13 травня 2010 року Печерським районним судом міста Києва на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2009 року, зміненого рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2010 року, в частині стягнення заборгованості за кредитним договором № 348/ПВ-05 від 13 жовтня 2005 року.

Замінити стягувача, Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ДЕПТ ФІНАНС», на його правонаступницю ОСОБА_2 у виконавчому листі 2-4987/09, виданому 13 травня 2010 року Печерським районним судом міста Києва на виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2009 року, зміненого рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2010 року, щодо виконання зобов`язань за договором поруки № 348/ПОР-06 від 15 листопада 2006 року.

Ухвалу Печерського районного суду м. Києва від 11 лютого 2026 року в частині відмови у задоволенні заяви про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура