Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №308/8362/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2026 року м. Київ

Справа № 308/8362/25

Провадження: № 22-ц/824/13266/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Волошина В. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21 було визнано протиправним його звільнення з військової служби, скасовано відповідний наказ та поновлено його на посаді начальника відділу внутрішньої та власної безпеки по Бердянському прикордонному загону Управління внутрішньої та власної безпеки « ІНФОРМАЦІЯ_2 ». Зазначав, що на момент ухвалення вказаного рішення суду він уже перебував на державній службі, оскільки з 04 серпня 2021 року був призначений на посаду заступника начальника з організаційних питань Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства. Незважаючи на це, відповідач, без волевиявлення ОСОБА_1 та, на його думку, без належних правових підстав, видав наказ про поновлення його на військовій службі, надалі неодноразово вимагав прибути до місця проходження служби, листувався з його роботодавцем та Службою безпеки України, а також звернувся до органу досудового розслідування із повідомленням про можливе вчинення ним кримінального правопорушення. На його переконання, зазначені дії відповідача, які тривали протягом 2021-2023 років, мали системний характер, створювали стан правової невизначеності, чинили на нього психологічний тиск, негативно вплинули на його професійну діяльність, честь, гідність та ділову репутацію, у зв`язку з чим спричинили йому моральну шкоду, розмір якої він оцінив у 2 000 000 грн та просив стягнути з відповідача.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 травня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет і підстави заявленого ним позову, фактично звівши спір до питання правомірності виконання Адміністрацією Державної прикордонної служби України рішення адміністративного суду про його поновлення на військовій службі.

Наголошував, що він не оспорював обов`язок відповідача виконати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21, а підставою для звернення до суду визначив подальші систематичні та, на його переконання, протиправні дії відповідача, вчинені після формального виконання зазначеного судового рішення.

Зокрема, посилався на те, що після видання наказу про поновлення його на військовій службі відповідач протягом тривалого часу направляв йому вимоги щодо прибуття до місця проходження служби, звертався до установи, в якій він працював, листувався зі Службою безпеки України, а також повідомив орган досудового розслідування про можливе вчинення ним кримінального правопорушення.

Вважав, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки кожній із зазначених дій відповідача окремо та в їх сукупності, не перевірив їх необхідності, правомірності й пропорційності, а також не встановив, чи відповідали вони меті виконання судового рішення та чи не виходили за межі повноважень відповідача.

Стверджував, що відповідач був обізнаний про його небажання продовжувати військову службу та про перебування на іншій публічній службі, однак упродовж 2021-2023 років продовжував вчиняти дії, спрямовані на його повернення до місця проходження військової служби, чим створив для нього стан тривалої правової невизначеності та психологічного напруження.

Зазначав, що внаслідок таких дій зазнав душевних страждань, постійної тривоги, погіршення емоційного та психологічного стану, був змушений докладати додаткових зусиль для організації свого життя, захисту професійної репутації та відновлення порушених прав.

На його думку, суд першої інстанції формально послався на відсутність доказів протиправності поведінки відповідача та причинного зв`язку між його діями і заподіяною моральною шкодою, проте не дослідив належним чином надані ним докази, не оцінив тривалість, інтенсивність і сукупний характер дій відповідача та не навів переконливих мотивів відхилення доводів позову.

Крім того, зазначав, що саме встановлена судовим рішенням протиправність його попереднього звільнення, а також подальша поведінка відповідача свідчать про наявність передбачених законом підстав для відшкодування завданої йому моральної шкоди.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 23 червня 2026 року відкрито провадження у даній справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу представник Адміністрації Державної прикордонної служби України ОСОБА_2 просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Зазначала, що наказ від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС про поновлення ОСОБА_1 на військовій службі видано на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21, допущеного в цій частині до негайного виконання, а тому відповідач не мав правових підстав не виконувати його або ставити виконання у залежність від додаткового волевиявлення позивача.

Вважала безпідставними доводи апеляційної скарги про підміну судом предмета спору та відсутність оцінки подальших дій відповідача. Наголошувала, що оскарження дій Адміністрації Державної прикордонної служби України як суб`єкта владних повноважень у правовідносинах, пов`язаних із проходженням публічної служби, належить до адміністративної юрисдикції. При цьому позивач не надав судового рішення, яким наказ про його поновлення або інші дії відповідача були б визнані протиправними чи скасовані.

Щодо звернення до територіального управління Державного бюро розслідувань відповідач зазначав, що позивач не довів завідомої неправдивості повідомлення про можливе вчинення кримінального правопорушення, а також не надав відомостей про кримінальне провадження за статтею 383 КК України чи відповідний обвинувальний вирок.

Також вважала правомірним інформування Служби безпеки України та Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства про поновлення позивача на попередньому місці служби, оскільки такі дії були пов`язані з виконанням судового рішення та з`ясуванням обставин подальшого проходження ним служби.

Наголошувала, що позивач, уже перебуваючи на іншій державній службі, під час розгляду адміністративної справи не повідомив суд про зміну обставин, не відмовився від вимоги про поновлення, не змінив предмета позову, а надалі оскаржував постанову апеляційного адміністративного суду в повному обсязі.

Посилалася на недоведеність позивачем необхідних елементів цивільно-правової відповідальності: протиправності поведінки відповідача, факту та розміру моральної шкоди, а також причинного зв`язку між діями відповідача і заявленими негативними наслідками. Висновки Верховного Суду у справах № 569/7860/16-ц, № 947/3496/23 та № 760/17503/24 вважала нерелевантними через відмінність фактичних обставин і правового регулювання.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 заперечував проти доводів відповідача та зазначав, що останній неправильно ототожнює обов`язок виконати судове рішення з безумовною правомірністю всіх подальших дій після видання наказу про поновлення.

Наголошував, що предметом позову є не законність наказу про поновлення як такого, а сукупність подальших дій відповідача: направлення вимог про прибуття до місця служби, ігнорування його письмових повідомлень, листування з іншими державними органами та звернення до Державного бюро розслідувань, які, на його переконання, утворювали єдину модель поведінки.

Зазначав, що вимога про відшкодування моральної шкоди має цивільно-правовий характер, а тому цивільний суд вправі самостійно встановити всі елементи деліктної відповідальності, без необхідності попереднього визнання кожної дії відповідача протиправною адміністративним судом.

Стверджував, що видання наказу про поновлення не означало завершення процедури поновлення, оскільки він фактично не прибув до місця служби, не вступив на посаду, не був допущений до виконання обов`язків та не був поставлений на відповідні види забезпечення. На його думку, направлення подальших вимог про прибуття підтверджує, що процедура поновлення залишалася незавершеною.

Посилався на те, що у заявах від 17 листопада та 13 грудня 2021 року повідомив відповідача про відсутність волевиявлення на продовження військової служби, перебування на іншій державній службі та інші істотні обставини, однак відповідач не надав їм індивідуальної правової оцінки.

Наголошував, що поведінка суб`єкта владних повноважень має оцінюватися не лише з огляду на формальну наявність повноважень, а й з урахуванням принципів добросовісності, розумності, пропорційності та належного урядування.

Щодо звернення до Державного бюро розслідувань зазначав, що не вимагає кримінально-правової оцінки цього повідомлення, однак воно має враховуватися як один з елементів загальної поведінки відповідача, яка, за його твердженням, створювала стан правової невизначеності та психологічного тиску.

У додаткових письмових поясненнях ОСОБА_1 підтримав доводи апеляційної скарги та відповіді на відзив, наголошуючи на необхідності оцінювати дії відповідача як єдину триваючу модель реалізації владних повноважень.

Зазначав, що після отримання його письмових повідомлень відповідач мав переоцінити обставини та обрати найменш обтяжливий спосіб дій, однак продовжував направляти листи, залучати інші державні органи та використовувати механізм повідомлення про можливе кримінальне правопорушення.

На його переконання, тривалість і системність таких дій спричинили стан постійної тривоги, правової невизначеності та необхідність тривалого захисту професійної репутації. Причинний зв`язок, на його думку, має встановлюватися між усією сукупністю дій відповідача та їх впливом на психоемоційний стан.

Крім того, зазначав, що наявність моральної шкоди підтверджується медичними документами, зокрема консультативним висновком лікаря від 25 травня 2026 року, відповідно до якого в нього виявлено тривожний розлад високого ступеня за результатами тестування GAD-7.

Також наголошував, що подання ним інших позовів про відшкодування моральної шкоди не стосується предмета доказування та не може тлумачитися проти нього, оскільки звернення до суду є реалізацією гарантованого права на судовий захист.

В судовому засіданні ОСОБА_1 та його представник, адвокат Бойко Д. О., апеляційну скаргу підтримали та просили її задовольнити.

Представник Адміністрації Державної прикордонної служби України ОСОБА_2 заперечувала проти доводів апеляційної скарги та вважала їх необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 проходив військову службу в органах Державної прикордонної служби України на посаді начальника відділу внутрішньої та власної безпеки по Бердянському прикордонному загону Управління внутрішньої та власної безпеки « ІНФОРМАЦІЯ_2 ».

Наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11 березня 2021 року № 202-ОС ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас Збройних Сил України у зв`язку зі скороченням штатів, а наказом від 12 березня 2021 року № 208-ОС виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Адміністрації Державної прикордонної служби України .

Не погодившись із такими наказами, ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправними дій, визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на військовій службі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

В період розгляду зазначеної адміністративної справи, 04 серпня 2021 року, ОСОБА_1 за результатами конкурсу був призначений на посаду заступника начальника з організаційних питань Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, де розпочав проходження державної служби.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21 позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ Голови Державної прикордонної служби України від 12 березня 2021 року № 208-ОС у частині виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу та всіх видів забезпечення Адміністрації Державної прикордонної служби України, поновлено його на посаді начальника відділу внутрішньої та власної безпеки по Бердянському прикордонному загону Управління внутрішньої та власної безпеки «Азово-Чорноморське» з 11 травня 2021 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період із 11 травня до 21 жовтня 2021 року в розмірі 91 330,40 грн.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 17 939,97 грн було допущено до негайного виконання.

На виконання зазначеного судового рішення Голова Державної прикордонної служби України видав наказ від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС «Про особовий склад», яким ОСОБА_1 поновлено на військовій службі.

Листом від 10 листопада 2021 року № 121-33499/0/6-21 Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила ОСОБА_1 про видання наказу щодо його поновлення та необхідність прибути до НОМЕР_1 прикордонного загону для подальшого проходження військової служби .

17 листопада 2021 року ОСОБА_1 письмово повідомив Адміністрацію Державної прикордонної служби України про відсутність у нього волевиявлення на фактичне поновлення та продовження військової служби в органах Державної прикордонної служби України .

У своєму зверненні позивач зазначив, що з 04 серпня 2021 року проходить державну службу на посаді заступника начальника з організаційних питань Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, у зв`язку із чим вважав неможливим одночасне перебування на зазначеній посаді та проходження військової служби в органах Державної прикордонної служби України.

Листом від 24 листопада 2021 року № 143/Р-15694-9051 Адміністрація Державної прикордонної служби України повідомила ОСОБА_1 про відсутність правових підстав для невиконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року, яке в частині поновлення на посаді було допущено до негайного виконання.

Того ж дня, Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулася до Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства, в якому на той час працював позивач, із повідомленням про поновлення ОСОБА_1 на військовій службі та необхідність його прибуття до відповідного органу Державної прикордонної служби України.

Матеріали справи також містять листування між ОСОБА_1 , Адміністрацією Державної прикордонної служби України та Закарпатським обласним управлінням лісового та мисливського господарства щодо правових наслідків поновлення позивача на попередній посаді та можливості одночасного перебування на державній і військовій службі.

Крім того, 01 грудня 2021 року Адміністрація Державної прикордонної служби України направила до Територіального управління Державного бюро розслідувань у місті Мелітополі повідомлення щодо можливого вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 407 КК України, у зв`язку з його неприбуттям до визначеного місця проходження військової служби.

13 грудня 2021 року ОСОБА_1 повторно звернувся до Адміністрації Державної прикордонної служби України, наголошуючи на відсутності свого волевиявлення на продовження військової служби та посилаючись на перебування на іншій державній службі.

У січні 2022 року позивач звертався до територіальних органів Державного бюро розслідувань, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та інших державних органів із заявами щодо, на його переконання, неправомірності дій посадових осіб Адміністрації Державної прикордонної служби України .

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21 було скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 .

19 квітня 2022 року ОСОБА_1 був прийнятий на військову службу до Служби безпеки України, де проходив службу в умовах воєнного стану.

Постановою Верховного Суду від 09 листопада 2022 року постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року скасовано, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року залишено в силі.

У зв`язку із залишенням в силі судового рішення про поновлення позивача на посаді Голова Державної прикордонної служби України видав наказ від 25 листопада 2022 року № 1262-ОС щодо поновлення ОСОБА_1 на військовій службі.

В подальшому, Адміністрація Державної прикордонної служби України здійснювала листування зі Службою безпеки України з приводу проходження ОСОБА_1 військової служби та необхідності його прибуття до органу Державної прикордонної служби України.

Зокрема, листом від 01 травня 2023 року Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулася до Служби безпеки України з питання прибуття ОСОБА_1 до відповідного органу Державної прикордонної служби України.

Листом від 18 травня 2023 року Служба безпеки України повідомила Адміністрацію Державної прикордонної служби України про те, що ОСОБА_1 на законних підставах проходить військову службу в органах Служби безпеки України.

Отже, матеріалами справи підтверджується, що після ухвалення рішення Закарпатського окружного адміністративного суду про поновлення ОСОБА_1 на посаді Адміністрація Державної прикордонної служби України видала відповідні накази про його поновлення, направляла позивачу повідомлення та вимоги щодо прибуття до місця проходження служби, листувалася з його роботодавцями та іншими державними органами, а також звернулася до Державного бюро розслідувань із повідомленням про можливе вчинення кримінального правопорушення.

Водночас, ОСОБА_1 неодноразово письмово повідомляв відповідача про відсутність у нього волевиявлення на фактичне продовження військової служби в органах Державної прикордонної служби України, посилаючись спочатку на проходження державної служби в Закарпатському обласному управлінні лісового та мисливського господарства, а в подальшому, на проходження військової служби у Службі безпеки України.

Обгрунтовуючи звернення до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 пов`язував заподіяння йому моральної шкоди не лише з виданням наказів про поновлення на військовій службі, а й із сукупністю подальших дій відповідача, зокрема, направленням вимог про прибуття до місця служби, листуванням із його роботодавцями та Службою безпеки України, а також зверненням до Державного бюро розслідувань. Стверджував, що зазначені дії протягом тривалого часу створювали для нього стан правової невизначеності, змушували постійно реагувати на листи та звернення відповідача, звертатися до державних органів і суду для захисту своїх прав, а також спричинили психологічне напруження, тривогу за професійну репутацію та побоювання щодо можливого притягнення до кримінальної відповідальності.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що наказ Голови Державної прикордонної служби України від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС про поновлення ОСОБА_1 на військовій службі видано на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21, допущеного в цій частині до негайного виконання.

Суд урахував, що саме позивач заявляв вимогу про поновлення на службі, не відмовився від неї після призначення на іншу посаду та не повідомив адміністративний суд про зміну обставин.

Направлення вимог про прибуття до місця служби, листування з роботодавцем, Службою безпеки України та звернення до Державного бюро розслідувань суд розцінив як дії, пов`язані з виконанням рішення та з`ясуванням обставин подальшого проходження служби.

Оскільки позивач не довів незаконності цих дій, їх спрямованості на психологічний тиск чи приниження його честі, гідності та професійної репутації, суд дійшов висновку про відсутність доказів протиправності поведінки відповідача, факту моральної шкоди та причинного зв`язку між діями відповідача і заявленими негативними наслідками. Визначений позивачем розмір моральної шкоди у сумі 2 000 000 грн суд також визнав необґрунтованим.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частин першої та другої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права чи інтересу в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Застосування судового захисту передбачає встановлення конкретного права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, характеру його порушення та особи, діями чи бездіяльністю якої таке порушення допущено.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 зазначено, що для застосування відповідного способу захисту необхідно встановити, які саме приватні права чи інтереси позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем та за захистом яких прав чи інтересів особа звернулася до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного цивільного права чи інтересу позивача є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.

У цій справі ОСОБА_1 звернувся за захистом своїх особистих немайнових прав шляхом відшкодування моральної шкоди, яку пов`язував із діями Адміністрації Державної прикордонної служби України після ухвалення рішення про його поновлення на військовій службі.

За змістом статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода може полягати, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї, а також у приниженні її честі, гідності чи ділової репутації.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності передбачених законом підстав.

Для покладення на відповідача обов`язку з відшкодування моральної шкоди підлягають установленню в сукупності: протиправність його рішення, дії чи бездіяльності, наявність у позивача моральної шкоди, причинний зв`язок між такою поведінкою і заподіяною шкодою, а у випадках, установлених законом, також вина заподіювача.

Обов`язок доведення зазначених обставин покладається на позивача.

Саме тому під час вирішення цього спору суд повинен оцінити не лише наявність у відповідача формальних повноважень на вчинення відповідних дій, а й конкретний зміст, мету, характер та наслідки таких дій, зокрема чи виходили вони за межі виконання судового рішення, чи були непропорційними та чи спричинили позивачу доведені моральні страждання.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, наказом Голови Державної прикордонної служби України від 11 березня 2021 року № 202-ОС ОСОБА_1 було звільнено з військової служби в запас у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 260/992/21 позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України задоволено: визнано протиправними дії відповідача щодо непризначення позивача на рівну посаду та його звільнення з військової служби, скасовано накази в частині звільнення і виключення зі списків особового складу, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу внутрішньої та власної безпеки по Бердянському прикордонному загону з 11 травня 2021 року та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Виконання цього рішення в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку в межах суми за один місяць було допущено негайно.

На виконання зазначеного судового рішення наказом Голови Державної прикордонної служби України від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС ОСОБА_1 поновлено на військовій службі. Листом від 10 листопада 2021 року відповідач повідомив позивача про видання відповідного наказу та запропонував прибути до НОМЕР_1 прикордонного загону для подальшого проходження військової служби. Зазначені обставини послідовно викладені й у відзиві відповідача на апеляційну скаргу.

17 листопада 2021 року ОСОБА_1 письмово повідомив Адміністрацію Державної прикордонної служби України про відсутність у нього волевиявлення на продовження військової служби, а також про те, що з 04 серпня 2021 року він обіймає посаду заступника начальника з організаційних питань Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства.

У відповідь листом від 24 листопада 2021 року відповідач повідомив про відсутність правових підстав для невиконання рішення адміністративного суду, допущеного до негайного виконання. Крім того, Адміністрація Державної прикордонної служби України звернулася до територіального управління Державного бюро розслідувань із повідомленням про можливе вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 407 КК України.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 квітня 2022 року рішення суду першої інстанції було скасовано та в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Проте постановою Верховного Суду від 09 листопада 2022 року рішення апеляційного адміністративного суду скасовано, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду залишено в силі.

Звертаючись із цим позовом, ОСОБА_1 пов`язував заподіяння моральної шкоди не лише з виданням наказу про його поновлення на військовій службі, а й із сукупністю подальших дій відповідача, зокрема, направленням вимог про прибуття до місця служби, неврахуванням його письмових повідомлень про зміну життєвих і професійних обставин, інформуванням інших державних органів та зверненням до Державного бюро розслідувань.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що предмет спору не обмежувався виключно правомірністю наказу від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС, загалом відповідають змісту заявлених позовних вимог. Позивач просив оцінити не одну окрему управлінську дію, а поведінку відповідача після ухвалення рішення про поновлення в її сукупності.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що наведене не свідчить про доведеність позовних вимог, з огляду на таке.

Щодо видання наказу про поновлення на військовій службі.

На час видання наказу від 08 листопада 2021 року № 1141-ОС існувало чинне рішення Закарпатського окружного адміністративного суду, виконання якого в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді було допущено негайно.

Відповідно до статей 129, 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. За змістом пунктів 2, 3 частини першої статті 371 та частини другої статті 372 КАС України рішення про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконується негайно, а судове рішення, яке належить виконати негайно, саме по собі є правовою підставою для його виконання.

Тому, відсутність виконавчого листа, на яку посилається позивач, не свідчить про незаконність видання відповідачем наказу про поновлення. Адміністрація Державної прикордонної служби України не могла на власний розсуд відмовитися від виконання судового рішення або відкласти його виконання через зміну особистих чи професійних обставин позивача, про які не було зазначено в самому судовому рішенні.

При цьому, колегія суддів ураховує, що саме ОСОБА_1 ініціював адміністративний спір та заявив вимогу про поновлення на військовій службі. На момент ухвалення рішення він уже перебував на іншій державній службі, однак, від вимоги про поновлення не відмовився та не змінив предмета позову. В подальшому, він також оскаржив постанову апеляційного адміністративного суду в повному обсязі, зокрема, в частині відмови в його поновленні. На ці обставини відповідач обґрунтовано звертав увагу у відзивіяк на позовну заяву так і на апеляційну скаргу.

Водночас, колегія суддів відмічає, що самі по собі зазначені обставини не позбавляли ОСОБА_1 права після видання наказу повідомити відповідача про небажання продовжувати військову службу. Однак, таке повідомлення не робило автоматично протиправним раніше виданий наказ, який був прийнятий на виконання обов`язкового судового рішення.

Щодо вимог про прибуття до місця служби

Колегія суддів також не вбачає достатніх підстав для висновку про протиправність направлення ОСОБА_1 листів із пропозицією або вимогою прибути до відповідного органу Державної прикордонної служби України.

Так, видання наказу про поновлення об`єктивно потребувало вчинення організаційних дій, спрямованих на повідомлення позивача про поновлення, з`ясування його намірів та врегулювання питання щодо фактичного продовження служби.

Посилання позивача на те, що такі листи підтверджують незавершеність процедури поновлення, не доводить їх неправомірності. Навпаки, необхідність з`ясувати, чи прибуде поновлена особа до місця проходження служби, випливала з факту видання наказу та змісту судового рішення.

Повідомлення ОСОБА_1 про відсутність бажання продовжувати військову службу підлягало врахуванню відповідачем при вирішенні подальших кадрових і організаційних питань. Проте, матеріали справи не містять достатніх доказів того, що після отримання такого повідомлення відповідач застосовував до позивача не передбачені законом заходи примусу, фактично змушував його приступити до виконання службових обов`язків або вчиняв інші дії, які очевидно виходили за межі з`ясування питання щодо подальшого проходження ним служби.

Колегія суддів зауважує, що сам по собі факт продовження службового листування, навіть якщо воно сприймалося позивачем негативно, не є достатнім для висновку про зловживання повноваженнями чи психологічний тиск.

Щодо інформування інших державних органів.

Не свідчить про протиправність поведінки відповідача й направлення інформації до Закарпатського обласного управління лісового та мисливського господарства та Служби безпеки України.

Колегія суддів ураховує, що на той час існувала об`єктивна невизначеність, пов`язана з одночасним формальним поновленням ОСОБА_1 на військовій службі та фактичним перебуванням його на службі або роботі в інших державних органах. За таких обставин, обмін офіційною інформацією між відповідними органами міг бути спрямований на з`ясування його правового статусу та усунення суперечностей щодо подальшого проходження служби.

Матеріали справи не містять доказів того, що відповідач поширював про позивача завідомо недостовірні відомості, надавав інформацію, яка не стосувалася його службового статусу, або використовував таке листування з метою приниження честі, гідності чи завдання шкоди його професійній репутації.

Той факт, що повідомлення інших органів могло створювати для позивача незручності або вимагати від нього додаткових пояснень, сам по собі не перетворює такі дії на протиправні.

Щодо звернення до Державного бюро розслідувань

Окремої оцінки потребують доводи позивача про неправомірність звернення Адміністрації Державної прикордонної служби України до територіального управління Державного бюро розслідувань із повідомленням про можливе вчинення ним кримінального правопорушення.

Колегія суддів відмічає, що саме по собі звернення особи чи державного органу до компетентного органу з повідомленням про обставини, які, на його думку, можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, є передбаченим законом способом ініціювання їх перевірки та не означає встановлення вини особи.

Для висновку про протиправність такого звернення недостатньо лише того, що в подальшому особу не було притягнуто до кримінальної відповідальності або що вона не погоджується зі змістом повідомлення. Необхідні докази того, що заявник усвідомлював неправдивість повідомлених відомостей, навмисно перекрутив фактичні обставини або використав звернення до правоохоронного органу не для перевірки можливого правопорушення, а виключно як засіб тиску.

Однак, таких доказів позивачемсудунаданоне було.

Водночас, колегія суддів не погоджується з доводами відповідача в тій частині, що протиправність такого повідомлення могла бути підтверджена виключно обвинувальним вироком за статтею 383 КК України. Адже, наявність такого вироку не є обов`язковою передумовою для оцінки поведінки відповідача в межах цивільного спору про відшкодування шкоди.

Колегія суддів звертає увагу відповідача на те, що цивільний суд вправі самостійно оцінити зміст, обставини та мету відповідного звернення. Проте, за обставинами цієї справиматеріали не містять належних і достатніх доказів, які б дозволяли встановити завідому неправдивість повідомлення, очевидну безпідставність наведених у ньому припущень або використання механізму кримінального провадження з іншою, неправомірною метою.

Відзив відповідача також містить посилання на відсутність доказів відкриття кримінального провадження щодо завідомо неправдивого повідомлення або постановлення відповідного вироку. Хоча сама по собі відсутність таких процесуальних рішень не є визначальною, вона узгоджується з відсутністю в матеріалах цієї справи інших доказів навмисно неправомірної поведінки посадових осіб відповідача.

Щодо доведеності моральної шкоди та причинного зв`язку

Колегія суддів не ставить під сумнів, що тривале листування з державними органами, невизначеність щодо службового статусу та необхідність захищати свою позицію могли викликати у ОСОБА_1 негативні емоції, занепокоєння та психоемоційне напруження. При цьому, варто зазначити, що не кожні негативні переживання є моральною шкодою, яка підлягає грошовому відшкодуванню. Для виникнення такого обов`язку необхідно встановити, що відповідні страждання стали наслідком саме протиправної поведінки відповідача.

Надані позивачем медичні документи, зокрема, консультативний висновок лікаря від 25 травня 2026 року, можуть підтверджувати наявність у нього на час обстеження ознак тривожного розладу та певного психоемоційного стану.

Однак зазначені документи самі по собі не доводять, що цей стан був спричинений саме діями Адміністрації Державної прикордонної служби України, які є предметом розгляду в цій справі. Вони не містять висновку про безпосередній причинний зв`язок між конкретними листами, повідомленнями чи зверненням до Державного бюро розслідувань і виявленим у позивача розладом.

При цьому, значна частина оспорюваних дій відбувалася у 2021-2023 роках, тоді як консультативний висновок складено у травні 2026 року. За відсутності інших медичних доказів, які б послідовно відображали виникнення, розвиток і тривалість відповідного стану та пов`язували його саме з поведінкою відповідача, одного такого документа недостатньо для встановлення необхідного причинного зв`язку.

Не містять матеріали справи й інших переконливих доказів істотного погіршення звичного способу життя позивача, неможливості продовжувати професійну діяльність, завдання шкоди його репутації чи настання інших негативних наслідків саме внаслідок доведеної неправомірної поведінки відповідача.

Крім того, заявлений до стягнення розмір моральної шкоди, 2 000 000 грн, не підкріплений розрахунком або поясненнями, які б давали можливість установити його відповідність характеру, тривалості та інтенсивності заявлених страждань.

Отже, колегія суддів частково погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, мотивуючи своє рішення, переважно зосередився на правомірності видання наказу про поновлення ОСОБА_1 на військовій службі та міг надати більш розгорнуту оцінку кожній із подальших дій відповідача окремо.Водночас, така неповнота мотивування не призвела до неправильного вирішення справи.

За результатами апеляційного перегляду та оцінки кожної з оспорюваних дій окремо й у їх сукупності колегія суддів не встановила належних і достатніх доказів того, що направлення позивачу вимог про прибуття до місця служби, листування з іншими державними органами або звернення до Державного бюро розслідувань виходили за межі виконання судового рішення та врегулювання службових правовідносин, були явно непропорційними або переслідували іншу, неправомірну мету.

Відсутність окремих судових рішень про визнання кожної з цих дій протиправною не позбавляє колегію суддівповноважень самостійно надати їм правову оцінку та не є самостійною підставою для відмови в позові. Проте, позивач не надав й інших належних доказів, які б підтверджували незаконність відповідної поведінки відповідача.

Колегія суддів також зауважує, що медичні документи можуть підтверджувати наявність у позивача певних негативних переживань та психоемоційного напруження, однак, не доводять причинного зв`язку між таким станом і саме протиправною поведінкою Адміністрації Державної прикордонної служби України.

За таких обставин, правильним є висновок суду першої інстанції про недоведеність сукупності необхідних елементів цивільно-правової відповідальності та відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 моральної шкоди.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 червня 2026 року залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 08 червня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 31 липня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура