Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №359/7926/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2026 року м. Київ

Справа № 359/7926/24

Провадження: № 22-ц/824/11808/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Погребняка Дмитра Євгеновича в інтересах ОСОБА_1

на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2026 року, ухвалене під головуванням судді Борця Є. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Акціонерне товариство «Універсал Банк», про визнання недійсним договору про надання послуг, стягнення грошових коштів та моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що між нею та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір про надання послуг, відповідно до умов якого відповідач зобов`язався забезпечити проходження навчального курсу, що включав відеоуроки, практичні завдання, тести, вебінари, інформаційні сесії, тематичні офлайн-зустрічі, інструкції, текстові та графічні матеріали, чек-листи, шаблони, а також програмні засоби. На виконання умов договору позивачка сплатила відповідачу грошові кошти у розмірі 46 428 грн 55 коп.

Зазначала, що після перегляду 7-8 відеоуроків дійшла висновку про неналежну якість наданих послуг та невідповідність їх тим очікуванням і характеристикам, які були заявлені відповідачем при укладенні договору. На її переконання, спірний договір було укладено під впливом обману та помилки, його умови є несправедливими у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а сам договір має ознаки фіктивного правочину, оскільки не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених його змістом.

Крім того, ОСОБА_1 посилалася на те, що внаслідок дій відповідача зазнала душевних страждань та моральних переживань, які оцінювала у 20 000 грн.

З урахуванням наведеного, просила визнати недійсним договір про надання послуг, укладений із ФОП ОСОБА_2 , стягнути з відповідача сплачені за договором кошти у розмірі 46 428 грн 55 коп., а також відшкодувати завдану моральну шкоду в сумі 20 000 грн.

В ході розгляду справи представник позивачки ОСОБА_3 подав заяву про збільшення розміру позовних вимог (а.с. 263-265), в якій просив визнати недійсним договір про надання послуг, укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , стягнути з відповідача грошові кошти у розмірі 57 000 грн та моральну шкоду у розмірі 29 000 грн.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, адвокат Погребняк Д. Є. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просив скасувати рішення та ухвалити нове про задоволення позову.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, про те, що суд безпідставно дійшов висновку про надання відповідачем навчальних матеріалів у вигляді відеолекцій, оскільки фактично позивачці були надані записи розмов відповідача з іншими замовниками, які, на думку представника позивачки, не містили навчального змісту та не відповідали заявленій програмі курсу. Сам факт надання певних відеозаписів, на його переконання, не може свідчити про належне виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань та, навпаки, підтверджує введення позивачки в оману щодо реального змісту та якості послуг.

Зазначав, що підставою для укладення договору стала інформація, поширена відповідачем у рекламних матеріалах та на офіційному вебсайті навчального проєкту, яка формувала у споживача уявлення про зміст, тривалість та порядок проходження навчання. Водночас після укладення договору з`ясувалося, що фактичні умови проходження програми істотно відрізнялися від тих, які були заявлені у рекламі, що свідчить про надання споживачеві неповної та недостовірної інформації про послугу та, як наслідок, про укладення договору під впливом обману.

Крім того, наголошував на тому, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки умовам публічної оферти, які, на його переконання, є несправедливими у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Зокрема, звертав увагу на положення договору, якими передбачено надзвичайно короткі строки для пред`явлення претензій щодо якості послуг, презумпцію їх автоматичного прийняття замовником за відсутності заперечень, а також визначення фактично понесених виконавцем витрат у розмірі 100 відсотків вартості послуг з моменту надання доступу до навчальних матеріалів. На думку представника позивачки, такі умови створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін на шкоду споживачеві та фактично позбавляють його можливості реалізувати право на відмову від договору та повернення сплачених коштів.

Також зазначав, що судом залишено поза увагою доводи позивачки про те, що спірний договір не був спрямований на реальне настання тих правових наслідків, на які вона обґрунтовано розраховувала при його укладенні, а діяльність відповідача щодо надання освітніх послуг здійснювалася без належної оцінки питання відповідності такої діяльності вимогам законодавства. У зв`язку із цим вважав помилковим висновок суду про відсутність підстав для визнання договору недійсним, повернення сплачених коштів та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 18 травня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У письмових поясненнях на апеляційну скаргу представник ФОП ОСОБА_2 , адвокат Хлівний Я. М. заперечував проти її задоволення, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим. Зазначав, що позивачка добровільно ознайомилася з умовами публічної оферти, здійснила всі необхідні дії для її акцепту, самостійно оформила кредит для оплати навчальної програми та після надходження коштів отримала доступ до освітньої платформи й навчальних матеріалів, чим між сторонами були належним чином встановлені договірні правовідносини.

Вказував, що доводи апеляційної скарги про введення позивачки в оману, укладення договору під впливом помилки та несправедливість умов договору є необґрунтованими, оскільки матеріали справи свідчать про усвідомлене та добровільне прийняття позивачкою умов оферти, а також відсутність будь-якого примусу чи умисних дій відповідача, спрямованих на введення її в оману.

Крім того, зазначав, що відповідач належним чином виконав взяті на себе зобов`язання, надавши позивачці доступ до навчальної програми, відеоматеріалів, особистого кабінету та передбачених договором консультацій. При цьому позивачка фактично скористалася наданими послугами, однак не брала участі у групових зустрічах, не виконувала передбачених програмою завдань, не скористалася механізмом гарантії повернення коштів, визначеним договором, а її твердження про неналежну якість навчальної програми ґрунтуються виключно на суб`єктивній оцінці отриманих послуг та незгоді з їх результатом.

29 липня 2026 року адвокат Хлівний Я. М. в інтересах ФОП ОСОБА_2 , подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на неможливість своєї участі у призначеному судовому засіданні у зв`язку з одночасною участю в іншому судовому засіданні, що відбувалося у Бориспільському міськрайонному суді Київської області, під час якого було призначено допит свідків. Зазначав, що його особиста участь у тому судовому засіданні є необхідною для реалізації права сторони на постановку запитань свідкам та належного захисту інтересів відповідача, у зв`язку з чим просив відкласти розгляд цієї справи на іншу дату.

В судовому засіданні адвокат Погребняк Д. Є. в інтересах ОСОБА_1 підтримав апеляційну скаргу та просив задовольнити, при цьому, клопотання про відкладення вважав необгрунтованим.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача, колегія суддів ураховувала наступне.

Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 зазначив, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях, зокрема, у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач та його представник були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи.

Колегія суддів враховує, що судове засідання у Бориспільському міськрайонному суді Київської області, на участь у якому посилається представник відповідача як на причину своєї неявки, було призначене на 11 год. 15 хв., тоді як розгляд цієї справи Київським апеляційним судом призначено на 11 год. 40 хв. Сам по собі факт призначення двох судових засідань в один день не свідчить про об`єктивну неможливість участі представника у судовому засіданні апеляційного суду та не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи. Представник відповідача, усвідомлюючи наявність двох судових засідань, фактично надав перевагу участі в іншій справі, що не може покладати на суд обов`язок змінювати строки розгляду цієї справи.

Крім того, явка учасників справи судом не є обов`язковою, а відповідач не був позбавлений можливості особисто з`явитися у судове засідання, надати пояснення та реалізувати належні йому процесуальні права. До того ж, представником відповідача до суду подано письмові пояснення, в яких викладено правову позицію щодо всіх доводів апеляційної скарги. Матеріали справи містять достатньо доказів для розгляду справи по суті, а тому відсутність представника відповідача не перешкоджає апеляційному розгляду справи та не призводить до порушення процесуальних прав учасників справи.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення представника позивачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ФОП ОСОБА_2 було розміщено публічну оферту щодо надання освітньо-консультаційних послуг у межах навчального проєкту, умовами якої передбачалося, що акцептом оферти є повна або часткова оплата замовником обраного пакета послуг, а договір вважається укладеним з моменту надходження відповідних коштів на рахунок виконавця (т. 1, а. с. 18 - 41).

22 березня 2024 року ОСОБА_1 , ознайомившись із пропозицією відповідача, здійснила оплату частини вартості обраного навчального курсу в сумі 20 000 грн (т. 1, а. с. 42 - 43).

Того ж дня, між позивачкою та АТ «Універсал Банк» було укладено кредитний договір, на виконання якого банком перераховано на користь відповідача ще 37 000 грн для оплати навчальної програми (т. 1, а. с. 44 -49). Отже, шляхом акцепту публічної оферти та внесення плати за обраний пакет послуг між сторонами виникли договірні правовідносини щодо проходження позивачкою навчального курсу (т. 1, а. с. 50 -59).

Відповідно до умов договору відповідач зобов`язувався забезпечити позивачці доступ до комплексної навчальної програми, яка включала відеоуроки, практичні завдання, тести, вебінари, інформаційні сесії, тематичні зустрічі, інструкції, текстові та графічні матеріали, чек-листи, шаблони та інші навчальні інструменти. Після укладення договору позивачці було надано доступ до відповідних матеріалів та освітньої платформи, що сторонами по суті не заперечувалося.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що після ознайомлення з частиною наданих матеріалів вона дійшла висновку про невідповідність отриманих послуг її очікуванням та заявленим характеристикам навчального курсу, у зв`язку із чим вважала, що при укладенні договору була введена в оману, а сам договір укладено під впливом помилки. Також, стверджувала про несправедливість окремих умов публічної оферти та відсутність реальної спрямованості спірного правочину на досягнення правових наслідків, обумовлених його змістом.

Судом встановлено, що під час укладення договору позивачка самостійно здійснила дії, спрямовані на його акцепт, погодившись з умовами публічної оферти та здійснивши оплату обраного пакета послуг. При цьому, матеріали справи не містять доказів того, що на момент укладення договору вона помилялася щодо його правової природи, обсягу прав та обов`язків сторін або інших істотних обставин правочину. Так само відсутні докази того, що відповідач навмисно приховав від позивачки істотну інформацію чи повідомив їй завідомо неправдиві відомості з метою спонукання до укладення договору.

Крім того, судом установлено, що після виникнення договірних відносин відповідач розпочав виконання взятих на себе зобов`язань та надав позивачці доступ до навчальних матеріалів, що свідчить про реальне виконання сторонами договору та спростовує доводи про його фіктивність. Водночас у позовній заяві не було конкретизовано, які саме умови договору є несправедливими в розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» та в чому саме полягає істотний дисбаланс договірних прав і обов`язків сторін на шкоду споживачеві.

Саме з наведених фактичних обставин суд першої інстанції виходив під час вирішення спору та надання оцінки заявленим позовним вимогам.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання спірного договору недійсним. Суд зазначив, що матеріали справи не містять доказів укладення договору під впливом помилки чи обману, а також не підтверджують його фіктивності або несправедливості умов договору у розумінні статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Крім того, суд врахував, що відповідач фактично приступив до виконання договору та надав позивачці доступ до навчальної програми, а доводи позову фактично зводяться до незгоди позивачки із якістю отриманих послуг, що саме по собі не є підставою для визнання договору недійсним.

Перевіряючи такі висновки суду в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з такого.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на судовий захист свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання.

Об`єктом судового захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи охоронюваний законом інтерес. Порушення права пов`язується з позбавленням його носія можливості повністю або частково реалізувати належне йому суб`єктивне право, тоді як невизнання або оспорювання права створює правову невизначеність унаслідок поведінки іншої особи.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням є такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу, внаслідок чого можливість його здійснення була зменшена або втрачена. При цьому позивач самостійно визначає право чи інтерес, які, на його переконання, потребують судового захисту, а обґрунтованість такого звернення оцінюється судом за результатами розгляду справи.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Закріплена цією нормою презумпція правомірності правочину означає, що вчинений правочин вважається таким, що належним чином породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки його недійсність не буде встановлена законом або судовим рішенням, яке набрало законної сили. До спростування цієї презумпції набуті за правочином права можуть здійснюватися, а створені ним обов`язки підлягають виконанню.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, однак одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність із підстав, передбачених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

За приписами частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення вимог, установлених частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Зокрема, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства та його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків.

Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд має встановити наявність саме на момент його вчинення фактичних обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочину, а також визначити, у чому конкретно полягає невідповідність такого правочину вимогам закону.

Відповідний правовий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Однією з підстав оспорюваності правочину є вчинення його під впливом помилки.

Так, відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, а також таких властивостей і якостей предмета правочину, які істотно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Водночас помилка щодо мотивів укладення правочину істотного значення не має, крім випадків, установлених законом.

Помилка у розумінні статті 229 ЦК України є неправильним сприйняттям особою фактичних обставин правочину, яке існувало на момент його вчинення та істотно вплинуло на формування її волевиявлення. При цьому особа, яка заявляє вимогу про визнання правочину недійсним із цієї підстави, повинна довести не лише сам факт помилки, а й те, що вона стосувалася обставин, яким закон надає істотного значення.

Помилка, що виникла внаслідок власної необачності, неналежного ознайомлення з умовами договору, незнання закону чи неправильного розуміння його положень, сама по собі не є підставою для визнання правочину недійсним.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зазначено, що під помилкою слід розуміти неправильне, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу або істотні елементи правочину. При цьому під природою правочину розуміється його юридична сутність, яка дає змогу відмежувати такий правочин від інших правочинів, зокрема з огляду на його оплатність, безоплатність та правові наслідки вчинення.

Отже, для застосування статті 229 ЦК України необхідно встановити, що на момент укладення договору особа неправильно сприймала його юридичну природу, зміст своїх прав та обов`язків або інші істотні обставини, і що за відсутності такої помилки правочин не був би вчинений.

Водночас, подальша незгода сторони з економічною доцільністю договору, змістом, якістю або результатом його виконання не свідчить про наявність помилки щодо природи правочину чи обсягу прав та обов`язків сторін на момент його укладення. Такі обставини можуть стосуватися належності виконання договірного зобов`язання, однак самі по собі не є підставою для визнання правочину недійсним.

Як убачається з матеріалів справи, 21 березня 2024 року ОСОБА_1 , маючи намір отримати додаткові знання та практичні навички для розвитку власного онлайн-проєкту у сфері фітнесу, звернулася до вебсайту навчального проєкту «Багатий наставник» та обрала програму «Багатий Фітнес Наставник» за тарифом «Premium».

Умови надання відповідних послуг були визначені публічною офертою ФОП ОСОБА_2 , розміщеною на вебсайті навчального проєкту. Згідно з пунктом 5.4 публічної оферти її акцептом визнавалася повна або часткова оплата замовником обраної послуги, а договір вважався укладеним із моменту надходження на рахунок виконавця відповідної оплати.

При цьому, пунктами 4.2-4.4 публічної оферти замовнику було запропоновано утриматися від укладення договору в разі неознайомлення або неповного розуміння призначення обраного пакета послуг, невпевненості у необхідності його придбання, неознайомлення з умовами оферти або незгоди з ними. Отже, до моменту акцепту позивачці було повідомлено про необхідність попереднього ознайомлення зі змістом договору та усвідомленого прийняття його умов.

Матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 особисто заповнила на вебсайті стандартну форму заявки та підписала анкету-заяву про приєднання до програми. 22 березня 2024 року вона сплатила на користь відповідача 20 000 грн, а також уклала з АТ «Універсал Банк» кредитний договір, на виконання якого банк перерахував відповідачу решту вартості обраного пакета послуг. Усього вартість навчальної програми становила 57 000 грн.

Отже, позивачка послідовно вчинила сукупність свідомих і взаємопов`язаних дій, спрямованих на укладення договору: обрала конкретну навчальну програму та тариф, заповнила заявку, акцептувала публічну оферту, внесла частину вартості послуг власними коштами та оформила кредит для сплати решти їх вартості.

Такі обставини свідчать про те, що волевиявлення ОСОБА_1 було спрямоване саме на укладення оплатного договору про надання освітньо-консультаційних послуг та отримання доступу до обраної навчальної програми. Матеріали справи не містять доказів того, що на момент учинення цих дій позивачка неправильно сприймала юридичну природу договору, помилялася щодо його оплатного характеру, особи виконавця, вартості послуг або основного змісту прав та обов`язків сторін.

Відповідно до умов договору ФОП ОСОБА_2 зобов`язувався надати позивачці доступ до комплексної програми, що складалася з відеоматеріалів, практичних завдань, тестів, вебінарів, інформаційних сесій, тематичних зустрічей, інструкцій, текстових і графічних матеріалів, чек-листів, шаблонів та інших навчальних інструментів. Після надходження оплати позивачці було відкрито доступ до матеріалів програми строком на чотири місяці, а також надано можливість брати участь у зустрічах із куратором і групових зустрічах.

Сама ОСОБА_1 не заперечувала, що після укладення договору отримала доступ до освітньої платформи та переглянула сім-вісім розміщених на ній відеозаписів. Водночас після ознайомлення із частиною матеріалів вона дійшла висновку, що їх зміст і якість не відповідають її очікуванням, а тому звернулася до відповідача з вимогою про повернення сплачених коштів.

Отже, обставини, з якими позивачка пов`язує наявність помилки, виникли не на момент укладення договору, а після початку його виконання та ознайомлення з частиною наданих матеріалів. Фактично вони стосуються її подальшої суб`єктивної оцінки змісту і якості навчальної програми, а не неправильного сприйняття природи правочину чи обсягу прав та обов`язків сторін під час його вчинення.

Незадоволеність позивачки змістом переглянутих відеоматеріалів, невідповідність отриманої інформації її очікуванням або відсутність бажаного практичного результату самі по собі не підтверджують існування істотної помилки у розумінні статті 229 ЦК України. Такі обставини можуть бути предметом оцінки в межах спору щодо повноти та якості виконання відповідачем договірних зобов`язань, однак не свідчать про наявність вади волевиявлення позивачки на момент укладення договору.

Колегія суддів також враховує, що позивачка переглянула лише частину матеріалів комплексної чотиримісячної програми. Водночас доказів того, що вона пройшла запропоновані модулі, виконувала практичні завдання, проходила тести, брала участь у передбачених програмою зустрічах із куратором і групових заходах та за результатами проходження всієї програми не отримала обумовлених договором послуг, матеріали справи не містять.

За таких обставин, оцінка позивачкою всього навчального курсу на підставі перегляду лише семи-восьми відеозаписів має суб`єктивний характер і не є достатньою для висновку про те, що під час укладення договору вона помилялася щодо його природи, змісту чи правових наслідків.

Не підтверджуються належними і допустимими доказами й доводи апеляційної скарги про укладення договору під впливом обману.

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України правочин може бути визнаний недійсним, якщо одна зі сторін навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення. Вирішальною ознакою обману є умисел особи на повідомлення неправдивих відомостей або навмисне замовчування істотної інформації саме з метою спонукання іншої сторони до вчинення правочину.

Отже, для визнання правочину недійсним із цієї підстави позивач повинен довести не лише невідповідність певної інформації дійсності, а й факт її повідомлення або замовчування відповідачем, істотність відповідних обставин для укладення договору та наявність умислу на введення контрагента в оману.

Посилання ОСОБА_1 на те, що в рекламних матеріалах ішлося про проходження навчальної програми протягом двох місяців і семи етапів, тоді як пунктом 6.7 оферти було передбачено чотиримісячний строк персонального наставництва, саме по собі не підтверджує навмисного введення її в оману. Зазначена тривалість програми була безпосередньо визначена умовами публічної оферти, з якими позивачка мала можливість ознайомитися до її акцепту.

При цьому різниця між тривалістю окремого навчального курсу та загальним періодом доступу до програми, індивідуальних консультацій і групового супроводу не доводить, що відповідач повідомив позивачці завідомо неправдиві відомості або приховав від неї істотні умови договору.

Позивачкою також не надано доказів, які б достовірно відображали повний зміст рекламної пропозиції на момент укладення договору та давали можливість установити, які конкретно відомості були повідомлені їй відповідачем, у чому полягала їх недостовірність і що ФОП ОСОБА_2 усвідомлював неправдивість відповідної інформації та навмисно використовував її для спонукання позивачки до укладення договору.

Саме по собі твердження ОСОБА_1 про те, що надані відеоматеріали складалися із записів розмов відповідача з іншими замовниками та не мали для неї практичної цінності, є її оцінкою змісту отриманої інформації, однак не доводить факту обману під час укладення правочину.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що матеріали справи не містять доказів навмисних і цілеспрямованих дій ФОП ОСОБА_2 , спрямованих на введення ОСОБА_1 в оману щодо обставин, які мали істотне значення для укладення договору.

Безпідставними є також посилання позивачки на фіктивність спірного правочину.

Відповідно до частини першої статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, учинений без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися. Основною ознакою фіктивного правочину є відсутність у всіх його сторін наміру досягти правового результату, передбаченого таким правочином.

Водночас, у цій справі позивачка здійснила оплату послуг, а відповідач після надходження коштів надав їй доступ до навчальної платформи та матеріалів програми. Позивачка фактично скористалася таким доступом і переглянула частину відеоматеріалів. Отже, сторони розпочали виконання взаємних обов`язків, які виникли з договору, що несумісне з правовою природою фіктивного правочину та спростовує твердження про відсутність у сторін наміру досягти обумовлених ним правових наслідків.

Доводи про неналежну якість або недостатню практичну цінність окремих матеріалів не доводять фіктивності договору, оскільки стосуються характеру його виконання, а не відсутності наміру сторін створити відповідні цивільні права та обов`язки.

Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недоведеність укладення спірного договору під впливом істотної помилки чи обману, а також про відсутність у ньому ознак фіктивного правочину.

Щодо доводів про несправедливість умов договору, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець, виконавець або виробник не повинен включати до договорів зі споживачем умови, які є несправедливими.

За змістом частини другої цієї статті умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності їх наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачеві.

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що для кваліфікації умови договору як несправедливої необхідна одночасна наявність трьох взаємопов`язаних ознак: порушення принципу добросовісності, виникнення істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін і заподіяння внаслідок цього шкоди споживачеві.

Отже, сама лише невигідність певної умови для споживача, незгода з її змістом або невідповідність договору його подальшим очікуванням не є достатньою підставою для визнання такої умови несправедливою. Особа, яка посилається на положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», повинна визначити конкретну умову договору та обґрунтувати, у чому полягає її недобросовісність, який саме істотний дисбаланс прав та обов`язків вона створює і якої шкоди завдає споживачеві.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 посилається, зокрема, на положення пунктів 6.13, 6.14, 8.4, 8.12 та 9.1 публічної оферти.

Пунктами 6.13 та 6.14 договору передбачено, що відсутність письмових претензій замовника протягом трьох календарних днів після завершення відповідного модуля або заходу є підтвердженням прийняття послуг без зауважень.

Пунктом 8.4 визначено, що з моменту надання замовнику доступу до інформаційно-навчальних матеріалів фактично понесеними виконавцем витратами вважається 100 відсотків вартості обраного пакета послуг.

Відповідно до пункту 8.12 послуги вважаються повністю наданими з моменту відкриття в особистому кабінеті доступу до всіх матеріалів і заходів відповідного пакета, а пунктом 9.1 установлено презумпцію прийняття послуг за відсутності обґрунтованої претензії протягом однієї календарної доби після надання доступу до освітніх матеріалів або проведення певного етапу навчання.

Наведені умови дійсно встановлюють для замовника обмежені строки для заявлення зауважень щодо обсягу та якості послуг, а також пов`язують відкриття доступу до матеріалів із виникненням певних майнових наслідків.

Разом з тим, сама наявність таких положень не є безумовною підставою для визнання недійсним договору в цілому. Відповідно до частини першої статті 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину загалом, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Проте, ОСОБА_1 пред`явила вимогу про визнання недійсним договору в цілому та не заявила окремих вимог про визнання недійсними пунктів 6.13, 6.14, 8.4, 8.12 або 9.1 публічної оферти. Не наведено нею й належного обґрунтування того, що без включення саме цих положень договір не був би укладений або що вони визначали його юридичну природу та основний зміст.

Крім того, позивачка не довела, що відповідач, посилаючись на зазначені положення, фактично позбавив її права звернутися з претензією, вимагати належного виконання договору, усунення недоліків послуги, зменшення її вартості, розірвання договору або застосування іншого передбаченого законом способу захисту.

Зі змісту пункту 9.1 оферти вбачається, що договір передбачав можливість подання замовником письмової претензії, обов`язок виконавця розглянути її у порядку та строки, встановлені законодавством, і надати відповідь. Отже, договір не виключав права позивачки оспорювати належність і якість наданих послуг та звертатися за захистом своїх прав.

При цьому, умови договору не можуть тлумачитися як такі, що скасовують або обмежують імперативні права споживача, гарантовані законом. Застосування передбачених офертою презумпцій прийняття послуг у кожному конкретному випадку залежить від фактичного обсягу їх надання та не позбавляє споживача можливості доводити протилежне належними засобами доказування.

Водночас, у межах заявлених в цій справі вимог ОСОБА_1 не довела, що оспорюваний договір у цілому всупереч принципу добросовісності створив істотний дисбаланс прав та обов`язків сторін на її шкоду. Не наведено нею і розрахунку вартості фактично ненаданих послуг, не визначено, яка частина навчальної програми залишилася недоступною, які конкретні консультації або заходи не були проведені та в чому полягала майнова шкода, заподіяна кожною з оспорюваних умов.

Колегія суддів також враховує, що до укладення договору позивачка мала можливість ознайомитися з публічною офертою, самостійно обрала програму та тариф, після чого послідовно вчинила дії, спрямовані на акцепт її умов. Доказів того, що доступ до тексту оферти був обмежений, її умови були прихованими або позивачка була позбавлена реальної можливості ознайомитися з ними, матеріали справи не містять.

За змістом статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні його умов з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Реалізувавши право на укладення договору, акцептувавши публічну оферту та розпочавши користування наданими послугами, сторона не може обґрунтовувати недійсність правочину виключно тим, що надалі умови договору виявилися для неї невигідними або результат отримання послуг не відповідав її суб`єктивним очікуванням.

Отже, хоча окремі умови публічної оферти встановлювали спеціальний порядок прийняття послуг і подання претензій, позивачкою не доведено сукупності передбачених статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» ознак, необхідних для висновку про несправедливість договору в цілому, а також не обґрунтовано, яким чином такі умови зумовлюють недійсність усього спірного правочину.

За таких обставин доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для визнання укладеного між сторонами договору недійсним.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищевикладене, апеляційна скарга адвоката погребняка Д. Є. підлягає залишенню без задоволення, а рішення Бориспільского районного суду міста Києва від 27 лютого 2026 року залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу адвоката адвоката Погребняка Дмитра Євгеновича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 27 лютого 2026 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 31 липня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура