Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №754/21369/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2026 року м. Київ

Справа № 754/21369/25

Провадження: № 22-ц/824/13058/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Лазаренко Владлени Володимирівни в інтересах Акціонерного товариства «Українська залізниця»

на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Галась І. А.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення невиплачених при звільненні коштів, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

в с т а н о в и в:

У грудні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що перебувала у трудових відносинах з Акціонерним товариством «Українська залізниця» та працювала на посаді головного фахівця планово-економічного відділу Департаменту технологій перевезень та комерційної роботи. Наказом АТ «Українська залізниця» № 3305/ос від 23 вересня 2025 року її було звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до статті 38 КЗпП України. Зазначала, що при звільненні відповідач не провів із нею повного розрахунку та не виплатив усі належні їй суми, зокрема, матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023-2025 роки відповідно до пункту 2.2.10 Колективного договору та одноразову матеріальну допомогу у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до пункту 2.2.9 Колективного договору у розмірі восьми середньомісячних заробітків. Посилалася на те, що передбачені Колективним договором виплати є складовою її трудових гарантій, а їх невиплата при звільненні порушує вимоги статті 116 КЗпП України щодо обов`язку роботодавця провести повний розрахунок із працівником у день звільнення. Крім того, у зв`язку з невиплатою належних їй сум при звільненні позивачка просила стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку відповідно до статті 117 КЗпП України.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила стягнути з АТ «Українська залізниця» матеріальну допомогу на оздоровлення, одноразову матеріальну допомогу у зв`язку з виходом на пенсію, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а також судові витрати.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 454971 грн 41 коп, з яких одноразова матеріальна допомога в розмірі 301472 грн 24 коп, заборгованість по матеріальній допомозі на оздоровлення за 2023 рік, 2024 рік, 2025 рік в розмірі 55863 грн 30 копійок, середній заробіток за час затримки розрахунку позивача при звільненні за період з 30 вересня 2025 року по 17 грудня 2025 року в розмірі 97635 грн 87 коп.

Стягнуто з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 830 грн 88 коп.

Не погодившись із таким судовим рішенням в частині задоволених позовних вимог, адвокат Лазаренко В. В. в інтересах АТ «Українська залізниця» подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права рішення в оскаржуваній частині просила скасувати та ухвалити нове про відмову в позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначила, що суд, правильно встановивши правомірність дій АТ «Українська залізниця» щодо призупинення окремих положень Колективного договору на підставі статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», дійшов суперечливого висновку про наявність у позивачки права на отримання спірних виплат при звільненні.

Вказувала, що матеріальна допомога на оздоровлення та одноразова матеріальна допомога у зв`язку з виходом на пенсію передбачені положеннями Колективного договору, дія яких у період воєнного стану була зупинена роботодавцем відповідно до вимог законодавства. На думку представника відповідача, така зупинка означала відсутність у працівників права вимагати проведення відповідних виплат до моменту прийняття роботодавцем окремого рішення про їх відновлення.

Зазначала, що стаття 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не містить положень щодо обов`язку роботодавця після звільнення працівника здійснювати виплату сум, передбачених положеннями колективного договору, дія яких була правомірно зупинена на період воєнного стану. На переконання представника відповідача, сам факт припинення трудових відносин не припиняє дії встановленого законом режиму зупинення окремих положень колективного договору.

Крім того, посилалася на те, що суд першої інстанції безпідставно застосував положення статті 116 КЗпП України, оскільки ця норма передбачає обов`язок виплати лише тих сум, які вже належать працівнику на день звільнення, тоді як спірні виплати на той момент не були такими, що підлягали безумовній виплаті. Відповідач наголошував, що наказ про звільнення позивачки передбачав проведення виплати одноразової матеріальної допомоги після прийняття окремого рішення правління, якого на момент звільнення не було прийнято.

Також зазначала, що суд першої інстанції не врахував фактичну виплату позивачці матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки у розмірі 30 відсотків посадового окладу відповідно до рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року. На думку відповідача, висновок суду про наявність заборгованості за ці періоди ґрунтується на помилковому застосуванні положень Колективного договору без урахування встановленого на період воєнного стану спеціального порядку виплати такої допомоги.

Окрім цього, вважала безпідставним застосування судом положень статті 117 КЗпП України та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки, на її думку, у відповідача був відсутній обов`язок щодо виплати спірних сум у день звільнення, а отже відсутній і склад правопорушення, необхідний для покладення відповідальності за несвоєчасний розрахунок.

При цьому, посилалася на правові висновки Верховного Суду щодо необхідності дотримання принципів справедливості, розумності та співмірності під час визначення розміру відповідальності роботодавця за статтею 117 КЗпП України, зазначаючи, що стягнення з товариства середнього заробітку у значному розмірі не відповідає характеру спірних правовідносин та наслідкам порушення.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 23 червня 2026 року відкрито провадження у даній справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

Відзив на апеляційну скаргу не надходив.

В судовому засіданні представник АТ «Укрзалізниця» Мельниченко Н. М. підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.

ОСОБА_2 та її представник, адвокат Осьмак А. В. заперечували проти доводів апеляційної скарги та вважали їх необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з Акціонерним товариством «Українська залізниця» та працювала на посаді головного фахівця планово-економічного відділу Департаменту технологій перевезень та комерційної роботи.

Відповідно до умов Колективного договору АТ «Українська залізниця» та його структурних підрозділів працівникам товариства передбачалося надання окремих видів матеріальної допомоги, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки тривалістю не менше 14 календарних днів, а також одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Зокрема, пунктом 2.2.9 Колективного договору передбачено виплату працівникам одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі восьми середньомісячних заробітків, а пунктом 2.2.10 - надання матеріальної допомоги на оздоровлення при виході працівника у щорічну відпустку тривалістю не менше 14 календарних днів.

Разом із тим, у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану та необхідністю стабілізації фінансово-економічного стану товариства, правлінням АТ «Українська залізниця» 14 березня 2022 року прийнято рішення, оформлене протоколом № Ц-54/31 Ком.т., яким, зокрема, передбачено призупинення інших додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами структурних підрозділів товариства, у тому числі матеріальної допомоги, крім окремих видів виплат.

Після набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», статтею 11 якого передбачено можливість зупинення на період воєнного стану дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця, АТ «Українська залізниця» продовжило застосування встановленого обмеження щодо окремих виплат.

В подальшому рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року, оформленим протоколом № Ц-82/39 Ком.т., було визначено, що на період дії правового режиму воєнного стану з 1 липня 2024 року дія окремих положень колективних договорів щодо надання матеріальної допомоги на оздоровлення зупиняється, а виплата такої допомоги працівникам здійснюється у єдиному розмірі - 30 відсотків місячної тарифної ставки (посадового окладу).

Матеріалами справи підтверджується, що 7 червня 2023 року АТ «Українська залізниця» видано наказ № 1211, яким ОСОБА_1 надано щорічну відпустку тривалістю 14 календарних днів та передбачено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення після окремого рішення правління.

Станом на червень 2023 року посадовий оклад ОСОБА_1 становив 20 080 грн, що підтверджується розрахунком її заробітної плати за відповідний період.

Надалі наказом АТ «Українська залізниця» № 1989 від 20 червня 2024 року позивачці було надано щорічну відпустку з 1 липня 2024 року по 14 липня 2024 року із виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до рішення правління від 27 червня 2024 року.

У липні 2024 року посадовий оклад ОСОБА_1 становив 24 297 грн. Відповідно до встановленого рішенням правління порядку позивачці було нараховано та виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 7 289,10 грн, що становить 30 відсотків її посадового окладу. Виплата підтверджується розрахунком заробітної плати, платіжною відомістю № 712 від 31 липня 2024 року та платіжною інструкцією № 564115 від 6 серпня 2024 року.

Також, наказом АТ «Українська залізниця» № 944 від 6 березня 2025 року ОСОБА_1 було надано щорічну відпустку з 15 березня 2025 року по 28 березня 2025 року із виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до рішення правління від 27 червня 2024 року.

У березні 2025 року посадовий оклад позивачки становив 26 822 грн, у зв`язку з чим їй було нараховано та виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 8 046,60 грн, що становить 30 відсотків посадового окладу. Зазначена виплата підтверджується розрахунком заробітної плати за березень 2025 року, платіжною відомістю № 290 від 20 березня 2025 року та платіжною інструкцією № 216910 від 21 березня 2025 року.

23 вересня 2025 року наказом АТ «Українська залізниця» № 3305/ос ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію відповідно до статті 38 КЗпП України.

У зазначеному наказі, серед іншого, передбачено виплату позивачці одноразової матеріальної допомоги відповідно до пункту 2.2.9 Колективного договору у розмірі восьми середньомісячних заробітків після окремого рішення правління.

Відповідно до здійсненого відповідачем розрахунку середньомісячний заробіток ОСОБА_1 становив 39 636,74 грн, а розмір одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, визначений виходячи з восьми середньомісячних заробітків, - 317 093,92 грн.

Позивачка, вважаючи, що при звільненні відповідач не провів із нею повного розрахунку та не виплатив усі належні суми, звернулася до суду із позовом про стягнення невиплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення, одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив із того, що між сторонами існували трудові правовідносини, в межах яких позивачка набула право на отримання передбачених Колективним договором АТ «Українська залізниця» виплат, зокрема, матеріальної допомоги на оздоровлення та одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Суд зазначив, що умовами Колективного договору передбачено право працівників товариства на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки тривалістю не менше 14 календарних днів, а також право на одноразову матеріальну допомогу у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі восьми середньомісячних заробітків.

Встановивши, що наказами АТ «Українська залізниця» № 1211 від 07 червня 2023 року, № 1989 від 20 червня 2024 року та № 944 від 06 березня 2025 року позивачці надавалися щорічні відпустки тривалістю 14 календарних днів із передбаченням виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, суд дійшов висновку, що у ОСОБА_1 виникло право на отримання таких виплат.

При цьому, суд першої інстанції виходив із того, що рішення правління АТ «Українська залізницця» від 14 березня 2022 року про призупинення окремих виплат не позбавляє працівників права на передбачені Колективним договором гарантії, оскільки таке рішення було прийняте до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», а тому не могло бути самостійною правовою підставою для обмеження прав працівників.

Разом із тим, оцінюючи рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року, яким на період дії воєнного стану було визначено виплату матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 30 відсотків посадового окладу, суд першої інстанції зазначив, що такі зміни не можуть впливати на право позивачки на отримання матеріальної допомоги у повному розмірі, оскільки право на відповідну виплату виникло у неї на підставі положень Колективного договору.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що відповідач безпідставно не виплатив позивачці матеріальну допомогу на оздоровлення за 2023-2025 роки у повному розмірі, а тому визначив до стягнення різницю між розміром допомоги, передбаченим Колективним договором, та фактично виплаченими сумами за 2024 і 2025 роки.

Крім того, суд першої інстанції встановив, що наказом АТ «Українська залізниця» № 3305/ос від 23 вересня 2025 року про припинення трудового договору з позивачкою у зв`язку з виходом на пенсію передбачено виплату одноразової матеріальної допомоги відповідно до пункту 2.2.9 Колективного договору у розмірі восьми середньомісячних заробітків після окремого рішення правління.

Оцінивши зазначене формулювання, суд дійшов висновку, що воно підтверджує наявність у позивачки права на отримання такої допомоги, а відсутність окремого рішення правління не може бути підставою для фактичного позбавлення працівника передбаченої Колективним договором виплати. На думку суду, роботодавець не вправі ставити реалізацію вже набутого працівником права у залежність від прийняття ним внутрішнього управлінського рішення.

З огляду на це суд першої інстанції дійшов висновку, що на день звільнення ОСОБА_1 відповідач не провів із нею повного розрахунку та не виплатив усі належні їй суми, чим порушив вимоги статті 116 КЗпП України.

У зв`язку з невиплатою належних працівниці сум у строки, визначені законом, суд також застосував положення статті 117 КЗпП України та стягнув із відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Разом з тим, враховуючи конкретні обставини справи, характер спірних виплат, розмір заборгованості та принципи розумності і справедливості, суд першої інстанції дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Як визначено у ст. 64 Конституції України конституційні права та свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на території України запроваджено правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який у подальшому неодноразово продовжувався.

Згідно з пунктом 2 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», главу XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України доповнено пунктом 2, відповідно до якого під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Статтею 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» передбачено, що цей Закон визначає особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до ст. 43, 44 Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.

З наведеного слідує, що Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» є спеціальним законом на період дії воєнного стану щодо застосування окремих положень трудового законодавства.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 цього Закону в Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» зазначений вичерпний перелік конституційних прав та свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв`язку із введенням воєнного стану, зазначений строк дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Згідно ст. 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період воєнного стану дія окремих положень колективного договору може бути зупинена за ініціативою роботодавця.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижче від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про оплату праці» до структури заробітної плати входять: основна заробітна плата, додаткова та інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

Основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 5 Закону України «Про оплату праці» визначено, що організація оплати праці здійснюється на підставі: законодавчих та інших нормативних актів; генеральної угоди на національному рівні; галузевих (міжгалузевих), територіальних угод; колективних договорів; трудових договорів; грантів.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про оплату праці» форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами. У разі, коли колективний договір на підприємстві не укладено, роботодавець зобов`язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності - з іншим уповноваженим на представництво органом. Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються з урахуванням вимог, передбачених частиною першою цієї статті.

Системний аналіз вказаних норм матеріального права вказує на те, що матеріальна допомога на оздоровлення належить до структури заробітної плати.

Тобто матеріальна допомога на оздоровлення передбачена, зокрема, трудовим договором, і роботодавець має сплатити вказані кошти працівникові, що є гарантією прав працівника.

Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.

Згідно ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємств незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є обов`язковими як для роботодавця, так і для працівників підприємства.

Частиною першою статті 10 КЗпП України визначено, що колективний договір укладається на основі законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин, і узгодження інтересів працівників та роботодавців.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 КЗпП України у колективному договорі встановлюються взаємні зобов`язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин, зокрема: нормування і оплати праці, встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.); встановлення гарантій, компенсацій, пільг.

Згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про колективні договори і угоди» зміни і доповнення до колективного договору, угоди протягом строку їх дії можуть вноситися тільки за взаємною згодою сторін в порядку, визначеному колективним договором, угодою.

Відповідно до п. 1.5. Колективного договору, сторони погодили, що за спільною домовленістю сторін в колективний договір можуть вноситься зміни та доповнення, при цьому вони не повинні погіршувати умови праці, трудові і соціальні гарантії, передбачені законодавством України та цим колективним договором.

Як визначено у ч. 1 ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.

Стаття 9 КЗпП України не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.

Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, які передбачають призупинення виплат, зокрема матеріальної допомоги на оздоровлення, на період дії воєнного стану поширюється лише на правовідносини, які виникають між працівником та роботодавцем, і до звільненого працівника не можуть бути застосовані.

Частиною 1 статті 47 КЗпП України передбачено, що роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підтверджено, що згідно із положеннями ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання обов`язку - наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Отже, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Щодо матеріальної допомоги на оздоровлення.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідно до пункту 2.2.10 Колективного договору АТ «Українська залізниця» вона мала право на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки тривалістю не менше 14 календарних днів.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, наказами АТ «Українська залізниця» № 1211 від 07 червня 2023 року, № 1989 від 20 червня 2024 року та № 944 від 06 березня 2025 року ОСОБА_1 було надано щорічні відпустки тривалістю 14 календарних днів із передбаченням виплати матеріальної допомоги на оздоровлення.

Відповідач не заперечував самого факту надання позивачці таких відпусток та не спростовував, що остання виконала умови, передбачені Колективним договором для виникнення права на відповідну виплату.

Разом з тим, АТ «Українська залізниця» посилалося на те, що у зв`язку із введенням воєнного стану та на підставі статті 11 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» дія окремих положень колективного договору щодо виплати матеріальної допомоги була призупинена.

Так, рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року, оформленим протоколом № Ц-54/31 Ком.т., було передбачено призупинення інших додаткових виплат, передбачених Галузевою угодою та колективними договорами структурних підрозділів товариства, зокрема матеріальної допомоги.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив із того, що вказане рішення правління було прийнято 14 березня 2022 року, тобто до набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який набрав чинності 24 березня 2022 року, а тому положення статті 11 цього Закону не могли бути застосовані до правовідносин, які виникли на підставі зазначеного рішення.

Колегія суддів звертає увагу на те, що аналогічний підхід щодо оцінки рішення правління АТ «Українська залізниця» від 14 березня 2022 року був викладений Верховним Судом у постанові від 05 лютого 2025 року у справі № 211/7338/23, якою залишено без змін рішення судів попередніх інстанцій щодо визнання незаконним та скасування пункту 1.1.4 протокольного рішення № Ц-54/31 Ком.т. у частині призупинення додаткових виплат.

Разом з тим, перевіряючи висновки суду першої інстанції у цій справі, колегія суддів вважає за необхідне розмежувати правові наслідки щодо матеріальної допомоги на оздоровлення залежно від періоду, за який заявлена така виплата, оскільки після прийняття рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року порядок її нарахування було змінено.

Так, рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року, оформленим витягом із протоколу № Ц-82/39 Ком.т., з 01 липня 2024 року встановлено нарахування та виплату працівникам товариства матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі мінімальної норми, передбаченої Галузевою угодою між Державною адміністрацією залізничного транспорту України та профспілками, а саме, 30 відсотків місячної тарифної ставки (посадового окладу).

Отже, вирішуючи питання щодо правильності визначення розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, необхідно враховувати, що право позивачки на її отримання за 2023 рік виникло до прийняття зазначеного рішення правління, тоді як право на отримання відповідної виплати за 2024 та 2025 роки виникло вже після встановлення нового порядку її виплати.

Щодо матеріальної допомоги за 2023 рік колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для її стягнення, оскільки наказом № 1211 від 07 червня 2023 року позивачці було надано щорічну відпустку тривалістю 14 календарних днів із передбаченням виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, а рішення правління від 27 червня 2024 року не має зворотної дії у часі та не може змінювати умови виплати, право на яку виникло раніше.

Разом з тим, висновок суду першої інстанції про необхідність стягнення з відповідача різниці між повним розміром матеріальної допомоги та фактично виплаченими сумами за 2024 та 2025 роки є помилковим.

Як встановлено матеріалами справи, у липні 2024 року посадовий оклад ОСОБА_1 становив 24 297 грн, у зв`язку з чим відповідно до рішення правління від 27 червня 2024 року їй було нараховано та виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі 7 289,10 грн, що становить 30 відсотків посадового окладу.

Так само у березні 2025 року посадовий оклад позивачки становив 26 822 грн, а матеріальна допомога на оздоровлення була виплачена у розмірі 8 046,60 грн, тобто також у розмірі 30 відсотків посадового окладу.

Отже, за 2024 та 2025 роки відповідач здійснив нарахування та виплату матеріальної допомоги на оздоровлення відповідно до порядку, який діяв на момент виникнення права позивачки на її отримання.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 рік у сумі 17 007,90 грн та за 2025 рік у сумі 18 775,40 грн підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Водночас рішення суду першої інстанції в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік у сумі 20 080 грн є правильним та підстав для його зміни в цій частині колегія суддів не вбачає.

Щодо одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Натомість, рішенням правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року (витяг з протоколу № Ц-82/39 Ком.т.) не було передбачено зміну, відстрочення чи скасування права працівників на отримання одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Зі змісту зазначеного рішення вбачається, що воно регулювало виключно питання порядку нарахування та виплати матеріальної допомоги на оздоровлення працівникам АТ «Українська залізниця» в умовах дії воєнного стану та не містило жодних положень щодо призупинення або обмеження виплати одноразової матеріальної допомоги працівникам, які припиняють трудові відносини у зв`язку з виходом на пенсію.

Відтак, посилання відповідача на рішення правління від 27 червня 2024 року як на правову підставу для невиплати позивачці одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію є необґрунтованим.

Як встановлено судом, наказом АТ «Українська залізниця» № 3305/ос від 23 вересня 2025 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком. При цьому у зазначеному наказі роботодавцем прямо передбачено виплату позивачці одноразової матеріальної допомоги відповідно до пункту 2.2.9 Колективного договору у розмірі восьми середньомісячних заробітків після окремого рішення правління.

Наведене свідчить, що сам роботодавець визнав наявність у позивачки права на отримання такої виплати, оскільки не зазначив про відсутність підстав для її нарахування, а навпаки - визначив її вид, правову підставу та розмір.

При цьому відсутність окремого рішення правління АТ «Українська залізниця» про проведення такої виплати не може бути підставою для фактичного позбавлення працівника передбаченої Колективним договором гарантії, оскільки прийняття такого рішення залежало виключно від волевиявлення самого роботодавця.

Інше тлумачення призвело б до ситуації, за якої роботодавець, визнавши у наказі про звільнення право працівника на отримання відповідної виплати, міг би уникнути виконання свого обов`язку лише шляхом неприйняття внутрішнього управлінського рішення.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що у позивачки виникло право на отримання одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію, а її невиплата при звільненні свідчить про непроведення відповідачем повного розрахунку з працівником.

Щодо середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

Разом із тим, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про відсутність підстав для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки, але не більш як за шість місяців.

У разі наявності спору щодо розміру належних звільненому працівникові сум роботодавець зобов`язаний виплатити відповідне відшкодування у разі вирішення спору на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір такого відшкодування визначається судом з урахуванням конкретних обставин справи, але не більше ніж за період, встановлений частиною першою цієї статті.

У цій справі ОСОБА_1 заявила вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах шестимісячного строку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, посилаючись на те, що відповідач у день звільнення не виплатив їй усі належні суми, передбачені Колективним договором.

Колегія суддів враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, відповідно до якого суд при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні має враховувати принципи справедливості, добросовісності та пропорційності, а також може зменшити розмір такого відшкодування у випадку, якщо його розмір є явно неспівмірним із наслідками допущеного роботодавцем порушення.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що при вирішенні питання про розмір відшкодування необхідно враховувати, зокрема, розмір простроченої заборгованості, період затримки, причини такого прострочення, поведінку сторін трудових правовідносин, ймовірний розмір майнових втрат працівника та співмірність заявленої суми середнього заробітку із наслідками порушення.

У цій справі колегія суддів враховує, що невиплата спірних сум була зумовлена наявністю між сторонами спору щодо застосування положень законодавства в умовах воєнного стану та правових наслідків рішень правління АТ «Українська залізниця».

Разом із тим, такі обставини не свідчать про відсутність вини роботодавця у розумінні статті 117 КЗпП України, оскільки саме відповідач як сторона трудових правовідносин був зобов`язаний провести з працівником остаточний розрахунок при звільненні та виплатити всі суми, право на які встановлено Колективним договором.

За результатами розгляду справи встановлено, що такими сумами є матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 рік у розмірі 20 080 грн та одноразова матеріальна допомога у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 317 093,92 грн, тобто загальна сума невиплачених позивачці виплат становить 337 173,92 грн.

Водночас розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, визначений судом першої інстанції, становить 97 635,87 грн, що є співмірним із розміром невиплачених сум та наслідками допущеного порушення.

Враховуючи співвідношення розміру заборгованості та розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, характер спірних правовідносин, поведінку сторін, наявність спору щодо правових підстав виплати, а також необхідність дотримання балансу між інтересами працівника та роботодавця, колегія суддів вважає, що визначений судом першої інстанції розмір відшкодування є розумною та справедливою мірою відповідальності роботодавця.

Інші доводи апеляційної скарги про те, що невиплата спірних сум була зумовлена виключно дією правового режиму воєнного стану, складним фінансовим становищем АТ «Українська залізниця», необхідністю забезпечення стабільної роботи стратегічно важливого для держави підприємства, а також тим, що рішення про призупинення окремих виплат було прийнято з метою збереження фінансової стабільності товариства, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Колегія суддів не заперечує, що введення в Україні воєнного стану та наслідки збройної агресії Російської Федерації суттєво вплинули на господарську діяльність підприємств, у тому числі АТ «Українська залізниця», яке виконує стратегічно важливі функції у сфері транспортного забезпечення держави.

Разом із тим, сам факт дії воєнного стану не може безумовно свідчити про припинення або втрату працівниками трудових гарантій, передбачених колективним договором, якщо такі гарантії не були припинені у встановленому законом порядку.

Спеціальне правове регулювання трудових відносин в умовах воєнного стану, передбачене Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», дійсно передбачає можливість певного обмеження прав працівників, зокрема шляхом зупинення дії окремих положень колективного договору за ініціативою роботодавця.

Однак таке право роботодавця не є абсолютним та не звільняє його від обов`язку дотримуватися вже набутого працівником права на отримання виплат, якщо підстави для їх виникнення настали та не були правомірно припинені.

У цій справі колегія суддів виходить із того, що право ОСОБА_1 на отримання матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік виникло у зв`язку з наданням їй щорічної відпустки тривалістю 14 календарних днів відповідно до наказу № 1211 від 07 червня 2023 року, тобто до прийняття рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року.

Так само право на одноразову матеріальну допомогу у зв`язку з виходом на пенсію виникло у позивачки у зв`язку із припиненням трудових відносин з підстави, передбаченої Колективним договором, а саме звільненням за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію за віком.

При цьому, як вже зазначалося, рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року не містило положень про скасування чи призупинення виплати одноразової матеріальної допомоги при виході на пенсію, а тому не могло бути підставою для її невиплати.

Посилання на необхідність врахування інтересів інших працівників товариства, його фінансового стану та значних збитків, понесених унаслідок збройної агресії, також не є підставою для звільнення роботодавця від виконання передбачених законом та колективним договором зобов`язань перед конкретним працівником.

Виконання підприємством суспільно важливих функцій, безумовно, має важливе значення, однак не може нівелювати обов`язок роботодавця дотримуватися трудових гарантій працівників, оскільки право на своєчасне отримання належних виплат є складовою права на працю та гарантується законом.

Крім того, колегія суддів враховує, що спірні виплати не є елементом заробітної плати у вузькому розумінні, однак вони передбачені Колективним договором як додаткові соціальні гарантії працівників, а отже після виникнення визначених договором умов для їх отримання набувають характеру належних працівникові виплат.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про те, що відсутність окремого рішення правління АТ «Українська залізниця» автоматично звільняла відповідача від обов`язку проведення остаточного розрахунку із позивачкою, є помилковими, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні положень Колективного договору та норм трудового законодавства.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, а жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили. Суд першої інстанції, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позову.

Разом із тим, перевіряючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неправильно визначено розмір матеріальної допомоги на оздоровлення, яка підлягала виплаті позивачці за 2024 та 2025 роки, оскільки не враховано рішення правління АТ «Українська залізниця» від 27 червня 2024 року, яким на період дії воєнного стану встановлено виплату такої допомоги у розмірі 30 відсотків посадового окладу.

У зв`язку з цим рішення суду першої інстанції в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки підлягає зміні шляхом відмови у задоволенні позовних вимог у цій частині.

В іншій частині рішення суду першої інстанції - щодо стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік, одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - є законним та обґрунтованим, а тому підстав для його скасування в цій частині колегія суддів не вбачає.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга АТ «Українська залізниця» підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - зміні в частині розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, із залишенням його в іншій частині без змін.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України апеляційний суд, в зв`язку з ухваленням нового судового рішення, змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з: нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Перевіряючи правильність розподілу судових витрат, колегія суддів враховує, що рішення суду першої інстанції внаслідок апеляційного перегляду змінюється в частині розміру задоволених позовних вимог, а тому відповідно підлягає зміні і розподіл судових витрат.

Як убачається з матеріалів справи, позивачка звернулася до суду із позовом, ціна якого становила 539 891,85 грн.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено на суму 454 971,41 грн, що становило 84,27 % від заявлених позовних вимог (454 971,41 грн ? 539 891,85 грн ? 100).

Однак, за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції змінено в частині стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки, у задоволенні цих вимог відмовлено.

Загальна сума, що підлягає стягненню на користь позивачки за наслідками апеляційного перегляду, становить 419 188,11 грн.

Отже, позовні вимоги задоволено у розмірі 77,64 % (419 188,11 грн ? 539 891,85 грн ? 100).

Разом із тим, при вирішенні питання щодо судового збору в дохід держави необхідно враховувати, що позивачка була звільнена від його сплати лише за вимогами про стягнення матеріальної допомоги та одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію.

Вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не належить до вимог, за якими позивачка звільнена від сплати судового збору, у зв`язку з чим при зверненні до суду вона сплатила судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.

Оскільки зазначена вимога була задоволена судом першої інстанції та залишається задоволеною за результатами апеляційного перегляду, підстав для зміни рішення суду першої інстанції у цій частині немає.

Відтак, стягнення з відповідача на користь позивачки судового збору у розмірі 830,88 грн, який був визначений судом першої інстанції пропорційно задоволеним вимогам щодо середнього заробітку, є правильним.

Водночас суд першої інстанції не вирішив питання щодо стягнення судового збору в дохід держави за тими позовними вимогами, від сплати якого позивачка була звільнена.

Ціна позову в частині вимог, за які позивачка була звільнена від сплати судового збору, становила: 357 335,54 грн (одноразова матеріальна допомога - 301 472,24 грн + матеріальна допомога на оздоровлення за 2023-2025 роки - 55 863,30 грн).

Після апеляційного перегляду задоволеними залишилися вимоги у цій частині на суму: 321 552,24 грн (301 472,24 грн + 20 080 грн).

Отже, ці вимоги задоволені на: 89,99 % (321 552,24 грн ? 357 335,54 грн ? 100).

Ставка судового збору за подання позовної заяви майнового характеру у цій частині становить 3 573,36 грн (357 335,54 грн ? 1 %).

Відповідно, судовий збір, який підлягає стягненню з відповідача в дохід держави пропорційно задоволеним вимогам, становить: 3 215,71 грн (3 573,36 грн ? 89,99 %).

Крім того, відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, розподілу між сторонами підлягають також витрати, понесені у зв`язку з апеляційним переглядом справи.

Як убачається з матеріалів справи, при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції АТ «Українська залізниця» сплатило судовий збір у розмірі 6 824,57 грн.

Разом із тим, за наслідками апеляційного перегляду апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» задоволено частково.

Так, суд апеляційної інстанції погодився з доводами апеляційної скарги лише в частині неправильного визначення розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки. У цій частині з рішення суду першої інстанції підлягає виключенню сума: 35 783,30 грн (17 007,90 грн - матеріальна допомога на оздоровлення за 2024 рік + 18 775,40 грн - матеріальна допомога на оздоровлення за 2025 рік).

Отже, апеляційна скарга задоволена на: 7,86 % (35 783,30 грн ? 454 971,41 грн ? 100).

Відповідно, судовий збір за подання апеляційної скарги, який підлягає компенсації апелянту пропорційно до задоволеної частини апеляційних вимог, становить: 536,41 грн (6 824,57 грн ? 7,86 %).

Водночас інша частина апеляційної скарги АТ «Українська залізниця» залишена без задоволення, а тому понесені відповідачем витрати зі сплати судового збору в цій частині не підлягають компенсації за рахунок позивачки.

Враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду з АТ «Українська залізниця» підлягає стягненню в дохід держави судовий збір за подання позову у розмірі 3 215,71 грн, а на користь АТ «Українська залізниця» підлягає відшкодуванню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 536,41 грн, колегія суддів вважає за необхідне провести взаємозалік зазначених сум.

Після проведення взаємозаліку остаточний розмір судового збору, який підлягає стягненню з АТ «Українська залізниця» в дохід держави, становить 2 679,30 грн (3 215,71 грн - 536,41 грн).

З огляду на те, що за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині розміру стягнутих з відповідача сум, а саме шляхом виключення із загального розміру заборгованості матеріальної допомоги на оздоровлення за 2024 та 2025 роки, резолютивна частина рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів на користь ОСОБА_1 підлягає викладенню у новій редакції.

При цьому, враховуючи, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції містить загальну суму стягнення 454 971,41 грн, яка складається з одноразової матеріальної допомоги у зв`язку з виходом на пенсію у розмірі 301 472,24 грн, матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023, 2024 та 2025 роки у розмірі 55 863,30 грн, а також середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 97 635,87 грн, після апеляційного перегляду підлягає зазначенню остаточний розмір коштів, присуджених до стягнення.

У зв`язку з наведеним резолютивна частина рішення суду першої інстанції підлягає викладенню у відповідній редакції цієї постанови.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що резолютивна частина рішення суду першої інстанції не містить застереження щодо визначення присуджених до стягнення сум без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню відповідно до вимог податкового законодавства.

Відповідно до усталеної практики Верховного Суду, при вирішенні спорів про стягнення на користь працівника виплат, які відповідно до закону є об`єктом оподаткування, судове рішення має містити вказівку про визначення таких сум без утримання податків і зборів, оскільки саме роботодавець як податковий агент під час виконання рішення суду зобов`язаний здійснити нарахування, утримання та перерахування до бюджету відповідних податків та обов`язкових платежів.

Зазначення у резолютивній частині рішення про стягнення сум без вирахування податків та обов`язкових платежів забезпечує правильне виконання судового рішення, не змінює розміру визначеної судом заборгованості та відповідає правовій природі трудових виплат.

За таких обставин, з метою усунення неточностей у резолютивній частині рішення суду першої інстанції та забезпечення його належного виконання, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що визначені до стягнення суми підлягають виплаті без урахування податків та інших обов`язкових платежів, які підлягають утриманню роботодавцем відповідно до вимог законодавства.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 376, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення змінити.

Зменшити розмір матеріальної допомоги на оздоровлення, стягнутої з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 , з 55 863 грн 30 коп. до 20 080 грн, що відповідає розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за 2023 рік.

У зв`язку з цим абзац другий резолютивної частини рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року викласти у такій редакції:

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5; код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РННОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість у загальному розмірі 419 188 грн 11 коп., визначена без вирахування податків та інших обов`язкових платежів, з яких: одноразова матеріальна допомога у зв`язку з виходом на пенсію - 301 472 грн 24 коп.; матеріальна допомога на оздоровлення за 2023 рік - 20 080 грн; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 30 вересня 2025 року по 17 грудня 2025 року - 97 635 грн 87 коп.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року в частині розподілу судових витрат скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5; код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РННОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 830 грн 88 коп.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5; код ЄДРПОУ 40075815) в дохід державного бюджету судовий збір у розмірі 2 679 грн 30 коп.

В решті рішення Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повне судове рішення складено 31 липня 2026 року.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура