Постанова від 26 вересня 2023 р. у справі №753/5345/23 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 вересня 2023 року м. Київ

Справа № 753/5345/23

Провадження: № 22-ц/824/12733/2023

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,

суддів Нежури В. А.,Верланова С. М.,

секретар Сакалош Б.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 ,

на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року, ухвалене під головуванням судді Шаповалової К.В.,

у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа ОСОБА_2 , про встановлення факту, що має юридичне значення,

у с т а н о в и в:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаною заявою, мотивуючи свої вимоги тим, що з 10 серпня 1997 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , під час шлюбу у них народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Оболонського районного суду від 16 листопада 2012 року шлюб між ним ОСОБА_5 розірвано.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 залишився проживати разом з батьком, вихованням займається лише він.

У зв`язку із необхідністю оформлення документів та отримання соціальнихпільг, вирішення питань щодо переміщення дитини без згоди матері, навчання дитини, ОСОБА_1 просив встановити факт самостійного виховання неповнолітньої дитини ОСОБА_4 .

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 20 червня 2023 рокуу задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким заяву задовольнити.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги заявник зазначає, що він просив установити факт самостійного виховання ним неповнолітньої дитини, натомість суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про встановлення факту одноособового виховання дитини. На думку апелянта, поняття «самостійне виховання» та «одноособове виховання» не є тотожними, а тому суд неправильно визначив зміст заявленої ним вимоги.

Посилання суду першої інстанції на правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17, заявник вважає помилковим, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, що переглядається, не є подібними.

Указує, що матеріалами справи підтверджується проживання сина ОСОБА_6 разом із батьком після розірвання шлюбу між батьками, зокрема актом про проживання та довідкою управляючої компанії. Мати дитини фактично самоусунулася від її виховання, що також визнала у поданій до суду заяві, зазначивши, що у 2013 році син переїхав проживати до батька та відтоді його вихованням займається заявник.

На переконання апелянта, суд першої інстанції безпідставно відхилив наведені ним обставини з посиланням на те, що розірвання шлюбу між батьками та їх окреме проживання не впливають на обсяг батьківських прав і не звільняють від виконання обов`язків щодо дитини. Саме по собі збереження за матір`ю передбачених законом батьківських прав та обов`язків, на думку заявника, не спростовує факту її фактичної неучасті у вихованні дитини.

Заявник також вважає помилковими висновки суду щодо змісту підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 Податкового кодексу України. Зазначена норма стосується права платника податку на податкову соціальну пільгу, тоді як обставини утримання та самостійного виховання дітей підлягають доказуванню з метою подальшої реалізації такого права. При цьому фактичне самоусунення матері- заінтересованої особи - від виконання батьківських обов`язків, установлених статтями 141 та 157 Сімейного кодексу України, не змінює кількості дітей, яких заявник утримує у складі нової сім`ї.

Мотиви суду першої інстанції про ненадання заявником доказів його попереднього звернення до роботодавця із заявою про застосування податкової соціальної пільги апелянт вважає юридично необґрунтованими та такими, що не спростовують необхідності встановлення заявленого факту.

Крім того, заявник зазначає про безпідставне застосування судом першої інстанції положень статті 164 Сімейного кодексу України, яка визначає підстави позбавлення батьківських прав, оскільки відповідних вимог у цій справі він не заявляв.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 21 та 28 липня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.

ОСОБА_2 подала заяву, в якій підтримала апеляційну скаргу, зазначивши, що з часу розірвання шлюбу ОСОБА_1 самостійно займається вихованням спільного сина.

В судовому засіданні адвокат Токар О.С. в інтересах ОСОБА_1 підтримав вимоги апеляційної скарги.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, а тому колегія суддів відповідно до вимог частинидругої статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.

Згідно з частиною 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Токара О.С., дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.

Як убачається із матеріалів справи та встановлено судом, 10 серпня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_7 укладено шлюб, який зареєстровано відділом реєстрації актів громадянського стану Львівського міськвиконкому.

ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_8 народився син ОСОБА_4 .

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 16 листопада 2012 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_8 розірвано.

17 вересня 2013 року ОСОБА_1 придбав квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В.

Згідно довідок ТОВ «Діджитал Енд Аналог» від 2020-2022 роки ОСОБА_1 працює в товаристві з 1 жовтня 1998 року, на теперішній час займає посаду заступника директора.

Згідно акту від 11 травня 2023 року, підписаного сусідами будинку АДРЕСА_2 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , - в квартирі АДРЕСА_3 проживають такі особи: ОСОБА_1 - з 17 вересня 2013 року, ОСОБА_4 - з 17 вересня 2013 року, ОСОБА_11 - з 21 лютого 2015 року, ОСОБА_12 - з 1 липня 2015 року, ОСОБА_13 - з 15 вересня 2017 року.

Відповідно до довідки ТОВ «Ковальська-Житлосервіс» від 11 травня 2023 року № 20/1 у квартирі АДРЕСА_1 , проживають за місцем реєстрації: ОСОБА_1 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , а також без реєстрації - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із недоведеності факту самостійного виховання заявником неповнолітнього сина, оскільки мати дитини не позбавлена батьківських прав та не звільнена від обов`язків щодо нього, надані докази проживання дитини з батьком є недостатніми, а необхідність установлення цього факту для отримання податкової соціальної пільги заявником не підтверджена.

Перевіряючи вказані висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Частиною другою статті 315 ЦПК України передбачено, що в судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, у порядку окремого провадження може бути встановлений не будь-який факт, а лише такий, який безпосередньо породжує для заявника юридичні наслідки, не може бути підтверджений в інший спосіб та не пов`язаний із вирішенням спору про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 569/7589/17 зазначено, що справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, розглядаються в порядку окремого провадження за умови, що такі факти породжують юридичні наслідки, чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх установлення, заявник не має іншої можливості одержати документ, який посвідчує відповідний факт, а його встановлення не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Тому посилання суду першої інстанції на вказану постанову Великої Палати Верховного Суду не можна визнати помилковим лише з тієї підстави, що фактичні обставини зазначеної справи та справи, яка переглядається, не є тотожними. Наведені у цій постанові висновки застосовані судом не для вирішення сімейних правовідносин по суті, а для визначення загальних процесуальних умов, за яких юридичний факт може встановлюватися в порядку окремого провадження.

З матеріалів справи вбачається, що заявник просив установити факт самостійного виховання ним неповнолітнього сина ОСОБА_4 , посилаючись на проживання дитини разом із ним після розлучення, фактичне здійснення ним виховання та матеріального забезпечення сина, а також неучасть матері в його вихованні.

Використання судом першої інстанції у тексті рішення поняття «одноособове виховання» замість поняття «самостійне виховання» не свідчить про вирішення іншої вимоги або вихід за межі заяви. Зі змісту рішення вбачається, що суд розглянув саме вимогу про встановлення факту здійснення заявником виховання дитини без фактичної участі матері, а відмінність ужитих формулювань не змінила предмета судового розгляду.

Відповідно до частин першої та другої статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно із частинами першою та другою статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Саме по собі збереження за матір`ю батьківських прав та обов`язків не виключає можливості її фактичної неучасті у вихованні дитини. Тому колегія суддів не погоджується з категоричним висновком суду першої інстанції про те, що факт самостійного виховання дитини одним із батьків може мати місце виключно за наявності рішення про позбавлення другого з батьків батьківських прав, визнання його недієздатним, безвісно відсутнім, оголошення померлим або настання інших обставин, які формально припиняють чи обмежують батьківські права.

З цих же підстав посилання суду першої інстанції на статтю 164 СК України як на необхідну передумову встановлення заявленого факту не є належним, оскільки предметом розгляду цієї справи не були вимоги про позбавлення матері дитини батьківських прав.

Разом із тим наведені недоліки мотивування не свідчать про наявність підстав для задоволення заяви.

Надані заявником акт про проживання та довідка управляючої компанії можуть підтверджувати фактичне проживання дитини разом із батьком, однак самі по собі не доводять повної та тривалої неучасті матері у вихованні дитини. Проживання дитини з одним із батьків і здійснення ним повсякденного догляду не є безумовним підтвердженням того, що другий із батьків повністю самоусунувся від виконання батьківських обов`язків.

Подана ОСОБА_2 заява, у якій вона підтвердила проживання сина разом із батьком та здійснення батьком його виховання, також не може бути самостійною і достатньою підставою для встановлення заявленого факту. Батьки не можуть лише шляхом взаємного визнання або домовленості припинити чи змінити встановлений законом обсяг прав і обов`язків щодо дитини. Крім того, встановлення повного самоусунення матері потребувало б оцінки характеру її стосунків із дитиною, участі у вирішенні питань навчання, здоров`я, розвитку та матеріального забезпечення, а також урахування прав та найкращих інтересів самої дитини.

Отже, заявлена вимога стосується не лише особистого інтересу заявника, а й безпосередньо прав та обов`язків матері щодо дитини, а також інтересів самої дитини. Визнання батька таким, що самостійно виховує дитину, одночасно передбачало б установлення факту відсутності участі матері у вихованні та оцінку належності виконання нею батьківських обов`язків.

За таких обставин заявлений факт не має характеру безспірного юридичного факту, який може бути встановлений відокремлено від оцінки поведінки іншого з батьків. У правовідносинах фактично наявний спір про здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, хоча заінтересована особа формально не заперечувала проти заяви. Відсутність заперечень матері не усуває спірного характеру правовідносин, оскільки їх зміст визначається не лише волевиявленням батьків, а й імперативними положеннями сімейного законодавства та необхідністю забезпечення найкращих інтересів дитини.

Тому питання про те, чи бере мати участь у вихованні дитини та чи ухиляється вона від виконання батьківських обов`язків, не може вирішуватися як установлення безспірного факту в порядку окремого провадження. Такі обставини можуть бути предметом доказування під час вирішення відповідного сімейного спору в порядку позовного провадження із забезпеченням належного процесуального статусу обох батьків, урахуванням думки дитини та, за необхідності, участю органу опіки та піклування.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги щодо неправильного застосування судом положень статті 169 Податкового кодексу України.

Відповідно до підпункту 169.1.2 пункту 169.1 статті 169 Податкового кодексу України платник податку має право на податкову соціальну пільгу «у розмірі, що дорівнює 100 відсоткам суми пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 цього пункту, - для платника податку, який утримує двох чи більше дітей віком до 18 років, - у розрахунку на кожну таку дитину».

Зміст наведеної норми не ставить право на відповідну податкову соціальну пільгу в залежність від установлення судом факту самостійного виховання дитини. Обставини утримання заявником двох або більше дітей та наявність передбачених податковим законодавством умов для застосування пільги перевіряються роботодавцем на підставі документів, визначених законодавством, і не потребують попереднього встановлення судом загального факту самостійного виховання одного з дітей.

При цьому заявник не надав доказів звернення до роботодавця із заявою про застосування податкової соціальної пільги, відмови в її наданні або вимоги роботодавця подати саме рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини. Відсутність таких доказів має значення не як самостійна підстава для відмови в заяві, а свідчить про те, що заявник не обґрунтував, які конкретні юридичні наслідки безпосередньо виникнуть унаслідок установлення заявленого факту та чому реалізація відповідного права неможлива без судового рішення.

Таким чином, установлені у справі обставини проживання дитини разом із заявником та здійснення ним її повсякденного виховання не є достатніми для встановлення в порядку окремого провадження факту самостійного виховання дитини, оскільки заявлена вимога стосується прав та обов`язків іншого з батьків, інтересів дитини та пов`язана з вирішенням спору про право.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення заяви в межах цього провадження, однак помилково пов`язав такий висновок переважно з непозбавленням матері батьківських прав та недоведеністю заявленого факту по суті. Належною підставою для відмови у задоволенні заяви є неможливість установлення заявленої обставини як безспірного юридичного факту в порядку окремого провадження, а також недоведеність її безпосереднього юридичного значення для реалізації заявником права на податкову соціальну пільгу.

Відповідно до частини четвертої статті 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а в іншій частині - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376,381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року змінити, виклавши мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Т. О. Невідома

Судді В. А. Нежура

С. М. Верланов