Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №345/7089/25 — Івано-Франківський апеляційний суд

Справа № 345/7089/25

Провадження № 22-ц/4808/1108/26

22-ц/4808/1004/26

22-ц/4808/1018/26

Головуючий у 1 інстанції Мигович О. М.

Суддя-доповідач Бойчук

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2026 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Бойчука І.В.,

суддів: Пнівчук О.В., Томин О.О.,

секретаря Панасюк В.О.,

з участю ОСОБА_1 та представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та представника Михайліва Віталія Ярославовича на рішення Калуського міськрайонного суду від 24 березня 2026 року та додаткове рішення Калуського міськрайонного суду від 02 квітня 2026 року та апеляційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Калуського міськрайонного суду від 03 квітня 2026 року під головуванням судді Миговича О.М. у м. Калуш,

в с т а н о в и в:

В грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги обґрунтувала тим, що в межах кримінального провадження від 12 березня 2023 року була проведена почеркознавча експертиза та висновком експерта від 27 серпня 2024 року встановлено, що підпис в графі «Підпис заповідача» у заповіті від 05 травня 2006 року посвідченому головою Мостищенської сільської ради Пукіш Галиною Василівною, від імені ОСОБА_4 виконаний не громадянином ОСОБА_4 , а іншою особою.

ОСОБА_2 зазначила, що 05 грудня 2022 року від ОСОБА_3 стало відомо, що у 2006 році головою Мостищенської сільської ради Пукіш Г.В. нібито від імені її батька було посвідчено заповіт на неприватизовану земельну ділянку розміром 0,20 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 в користь ОСОБА_1 , а на все решта належних йому прав, а також майно, що належатиме йому, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося її батько заповів ОСОБА_3 .

ОСОБА_2 вважає, що оскільки її матір ОСОБА_5 проживала весь час з чоловіком (заповідачем) та беручи до уваги, що це будинок маминих батьків, то рухоме та нерухоме майно, перейшло у спадщину її матері автоматично без спадкоємців по заповіту, які пропустили строки для прийняття спадщини по заповіту та до нотаріуса не звертались. На момент звернення відповідачами у 2010 році до нотаріуса по заповіту позивачка вже мала інвалідність, яка наступила набагато раніше, після перенесеного нею інсульту у 2006 році. Тому відповідачі не могли обійти її як спадкоємицю по закону першої черги.

Завдяки досудовому розслідуванні позивачці стало відомо про факт підробки заповіту від 05.05.2006 враховуючи, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Просила визнати такий заповіт недійсним.

Рішенням Калуського міськрайонного суду від 24 березня 2026 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 .

Додатковим рішенням Калуського міськрайонного суду від 02 квітня 2026 року задоволено частково заяву адвоката Шевченка Кирила Тарасовича про ухвалення додаткового рішення.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн.

В іншій частині заяви про стягнення витрат на правову допомогу відмовлено.

Додатковим рішенням Калуського міськрайонного суду від 03 квітня 2026 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення.

В апеляційних скаргах ОСОБА_2 посилається на незаконність та необґрунтованість рішень суду першої інстанції.

Щодо рішення суду першої інстанції від 24.03.2026 апелянтка зазначає, що суд нічим не мотивував своє рішення, не обґрунтував свій висновок, не дослідив докази, не відповів на аргументи.

Зазначає, жоден з відомих їй спадкоємців не прийняв спадщину, а ОСОБА_1 , пропустив строки для прийняття спадщини та строк звернення до суду.

Так як ОСОБА_1 був відсутній в судовому засіданні без поважних, не довів в судовому процесі, що вона могла знати про його незаконні дії з заповітом та рештою документів, не довів що він є належним спадкоємцем, а також не заперечив щодо підробки заповіту та підроблення підпису у ньому.

Відсутність підпису заповідача, робить заповіт недійсним. Підроблений підпис в заповіті може бути результатом імітації почерку або маніпуляції з існуючим документом.

У разі складання заповіту без дотримання законодавчо визначених вимог такий заповіт не повинен виконуватись і наступає спадкування за законом.

В ході судового розгляду суд першої інстанції встановлено, що оспорюваний заповіт заповідачем ОСОБА_4 не підписувався, та встановлено, що на підставі почеркознавчої експертизи від 27 серпня 2024 року заповіт посвідчений з порушенням закону, а отже у ньому відсутнє волевиявлення заповідача, а тому такий заповіт визнається судом недійсним.

Позивачем доведено факт відсутності з боку спадкодавця волевиявлення на вчинення заповіту. Апелянтка вважає, що є підстави для задоволення позовних вимог, в частині визнання заповіту недійсним так і скасування його реєстрації у спадковому реєстрі та дублікату цього заповіту від 2021 року.

Не заслуговує на увагу доводи представника відповідача на ту обставину, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з розглядуваним позовом. Оскільки про порушення свого права позивачка дізналася лише 25 грудня 2022 року, аз березня 2023 року по грудень 2025 року йшло досудове розслідування кримінального провадження за фактами підроблення як оспорюваного заповіту так і інших підроблених документів для прийняття спадщини.

Апелянтка вважає, що своїми діями ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заволоділи чужим майном шляхом обману. З врахуванням наведених обставин позивач просить визнати оспорюваний заповіт недійсним.

Також позивачкою доведено факт відсутності з боку спадкодавця волевиявлення на вчинення оспорюваного заповіту, який є недійсним відповідно до обраного позивачем способу захисту порушеного права.

Судом встановлено, що у відповідачів за підробленим заповітом не виникло права на спадкування.

У судовому засіданні встановлено, що оспорюваний заповіт містить підроблений підпис заповідача ОСОБА_4 що є підставою для визнання його недійсним. Відповідно, є підстави для скасування у спадковому реєстрі недійсного заповіту.

Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції від 02 квітня 2026 року у скарзі вказала, що зазначені витрати адвокатом мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Враховуючи порушення умов договору, її фінансове становище, інвалідність та неспроможність утримувати себе належним чином вважає, що підстав для вимагання сплати з неї гонорару на користь відповідача немає.

Апелянтка зазначає, що адвокатом порушено принципи розумності та обґрунтованості судових витрат. Витрати заявлені ним є неспівмірними, вимоги суперечать принципам добросовісності та не мають документального та законного обґрунтування.

Тому апелянтка не вбачає підстав для відшкодування витрат ОСОБА_1 за недобросовісну, безпідставну правову допомогу адвоката Шевченка К.Т.

Просить скасувати додаткове рішення суду першої інстанції від 02 квітня 2026 року та ухвали нове рішення яким відмовити в задоволенні заяви про стягнення з неї судових витрат.

Щодо додаткового рішення суду першої інстанції від 03 квітня 2026 року апелянтка зазначає, що під час розгляду справи нею було понесено судові витрати, які вона не передбачала понести. Нею понесені фінансові витрати на виготовлення ксерокопій документів для відповідачів, друк документів, скарг, клопотань, відправлення листів та документів відповідачам.

Також їй не зрозуміло які саме витрати поніс суд, якщо ніяких документів відповідачам суд не направляв і за весь час їй була відправлена поштою тільки одна ухвала суду.

Нею також затрачені витрати на найм квартир. Її адвокат також витрачав кошти на доїзд з м. Івано-Франківська до м. Калуш і зворотньо та здійснювалися витрати на проживання та оплату комунальних послуг.

Просить скасувати додаткове рішення від 03 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким стягнути в рівних частинах з відповідачів судовий збір у розмірі 6 056 грн. Стягнути на її користь витрати на непередбачені судові витрати на копії документів для відповідачів, подання доказів до суду на її вимушене проживання в чужому житлі а не в її батьківській хаті в розмірі 788 грн в рівних частинах. Загальна сума непередбачених судових витрат складає 12 414,0 грн, зокрема: доїзд адвоката 570 грн, її проживання 5 000 грн, судовий збір 6 056 грн; витрати на забезпечення доказів, які не були витребувані та перевірені судом 788 грн.

Представник ОСОБА_1 подав апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції від 24 березня 2026 року та додаткова рішення від 02 квітня 2026 року.

В апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції від 24 березня 2026 року зазначає, що рішення має правильний висновок про відмову у задоволенні позову, однак мотиви з яких суд прийшов до такого висновку вказані із порушенням норм матеріального права, тому воно підлягає зміні в цій частині.

ОСОБА_1 був поданий відзив на позовну заяву у якому зазначені беззаперечні підстави для відмови у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості. У відзиві вказувалося, що у випадку якщо суд буде вважати позов обґрунтованим то необхідним буде застосувати строки позовної давності щодо заявлених позовних вимог, оскільки з моменту складання оскаржуваного заповіту пройшло близько 20 років.

Суду першої інстанції для правильного вирішення справи мав перевірити позов на предмет його обґрунтованості і у випадку визнання позовних вимог обґрунтованими суд мав вирішити питання про можливість застосування строків давності щодо цього спору.

Суд першої інстанції визнав позов необґрунтованим та відмовив у його задоволенні, однак суд зробив суперечливі висновки по справі даючи оцінку обставинам, які не мали взагалі досліджуватися судом.

В оскаржуваному рішенні суд зробив висновок про те, що оскаржуваний заповіт є нікчемним, що в свою чергу зумовлює те, що такий заповіт не може бути визнаний судом недійсним. Саме у зв`язку з цим суд першої інстанції обґрунтував відмову у позові. Відмовляючи в задоволенні позову саме з таких підстав суд допустив грубі помилки.

Суд першої інстанції проігнорував позицію ОСОБА_1 про те, що позивачка не є особою, що може звертатися до суду та ставити питання про недійсність заповіту, оскільки є особою, яка не прийняла спадщину.

ОСОБА_1 мав законне право не спростовувати безпідставні претензії від особи, що не може їх ставити за визначенням.

Представником ОСОБА_1 було вказано суперечливі обставини, які були вказані у самому висновку почеркознавчої експертизи, що однозначно ставили під сумнів висновок в цілому. Для проведення почеркознавчої експертизи необхідно було надати зразки почерку особи, написані приблизно в той же період, що й досліджуваний документ. Це критично важливо, оскільки почерк людини може змінюватися з часом.

Оскільки відповідачі по справі не були учасниками кримінального провадження, в межах якого проводилася вказана почеркознавча експертиза, то вони не мали ні права, ні обов`язку оскаржувати таку експертизу. Більше того, наявність такої експертизи не призвела до жодних наслідків, оскільки кримінальне провадження було закрите.

Позивачка не мала жодних претензій на спадок після смерті батька.

Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що позивачка обрала неправильний спосіб захисту свого права.

Суд першої інстанції виправдав недобросовісні очікування позивачки та в оскаржуваному рішенні встановив обставину нікчемність заповіту, яка в подальшому буде преюдиційною для сторін.

Оскільки обраний позивачкою спосіб захисту не міг призвести до відновлення порушеного права позивачки, то суд першої інстанції міг відмовити у задоволенні позову також і з цієї підстави. Однак суд проігнорував вказані обставини та зробив не тільки суперечливі висновки по справі, а й такі, що безпідставно будуть використані проти відповідачів у майбутніх судових провадженнях.

Факт нікчемності оскаржуваного заповіту суд першої інстанції пов`язав з тим, що такий заповіт не був підписаний заповідачем. Проте, за умови не підписання правочину особою, такий правочин є неукладеним, а не нікчемним.

Відтак, висновок суду про нікчемність заповіту, що покладений в основу підстав для відмову від задоволення позову є помилковим.

Просить рішення суду першої інстанції від 24.03.2026 року змінити, забравши з мотивувальної частини рішення, як підставу для відмову у позові, визнання судом першої інстанції нікчемності заповіту від 05.05.2006 та поклавши в основу мотивувальної частини рішення суду про відмову у позові, по-перше факт відсутності у позивачки права на звернення до суду про визнання заповіту недійсним, оскільки позивачка не є заінтересованою особою, так як нею не прийнято спадщину після смерті свого батька, по-друге у зв`язку з тим, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту.

В апеляційній скарзі на додаткове рішення суду першої інстанції від 02.04.2026 представник ОСОБА_1 зазначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення його заяви вцілому.

Апелянт вказує, що в належний та у встановлений законом спосіб та строк суду було надано документальне підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, які вже сплатив та повинен був сплатити відповідач.

Однією з особливостей відшкодування витрат на професійну правову допомогу є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Суд першої інстанції без будь-яких обґрунтувань зменшив заявлену до стягнення суму з 20 000 грн до 3 000 грн. Такі висновки суду є необґрунтованими.

Просить змінити додаткове рішення суду першої інстанції від 02.04.2026 в частині розміру стягнутих судових витрат на професійну правничу допомогу та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в розмірі 20 000 гривень.

ОСОБА_2 подала відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зазначає, що в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції від 24.03.2026 відповідач та його представник вводиться суд в оману та описує сфальсифіковані свідчення, які представник відповідача намагається видати за дійсність без жодних доказів.

Не заслуговує на увагу покликання представника відповідача на ту обставину, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду.

Об`єктивно про порушення свого права позивачка дізналась лише 25 грудня 2022 року з березня 2023 року по грудень 2025 року йшло досудове розслідування вказаного вище кримінального провадження, порушеного за фактами підроблення як оспорюваного заповіту, так і інших підроблених документів для прийняття спадщини.

А тому позовні вимоги слід задовольнити без врахуванням аргументів представника відповідача.

Зазначає, що немає жодних підстав брати до уваги безпідставні доводи представника відповідача в апеляційній скарзі, так як ОСОБА_1 немає ніякого відношення до спадкового майна.

Просить залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Представник ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та представники відповідачів свої апеляційні скарги підтримали з мотивів, наведених у ній.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в засідання апеляційного суду не з`явилися, хоча були належним чином повідомлені про день, час і місце слухання справи.

З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України апеляційний суд ухвалив про розгляд справи за їхньої відсутності.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 та представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення, ураховуючи таке.

Встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_4 що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданим на підставі актового запису №9 виконкомом Мостищенської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області (а.с.52).

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_5 що підтверджується копією свідоцтва про смерть, виданим на підставі актового запису №10 виконкомом Мостищенської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області (а.с.53).

Згідно довідки №79, яка видана виконкомом Мостищенської сільської ради Калуського району Івано-Франківської області, відповідно до запису в погосподарській книзі виконкому Мостищенської сільської ради №4, за гр. ОСОБА_4 , котрий помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , та постійно проживав і був зареєстрований до дня смерті в АДРЕСА_2 значиться: незакінчений будівництвом житловий будинок, що знаходиться в АДРЕСА_1 і розташований на не приватизованій земельній ділянці розміром 0,20га, що знаходяться на території Мостищенської сільської ради. В даному будинку зареєстрованих осіб не має. Відсутня заборгованість по податках та платежах за поточний рік (2010). Відсутність арешту, заборони на спадковому незакінченому будівництвом будинку перевірено. Заповіт від імені ОСОБА_4 у виконкомі Мостищенської сільської ради посвідчувався 05.05.2006р. за реєстром №10, який не змінювався і не відмінявся (а.с.16).

Відповідно до копії заповіту від 05 травня 2006 року, посвідченого головою Мостищенської сільської ради Пукіш Г.В., заповідач ОСОБА_4 на випадок своєї смерті зробив розпорядження на неприватизовану земельну ділянку розміром 0,20 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 в користь ОСОБА_1 , а на все решта належних йому прав, а також майно, що належатиме йому, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося заповів ОСОБА_3 (а.с.17).

ОСОБА_1 09.09.2010 звернувся із заявою до нотаріуса про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 (а.с.18).

Листом №352/02-31 від 10.06.2010 державного нотаріуса Калуської районної нотаріальної контори Локатир М.В. відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 (а.с.19).

Відповідно до Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі № 65360474 від 29.06.2021 значиться зареєстрований заповіт ОСОБА_4 (а.с.20).

В матеріалах справи наявна копія дублікату заповіту ОСОБА_4 , що має силу оригіналу, який на випадок своєї смерті зробив розпорядження на неприватизовану земельну ділянку розміром 0,20 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, яка знаходиться в АДРЕСА_1 в користь ОСОБА_1 , а на все решта належних йому прав, а також майно, що належатиме йому, де б воно не знаходилося і з чого б не складалося, заповів ОСОБА_3 (а.с.21-22).

Відповідно до Реєстру для реєстрації нотаріальних дій Мостищенської сільської ради на січень 2006р. наявний запис №27 про посвідчення заповіту ОСОБА_4 в користь спадкоємців ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с.23-25).

Згідно довідки старости с. Мостище №40/02-24 від 03.04.2023 відповідно до запису в погосподарській книги №3 (2006-2010 роки), особовий рахунок № НОМЕР_1 , на день смерті гр. ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в будинку по АДРЕСА_2 була зареєстрована та проживала його дружина ОСОБА_6 , 1936 р.н. (а.с.26).

На підставі копії висновку судово-почеркознавчої експертизи Івано-Франківського Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 27.08.2024 року № СЕ-19/109-24/11517-ПЧ встановлено, що підпис в графі «Підпис заповідача» у заповіті від 05 травня 2006 року, посвідченому головою Мостищенської сільської ради Пукіш Галиною Василівною, від імені ОСОБА_4 виконаний не гр. ОСОБА_4 а іншою особою (а.с.116-124).

Відповідно до змісту статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно з частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Необхідно враховувати, що як заінтересовані особи, повноважні пред`являти позовні вимоги про визнання заповіту недійсним відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, можуть розглядатися виключно особи, суб`єктивні спадкові права яких, що виникають відповідно до норм книги шостої ЦК України (спадкоємців за законом, спадкоємців за іншим заповітом, відказоодержувачів), порушені у зв`язку із вчиненням (складанням) недійсного (за їх твердженням) заповіту.

За правилами статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт відповідно статті 1234 ЦК України має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до вимог частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частинами першою-п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Заповіт є правочином, а тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК немає відповідного правила.

Загальні вимоги до форми заповіту встановлено статтею 1247 ЦК України, якою визначено, що заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення та має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1257 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсності іншої його частини.

У разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Отже, заповіт, як односторонній правочин, підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти:

1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі;

2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту);

3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Відповідно до змісту наведених норм дійсним, тобто таким, що відповідає вимогам закону, є заповіт, який посвідчений уповноваженою особою, яка мала на це право в силу закону, відсутні порушення його форми та посвідчення, волевиявлення заповідача було вільним і відповідало його волі.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Разом із цим суд може застосувати не встановлений законом спосіб захисту лише за наявності двох умов одночасно: по-перше, якщо дійде висновку, що жодний установлений законом спосіб захисту не є ефективним саме у спірних правовідносинах, а по-друге, якщо дійде висновку, що задоволення викладеної в позові вимоги позивача призведе до ефективного захисту його прав чи інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.

Відмовляючи ОСОБА_2 у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що у цій справі позивачка звернулась із вимогою про визнання недійсним заповіту, посилаючись на те, що спадкодавець не підписував оспорюваний заповіт, його умови не погоджував, його волевиявлення не було вільним.

Суд першої інстанції зазначив, що з встановлених обставин справи вбачається непідписання заповіту заповідачем, що свідчить що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, і відповідно до ч. 1 ст.1257 ЦК України це має наслідок його нікчемності.

Тому заявляти позовну вимогу про визнання оспорюваного заповіту недійсним в цьому випадку є помилковим, оскільки нікчемний правочин не може бути визнаний недійсним.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів апеляційного суду.

Необґрунтованими є доводи апелянтки що рішення суду першої інстанції від 24.03.2026 суд нічим не мотивував, не обґрунтував свій висновок, не дослідив докази, не відповів на аргументи.

Суд першої інстанції у своєму рішенні від 24.03.2026 вказав, що позивачка у цій справі звернулася із вимогою про визнання недійсним заповіту, посилаючись на те, що спадкодавець не підписував оспорюваний заповіт, його умови не погоджував, його волевиявлення не було вільним.

Суд зазначив, що у ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що, якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 12 березня 2020 року у справі № 716/1051/17 (провадження № 61-40992св18), від 01 листопада 2023 року у справі № 730/624/20 (провадження № 61-5984св23).

У частини першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений, зокрема з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

У постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 204/8017/17 (провадження № 61-29цс23) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку недійсності чи нікчемності правочину насамперед йдеться про юридичну кваліфікацію об`єктивно наявного та вираженого у певний спосіб волевиявлення суб`єкта права щодо виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Підпис на правочині, для якого визначено обов`язкову письмову форму, виконує функцію підтвердження волевиявлення сторони, зафіксованого у тексті цього правочину. При цьому підпис є обов`язковим атрибутом письмової форми правочину.

Відсутність підпису заповідача в заповіті свідчить про порушення вимог щодо форми заповіту.

Наявність у матеріалах справи копії висновку судово-почеркознавчої експертизи Івано-Франківського Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 27.08.2024 року № СЕ-19/109-24/11517-ПЧ свідчить, що підпис в графі «Підпис заповідача» у заповіті від 05 травня 2006 року, посвідченому головою Мостищенської сільської ради Пукіш Галиною Василівною, від імені ОСОБА_4 виконаний не гр. ОСОБА_4 а іншою особою.

Оскільки у частині першій статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним, тому оспорюваний у цій справі заповіт від 05.05.2006 року є нікчемним в силу вимог закону.

З урахуванням наведеного, непідписання заповіту заповідачем свідчить, що заповіт складено з порушенням вимог щодо його форми, і відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України це має наслідком його нікчемність.

Таким чином, ставити позовну вимогу про визнання оспорюваного заповіту недійсним є помилковим, оскільки нікчемний правочин не може бути визнаний недійсним.

У зв`язку з цим спростовуються доводи апелянтки про те, що в цьому випадку є підстави для визнання заповіту недійсним.

Щодо доводів апелянта про незаконність стягнення з неї судових витрат додатковим рішення суду першої інстанції від 02 квітня 2026 року слід зазначити наступне.

Частиною першою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до пункту 2 частини 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі відмови в позові - на позивача.

Як вбачається з матеріалів цієї справи, відповідач просив стягнути з позивача витрати пов`язані з наданням професійної правничої допомоги.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

У цій справі підставою для звернення із заявою про винесення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат на професійну правничу допомогу є приписи статей 133,141 ЦПК України, і вимога представника відповідача обумовлена саме необхідністю вирішити питання про розподіл сплачених йому судових витрат (визначених як професійна правнича допомога), що відповідно до вказаних норм процесуального права підлягають розподілу між сторонами.

З метою отримання правничої допомоги щодо ведення зазначеної справи, між відповідачем ОСОБА_1 та адвокатом Шевченком К.Т. був укладений договір про надання правничої допомоги від 05.01.2026. Додатком до Договору про надання правничих послуг обумовлена вартість послуг у розмірі 20 000 грн. ОСОБА_1 оплатив за послуги адвоката 10 000 грн, що підтверджується доданими до клопотання актом приймання-передачі послуг від 25.03.2026 та платіжними інструкціями.

Таким чином, матеріали цієї справи містять докази понесення ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу адвоката в розмірі 10 000 грн.

Оскільки, в задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю, понесені ОСОБА_1 витрати пов`язані з наданням правничої допомоги стягуються частково з позивача у цій справі.

Одними із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України.

Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.

Суд врахував, що відсутність клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката зі сторони позивача не може бути перешкодою для неврахування інтересів самого позивача при вирішенні питання про стягнення таких витрат, враховуючи скрутне матеріальне становище позивачки та стан її здоров`я.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру витрат на правову допомогу та стягнення їх з позивачки на користь відповідача в розмірі 3000 грн.

Щодо доводів апелянтки про незаконність додаткового рішення суду першої інстанції від 03 квітня 2026 року слід зазначити наступне.

У цій справі в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено. В оскаржуваному рішенні суд вказав, що понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору відповідно до ст.141 ЦПК України не підлягають стягненню.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до п. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, у разі відмови в позові інші судові витрати, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу, покладаються на позивача.

Враховуючи те, що у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 було відмовлено, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви позивачки про стягнення з відповідачів на її корись судових витрат.

Доводи представника ОСОБА_1 що мотиви, до яких суд прийшов висновку про відмову в задоволенні позову зазначені із порушенням норм матеріального права, є необґрунтованими і суд першої інстанції навів належне обґрунтування, яке послужило для висновку про відмову у задоволенні позову з наведених у рішенні мотивів.

Щодо доводів представника ОСОБА_1 про помилковість висновку суду в додатковому рішенні суду від 02.04.2026 про відсутність підстав для задоволення його заяви про стягнення судових витрат в цілому слід зазначити, що одним із основоположних принципів цивільного судочинства є справедливість, добросовісність та розумність, що передбачено у п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України.

Суд першої інстанції зазначив, що відсутність клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу адвоката зі сторони позивача не може бути перешкодою для неврахування інтересів самого позивача при вирішенні питання про стягнення таких витрат, враховуючи скрутне матеріальне становище позивачки та стан її здоров`я. Суд дійшов обґрунтованого висновку про зменшення розміру витрат на правову допомогу.

Інші доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновки суду першої інстанції, та не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Згідно ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла переконання, що оскаржувані у цій справі рішення судом першої інстанції постановлені з додержанням вимог матеріального і процесуального права, тому їх слід залишити в силі. Доводи апеляційних скарг не спростовують їх законності і обґрунтованості. Підстав для скасування рішення суду та постановлених у справі додаткових рішень з наведених у скаргах мотивів не встановлено.

Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.

Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи наведене, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покладаються на апелянта.

Керуючись ст. 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційні скарги ОСОБА_2 та представника Михайліва Віталія Ярославовича залишити без задоволення.

Рішення Калуського міськрайонного суду від 24 березня 2026 року, додаткове рішення Калуського міськрайонного суду від 02 квітня 2026 року та додаткове рішення Калуського міськрайонного суду від 03 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанову складено 04 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач: І.В. Бойчук

Судді: О.В. Пнівчук О.О. Томин