Вирок від 03 серпня 2026 р. у справі №273/2201/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №273/2201/25 Головуючий у 1-й інст. ОСОБА_1

Номер провадження №11-кп/4805/590/26

Категорія ч.2 ст.286 КК України Доповідач ОСОБА_2

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року м. Житомир

Житомирський апеляційний суд колегією суддів в складі:

головуючого - судді ОСОБА_2 ,

суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4

із секретарем судового засідання - ОСОБА_5 ,

з участю прокурора - ОСОБА_6 ,

обвинуваченої - ОСОБА_7 ,

захисника – адвоката ОСОБА_8 ,

потерпілої - ОСОБА_9 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Житомир кримінальне провадження № 12025060550000067 від 18.09.2025 року за апеляційною скаргою потерпілої ОСОБА_9 на вирок Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 28 квітня 2026 року щодо обвинуваченої ОСОБА_7 за ч.2 ст.286 КК України, -

в с т а н о в и в:

Цим вироком ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженку с. Лопухів, Тячівського району Закарпатської області, зареєстровану та проживаючу за адресою АДРЕСА_1 , раніше не судиму, визнано винною у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі строком на 3 (три) роки без позбавленням права керування транспортними засобами.

На підставі ст.75 КК України звільнено ОСОБА_7 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 1 (один) рік.

Покладено на ОСОБА_7 наступні обов`язки: 1) періодично з`являтися для реєстрації до командира військової частини; 2) повідомляти командира військової частини про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Цивільний позов ОСОБА_9 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 моральну шкоду спричинену внаслідок дорожньо – транспортної пригоди в розмірі 50 000 (п`ятдесят тисяч) гривень 00 копійок.

В решті позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_7 на користь держави витрати на залучення експертів у зв`язку з проведенням судових експертиз в загальному розмірі 19853 (дев`ятнадцять тисяч вісімсот п`ятдесят три) грн. 60 коп.

Скасовано арешт накладений, згідно ухвали слідчого судді від 24.09.2025 року, на:

- автомобіль марки «Ford» моделі «FOCUS» реєстраційний номер НОМЕР_1 , який на праві власності належить ОСОБА_10 ;

- електровелосипед марки «Lux», який належить ОСОБА_11 .

Питання про речові докази вирішено відповідно до вимог ст.100 КПК України.

За детально викладених у вироку обставин, суд визнав доведеним, що наказом військового комісара ІНФОРМАЦІЯ_2 (по особовому складу) від 04.08.2021 №20-РС старшого солдата ОСОБА_7 призначено на посаду оператора відділення рекрутингу та комплектування ІНФОРМАЦІЯ_3 та згідно наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_4 від 05.08.2021 № 27 остання вважається такою, що справи та посаду прийняла і приступила до виконання службових обов`язків за посадою.

Відповідно до вимог ст.ст.11, 49, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України та ст.ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, старший солдат ОСОБА_7 під час проходження військової служби повинна свято та непорушно додержуватись Конституції України і законів України, Військової присяги, бути зразком високої культури, скромності й витримки, поважати честь і гідність кожної людини, додержуватись правил військової ввічливості та поведінки, не допускати порушень громадського порядку та негідних вчинків.

Водночас, військовослужбовець ОСОБА_7 у порушення вимог вказаних нормативно-правових актів, а також Правил дорожнього руху, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України № 1306 від 10.10.2001 (далі - ПДР України), вчинила кримінальне правопорушення проти безпеки руху при наступних обставинах.

Так, 17.09.2025, близько 13 год 46 хв, військовослужбовець ОСОБА_7 , керуючи технічно справним автомобілем марки «Ford FOCUS», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , рухаючись по вул. Звягельській в м.Баранівка Звягельського району Житомирської області в напрямку виїзду з міста, під`їхавши праворуч до тротуару, поблизу будинку № 4-А, здійснила зупинку керованого нею транспортного засобу.

Далі, ОСОБА_7 перебуваючи на водійському сидінні за кермом автомобіля марки «Ford FOCUS», реєстраційний номерний знак НОМЕР_1 , у вказаний день, час та місці, а саме по вул. Звягельській, 4 А в м. Баранівка, у порушення вимог пунктів 2.3.б), 15.13 ПДР України, проявила безпечність та неуважність до дорожньої обстановки та її зміни, не переконавшись в безпечності своїх дій, маючи намір вийти з автомобіля відчинила передні ліві водійські двері автомобіля, тим самим здійснила перешкоду в русі велосипедиста ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який на електровелосипеді марки «Lux» рухався по проїжджій частині дороги в напрямку виїзду з міста повз припаркованого на дорозі ОСОБА_7 автомобіля марки «Ford FOCUS», внаслідок чого відбулося зіткнення між правою боковою частиною велосипеда марки «Lux» з торцевою та внутрішньою частиною передніх лівих (водійських) дверей автомобіля марки «Ford FOCUS», реєстраційний номер НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_7 .

Унаслідок вказаної дорожньо-транспортної пригоди велосипедист ОСОБА_11 , отримав тілесні ушкодження у вигляді відкритої черепно-мозкової травми із переломом правої тім`яної кістки з переходом на основу черепа справа та зліва, крововиливами під тверду мозкову оболонку обох півкуль головного мозку, крововиливами під м`яку мозкову оболонку в ділянці лівої лобної, вискової та тім`яної долей, правої лобної, вискової та тім`яної долей, в речовину правої вискової долі та стовбурової частини головного мозку, крововиливами в м`які тканини правої тім`яної ділянки, яка супроводжувалася набряком та здавленням головного мозку, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень, за ознакою небезпеки для життя, від яких ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_11 помер.

Як встановив суд першої інстанції, порушення водієм ОСОБА_7 вимог пунктів 2.3.б), 15.13 ПДР України знаходиться у причинному зв`язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками, що виразились в отриманні ОСОБА_11 тяжких тілесних ушкоджень, які у подальшому спричинило смерть останнього.

Суд першої інстанції кваліфікував дії ОСОБА_7 за ч.2 ст.286 КК України, як порушення Правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого.

В апеляційній скарзі потерпіла ОСОБА_9 не оспорюючи фактичних обставин справи та доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.286 КК України, просить вирок Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 28.04.2026 року скасувати та постановити новий вирок, яким визнати ОСОБА_7 винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.286 КК України та призначити їй покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 5 років. Цивільний позов задовольнити у повному обсязі.

Вважає, що вирок є незаконним та необґрунтованим, висновки суду не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та має місце невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Посилається на те, що призначене судом покарання є занадто м`яким та несправедливим. Висловлюючи свою позицію щодо міри покарання в судовому засіданні покладалась на розсуд суду, з урахуванням позиції прокурора, яке відповідало б закону та було б справедливим.

Зазначає, що місцевий суд призначив ОСОБА_7 покарання за ч.2 ст.286 КК України без позбавлення права керувати транспортними засобами, що є занадто м`яким та несправедливим за обставин цього кримінального провадження. При цьому, суд не обґрунтував вказане рішення жодними аргументами, просто вказав, що вважає таке покарання необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченої та попередження скоєння нею кримінальних правопорушень у майбутньому. Також потерпіла звертає увагу, що за змістом вироку фактично нагляд за нею як особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, буде здійснено за місцем її роботи, оскільки обвинувачена є працівником РТЦК та СП, що також є несправедливим.

Крім того, вказує, що суд першої інстанції безпідставно визнав в якості обставин, що пом`якшують покарання обвинуваченої - щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Зокрема із посиланням на сталу практику Верховного Суду зазначає, що визнання ОСОБА_7 в суді своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення не свідчить про її щире каяття, оскільки цей факт не знайшов свого відображення у матеріалах кримінального провадження.

Відсутність у обвинуваченої такої ознаки як активне сприяння розкриттю злочину потерпіла пов`язує з тим, що обставини вчинення ДТП, в результаті якої загинув її батько, були встановлені у ході проведення заходів щодо розкриття кримінального правопорушення працівниками поліції, а не внаслідок надання ОСОБА_7 інформації про його вчинення. Доводить, що спочатку обвинувачена надавала органу досудового розслідування недостовірну інформацію і лише після вилучення відеозаписів із камер спостереження погодилась із встановленими обставинами.

Потерпіла звертає увагу, що протягом усього часу, з моменту вчинення дорожньо – транспортної пригоди, смерті її батька ОСОБА_11 , ОСОБА_7 жодним чином не компенсувала витрати на поховання, та на відновлення після втрати рідної людини.

Також потерпіла зазначає, що суд першої інстанції необґрунтовано задовольнив її цивільний позов частково, стягнувши з ОСОБА_7 на її користь лише 50 тис. грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди. Переконує, що моральна шкода, яка їй була завдана, становить 400 000 грн., оскільки заподіяна їй втрата у зв`язку із смертю батька є незворотною. Спричинені потерпілій страждання мають продовжений та інтенсивний характер, адже потерпіла поміж іншого є інвалідом 3 групи, хворіє на онкологічне захворювання, переживає за своє майбутнє та майбутнє сестри, яка проживала із батьком і є інвалідом з дитинства, а після смерті батька усі турботи за сестрою лягли на плечі потерпілої.

Доводить, що і понесені потерпілою витрати на поховання теж підлягають стягненню із обвинуваченої.

В запереченнях на апеляційну скаргу захисник обвинуваченої – адвокат ОСОБА_12 просить апеляційну скаргу потерпілої відхилити, а вирок суду першої інстанції, залишити без змін.

Вважає доводи апеляційної скарги необґрунтованими та безпідставними.

Наполягає на наявності врахованих судом першої інстанції обставин, що пом`якшують покарання, оскільки ОСОБА_7 не намагалась покинути місце події, здійснювала спроби надання першої медичної допомоги, а також попросила свою пасажирку викликати швидку медичну допомогу та поліцію. Звертає увагу, що обвинувачена пройшла всі необхідні обстеження, надала пояснення з приводу обставин події, усіляко сприяла встановленню обставин події, взяла участь в слідчому експерименті, який проведено за її наполяганням.

Також зазначає, що ОСОБА_7 щиро розкаялась, визнала себе винною у вчиненні кримінального правопорушення, неодноразово вибачалась перед доньками загиблого ОСОБА_11 , з першого дня його перебування в лікарні навідувалась до нього, зустрічалась з його доньками та братом і неодноразово пропонувала матеріальну допомогу, яка не була прийнята.

Звертає увагу на значно завищений потерпілою розмір заявленої до стягнення моральної шкоди.

Відповідно до журналу судового засідання № 5836805 (Т.1 а.п.90) та листа суду першої інстанції (Т.1 а.п.96) ТДВ СК «ГАРДІОН» ухвалою судового засідання від 03.02.2026 було залучено до участі у справі в якості третьої особи на стороні відповідача.

Представник вказаної третьої особи (ТДВ «СК ГАРДІОН») в судове засідання не прибув, заяв та клопотань про відкладення апеляційного розгляду до суду не надходило, про дату та час апеляційного розгляду третя особа повідомлена вчасно та належним чиним, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № R067204982926 (№повідомлення про вручення – R068114646400).

Учасники провадження, які прибули в судове засідання, не заперечили проти розгляду цього провадження за відсутності представника страхової компанія.

За таких обставин апеляційним судом ухвалено провести апеляційний розгляд даного провадження за відсутності представника ТДВ СК «ГАРДІОН».

Заслухавши доповідь судді, пояснення потерпілої, яка підтримала подану апеляційну скаргу із заявленими вимогами, однак в наданих апеляційному суду усних поясненнях не наполягала на призначенні обвинуваченому основного покарання, яке слід відбувати реально, попри те, що таку вимогу заявлено нею у апеляційній скарзі; обвинувачену та її захисника, які заперечили проти задоволення апеляційної скарги з підстав, викладених у письмових запереченнях захисника на апеляційну скаргу, які додатково були усно оголошені під час апеляційного розгляду захисником та просили вирок суду першої інстанції залишити без змін; прокурора, який вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання вважав законним та обгрунтованим, щодо задоволення апеляційної скарги потерпілої в частині вирішення цивільного позову, поклався на розсуд суду; перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи апеляційної скарги; дослідивши додатково надані потерпілою копії медичних документів на підтвердження заявлених нею обставин про погіршення у потерпілої стану здоров`я після загибелі її батька, проходження нею стаціонарного лікування та понесення у зв`язку з цим витрат, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга потерпілої підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Статтею 370 КПК України регламентовано, що судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. У ньому мають бути наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Тобто рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.

Відповідно до вимог ст.404 КПК, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Висновки суду першої інстанції, за встановлених у вироку обставин, про доведеність винуватості ОСОБА_7 у порушенні нею правил безпеки дорожнього руху як особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило смерть потерпілого ОСОБА_11 , внаслідок чого ОСОБА_7 вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч.2 ст.286 КК України, відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та підтверджуються наявними у ньому доказами, які досліджені судом, при цьому ніким із учасників судового провадження не оспорюються, а тому колегія суддів, не встановивши істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції дійти правильних висновків у цій частині, не переглядає їх відповідно до ч.1 ст.404 КПК України, не досліджує та не оцінює їх.

Стосовно доводів апеляційної скарги про відсутність обставин, які пом`якшують покарання обвинуваченого та несправедливість призначеного ОСОБА_7 покарання через його м`якість, то апеляційний суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.2 ст.65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Згідно з ч.2 ст.52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Згідно зі ст.414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі №756/4830/17-к зроблено висновок, що термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Відповідно до змісту ч.1 ст.65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Згідно зі статтями 50, 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів. Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують і обтяжують.

Колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги потерпілого про те, що самий по собі факт визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення не може безумовно свідчити про щире каяття з приводу вчиненого як обставину, що пом`якшує покарання.

Дійсно, згідно висновків Великої Палати Верховного суду, які містяться у постанові від 27 листопада 2019 року (кримінальне провадження 629/847/15-к) щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.

Каяття передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, відверту негативну оцінку своєї злочинної поведінки, визнання тих обставин, які ставляться в провину, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Тож саме по собі визнання своєї провини ще не означає, що особа стала на шлях виправлення і що її зізнання свідчить про рішучість стати на шлях виправлення, самоосуд свого вчинку. З огляду на викладене вище, щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом`якшення кримінальної відповідальності.

Разом з тим, апеляційний суд враховує і правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 14.11.2022 у справі № 640/3693/15-к (провадження № 51-5737км19) відповідно до якого, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди та щире каяття є самостійними обставинами, що пом`якшують покарання (пункти 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК). Саме по собі відшкодування обвинуваченим шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, може лише додатково свідчити про розкаяння винної особи, однак не є вирішальним під час установлення наявності чи відсутності щирого каяття, яке в кожному випадку є оцінним та має визначатися за матеріалами справи.

Як зазначив Верховний Суд у вищевказаній постанові, невідшкодування потерпілій шкоди є недостатнім для констатування відсутності щирого каяття.

За сталою судовою практикою суду касаційної інстанції, при призначенні покарання за відповідною частиною ст. 286 КК суди мають враховувати не тільки наслідки, що настали, а й характер та мотиви допущених особою порушень правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту, її ставлення до цих порушень та поведінку після вчинення злочину, вину інших

причетних до нього осіб (пішоходів, водіїв транспортних засобів,

працівників, відповідальних за технічний стан і правильну

експлуатацію останніх, тощо), а також обставини, які пом`якшують і

обтяжують покарання, та особу винного.

За доводами сторони захисту, висловленими в запереченнях на апеляційну скаргу, які підтримані захистом та обвинуваченою під час апеляційного розгляду, обвинувачена після дорожньо-транспортної пригоди не покинула місце події, здійснювала спроби надання першої медичної допомоги, а також попросила свою пасажирку викликати швидку допомогу та поліцію, розповіла про обставини даної події.

Вказані аргументи захисту не заперечувались учасниками провадження під час апеляційного розгляду, лише потерпіла уточнила, що обвинувачена зустрічалась та пропонувала потерпілій допомогу двічі.

Зокрема, потерпіла визнала під час апеляційного розгляду, що обвинувачена навідувалась до потерпілого в лікарню одразу після дорожньо-транспортної пригоди, зустрічалась з нею та її сестрами і пропонувала матеріальну допомогу щодо оплати лікування. Також потерпіла в ході апеляційного розгляді підтвердила, що обвинувачена вдруге приходила до потерпілої та її сестер в будинок після того, як привезли з лікарні померлого батька потерпілої та пропонувала ним матеріальну допомогу, однак така допомога не була прийнята на той час.

В сукупності із визнанням вини у вчиненні кримінального правопорушення, та поведінкою обвинуваченої одразу після ДТП встановленою судом першої інстанції у виді намагання надати першу медичну допомогу, дій стосовно виклику швидкої медичної допомоги та поліції, на переконання колегії суддів, вищезазначені конкретні обставини цієї справи свідчать про такий психічний стан винної особи, коли вона засудила свою поведінку, прагнула усунути заподіяну шкоду, а отже її каяття є щирим.

Тому, апеляційний суд погоджується із наявністю такої обставини, яка пом`якшує покарання обвинуваченої, як щире каяття.

Щодо активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення, то за матеріалами кримінального провадження, обвинувачена окрім визнання своєї вини та надання правдивих показань ініціювала та брала участь у відповідних процесуальних діях, зокрема, слідчому експерименті, обстеженнях на стан сп`яніння, надала відповідні показання, тощо.

За таких встановлених судом першої інстанції обставин, апеляційний суд вважає наявною обставину, що пом`якшує покарання обвинуваченої, у виді активного сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Отже, врахувавши вищевказане, відсутність обставин, які обтяжують покарання, визнання вини обвинуваченою, обставини при яких було вчинено кримінальне правопорушення, дані про особу обвинуваченої ОСОБА_7 , яка за місцем роботи та проживання характеризується позитивно, на обліку у психіатра та нарколога не значиться, раніше не судима, призначене обвинуваченій основне покарання у виді позбавленні волі на мінімальний строк згідно санкції статті кримінального закону, є за таких обставин справедливим та відповідає особі обвинуваченої і тяжкості вчиненому нею злочину, а також буде достатнім для виправлення та перевиховання обвинуваченої та сприятиме запобіганню вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Тому, в цій частині колегія суддів не погоджується із аргументами апеляційної скарги потерпілого, та вважає призначене обвинуваченій основне покарання обґрунтованим та справедливим.

Щодо стосується аргументів потерпілої про неможливість звільнення обвинуваченої від відбування покарання з випробуванням.

Призначаючи покарання обвинуваченій суд першої інстанції прийшов до переконання, що виправлення ОСОБА_7 та попередження вчинення нею нових кримінальних правопорушень можливе в умовах без її ізоляції від суспільства та вбачав підстави для застосування ст.75 КК України, оскільки, як вважав місцевий суд, внаслідок застосування зазначеної статті буде досягнуто мети призначеного покарання.

Апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції щодо можливості застосування положень ст.75 КК України в цьому конкретному кримінальному провадженні з наступних підстав.

Відповідно до змісту ч.1 ст.75 КК України можливість прийняття рішення про звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням напряму пов`язана із врахуванням тяжкості кримінального правопорушення, особи винного та інших обставин справи, з урахуванням яких робиться висновок про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Верховний Суд у постанові від 29 березня 2023 року по справі №127/2655/21 (провадження № 51-118км23) вказав, що рішення суду про застосування інституту звільнення від призначеного покарання, має бути належним чином умотивовано, із перевіркою та аналізом обставин, які суд бере до уваги, що вони є достатніми для висновку про можливість виправлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, без ізоляції від суспільства.

Отже, за своєю суттю, застосування статті 75 КК України до осіб, які вчинили кримінальні правопорушення, можливе лише у тих випадках, коли є підстави вважати, що виправлення винного можливе без реального відбування покарання, висновок про що робиться судом в першу чергу із врахуванням зазначених в ч.1 ст.75 КК України обставин.

Відповідно до змісту обвинувального акта, та що встановлено і судом першої інстанції, обставинами, які відповідно до ст.66 КК України пом`якшують покарання ОСОБА_7 , є щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.

Наведені обставини, з урахуванням тяжкості кримінального правопорушення, особи винного та усіх інших вищезазначених обставин цього конкретного кримінального правопорушення, як вважає колегія суддів, дають підстави вважати, що виправлення обвинуваченого та попередження вчинення нових злочинів як самою ОСОБА_7 так і іншими особами, можливо досягти без ізоляції її від суспільства, але в умовах здійснення контролю за її поведінкою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України з покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК України.

Призначене обвинуваченому покарання із застосуванням ст. 75 КК України відповідатиме загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання. Крім того, таке покарання є достатнім і необхідним для виправлення обвинуваченого та попередження нових злочинів, як самим обвинуваченим, так і іншими особами, відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі винного.

Отже, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про можливість застосування положень ст.75 КК України щодо ОСОБА_7 , судом правильно в цій частині застосовано закон України про кримінальну відповідальність, а саме ст.75 КК України.

Щодо аргументів потерпілої про те, що за змістом вироку нагляд за обвинуваченою як особою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, фактично буде здійснено за місцем її роботи, оскільки обвинувачена є працівником РТЦК та СП, то апеляційний суд зазначає наступне.

Частиною 4 статті 76 КК України передбачено здійснення нагляду за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням органом з питань пробації за місцем проживання, роботи або навчання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців - командирами військових частин.

Механізм здійснення контролю командирами (начальниками) військових частин (органів військового управління, військових навчальних закладів, установ, організацій) за поведінкою військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням встановлює Порядок здійснення командирами (начальниками) військових частин (установ) контролю за поведінкою військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням, затвердженим наказом Міністерства оборони України 17 вересня 2020 року № 337, який зареєстровано в Міністерстві

юстиції України 02 жовтня 2020 р.за № 967/35250 (далі – Порядок контролю).

Відповідно до змісту п.1 розділу ІІ Порядку контролю відповідальним за здійснення організації обліку військовослужбовців, звільнених від відбування покарання з випробуванням є командир (начальник) військової частини (установи).

Отже, з метою реалізації положень ч.4 ст.76 КК України, за затвердженим Міністерством оборони України порядком, здійснення контролю за звільненими від відбування покарання з випробуванням військовослужбовцями реалізовано не лише командирами військових частин, але і начальниками військових установ.

Згідно п.1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України

від 23 лютого 2022 р. № 154 територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються, ліквідуються, реорганізовуються Міноборони.

Тому, за змістом вищезазначених законодавчих актів, термін «військова частина», вжитий у ч.4 ст.76 КК України, охоплює не лише військову частину, але і іншу військову установу, під визначення якої, на переконання колегії суддів, підпадають і територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, як органи військового управління, котрі утворюються Міністерством оборони України.

Обвинувачена під час апеляційного розгляду підтвердила суду, що продовжує на даний час проходити військову службу.

З цих підстав апеляційний суд вважає, що орган, на який суд першої інстанції поклав нагляд за обвинуваченою, звільненою від відбування покарання з випробуванням, з урахуванням того, що ОСОБА_7 є військовослужбовцем, визначено правильно, оскільки орган ТЦК та СП, в якому проходить військову службу обвинувачена, як орган військового управління, є військовою установою в розумінні п.1 розділу ІІ Порядку контролю, а тому нагляд за обвинуваченою, яка звільняється від відбування основного покарання з випробуванням, апеляційним судом також покладається на командира військової частини.

Щодо призначення додаткового покарання.

Питання призначення покарання визначає форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом`якшують або обтяжують покарання, тощо. Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням всіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Санкція ч.2 ст.286 КК України передбачає як основне, так і додатковий вид покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

Одним із елементів верховенства права є принцип пропорційності, який означає, зокрема, і те, що заходи, передбачені в нормативно-правових актах, повинні спрямовуватися на досягнення легітимної мети та мають бути співмірними з нею.

Принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин.

Як слідує із змісту вироку, не призначаючи обвинуваченій додаткове покарання у виді позбавлення її права керування транспортними засобами, суд першої інстанції виходив з того, що призначення основного покарання із застосуванням положень ст.75 КК України буде достатнім для виправлення обвинуваченої та попередження скоєння нею кримінальних правопорушень у майбутньому.

Однак колегія суддів не погоджується з таким висновком місцевого суду.

Найперше апеляційний суд зазначає, що відповідно до змісту ч.2 ст.50 КК України метою покарання є запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень не лише засудженими, але і іншими особами, що не було враховано судом першої інстанції при обговоренні можливості застосування додаткового покарання.

Також судом першої інстанції при обговоренні доцільності застосування додаткового покарання не враховано, що ОСОБА_7 у порушення вимог пунктів 2.3.б), 15.13 ПДР України, проявила безпечність та неуважність до дорожньої обстановки та її зміни, здійснила перешкоду в русі велосипедиста, і ці дії ОСОБА_7 знаходиться у причинному зв`язку із створенням аварійної обстановки, виникненням даної дорожньо-транспортної пригоди та її наслідками, що виразились в отриманні ОСОБА_11 тяжких тілесних ушкоджень, які у подальшому спричинило смерть останнього.

Тому, враховуючи характер допущених ОСОБА_7 порушень правил

безпеки дорожнього руху, а також наслідки що настали у виді смерті потерпілого, та беручи до уваги мету покарання, передбачену ч.2 ст.50 КК України, апеляційний суд вважає, що необхідним для виправлення обвинуваченої та запобігання вчиненню нею, а також іншими особами нових злочинів, є призначення для обвинуваченого додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 1 рік.

Таке покарання, з урахуванням призначеного судом основного покарання у виді позбавлення волі, на переконання апеляційного суду, відповідатиме принципам співмірності й індивідуалізації, за своїм видом та розміром буде адекватним характеру вчинених ОСОБА_7 дій і наслідкам, які настали, їх небезпечності та даним про її особу.

Призначаючи покарання, вищезазначеного суд першої інстанції не врахував, положень ст.50 КК України та загальних засад призначення покарання, передбачених ст.65 КК України в повній мірі не дотримався, через що помилково не призначив ОСОБА_7 додаткове покарання, можливість призначення якого передбачена санкцією ч.2 ст.286 КК України, та що було необхідним в цьому кримінальному провадженні з огляду на встановлені в ньому обставини.

Тому, має місце неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність (ст.ст.50,65, санкції ч.2 ст.286 КК України), а також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, що згідно п.4 ч.1 ст.409, ч.2 ст.409 КК України є підставою для скасування судом апеляційної інстанції вироку місцевого суду в частині призначеного покарання.

Отже, в цій частині доводів апеляційної скарги (стосовно необхідності призначення додаткового покарання обвинуваченому) колегія суддів погоджується із потерпілим.

При цьому, колегія суддів вважає, що за обставин цього конкретного кримінального провадження, з урахуванням особи обвинуваченого та з огляду на мету покарання, визначену кримінальним законом, додаткове покарання ОСОБА_7 доцільно призначити на строк 1 (один) рік.

Щодо аргументів вирішення цивільного позову

1.Стосовно відшкодування матеріальної шкоди.

За матеріалами провадження, потерпіла ОСОБА_9 звернулася до суду з цивільним позовом в якому просила стягнути з ОСОБА_7 матеріальну шкоду в розмірі 98530 грн., заподіяної кримінальним правопорушенням.

В обґрунтування стягнення матеріальної шкоди потерпіла послалась на те, що для поховання покійного ОСОБА_11 нею придбано труну, речі для поховання на загальну суму 7630 грн., за поминальний обід витрачено 30400грн. Крім того, 12.01.2026 вона уклала угоду про виготовлення пам`ятника з ФОП ОСОБА_13 вартістю 60 500 грн., з попередньою оплатою 20 000 грн. На підтвердження зазначених витрат долучила оригінал договору, квитанції про понесені витрати.

Щодо витрат на поминальний обід в розмірі 30400 грн., то суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про поховання та похоронну справу» поховання померлого - комплекс заходів та обрядових дій, які здійснюються з моменту смерті людини до поміщення труни з тілом або урни з прахом у могилу або колумбарну нішу, облаштування та утримання місця поховання відповідно до звичаїв та традицій, що не суперечать законодавству.

Згідно ч.4 ст.25 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 21 травня 2024 року № 3720-IX страховик (МТСБУ) здійснює страхову (регламентну) виплату особі, яка здійснила витрати на поховання та/або спорудження надгробного пам`ятника, за умови надання йому документів на підтвердження таких фактів та витрат. Загальний розмір такої виплати стосовно одного померлого не може перевищувати 12 розмірів мінімальної місячної заробітної плати, встановленої законом на дату настання страхового випадку, і не залежить від сум, отриманих особою за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням та соціальним забезпеченням.

Таким чином, відповідно до змісту цих законодавчих положень, витрати пов`язані з проведенням поминальних обідів, не належать до витрат на поховання, що відповідає сталій судовій практиці Верховного Суду, викладеній, зокрема, в постановах від 19 березня 2020 року у справі №185/687/18 (провадження № 51-4995км19), від 09 жовтня 2019 року у справі № 753/23826/16-к (провадження № 51-3002км19).

Решта заявлених витрат на поховання, як слідує із матеріалів кримінального провадження та встановлених судом першої інстанції обставин, підтверджено потерпілою ОСОБА_9 .

Тому, вчиненим ОСОБА_7 кримінальним правопорушенням потерпілій ОСОБА_14 заподіяно матеріальну шкоду в розмірі 68130 грн. (98530 грн. заявлених витрат на поховання – 30400 грн. витрат на поминальний обід, які не належать до витрат на поховання = 68130 грн.)

Разом з тим, як встановив суд першої інстанції, та що відповідає матеріалам кримінального провадження, цивільно-правова відповідальність ОСОБА_7 на момент ДТП була застрахована в ТДВ “СК “Гардіан” (а.п.87).

З письмової відповіді ТДВ “СК “Гардіан” вбачається, що остання, з метою встановлення обставин страхового випадку та визначення розміру страхового відшкодування просить надати рішення про завершення кримінального провадження.

Згідно полісу №ЕР-225368561 ліміт відповідальності за шкоду заподіяну життю та здоров`ю складає 360 000 грн, а за шкоду заподіяну майну ліміт складає 160 000 грн.

Відповідно до ст.1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (відшкодуванням).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №755/180065/15-ц сформульовано правовий висновок про те, що відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у страховика не виник обов`язок з виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених у статті 37), чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.

Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (стаття 3 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»).

Оскільки розмір завданої вчиненим ОСОБА_7 кримінальним правопорушенням матеріальної шкоди (68130 грн.) не перевищує ліміт відповідальності страховика, то ця заявлена і підтверджена потерпілою матеріальна шкода підлягає відшкодуванню саме страховиком.

Отже, вирок суду першої інстанції щодо вирішення цивільного позову в частині заявлених потерпілою вимог про відшкодування матеріальної шкоди, за встановлених судом першої інстанції обставин, є обґрунтованим.

2.Стосовно відшкодування моральної шкоди.

Потерпіла визначила заподіяну для неї моральну шкоду в розмірі 400 000 грн.

Проаналізувавши зібрані у справі докази в їх сукупності стосовно завданої потерпілій моральної шкоди, враховуючи душевні страждання та стрес, яких потерпіла зазнала у зв`язку із смертю батька, вимушеність змін у її повсякденному житті, суд першої інстанції дійшов висновку про відшкодування потерпілій моральної шкоди в розмірі 50 000 грн., вважаючи, що цей розмір відповідатиме критерію розумності та виваженості.

Колегія суддів апеляційного суду не погоджується з таким висновком місцевого суду з урахуванням наступного.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Відповідно до ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Колегія суддів вважає, що визначаючи розмір завданої потерпілій моральної шкоди в сумі 50000 грн., суд першої інстанції недостатньо врахував характер та обсяг страждань, яких зазнала потерпіла, внаслідок смерті її батька.

Суд зазначає, що гроші виступають еквівалентом завданої моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та справедливої сатисфакції потерпілому. При визначенні компенсації моральної шкоди враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.

Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа.

Тож, розмір відшкодування моральної шкоди не є сталою величиною, а визначається судом в кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, який міститься у постанові від 14.01.2026 у справі № 571/244/25 (провадження № 51-2214км25)

Як вбачається з матеріалів провадження, поза належною увагою суду першої інстанції залишилося те, що внаслідок ДТП потерпіла зазнала непоправної втрати через загибель батька. Втрата рідної людини є найвищою немайновою втратою, яка не підлягає відновленню, зокрема, попередній стан потерпілої відновити вже неможливо. У зв`язку з цим її моральні страждання тривають від моменту смерті батька й донині.

Також , із додатково поданих потерпілою і досліджених судом під час апеляційного розгляду документів, у потерпілої погіршився стан здоров`я, вона згідно неодноразово (із 24.06.2026 по 29.06.2026, із 20.07.2026 по 22.07.2026) проходила стаціонарне лікування, піддавалась різноманітним медичним обстеженням.

На переконання колегії суддів, під час визначення розміру відшкодування моральної шкоди суд першої інстанції повною мірою не врахував саме тривалість і глибину моральних страждань потерпілого як доньки загиблого, душевні страждання якої мають продовжений та інтенсивний характер, та погіршення її стану здоров`я після події ДТП, як те і зазначала потерпіла в апеляційній скарзі.

Отже, має місце невідповідність висновків суду першої інстанції щодо розміру заподіяної потерпілій моральної шкоди, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, що згідно п.2 ч.1 ст.409 КПК України є підставою для скасування судового рішення.

Враховуючи вищенаведене, оцінюючи наведені вище обставини у сукупності з урахуванням встановлених судом фактичних обставин провадження, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, колегія суддів вважає, що розмір завданої потерпілому моральної шкоди, який підлягає стягненню за рішенням суду, необхідно збільшити до 200000 (двісті тисяч) гривень.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.407 КПК України за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок або ухвалу суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати вирок повністю чи частково та ухвалити новий вирок

Згідно п.4 ч.1 ст.409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є: неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого (ч.2 ст.409 КПК України).

Крім того, згідно п.2 ч.1 ст.409 КПК України підставою для скасування судового рішення є і невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.

Апеляційний судом зазначено в чому виразилось неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме ст.ст.50,65 та санкції ч.2 ст.286 КК України, а також в чому полягає невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого (через не призначення ОСОБА_7 додатково покарання).

Також, судом наведено обґрунтування невідповідності висновків суду першої інстанції щодо розміру заподіяної потерпілій моральної шкоди, викладених у вироку, фактичним обставинам цього кримінального провадження.

За таких обставин апеляційна скарга потерпілого підлягає задоволенню частково.

Керуючись ст.ст.404, 405, 407, 409, 418, 420 КПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_9 задовольнити частково.

Вирок Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 28 квітня 2026 року щодо обвинуваченої ОСОБА_7 в частині призначеного покарання та вирішення цивільного позову щодо відшкодування моральної шкоди, скасувати та ухвалити у цій частині новий вирок.

Призначити ОСОБА_7 за ч.2 ст.286 КК України покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 1 (один) рік.

На підставі ст.75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного основного покарання у виді позбавлення волі, якщо вона протягом 1 (одного) року іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на неї обов`язки.

Згідно ст.76 КК України, покласти на засуджену ОСОБА_7 наступні обов`язки:

1) періодично з`являтися для реєстрації до командира військової частини;

2) повідомляти командира військової частини про зміну місця проживання та роботи.

Стягнути з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_9 200 000 (двісті тисяч) гривень на відшкодування моральної шкоди, завданої вчиненим кримінальним правопорушенням.

В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_9 про стягнення з ОСОБА_7 моральної шкоди – відмовити.

В іншій частині вирок суду залишити без зміни.

Вирок набирає законної сили з моменту його проголошення та може бути оскаржений у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду протягом трьох місяців з дня його проголошення.

На виконання вимог ч.15 ст.615 КПК України негайно вручити учасникам судового провадження копію повного тексту вироку.

Судді :