Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №754/17221/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м. Київ

справа № 754/17221/24

провадження № 61-888св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Служба у справах дітей та сім`ї Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року у складі судді Панченко О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Слюсар Т. А., Голуб С. А., Таргоній Д. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , у якому просила визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 разом зі своїми дітьми ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_7 проживають та зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .

У цій же квартирі зареєстрована, але ніколи не проживала, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка проживає разом зі своєю матір`ю ОСОБА_2 за адресою, яка їй невідома. Факт непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі підтверджують акти обстеження квартири, складені сусідами ОСОБА_8 , ОСОБА_9 .

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року матір ОСОБА_3 - ОСОБА_2 визнано такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 .

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року заяву представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_10 - адвоката Галича О. М. про перегляд заочного рішення суду від 18 лютого 2020 року залишено без задоволення.

ОСОБА_3 не є членом її сім`ї та обов`язки свої як мешканця квартири не виконує, не є членом родини, не сплачує за комунальні послуги, перешкод у користуванні квартирою їй ніхто не чинив.

У зв`язку з викладеним, позивачка просила суд визнати неповнолітню ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 разом зі своїми дітьми та чоловіком ОСОБА_11 у спірній квартирі ніколи не проживали, а тому суд дійшов висновку, що неповнолітня ОСОБА_3 не набула право користування житловим приміщенням, у зв`язку із тим, що до цього її мати втратила таке право відповідно до вимог закону з дня вибуття її з цього житла.

Крім того, суд першої інстанції керувався установленими заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року у справі № 754/14206/19, що набрало законної сили, обставинами того, що в тому числі й матір ОСОБА_3 - ОСОБА_2 визнано такою, що втратила право на користування квартирою АДРЕСА_1 .

Апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , яка є законним представником ОСОБА_3 , врахував також ту обставину, що на дату вирішення судом першої інстанції заявленого по справі спору 16 квітня 2025року, заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року у справі № 754/14206/19, яким матір відповідачки - ОСОБА_2 визнано такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , було чинним, а тому та обставина, що надалі указане заочне рішення було скасовано, у цій справі правового значення не має.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справі

24 листопада 2025 року ОСОБА_6 , діючи в інтересах ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , через підсистему «Електронний суд» звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду міста Києва

від 16 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня

2025 року. Заявниця просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Разом із касаційною скаргою представник заявниці подала клопотання про поновлення строку на подання касаційної скарги.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 08 грудня 2021 року у справі № 569/5435/16-ц, від 14 червня 2022 року у справі № 161/2015/19, від 03 квітня 2019 року у справі № 210/1857/15-ц, від 26 травня 2021 року у справі № 761/44727/16-ц, від 21 липня 2021 року у справі № 227/1044/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не надано оцінки позовним вимогам ОСОБА_1 на предмет пропорційності (згідно з принципами статті 8 Конвенції), а саме чи є втручання у право відповідачки на повагу до житла законним та «необхідним у демократичному суспільстві», а також співрозмірним із переслідуваною метою.

Вважає, що апеляційний суд не врахував, що на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року у справі № 754/14206/19 скасовано постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року, а також те, що мати відповідачки на момент апеляційного розгляду зареєстрована у спірній квартирі.

Не враховано, що втрата права користування житлом матір`ю відповідачки з часу набрання чинності заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року у справі № 754/14206/19 не свідчила про те, що малолітня ОСОБА_3 , яка зареєстрована в спірному житлі з 07 липня 2009 року, не набула права на користування спірною квартирою.

Також вважає помилковими висновки судів про втрату інтересі відповідачки до спірного житла, оскільки причинами тимчасового непроживання відповідачки та її матері у спірному житлі є тяжка травма, завдана ОСОБА_2 внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, та необхідність у зв`язку з цим тривалого лікування та догляду сторонніх осіб. Також після повномасштабного вторгнення російської федерації на територію України ОСОБА_3 обрала місцем тимчасового проживання місто Жешув у Республіці Польща разом із матір`ю ОСОБА_2 . Однак матеріали справи містять докази того, що вони періодично приїжджають на територію України та вчиняють певні дії за місцем їх реєстрації.

У лютому 2026 року від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_12 , надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , в якому просить відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 20 січня 2026 року касаційна скарга ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2026 року поновлено ОСОБА_6 , діючи в інтересах ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_6 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої доньки ОСОБА_3 , з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 754/17221/24 з Деснянського районного суду міста Києва та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2026 року матеріали справи № 754/17221/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою від 16 липня 2026 року Верховний Суд призначив справу № 754/17221/24 до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до ордера від 08 серпня 1984 року № 46319, серія Б, виданого Виконавчим комітетом Печерської районної Ради народних депутатів м. Києва, ОСОБА_3 разом із батьками, сестрами та братом вселилася до квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва від 13 січня 2025 року, станом на цю дату у кв. АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 (позивачка) з 26 листопада 1991 року, ОСОБА_4 (син позивачки) - з 23 березня 1999 року, ОСОБА_5 (син позивачки) - з 02 березня 2004 року, ОСОБА_7 (син позивачки) - з 07 серпня 2007 року, ОСОБА_3 (відповідачка, в інтересах якої діє її матір - ОСОБА_2 ) - з 07 липня 2009 року, ОСОБА_13 (онук позивачки) з 10 травня 2011 року (т. 1, а. с. 41).

Відповідно до актів ЖЕЛ-313 від 07 травня 2024 року, 11 липня 2024 року, 05 вересня 2024 року, 13 листопада 2024 року, складених ОСОБА_14 , ОСОБА_9 , які є мешканцями будинку АДРЕСА_2 , відповідачка ОСОБА_3 (в інтересах якої діє її матір - ОСОБА_2 ) у квартирі АДРЕСА_1 не проживає (т. 1, а. с. 5-8).

Заочним рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого 2020 року у справі № 754/14206/19 ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_10 було визнано такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 11).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, а тому є підстави для визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням на підставі статті 71 ЖК України.

Ухвалою Деснянського районного суду міста Києва від 20 травня 2024 року заяву представника ОСОБА_2 , ОСОБА_10 - адвоката Галич О. М., про перегляд заочного рішення Деснянського районного суду міста Києва від

18 лютого 2020 року залишено без задоволення.

Постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану представником ОСОБА_6 , задоволено.

Заочне рішення Деснянського районного суду міста Києва від 18 лютого

2020 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, та визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 , а також в частині стягнення з ОСОБА_2 судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову в цій частині.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що будь-яких доказів того, що ОСОБА_2 була відсутня у квартирі не з поважних причин, у матеріалах справи немає.

Постановою Верховного Суду від 06 травня 2026 року у справі № 754/14206/19 (провадження № 61-10511св25) касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_12 , залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2025 року залишено без змін.

Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що позовні вимоги до ОСОБА_2 задоволенню не підлягають, оскільки відповідачка набула право користування спірним житлом на законних підставах як член сім`ї попереднього наймача, а позивачка не надала достатніх і достовірних доказів непроживання відповідачки у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців. Доказів того, що ОСОБА_2 має інше житло, позивачка також не надала.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною другою статті 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Статтею 71 ЖК України встановлено загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Факт тимчасової відсутності і пов`язані з цим правові наслідки, передбачені у статті 71 ЖК України, необхідно відрізняти від факту постійної відсутності особи у закріпленому за нею житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям цієї особи на нове місце проживання в інший населений пункт чи в інше приміщення у тому ж населеному пункті. За тимчасової відсутності особа хоча фактично і не користується житловим приміщенням, проте зберігає наміри відноситися до нього як до свого постійного місця проживання. Під час вибуття особи на нове місце проживання така особа не лише втрачає право користування попереднім житловим приміщенням з моменту вибуття з нього, а й втрачає наміри ставитися до нього як до свого місця постійного проживання.

Верховний Суд вже наголошував на тому, що за правилами частини другої статті 107 ЖК України особа втрачає право користування житловим приміщенням з дня вибуття з нього, натомість за правилами статті 71 ЖК України особа вважається такою, що втратила право користування житловим приміщенням з моменту набрання відповідним рішенням суду законної сили, оскільки саме суд має встановити відсутність у такої особи поважних причин відсутності за місцем попереднього проживання, саме з чим і пов`язується втрата права користування житлом.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 та від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 сформулювала правовий висновок, що суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК України є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивачка, посилаючись на те, що відповідачка у спірній квартирі не проживає більше шести місяців, не сплачує за квартиру та за комунальні послуги, вона не є членом родини позивачки, перешкод у користуванні квартирою їй ніхто не чинить, проживає разом зі своєю матір`ю та батьком, просила визнати відповідачку такою, що втратила право користування спірним житловим приміщенням за статтею 71 ЖК України.

Суд першої інстанції прийняв рішення про задоволення позову, з чим погодився апеляційний суд, обґрунтовуючи свої висновки тим, що зазначення позивачкою конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом необхідно керуватися при вирішенні спору, тому, керуючись принципом jura novit curia («суд знає закони»), застосував норму статті 107 ЖК України.

Верховний Суд не погоджується із такою позицією судів та вважає її передчасною, зважаючи на таке.

Як зазначалося вище, принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права.

Застосування судом принципу «jura novit curia» («суд знає закони») не є безмежним.

У рішенні Європейського суду з прав людини від «Гусєв проти України» від 14 січня 2021 року (скарга № 25531/12) було констатовано порушення права на справедливий суд через зміну судом правової кваліфікації позову, що призвело до відмови в його задоволенні. Європейський суд з прав людини вказав на відсутність чітких підстав для зміни правової кваліфікації позову апеляційним судом. До того ж внаслідок перекваліфікації в позові було відмовлено. Заявнику безпідставно не надали можливості подати відповідні докази та аргументи з огляду на зміну правової кваліфікації. Такі дії суду суперечать вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо: справедливості цивільного провадження; принципу змагальності судового процесу.

Отже, принцип jura novit curia, з одного боку, підлягає безумовному застосуванню: суд зобов`язаний застосувати правильні норми права, перекваліфікувавши позов, незалежно від посилань позивача. З іншого боку, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації (див постанову Верховного Суду від 04 вересня 2024 року у справі № 278/2111/23 (провадження № 61-5586св24).

Суди першої та апеляційної інстанцій не здійснили розгляд спору по суті позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою у порядку статті 71 ЖК України. Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій помилково досліджували лише питання наявності підстав для втрати відповідачкою права користування квартирою у порядку частини другої статті 107 ЖК України.

За таких обставин висновок судів попередніх інстанцій про відсутність у ОСОБА_3 права користування спірним житловим приміщенням є передчасним.

При цьому, вирішення позовних вимог про втрату права користування житловим приміщенням неповнолітньої ОСОБА_3 залежить від з`ясування обставин втрати/збереження права користування житловим приміщенням її матір`ю.

Суд першої інстанції керувався обставинами, встановленими заочним рішенням у справі № 754/14206/19, яким визнано матір відповідачки - ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_10 такими, що втратили право користування спірною квартирою.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, суд першої інстанції зазначив, що при вирішенні спору про визнання матері неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд дійшов висновку, що підставою позову є визнання відповідачки такою, що втратила право користування квартирою у порядку частини другої статті 107 ЖК Української РСР (назва цього Кодексу у редакції, чинній на момент ухвалення заочного рішення у справі № 754/14206/19, до внесення змін до цього Кодексу Законом України від 21 квітня 2022 року № 2215-ІХ).

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» передбачено, що кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Право користування спірним житлом малолітніх дітей є похідними від прав батьків на це житло. Якщо судами буде встановлено, що один із батьків дітей вибув зі спірного житла у зв`язку з обранням ним іншого місця постійного проживання й діти ніколи не вселялися до спірного житла, це свідчитиме, що право користування цим житлом дітьми ніколи не набувалося.

Судами попередніх інстанцій не враховано, що предметом доказування у справі № 754/14206/19 було встановлення наявності або відсутності таких обставин, як проживання/не проживання ОСОБА_2 та її сина ОСОБА_10 у квартирі АДРЕСА_1 понад 6 місяців без поважних причин.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про доведеність вибуття матері відповідачки ОСОБА_2 на інше постійне місце проживання за адресою проживання свого чоловіка, оскільки такі обставини не досліджувалися під час розгляду справи № 754/14206/19.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що заочне рішення у справі № 754/14206/19 скасовано на момент розгляду цієї справи в суді апеляційної інстанції.

Окремо Верховний Суд наголошує, що суди попередніх інстанцій не оцінили вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, на предмет пропорційності переслідування легітимної мети у світлі статті 8 Конвенції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» в контексті вказаної Конвенції поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час розгляду справи в касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, збирати та надавати правову оцінку новим доказам у справі, внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних у справі доказів, суди не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення не можуть вважатися законними та обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду першої інстанції належить урахувати зазначене у цій постанові, забезпечити сторонам право на справедливий розгляд, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм та аргументам сторін відповідну правову оцінку, розглянути заявлені позивачкою вимоги відповідно до норм чинного законодавства.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_6 , задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 16 квітня 2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк