Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №450/142/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м. Київ

справа № 450/142/24

провадження № 61-15530св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов Владислав Геннадійович, на постанову Львівського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що у червні 2022 року вона та ОСОБА_2 домовилися про ведення спільної підприємницької діяльності, зокрема, вони відкрили веломагазин у м. Пустомити Львівської області.

На закупівлю товару, позивачка інвестувала грошові кошти, зароблені за час перебування за кордоном. Із часом, в силу різних причин, вони з відповідачем вирішили припинити спільну діяльність та поділити активи, набуті від здійснення підприємницької діяльності. Вони домовилися про те, що товар, який знаходився в магазині, залишався відповідачу, а він поверне позивачці половину його вартості.

Відповідно до розписки від 02 травня 2023 року відповідач взяв на себе зобов`язання повернути ОСОБА_1 12 000,00 євро. На підставі розписки від 21 червня 2023 року ОСОБА_3 мав повернути позивачці 62 000,00 євро.

03 січня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача з вимогою про повернення зазначених грошових коштів, яку він не виконав.

Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила суд стягнути із ОСОБА_3 заборгованість у загальному розмірі 74 000,00 євро.

Короткий зміст ухвалених судових рішень

Заочним рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області

від 12 червня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 74000, 00 євро.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Вирішуючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що загальна сума заборгованості відповідача за борговими розписками становить 74 000,00 євро, які він на час розгляду справи позивачці не повернув.

Ухвалою Пустомитівського районного суду Львівської області від 10 квітня 2025 року заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що відповідач був належно повідомлений про день, час та місце розгляду справи, наявність поважних причин неявки у судове засідання, а також істотних доказів, які мають значення для правильного вирішення справи, він не довів, що є підставою для відмови у задоволенні його заяви про перегляд заочного рішення.

Постановою Львівського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про те, що спірні правовідносини виникли з договорів позики.

Дослідження справжньої правової природи правочинів (боргових розписок) не дало апеляційному суду підстав вважати, що складені відповідачем розписки

від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року є договорами позики, зокрема, з огляду на те, що зазначені розписки не містять будь яких відомостей (часу, місця, самого факту передачі коштів) чи інших обставин, які б стосувалися отримання ОСОБА_2 грошових коштів у борг від ОСОБА_1 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка посилалася на те, що розписки

від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року складені відповідачем не у зв`язку з укладенням договорів позики, а у через ведення спільної підприємницької діяльності.

У статті 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право, - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати.

Розписки від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року не свідчать про необхідність відповідної поведінки відповідача, зокрема, щодо повернення коштів, оскільки будь-які докази отримання ним таких у матеріалах справи відсутні.

Водночас саме сторони правочину несуть відповідальність за належне оформлення договірних правовідносин, зрозумілого змісту правочину.

Таким чином, уникаючи будь яких констатацій чи висновків для можливої преюдиції у майбутньому, колегія суддів не погодилася з висновком місцевого суду про наявність між сторонами зобов`язання із повернення коштів, оскільки договір позики є одностороннім договором; на цьому етапі обов`язок відповідача щодо повернення відповідних коштів є незрозумілим (неконкретизованим), оскільки будь-яких вказівок та зазначення про їх отримання відповідачем розписки від 02 травня 2023 року та від 21 червня 2023 року не містять.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У грудні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов В. Г., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі заочне рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 червня 2024 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10 квітня 2025 року у справі № 621/2155/20, від 23 березня 2020 року у справі № 726/707/16-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 495/2442/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 522/19690/18 та інших (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).

Посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції врахував, що якщо розписка не містить відомостей щодо отримання грошових коштів, але в ній міститься зобов`язання щодо їх повернення, то в такому випадку наявні підстави для стягнення коштів як безпідставно набутих відповідно до статті 1212 ЦК України.

Відповідач не заперечував, що розписки від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року були написані ним особисто. Однак, заперечуючи щодо наявності між ним та відповідачкою будь-яких договірних правовідносин, ОСОБА_2 не пояснив суду обставин написання вказаних розписок.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що якщо поведінка набувача, потерпілого не свідчить про існування та виконання договірного зобов`язання, то у разі виникнення між ними спору щодо повернення майна, яке знаходиться у набувача, на спірні правовідносини поширюються положення статті 1212 ЦК України.

Відсутність відомостей про дату отримання грошей, певних реквізитів сторін у розписці може свідчити про відсутність саме договірних зобов`язань, а не про відсутність взагалі зобов`язань як таких.

Суд апеляційної інстанції належно не дослідив розписок від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року, зміст яких дає підстави для висновку про наявність зобов`язання з повернення грошових коштів.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Захарчук Я. В., у якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 10 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов В. Г., на постанову Львівського апеляційного суду

від 11 листопада 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., суді, які входять до складу колегії суддів: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов В. Г., на постанову Львівського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року з підстав, визначених пунктами 1, 4частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Пустомитівського районного суду Львівської областіматеріали цивільної справи № 450/142/24; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У січні 2026 року матеріали справи № 450/142/24 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов В. Г., які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 02 травня 2023 року ОСОБА_2 склав розписку такого змісту: «Я ОСОБА_2 зобов`язуюся віддати гроші в сумі 12 000 Євро ОСОБА_1 до 07.05.2023 року».

21 червня 2023 ОСОБА_2 склав такого змісту: «Я, ОСОБА_2 НОМЕР_1 що проживаю АДРЕСА_1 зобов`язаний віддати ОСОБА_4 62 000 Євро (шістдесят дві тисячі Євро)».

03 січня 2024 року ОСОБА_1 звернулася до відповідача з вимогою про повернення заборгованості у загальному розмірі 74 000,00 євро, яку він не виконав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із частинами першою, другою статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (частина друга статті 1047 ЦК України).

Із метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі

№ 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року

у справі № 6-996цс17 і підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що зобов`язання відповідача повернути ОСОБА_1 грошові кошти у загальному розмірі 74 000,00 євро, з яких: 12 000,00 євро - за розпискою від 02 травня 2023 року, 62 000,00 євро - за розпискою від 21 червня 2023 року, не обумовлені попереднім отриманням позивачем зазначених сум грошових коштів, а тому не можуть свідчити про наявність між сторонами боргових зобов`язань.

Незаперечуючи щодо відсутності між сторонами боргових зобов`язань, обумовлених саме договором позики, у касаційній скарзі позивачка посилається на те, що оскільки розписки від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року не містять відомостей про отримання грошових коштів відповідачем, однак місять зобов`язання щодо їх повернення, то в такому разі наявні правові підстави для стягнення із ОСОБА_2 грошових коштів як безпідставно набутих на підставі статті 1212 ЦК України, яку, вирішуючи позовні вимоги, суд апеляційної інстанції мав застосувати, керуючись принципом «суд знає закони».

Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).

Відповідно до норм цивільного процесуального законодавства України визначення предмета і підстав позову належить виключно позивачеві, разом з тим установлення обставин справи, з`ясування характеру спірних правовідносин і застосування норм матеріального права, які поширюються на спірні правовідносини, є обов`язком суду.

У процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, під час вирішення спору суд у межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ЦПК України така функціональність суду має імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах.

Отже, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, керуючись фактами, установленими під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу «jura novit curia».

Проте застосування принципу «jura novit curia» не є безмежним, оскільки, перекваліфіковуючи позов за цим принципом, суд може порушити право на справедливий суд як щодо відповідача, так і щодо позивача. У таких умовах слід зважати на принцип змагальності та рівності сторін. Сторін не можна позбавляти права на аргументування своєї позиції в умовах нової кваліфікації (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19, від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18).

Із матеріалів справи відомо, що наявність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості за розписками від 02 травня 2023 року та від 21 червня 2023 року позивачка обґрунтовувала тим, що у червні 2022 року вони з відповідачем домовилися про ведення спільної підприємницької діяльності, зокрема, вони відкрили веломагазин у м. Пустомити Львівської області.

Надалі вони вирішили поділити активи, набуті від підприємницької діяльності, та досягли згоди про те, що товар, який знаходиться у магазині, залишиться ОСОБА_2 , а він поверне позивачці половину вартості такого майна.

При цьому правовою підставою для стягнення заборгованості з відповідача ОСОБА_1 зазначила невиконання договірного зобов`язання (статті 509, 525, 526, 530, 533, 598, 599, 612, 627-629 ЦК України).

Водночас предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Як під час звернення до суду з позовом, так і під час вирішення справи судами попередніх інстанцій, позивачка не посилалася на те, що грошові кошти у загальному розмірі 74 000,00 дол. США є такими, що безпідставно збережені ОСОБА_2 , а тому суд апеляційної інстанції не мав правових підстав перекваліфіковувати позов за принципом «jura novit curia» та, відповідно, з власної ініціативи застосовувати до спірних правовідносин статтю 1212 ЦК України.

За встановлених у цій справі обставин висновки апеляційного суду не суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 10 квітня 2025 року у справі № 621/2155/20, від 23 березня 2020 року у справі № 726/707/16 -ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 495/2442/16-ц, від 11 листопада 2020 року у справі № 522/19690/18, на які посилається позивачка у касаційній скарзі, оскільки предметом спору у вказаних справах було стягнення безпідставно набутих/збережених грошових коштів, натомість у справі, яка переглядається у касаційному поряду, таких вимог позивачка не заявляла.

Водночас ОСОБА_1 не позбавлена права звернутися до суду з позовом про стягнення безпідставно набутих/збережених грошових коштів у порядку, передбаченому ЦК України та ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив розписки від 02 травня 2023 року та 21 червня 2023 року фактично зводяться до незгоди з висновком суду апеляційної інстанції стосовно встановлених обставин справи та здійсненою судом оцінкою зазначених розписок.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення -без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваного судового рішення - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Куксов Владислав Геннадійович, залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийД. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк