Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №640/8802/19 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 640/8802/19 Головуючий у 1 інстанції: Бородавкіна С.В.

Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Судді-доповідача Вівдиченко Т.Р.

Суддів Аліменка В.О.

Безименної Н.В.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року у справі за адміністративним позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про визнання протиправними та скасування постанов, -

В С Т А Н О В И Л А:

Позивач - Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці, в якому просила визнати протиправними та скасувати постанови Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу від 26.02.2019 №КВ333/1698/АВ/ТД/ФС-133 та №КВ333/1698/АВ/ІП/ФС-134.

Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року адміністративний позов задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано постанови Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу уповноваженими особами від 26.02.2019 №КВ333/1698/АВ/ТД/ФС-133 та №КВ333/1698/АВ/ІП/ФС-134.

Не погодившись з рішенням суду, відповідач - Центральне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, апелянт вказує, що під час інспекційного відвідування за адресою ведення господарської діяльності ФОП ОСОБА_1 було встановлено допуск позивачем до роботи гр. ОСОБА_2 без належного оформлення з ним трудових відносин, що є порушенням статті 24 КЗпП України, а також вимог постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.2015 №413. У зв`язку з викладеним, спірними постановами до позивача застосовано штрафні санкції.

25 червня 2025 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від позивача - Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Частиною 2 статті 311 КАС України визначено, що якщо під час письмового провадження за наявними у справі матеріалами суд апеляційної інстанції дійде висновку про те, що справу необхідно розглядати у судовому засіданні, то він призначає її до апеляційного розгляду в судовому засіданні.

Колегія суддів, враховуючи обставини даної справи, а також те, що апеляційна скарга подана на рішення, перегляд якого можливий за наявними у справі матеріалами на підставі наявних у ній доказів, визнала можливим розглянути справу в порядку письмового провадження.

Згідно ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, у період з 22 червня 2015 року до 16 грудня 2020 року ФОП ОСОБА_1 була зареєстрована як фізична особа-підприємець, про що до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено відповідний запис. Основним видом економічної діяльності ФОП ОСОБА_1 за КВЕД 56.10 була діяльність ресторанів та надання послуг мобільного харчування.

На підставі договору суборенди нежитлового приміщення від 15 травня 2018 року №15/05/2018, укладеного з ТОВ «БУРСАтельє», ФОП ОСОБА_1 здійснювала господарську діяльність у закладі громадського харчування, розташованому за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі направлення від 07 лютого 2019 року №333 посадовими особами Головного управління Держпраці у Київській області, правонаступником якого є Центральне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, проведено інспекційне відвідування ФОП ОСОБА_1 за місцем здійснення нею господарської діяльності. Інспекційне відвідування проведено відповідно до статті 259 КЗпП України, частини третьої статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», пунктів 19, 31 Порядку здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295. За результатами інспекційного відвідування складено акт від 08 лютого 2019 року №КВ333/1698/АВ.

В акті інспекційного відвідування зазначено про встановлення факту допуску ФОП ОСОБА_1 до роботи ОСОБА_2 , який виконував роботу офіціанта, без належного оформлення трудових відносин відповідно до вимог законодавства України. Головне управління Держпраці у Київській області кваліфікувало зазначені обставини як порушення гарантій і прав громадян на працю, соціальне страхування та пенсійне забезпечення.

Не погодившись із висновками, викладеними в акті інспекційного відвідування, ФОП ОСОБА_1 подала до Головного управління Держпраці у Київській області відповідні заперечення.

Листом від 25 лютого 2019 року Головне управління Держпраці у Київській області повідомило ФОП ОСОБА_1 про те, що подані нею заперечення будуть ураховані під час розгляду справи про накладення штрафу.

За результатами розгляду справи про накладення штрафу, проведеного на підставі акта інспекційного відвідування від 08 лютого 2019 року №КВ333/1698/АВ, 26 лютого 2019 року уповноваженою посадовою особою Головного управління Держпраці у Київській області прийнято постанови про накладення на ФОП ОСОБА_1 штрафів за порушення вимог частини першої статті 21 та частини третьої статті 24 КЗпП України, а саме:

- постанову №КВ333/1698/АВ/ТД/ФС-133, якою, на підставі абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України, на ФОП ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 125 190,00 грн;

- постанову №КВ333/1698/АВ/ІП/ФС-134, якою, на підставі абзацу восьмого частини другої статті 265 КЗпП України, на ФОП ОСОБА_1 накладено штраф у розмірі 4 173,00 грн.

Не погоджуючись із постановами про накладення штрафу, позивач звернулася до суду з вищевказаним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Згідно частини 4 статті 2 Закону України від 05.04.2007 №877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (далі - Закон №877, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), заходи контролю здійснюються, зокрема, органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2017 №295 затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі - Порядок №295, чинний на момент виникнення спірних правовідносин), відповідно до якого інспекторами праці є посадові особи Держпраці та її територіальних органів, виконавчих органів міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад (далі органи контролю), посадовими обов`язками яких передбачено повноваження щодо здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (далі - контрольні повноваження).

Згідно з пунктом 2 Порядку №295, державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці: Держпраці та її територіальних органів; виконавчих органів міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад (з питань своєчасної та у повному обсязі оплати праці, додержання мінімальних гарантій в оплаті праці, оформлення трудових відносин) (далі виконавчі органи рад).

Інспекційні відвідування проводяться, зокрема, за рішенням керівника органу контролю про проведення інспекційних відвідувань з питань виявлення неоформлених трудових відносин, прийнятим за результатами аналізу інформації, отриманої із засобів масової інформації, інших джерел, доступ до яких не обмежений законодавством, та джерел, зазначених у підпунктах 1, 2, 4-7 цього пункту (підпункти 2, 3 пункту 5 Порядку № 295).

За приписами частини першої статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Частиною другою статті 21 КЗпП України передбачено, що працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах та організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Згідно з частиною 1 статті 24 КЗпП України, трудовий договір укладається, як правило, у письмовій формі. При цьому відповідно до пункту 6 частини першої цієї статті додержання письмової форми є обов`язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.

Частиною 3 статті 24 КЗпП України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 50 Закону України від 05 липня 2012 року №5067-VI «Про зайнятість населення», роботодавцям забороняється застосовувати працю громадян без належного оформлення трудових відносин та вчиняти дії, спрямовані на приховування трудових відносин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2015 року №413 «Про порядок повідомлення Державній фіскальній службі та її територіальним органам про прийняття працівника на роботу», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, установлено, що повідомлення про прийняття працівника на роботу подається власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою до територіального органу Державної фіскальної служби за місцем обліку їх як платника єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором.

Відповідно до абзацу 2 частини 2 статті 265 КЗпП України, юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, установленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого вчинено порушення.

Абзацом 8 частини 2 статті 265 КЗпП України передбачено відповідальність за порушення інших вимог трудового законодавства, крім порушень, визначених абзацами другим - сьомим цієї частини, у вигляді штрафу в розмірі мінімальної заробітної плати.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що обов`язковою умовою притягнення фізичної особи-підприємця до відповідальності за фактичний допуск працівника до роботи без оформлення трудового договору є встановлення факту використання нею найманої праці.

При цьому, для висновку про наявність трудових відносин необхідно встановити, що особа виконувала на користь фізичної особи-підприємця визначену трудову функцію, підпорядковувалася встановленому нею внутрішньому трудовому розпорядку, виконувала роботу з її відома та за її дорученням, а фізична особа-підприємець здійснювала організацію праці, контролювала її виконання та мала обов`язок виплачувати відповідній особі заробітну плату.

Отже, застосування відповідальності, передбаченої абзацами другим та восьмим частини другої статті 265 КЗпП України, має ґрунтуватися на сукупності належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів, які беззаперечно підтверджують факт допуску особи до роботи саме відповідним суб`єктом господарювання без належного оформлення трудових відносин.

При цьому, аналіз наведених норм КЗпП України дає підстави дійти висновку про те, що трудовий договір це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права неодноразово викладався Верховним Судом, зокрема, у постановах від 16 червня 2020 року у справі № 815/5427/17, від 04 липня 2018 року у справі № 820/1432/17, від 13 червня 2019 року у справі № 815/954/18, у справі № 1840/2507/18, у справі № 824/896/18-а, від 03 березня 2020 року у справі № 1540/3913/18, від 27 червня 2024 року у справі №380/761/20, від 17 вересня 2024 року у справі № 460/13803/21.

Водночас, працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вчинення фізичною особою-підприємцем, яка використовує найману працю, фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту) є порушенням законодавства про працю та має наслідком застосування до такої особи відповідальності у вигляді штрафу відповідно до абзацу другого частини другої статті 265 КЗпП України.

Верховний Суд у постанові від 05 жовтня 2020 року у справі №560/407/19 вказав, що відповідальність настає в разі, якщо особа виконує певні роботи чи здійснює окремі повноваження з відома, за дорученням та в інтересах, зокрема, фізичної особи-підприємця. При цьому, має бути встановлений факт використання фізичною особою-підприємцем найманої праці.

Факт допуску особи до роботи без оформлення трудового договору повинен бути підтверджений достатнім обсягом доказів, що характеризують відносини особи та суб`єкта господарювання, який його наймає, як трудові, від таких осіб повинно бути відібрано пояснення.

У акті, складеному за наслідками перевірки, повинні фіксуватись лише ті порушення, які достеменно підтверджені доказами (документами, поясненнями тощо) у обсязі, що дозволяє беззаперечно стверджувати про виявлені факти. При цьому, такі докази не мають носити суперечливий характер, допускати неоднозначне тлумачення.

Важливість відображення (фіксації) у акті, складеному за наслідками проведеної уповноваженим органом перевірки, достовірної і повної інформації обумовлено тим, що такий документ є підставою для застосування фінансових санкцій та становить основну частину доказової бази при розгляді справи про накладення штрафу.

Отже, контролюючий орган, під час здійснення фактичної перевірки в межах наданої компетенції, зобов`язаний був перевірити і з`ясувати усі обставини, які охоплювались предметом перевірки, зокрема, в частині факту допуску працівників до роботи без оформлення трудового договору (контракту), а також підтвердити такі належними та допустимими доказами.

Як вбачається з матеріалів справи, предметом спору у даній справі є правомірність постанов Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу на ФОП ОСОБА_3 уповноваженими особами від 26.02.2019 №КВ333/1698/АВ/ТД/ФС-133 та №КВ333/1698/АВ/ІП/ФС-134.

Так, висновок контролюючого органу про допущення позивачем до роботи гр. ОСОБА_2 без укладення трудового договору ґрунтується на тому, що вказаний громадянин, виконуючи обов`язки офіціанта за адресою здійснення ФОП ОСОБА_1 господарської діяльності, обслуговував клієнтів закладу та здійснював розрахунки із споживачами, на підтвердження чого Управління надало рахунок (а.с. 85).

У той же час, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до матеріалів справи у закладі громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1 (кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 »), згідно з Договором від 15.05.2018 №15/05/2018 про співпрацю, одночасно здійснювали надання послуг громадського харчування дві господарські одиниці: ТОВ «Бурсательє» та ФОП ОСОБА_1 (а.с. 43-47).

Так, відповідно до пункту 2.1 Договору для досягнення мети, вказаної у пункті 1.1 цього договору, сторони домовились сприяти один одному у здійсненні господарської діяльності.

Пунктом 2.2 Договору установлено, що ФОП ОСОБА_1 надає право найманим співробітникам ТОВ «Бурсательє» здійснювати продаж страв ФОП ОСОБА_1 з метою обслуговування відвідувачів кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 », із спільним використанням програмного забезпечення «Iiko».

Разом з тим, наказом від 22.10.2018 №76-к та повідомленням від 19.10.2018 про прийняття працівника на роботу підтверджується, що гр. ОСОБА_2 з 22.10.2018 перебуває у трудових відносинах з ТОВ «Бурсательє» та займає посаду офіціанта відділу обслуговування напоями (а.с. 35, 36).

Отже, наданими суду доказами підтверджується, що гр. ОСОБА_2 офіційно працевлаштований.

При цьому, колегія суддів наголошує, що в матеріалах справи відсутні докази того, що гр. ОСОБА_2 виконував у зазначений період за наказом позивача певну роботу; дотримувався внутрішнього трудового розпорядку; отримував від ФОП ОСОБА_1 заробітну плату в обумовленому між ними розмірі, позаяк гр. ОСОБА_2 був найманим працівником ТОВ «Бурсательє».

Окрім того, колегія суддів враховує, що, відповідно до довідки №0702/19, складеної ТОВ «Бурсательє», 07.02.2019 у закладі громадського харчування за адресою: АДРЕСА_1 (кафе « ІНФОРМАЦІЯ_1 ») відбувся технічний збій програмного забезпечення «Iiko», яке, зокрема, здійснює автоматизацію системи обліку рахунків, у зв`язку з чим програма помилково авторизувала офіціанта ОСОБА_2 , співробітника товариства, в системі ФОП ОСОБА_1 , яка також провадить господарську діяльність за вищевказаною адресою та спільно з ТОВ «Бурсательє» використовує програмне забезпечення «Iiko» (а.с. 42).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність зазначених вище доказів окремо, а також достатність і взаємозв`язок цих доказів у їх сукупності, колегія суддів зазначає, що відповідач не надав доказів на підтвердження наявності фактичних трудових відносин між позивачем та гр. ОСОБА_2 , посадовими особами відповідача не встановлено і не доведено, що зазначені особи на постійній основі виконували роботу (трудові функції), які могли б свідчити про наявність трудових відносин між ними та отримання за це грошової винагороди.

Щодо посилання апелянта на висновки, що містяться в постановах Верховного Суду від06.03.2025у справі №260/4202/24, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що, відповідно до ч. 5 ст.242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, втім фактично відповідач просить застосувати висновки Верховного Суду за результатами дослідження ним певних обставин у справі про спір між іншими сторонами.

Слід зазначити, що висновки у кожній з наведених апелянтом справ здійснені за результатами оцінки різних аспектів спірних правовідносин.

У кожних окремих правовідносинах при застосуванні судом одних й тих самих норм права в залежності від фактичних обставин справи, оцінки судами доказів або відсутності певних доказів, висновки судів можуть бути відмінними від тих, що здійснені судом в цій справі, проте це не свідчить про неправильне застосування норми матеріального права та/або порушення процесуальних норм, а вказує на відмінність фактичних обставин та доказової бази.

Інші аспекти спірних правовідносин та інше обґрунтування відповідного позову, що досліджувалось судами у межах справи, на яку посилається апелянт, не дають підстав для висновку про подібність спірних правовідносин на противагу аналогічним обставинам, що є ключовим для визначення правовідносин подібними.

Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що результат вирішення у кожній з цих справ зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів, правовим обґрунтуванням позовних вимог.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність постанов Головного управління Держпраці у Київській області про накладення штрафу уповноваженими особами від 26.02.2019 №КВ333/1698/АВ/ТД/ФС-133 та №КВ333/1698/АВ/ІП/ФС-134 та наявність підстав для їх скасування.

Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 та наявність правових підстав для їх задоволення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).

При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної служби з питань праці залишити без задоволення.

Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 26 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.

Судді Аліменко В.О.

Безименна Н.В.