Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №400/9779/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

------------------------

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/9779/25

Головуючий в 1 інстанції: Бульба Н.О.

Дата і місце ухвалення: 25.03.2026 року, м. Миколаїв

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Тарновецького І.І.,

суддів: Бойка А.В.,

Шевчук О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у справі № 400/9779/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, третя особа - Управління патрульної поліції в Миколаївській області Департаменту патрульної поліції, про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати Наказ Департаменту патрульної поліції Національної поліції України № 509 від 11 серпня 2025 року про застосування до старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції;

- визнати протиправним та скасувати Наказ Департаменту патрульної поліції Національної поліції України № 1467 о/с від 09 вересня 2025 року про звільнення старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 зі служби в поліції;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника командира взводу № 1 роти № 2 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в Миколаївській області Департаменту патрульної поліції з 10 вересня 2025 року;

- стягнути з Департаменту патрульної поліції Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 10 вересня 2025 року до дня ухвалення судового рішення.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено повністю.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, необґрунтовано визнав установленими обставини, які не підтверджуються належними доказами, дійшов висновків, що не відповідають фактичним обставинам справи, неправильно застосував норми матеріального права та порушив норми процесуального права, у зв`язку з чим просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доводам позовної заяви, не встановив наявності у його діях усіх елементів складу дисциплінарного проступку, неправомірно поклав на нього обов`язок доведення неправомірності оскаржуваних наказів всупереч вимогам частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, не перевірив дотримання відповідачем принципів пропорційності та послідовності застосування дисциплінарних стягнень, не дослідив належним чином подані сторонами докази та не надав мотивованої оцінки всім істотним доводам позовної заяви.

Апелянт також стверджує, що на момент події перебував у щорічній відпустці та не виконував службових обов`язків, матеріали службового розслідування не містять належних доказів його наміру сприяти незаконному перетину державного кордону, відсутні докази його вини та будь-яких домовленостей із пасажирами транспортного засобу, а службове розслідування проведено неповно і формально. Крім того, на думку апелянта, суд першої інстанції не перевірив процесуальний статус позивача у кримінальному провадженні, не надав оцінки відсутності судових рішень щодо притягнення пасажирів до адміністративної відповідальності, не врахував його позитивну службову характеристику, відсутність попередніх дисциплінарних стягнень та інших пом`якшуючих обставин, унаслідок чого безпідставно погодився із застосуванням найсуворішого виду дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби.

У відзиві на апеляційну скаргу Департамент патрульної поліції Національної поліції України просить відмовити у її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В обґрунтування своєї позиції зазначає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим із правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Відповідач вказує, що під час службового розслідування було встановлено факт вчинення позивачем дисциплінарного проступку, який виразився у грубому порушенні Присяги поліцейського та службової дисципліни, що дискредитує звання поліцейського та є несумісним із подальшим проходженням служби.

Також зазначає, що дисциплінарне стягнення застосовано з урахуванням вимог Дисциплінарного статуту Національної поліції України, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки встановлених обставин справи.

Справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до частини першої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 проходив службу в Національній поліції України на посаді заступника командира взводу № 1 роти № 2 батальйону № 2 Управління патрульної поліції в Миколаївській області Департаменту патрульної поліції у спеціальному званні старшого лейтенанта поліції.

На підставі рапорту позивача наказом Департаменту патрульної поліції від 19 травня 2025 року №833 о/с йому було надано щорічну оплачувану відпустку тривалістю 24 календарні доби з 01 по 24 червня 2025 року, яка включала частину невикористаної основної відпустки за 2024 рік. У рапорті позивач зазначив, що проводитиме відпустку у місті Миколаєві, не покидаючи меж гарнізону.

21 червня 2025 року до Департаменту патрульної поліції надійшла доповідна записка Управління патрульної поліції в Миколаївській області про можливе порушення службової дисципліни старшим лейтенантом поліції ОСОБА_1 . У доповідній зазначалося, що цього ж дня близько 13:20 поблизу державного кордону України, приблизно за 1500 метрів від лінії державного кордону з Республікою Молдова, у районі пункту пропуску «Кучурган» Роздільнянського району Одеської області військовослужбовцями Державної прикордонної служби України було зупинено автомобіль FORD ESCAPE, державний номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням позивача. У салоні транспортного засобу перебували двоє пасажирів, які, за наявною інформацією, мали намір незаконно перетнути державний кордон України, у зв`язку з чим їх було притягнуто до адміністративної відповідальності за частиною другою статті 204-1 КУпАП.

Наказом Департаменту патрульної поліції від 21 червня 2025 року №1991 було призначено службове розслідування щодо можливого порушення службової дисципліни ОСОБА_1 . За результатами проведеного службового розслідування дисциплінарною комісією зроблено висновок про наявність у діях позивача дисциплінарного проступку. Наказом Департаменту патрульної поліції від 11 серпня 2025 року №509 позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності із застосуванням дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції, а наказом від 09 вересня 2025 року №1467 о/с реалізовано зазначене дисциплінарне стягнення шляхом звільнення позивача зі служби.

Не погодившись із зазначеними наказами, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом про визнання їх протиправними та скасування, поновлення на службі й стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Вирішуючи спір по суті та відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем дотримано вимоги Закону України «Про Національну поліцію», Дисциплінарного статуту Національної поліції України та Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України. Суд дійшов висновку, що за результатами службового розслідування було встановлено факт вчинення позивачем дисциплінарного проступку, а відповідач, визначаючи вид дисциплінарного стягнення, врахував характер вчиненого проступку, ступінь вини позивача, його ставлення до служби та інші обставини, передбачені законодавством. Суд першої інстанції також зазначив, що відповідач визначив, за яке саме порушення позивача притягнуто до дисциплінарної відповідальності, а доказів на підтвердження проведення службового розслідування з порушенням вимог чинного законодавства позивачем не надано, у зв`язку з чим дійшов висновку про правомірність оскаржуваних наказів та відсутність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

За змістом частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний суд, здійснюючи контроль за рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єктів владних повноважень, перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією і законами України, а також чи є вони обґрунтованими, безсторонніми, добросовісними, розсудливими та пропорційними.

Отже, під час розгляду цієї справи суд апеляційної інстанції перевіряє не лише наявність формальних підстав для притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, а й законність призначення та проведення службового розслідування, повноту встановлення обставин дисциплінарного проступку, належність, допустимість та достатність доказів, покладених в основу оскаржуваних наказів, а також відповідність застосованого дисциплінарного стягнення вимогам закону та принципу пропорційності.

Відповідно до статей 18, 64 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України, законів України, Присяги поліцейського, сумлінно виконувати службові обов`язки, дотримуватися службової дисципліни та утримуватися від будь-яких дій чи поведінки, які можуть підірвати авторитет Національної поліції України.

Згідно зі статтями 1, 14 та 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України службове розслідування проводиться з метою повного, всебічного й об`єктивного з`ясування всіх обставин можливого дисциплінарного проступку, а під час визначення виду дисциплінарного стягнення враховуються характер проступку, обставини його вчинення, ступінь вини поліцейського, його особа, ставлення до служби, наявність заохочень і дисциплінарних стягнень, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення питання про дисциплінарну відповідальність.

Як встановлено матеріалами справи, підставою для призначення службового розслідування стала доповідна записка начальника Управління патрульної поліції в Миколаївській області Департаменту патрульної поліції щодо події, яка мала місце 21 червня 2025 року поблизу державного кордону України та могла свідчити про порушення позивачем вимог службової дисципліни. Викладені у ній відомості відповідно до вимог Дисциплінарного статуту стали достатньою правовою підставою для призначення службового розслідування.

Дослідивши матеріали дисциплінарного провадження, колегія суддів встановила, що службове розслідування проведено дисциплінарною комісією, утвореною у встановленому законом порядку, із дотриманням вимог Дисциплінарного статуту Національної поліції України та Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 листопада 2018 року № 893.

Матеріали дисциплінарного провадження містять матеріали, отримані від органу досудового розслідування, Державної прикордонної служби України, протоколи про адміністративні правопорушення, письмові пояснення позивача, інших учасників події та свідків, службові документи, рапорти, доповідні записки та інші документи, що стосуються обставин події.

Перевіривши наведені докази у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що вони є взаємопов`язаними, належними та достатніми для підтвердження обставин, покладених відповідачем в основу оскаржуваних наказів. Під час апеляційного перегляду не встановлено підстав вважати оцінку цих доказів неповною, необ`єктивною або такою, що суперечить матеріалам дисциплінарної справи.

Сам по собі факт незгоди позивача з висновками дисциплінарної комісії не є підставою для висновку про незаконність службового розслідування або прийнятих за його результатами рішень. Суд апеляційної інстанції не здійснює повторного дисциплінарного провадження та не підміняє дисциплінарний орган при вирішенні питання про доцільність застосування дисциплінарного стягнення, а перевіряє законність проведення дисциплінарного провадження, належність, допустимість і достатність доказів, покладених в основу оскаржуваних рішень, а також дотримання відповідачем вимог матеріального права.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що службове розслідування було призначено та проведено уповноваженим органом із дотриманням вимог законодавства, а його результати обґрунтовано покладено в основу оскаржуваних наказів.

Основним доводом апеляційної скарги є посилання позивача на відсутність належних та достатніх доказів вчинення ним дисциплінарного проступку, перебування у щорічній оплачуваній відпустці, відсутність домовленостей із пасажирами транспортного засобу, а також відсутність обвинувального вироку суду, повідомлення про підозру та інших процесуальних рішень у кримінальному провадженні, які, на його думку, підтверджували б викладені у висновку службового розслідування обставини.

Колегія суддів відхиляє наведені доводи.

Відповідно до статті 12 Дисциплінарного статуту Національної поліції України дисциплінарним проступком є протиправна винна дія чи бездіяльність поліцейського, що полягає у порушенні службової дисципліни, невиконанні чи неналежному виконанні службових обов`язків, а також у вчиненні дій, які підривають авторитет Національної поліції України.

Перебування поліцейського у щорічній оплачуваній відпустці не припиняє його статусу поліцейського та не звільняє від обов`язку додержуватися Присяги поліцейського, вимог Закону України "Про Національну поліцію", Дисциплінарного статуту Національної поліції України та правил професійної етики. Вирішальне значення для правильного вирішення цього спору має не факт перебування позивача у відпустці, а встановлення того, чи свідчить його поведінка про порушення службової дисципліни та чи підтверджуються відповідні обставини належними, допустимими й достатніми доказами.

Посилання апелянта на відсутність обвинувального вироку суду, повідомлення про підозру чи інших процесуальних рішень у кримінальному провадженні також не впливають на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки дисциплінарна відповідальність поліцейського є самостійним видом юридичної відповідальності, а встановлення дисциплінарного проступку не ставиться у залежність від результатів кримінального провадження. Предмет доказування у дисциплінарному та кримінальному провадженнях є різним. Отже, відсутність обвинувального вироку, повідомлення про підозру чи іншого процесуального рішення у кримінальному провадженні сама по собі не свідчить про відсутність підстав для притягнення поліцейського до дисциплінарної відповідальності.

Не заслуговують на увагу й доводи апелянта щодо відсутності судових рішень про притягнення пасажирів транспортного засобу до адміністративної відповідальності, оскільки предметом розгляду у цій справі є перевірка правомірності притягнення до дисциплінарної відповідальності саме позивача, а не оцінка правового статусу інших осіб.

Колегія суддів також враховує, що пояснення позивача про перевезення пасажирів на прохання знайомого та відсутність у нього інформації про їхні наміри були перевірені під час службового розслідування й оцінені у сукупності з іншими доказами. Під час апеляційного перегляду не встановлено підстав вважати таку оцінку довільною, необ`єктивною чи такою, що суперечить матеріалам дисциплінарної справи.

Доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди з оцінкою доказів, однак не містять нових обставин чи доказів, які б спростовували встановлені під час службового розслідування фактичні обставини або свідчили про неправильність висновків суду першої інстанції.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо доведеності вчинення позивачем дисциплінарного проступку.

Апелянт також зазначає, що застосоване до нього дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення зі служби є непропорційним, оскільки відповідачем не враховано його тривалий стаж служби, позитивні службові характеристики, наявність заохочень, відсутність попередніх дисциплінарних стягнень та інші обставини, які, на його думку, давали підстави для застосування більш м`якого виду дисциплінарного стягнення.

Колегія суддів відхиляє зазначені доводи з огляду на таке.

Відповідно до статті 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України під час визначення виду дисциплінарного стягнення враховуються характер дисциплінарного проступку, обставини його вчинення, ступінь вини поліцейського, його особа, ставлення до служби, попередня поведінка, наявність заохочень і дисциплінарних стягнень, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення питання про дисциплінарну відповідальність.

Визначення виду дисциплінарного стягнення належить до повноважень керівника, який приймає рішення за результатами службового розслідування. Разом із тим реалізація таких повноважень не є необмеженою та підлягає судовому контролю щодо дотримання вимог закону, принципів обґрунтованості, добросовісності, розумності та пропорційності.

Як убачається з матеріалів дисциплінарного провадження, дисциплінарним органом були враховані відомості про особу позивача, проходження ним служби, наявність заохочень, відсутність дисциплінарних стягнень та інші обставини, що його характеризують. Водночас дисциплінарний орган, оцінивши характер установленого дисциплінарного проступку, обставини його вчинення та наслідки для авторитету Національної поліції України, дійшов висновку про несумісність такої поведінки з подальшим проходженням служби.

Під час апеляційного перегляду колегія суддів не встановила обставин, які б свідчили про неврахування відповідачем критеріїв, передбачених статтею 19 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, вихід за межі наданих йому повноважень або очевидну невідповідність між характером установленого дисциплінарного проступку та застосованим дисциплінарним стягненням.

Посилання апелянта на позитивну службову характеристику, тривалий стаж служби, наявність заохочень та відсутність дисциплінарних стягнень не можуть бути самостійною підставою для висновку про непропорційність застосованого дисциплінарного стягнення. Як убачається з матеріалів дисциплінарного провадження, зазначені обставини були враховані дисциплінарним органом під час визначення виду дисциплінарного стягнення, однак з огляду на характер і тяжкість установленого дисциплінарного проступку, спосіб його вчинення, наслідки для авторитету Національної поліції України та інші обставини справи не виключали застосування до позивача дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції.

Колегія суддів не встановила обставин, які б свідчили про вихід відповідача за межі наданих йому дискреційних повноважень або про очевидну невідповідність між тяжкістю вчиненого дисциплінарного проступку та застосованим видом дисциплінарного стягнення. Відтак доводи апеляційної скарги щодо порушення принципу пропорційності є необґрунтованими.

Інші доводи апеляційної скарги також були предметом перевірки колегії суддів, однак вони не містять обставин, які б спростовували наведені вище висновки суду апеляційної інстанції або свідчили про неправильне встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи, неналежну оцінку зібраних доказів чи неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Наведені апелянтом доводи переважно зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції та фактично спрямовані на переоцінку доказів, які вже були предметом дослідження й належної правової оцінки під час розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги відповідно до статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував обставини справи, правильно визначив характер спірних правовідносин, встановив юридично значимі для вирішення спору обставини, надав належну оцінку всім доказам у їх сукупності, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б вплинути на правильність вирішення спору по суті.

Відповідно до статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції за результатами апеляційного перегляду має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, скасувати судове рішення повністю або частково та ухвалити нове судове рішення чи змінити його, а також ухвалити інше рішення у випадках, передбачених цим Кодексом. Реалізація зазначених повноважень залежить від встановлення під час апеляційного перегляду підстав, визначених процесуальним законом.

Положеннями статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставами для скасування або зміни рішення суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність установлених судом обставин, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів не встановила жодної із зазначених підстав. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, не свідчать про неправильне встановлення ним фактичних обставин справи чи неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, а тому не дають підстав для реалізації судом апеляційної інстанції повноважень, передбачених статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України, щодо скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.

За таких обставин, керуючись пунктом 1 частини першої статті 315 та статтею 316 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення апеляційної скарги, у зв`язку з чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 25 березня 2026 року у справі № 400/9779/25 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий: І.І. Тарновецький

Судді: А.В. Бойко

О.А. Шевчук