Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №367/13222/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

апеляційне провадження №22-ц/824/8890/2026

справа №367/13222/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року м.Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Поліщук Н.В.,

суддів Желепи О.В., Соколової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Крисіної В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргоюОСОБА_1 на заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 11 вересня 2025 року, ухвалене під головуванням судді Одарюк М.П., дата складення повного рішення не зазначена,

у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Російської Федерації, в особі міністерства юстиції Російської Федерації про стягнення моральної шкоди, -

встановив:

1. Короткий виклад доводів пред`явленого позову.

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначає, що позивач проживав та зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України наказом № 309 від 22 грудня 2022 року затвердило перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією. Зазначений наказ розроблено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2022 року № 1364 «Деякі питання формування переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією».

Відповідно до пункту 2 розділу 11 зазначеної постанови вся територія Донецького району, до складу якого входить і місто Донецьк, відноситься до територій, які тимчасово окуповані російською федерацією території України.

В період з 07 квітня 2014 року по теперішній час вся територія міста Донецьк знаходиться під окупацією РФ. Тобто вже більше 10 років дім позивача знаходиться в окупації. Таким чином, на переконання позивача, реєстрація на вказаній території є беззаперечним доказом його проживання у епіцентрі військових/бойових дій, під час якого останній стає живим свідком вбивств, тілесних ушкоджень, знищення майна мирного населення тощо та чує, бачить військові постріли, бомбардування, вибухи, пожежі, руйнування тощо.

Оскільки територія міста, де проживав позивач, опинилась під окупацією РФ, останній зазнавав обмежень у доступі до води, газу, світла, медицини, був позбавлений будь-якого зв`язку та не мав права на вільне переміщення. В зв`язку з цим, він був вимушений покинути дім, та ризикуючи життям, під загрозою смерті, виїхати спочатку до м. Ірпінь, смт. Гостомель, де він оформив статус внутрішньо-переміщеної особи.

Вказує, що протягом всього часу окупації РФ його рідного міста, позивач кожного дня зазнає душевних страждань, оскільки не може повернутись додому, побачити своїх рідних, які залишились в окупації та не можуть виїхати.

Зазначає, що до 24 лютого 2022 року він проживав на території Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області. Проте з початком збройної агресії ситуація у селищі загострювалась, були постійні обстріли області з різних сторін з боку РФ.

Сім`я позивача вимушена була намагатися вибратися із епіцентру бойових дій, але змогли безпечно доїхати тільки до селища Пороскотень Немішаївської громади Бучанського району Київської області і опинились у окупації військами РФ.

Почали гинути люди, цілодобові обстріли, задля збереження їхнього життя вони були вимушені ночувати у підвалі. Відповідно до пункту 5 розділу II вищезазначеної постанови вся територія смт. Гостомель відноситься до територій, які тимчасово окуповані російською федерацією території України.

Вказує, що після 10 днів окупації на свій ризик їм довелося виїхати до більш безпечного місця до знайомих в місто Рівне, ризикуючи власним життям, оскільки знаходитись без їжі та питної води було неможливо. Тільки після деокупації Київської області з`явилась змога повернутися та оселитися у місті Києві.

Разом з цим, постійні повітряні тривоги, атаки на цивільну та критичну інфраструктуру з боку РФ постійно викликали в позивача панічні атаки та страх за своє життя. В зв`язку з цим, він був вимушений покинути дім та виїхати за межі України до Молдови, вдруге рятуючись від війни і втративши все.

Оскільки налагодити свій побут без знання мови було важко, позивач повернувся до України.

Вказує, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України кожного дня зазнає душевних страждань і принижень, переносить стрес і побоювання за свою безпеку, безпеку його рідних. Зазначеними обставинами були порушені його нормальні життєві зв`язки та погіршилися відносини з оточуючими людьми, він кожного дня вживає додаткових зусиль для організації свого життя та захисту порушеного права.

Моральні страждання внаслідок стресу викликані через постійні повітряні тривоги та необхідність перебувати тривалий час в укритті, бомбардування об`єктів критичної інфраструктури, в зв`язку з цим він зобов`язаний докладати додаткових зусиль для організації свого життя, забезпечення безпеки та захисту порушених прав.

Крім цього, збройна агресія порушила цивільне право позивача, який періодично мешкає у бомбосховищах, а саме: позбавило можливості користуватись належним майном та вилучати корисні властивості належного майна для задоволення власних потреб, рухомим майном, втрата можливості розпоряджатись майном, що також завдає позивачу моральної шкоди.

Розмір моральної шкоди оцінює у 35 000,00 €, що еквівалентно 1 538 246,50 гривень.

Мотивуючи наведеним, просить стягнути з держави РФ на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 35 000,00 €, що складає 1 538 246,50 гривень.

2. Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 11 вересня 2025 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовивши у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що позивач не довів усіх необхідних елементів цивільно-правової відповідальності, які є обов`язковими для відшкодування моральної шкоди.

Суд зазначив, що відповідно до статей 23, 1167 ЦК України позивач повинен довести наявність моральної шкоди, протиправність дій відповідача, причинний зв`язок між цими діями та заподіяною шкодою.

Суд зробив висновок, що самі по собі посилання позивача на душевні переживання, стрес, страх за власну безпеку та безпеку близьких, викликані збройною агресією Російської Федерації проти України, не є належними та допустимими доказами заподіяння саме йому моральної шкоди. Суд виходив із того, що такі твердження мають загальний характер і не підтверджують індивідуальний обсяг моральних страждань.

Суд звернув увагу, що позивач не надав доказів, які б підтверджували причинний зв`язок між його психоемоційним станом та протиправними діями відповідача. Зокрема, у матеріалах справи відсутні висновки експертів або інші належні медичні чи психологічні докази, які б підтверджували, що моральні страждання позивача є наслідком саме дій відповідача.

Суд вказав, що хоча факт збройної агресії Російської Федерації проти України є загальновідомим і не потребує доказування, наведене не звільняє позивача від процесуального обов`язку довести інші елементи деліктної відповідальності. Сам по собі факт війни не є достатньою підставою для автоматичного стягнення моральної шкоди без підтвердження її наявності та причинного зв`язку.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на невідповідність висновків суду обставинам у справі, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Зазначає, що відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 в Україні з 05 год. 30 хв. 24 лютого 2022 року введено воєнний стан у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України. Факт повномасштабної війни, окупації частини території України, масових руйнувань, загибелі мирного населення, вимушеного переселення мільйонів громадян, постійних ракетних обстрілів, повітряних тривог та інших наслідків збройної агресії є загальновідомими обставинами, які відповідно до частини 3 статті 82 ЦПК України не потребують доказування.

Разом з цим, суд першої інстанції фактично проігнорував загальновідомі обставини війни та її наслідки, не врахував реальний вплив збройної агресії РФ на життя позивача, не надав оцінки його доводам і доказам, а своїм рішенням фактично звільнив державу-агресора від цивільно-правової відповідальності за завдану моральну шкоду.

Судом не надано жодної правової оцінки доводам позивача про те, що до 2014 року він проживав із сім`єю у АДРЕСА_2 , що підтверджується реєстрацією місця проживання. Після окупації м. Донецька Російською Федерацією, що підтверджується постановою Кабінету Міністрів України від 06 грудня 2022 року №1364 та наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22 грудня 2022 року №309, позивач понад десять років позбавлений можливості повернутися до свого дому, який є спільним майном подружжя, підтримувати звичний спосіб життя та безперешкодно спілкуватися з рідними.

Вказує на доведеність того факту, що після вимушеного виїзду з Донецька позивач набув статусу внутрішньо переміщеної особи, проживав у смт Гостомель Київської області, яке відповідно до зазначених нормативних актів перебувало під окупацією РФ у період з 26 лютого 2022 року по 01 квітня 2022 року. В наслідок бойових дій позивач був змушений повторно рятувати своє життя та життя сім`ї, перебувати в окупації, ховатися від обстрілів, евакуюватися до міста Рівного, а згодом виїхати до Республіки Молдова, після чого повернутися до України та проживати у найманому житлі. Усі зазначені обставини підтверджуються довідкою ВПО, документами про перетин державного кордону, медичною документацією та іншими доказами, поданими до суду.

Зазначає, що позовна заява містить детальне обґрунтування, у чому саме полягають моральні страждання, які виразилися у втраті житла та звичного способу життя, вимушеному неодноразовому переселенні, перебуванні в окупації, постійному страху за власне життя та життя близьких, тривалому психологічному стресі, порушенні нормальних життєвих зв`язків і необхідності проходження лікування у лікаря-невролога. Однак суд першої інстанції не навів жодних мотивів відхилення цих доводів та доказів, що свідчить про невиконання вимог щодо повного, всебічного та об`єктивного дослідження обставин справи.

Вказує, що 09 липня 2025 року Велика палата Європейського суду з прав людини у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» визнала Російську Федерацію відповідальною за системні та масові порушення прав людини на окупованих територіях України з 2014 року та під час повномасштабної агресії. Суд встановив системний характер убивств, катувань, викрадень людей, переслідувань, обмеження основоположних прав і свобод та підтвердив відповідальність Російської Федерації за ці порушення. Наведені висновки ще раз підтверджують, що громадяни України, які проживали на окупованих або постраждалих від бойових дій територіях, зазнали істотних моральних страждань, а тому мають право на їх компенсацію.

Зазначає, що відмовивши у позові, суд першої інстанції порушив вимоги статті 89 ЦПК України, оскільки не надав оцінки кожному доказу окремо та їх сукупності, не навів мотивів відхилення доводів позивача, чим порушив принципи повного, всебічного й об`єктивного дослідження доказів, гарантовані також статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Уважає, що суд неправильно застосував норми матеріального права, зокрема статтям 23 та 1167 ЦК України, неправильно витлумачивши умови відповідальності за завдану моральну шкоду внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

В обґрунтування апеляційної скарги посилається на висновки, викладені у судових рішеннях Полтавського районного суду Полтавської області від 25 січня 2023 року у справі №545/2374/22, Дарницького районного суду міста Києва від 25 жовтня 2023 року у справі №753/11300/23, Зарічного районного суду міста Суми від 24 вересня 2024 року у справі №591/7569/24, Солом`янського районного суду міста Києва від 24 вересня 2024 року у справі №760/6380/24, Заводського районного суду міста Миколаєва від 31 липня 2024 року у справі №487/3251/24 та Центрального районного суду міста Миколаєва від 14 жовтня 2024 року у справі №490/3484/24.

Мотивуючи наведеним, просить заочне рішення Ірпінського міського суду від 11 вересня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позову задовольнити.

4. Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу.

Відзиву на апеляційну скаргу на адресу Київського апеляційного суду не надходило.

5. Позиція учасників справи.

В судове засідання учасники справи не з`явились. Від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності. Вимоги апеляційної скарги підтримав, просив суд її задовольнити.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд ухвалив розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились, оскільки їхня неявка не перешкоджає розгляду справи.

Відповідно до частини 5 статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

6. Позиція суду апеляційної інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

7. Фактичні обставини справи, установлені судом.

З даних паспорту громадянина України убачається, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Донецьк Донецької області. З 21 березня 2001 року задекларованою адресою проживання позивача є АДРЕСА_2 (том 1 а.с. 11-12).

Відповідно до даних довідки НОМЕР_1 від 12 серпня 2021 року про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи убачається, що фактичним місцем проживання ОСОБА_1 є АДРЕСА_3 (том 1 а.с. 16).

До апеляційної скарги скаржником долучено: консультативні роз`яснення лікаря невролога від 02 серпня 2022 року, 09 серпня 2022 року, 03 вересня 2022 року, документ про оплату послуг психолога за місцем проходження лікування позивача, копія свідоцтва про шлюб, технічний паспорт на будинок, фото пошкоджень будинку.

8. Мотиви, якими керується колегія суддів апеляційного суду, та застосовані норми права.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частин 1, 2 статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частин 1, 2, 4, 10 статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

За вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України (далі ? ЦК України)).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

У статті 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14.12.1974, як акт збройної агресії.

Згідно заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21.04.2015 №33 7-VIII, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20.02.2014 з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07.04.2014) та «Луганської народної республіки» (27.04.2014).

Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27.08.2014 масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.

24 лютого 2022 року Російська Федерація здійснила широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення на території України з 05 год. 30 хв. 24.02.2022 воєнного стану, відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Дана обставина не підлягає доказуванню згідно частини 3 статті 82 ЦПК України.

02 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

15 березня 2022 року Парламентська Асамблея ухвалила Висновок 300 (2022) щодо наслідків російської агресії проти України, в якому зазначила, що, продовжуючи агресивну війну, яку РФ веде проти України з 20 лютого 2014 року, станом на 24 лютого 2022 року РФ ескалувала свою військову діяльність проти України до безпрецедентного рівня, спричинивши тисячі жертв серед цивільного населення, переміщення мільйонів людей та спустошення країни.

27 квітня 2022 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії російської федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що російська агресія проти України є безпрецедентним актом як сама собою, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення російською федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

Вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Здійснивши збройну агресію відносно України, РФ порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

Аналогічну позицію щодо непоширення на РФ судового імунітету при розгляді справ щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією РФ проти України, викладено в постанові Верховного Суд від 14.04.2022 року у справі №308/9708/19, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2022 року у справі №635/6172/17.

Звернення позивача до українського суду визнано розумно доступним засобом захисту права, позбавлення якого означало б позбавлення такого права взагалі, тобто заперечувало б саму сутність такого права (подібні правові висновки зроблено у постановах Верховного Суду від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19, від 12 жовтня 2022 року у справі № 463/14366/21, від 12 листопада 2025 року в справі № 211/2449/24).

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно зі статтею 48 Закону № 2709-IV до зобов`язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

Відповідно до частини 2 статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Завдання моральної шкоди іншій особі є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини 2 статті 11 ЦК України).

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини 2 статті 16 ЦК України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Тлумачення статті 23 ЦК України свідчить, що ця норма поширюється на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі було завдано моральної шкоди. Це, зокрема, підтверджується тим, що законодавець вживає формулювання «особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав». Тобто можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться у залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2024 року в справі № 279/1834/22).

Як убачається зі змісту статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17.

У даній постанові Верховний Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання.

Проте, не усі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.12.2020 року в справі №752/17832/14-ц вказала, що моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Розмір моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності.

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди.

Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. Під час визначення розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина 3 статті 23 ЦК України).

Позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок між протиправною поведінкою та її результатом, а відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20).

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При визначенні грошової компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України, слід враховувати те, що:

- дійсно внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України особа може зазнавати (зазнала) моральної шкоди;

- законодавець в статті 23 ЦК передбачив відкритий перелік обставин, які враховуються судом при визначенні розміру грошової компенсації (характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування; інші обставини, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості);

- розмір грошової компенсації моральної шкоди завданій особі внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України може відрізнятися, залежно від того, на які обставини завдання моральної шкоди посилається позивач та які обставини враховані судом при визначенні розміру грошової компенсації моральної шкоди;

- такими обставинами може бути, зокрема: смерть близьких осіб, каліцтво особи чи близьких осіб; місце проживання особи (різняться відчуття осіб, що проживають на території проведення бойових дій чи осіб далеко від цієї території); пошкодження або знищення рухомого майна; права, які порушені внаслідок військової агресії російської федерації проти України тощо.

До таких висновків дійшов Верховний Суд в постанові від 20 червня 2024 року у справі №216/5657/22.

Усі справи про моральну шкоду, спричинену із війною, можна розподілити на декілька категорій:

(а) справи, де моральна шкода пов`язана із втратою близької людини;

(б) справи, де моральна шкода пов`язана із каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я позивача;

(в) справи, де моральна шкода пов`язана зі знищенням, пошкодженням, втратою майна або втратою доступу до майна;

(г) справи, де моральна шкода пов`язана із внутрішнім переміщенням, або необхідністю покинути країну;

(д) справи, де моральна шкода пов`язана із фактом війни як таким.

Що стосується категорій (а), (б) і (в), то в цих випадках наявність моральної шкоди, зазвичай, не викликає сумнівів, і єдиним проблемним питанням залишається питання обчислення розміру компенсації. Натомість, у категоріях (г) і (д) судами висловлюються різні позиції.

Колегія суддів зазначає, що війна дійсно позначилася на кожному українці, навіть люди, котрі не зазнали гірких утрат близьких, каліцтва чи іншого тілесного болю і не втратили власність, переживають непростий у психологічному плані досвід та моральні страждання.

Разом із тим, сам по собі факт війни не означає, що всі особи зазнають однакового обсягу моральної шкоди, а тому визначення її наявності та розміру має здійснюватися судом з урахуванням конкретних обставин кожної справи, характеру порушеного права, інтенсивності та тривалості страждань, індивідуальних особливостей потерпілої особи, а також доказів, поданих на їх підтвердження.

Колегія суддів не може погодитися з висновком суду першої інстанції про недоведеність позивачем факту заподіяння моральної шкоди.

Так, відмовляючи у задоволенні позову, місцевий суд виходив із того, що позивачем не надано належних доказів індивідуального характеру моральних страждань та причинного зв`язку між ними і діями відповідача.

Однак такий висновок зроблено без належної оцінки всіх наявних у справі доказів у їх сукупності та без урахування специфіки правовідносин, що виникли внаслідок триваючої збройної агресії Російської Федерації проти України.

Як убачається з матеріалів справи, позивач є уродженцем та зареєстрованим мешканцем міста Донецька, яке з 2014 року перебуває під тимчасовою окупацією Російської Федерації. Надалі він був вимушений залишити місце свого проживання, набув статусу внутрішньо переміщеної особи, а після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році повторно пережив окупацію вже на території Київської області, був змушений евакуюватися разом із сім`єю.

Наведені обставини підтверджуються наявними у справі письмовими доказами, зокрема даними паспорту громадянина України, даними довідки внутрішньо переміщеної особи.

Колегія суддів погоджується із доводами апеляційної скарги й у тій частині, що для підтвердження моральної шкоди закон не встановлює виключного переліку допустимих доказів.

Висновок суду першої інстанції про необхідність подання саме судової психологічної експертизи або інших спеціальних медичних висновків як обов`язкової умови доведення моральної шкоди не ґрунтується на положеннях цивільного законодавства.

Моральна шкода може підтверджуватися будь-якими належними та допустимими доказами, які у своїй сукупності дають можливість суду встановити характер, обсяг та тривалість моральних страждань особи.

При цьому, документи, що підтверджують вимушене переміщення, втрату можливості користуватися житлом, перебування на тимчасово окупованих територіях, разом із загальновідомими обставинами військової агресії Російської Федерації є доказами, які підлягають оцінці у сукупності.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що сам лише факт проживання особи на тимчасово окупованій території або факт ведення бойових дій автоматично породжує право на стягнення моральної шкоди у заявленому розмірі.

Разом із позовною заявою позивачем надано копію паспорта громадянина України та довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, які підтверджують відповідно місце його реєстрації та факт набуття статусу внутрішньо переміщеної особи.

Натомість до апеляційної скарги позивач долучив консультативні висновки лікаря-невролога, технічний звіт про обстеження житлового будинку, витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, фотоматеріали пошкоджень будинку та інші документи.

Відповідно до частини 3 статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи доведе неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

В постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2023 року у справі №499/895/19 роз`яснено, що сторони мають усвідомлювати, що інститути апеляційного та касаційного перегляду впроваджені для усунення можливих помилок судового розгляду справ у першій інстанції, а не для усунення помилок сторони, допущених нею під час розгляду справи судом першої інстанції, у формулюванні стороною своїх позовних вимог, аргументів та формуванні їх доказової бази. Це відповідає і практиці ЄСПЛ, яка є джерелом права відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наприклад, ЄСПЛ у своєму рішенні від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine, заява № 3236/03, пункт 40) зазначив, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду.

Відтак, оскільки позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд протягом розгляду справи у суді першої інстанції не скористався своїм правом на подання клопотань про долучення доказів, а також не надав доказів неможливості подання таких клопотань до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, ураховуючи положення частини третьої статті 367 ЦПК України, апеляційний суд не приймає докази, долучені до апеляційної скарги.

Крім цього, апеляційна скарга не містить будь-якого клопотання про прийняття зазначених доказів.

Суд звертає увагу, що загальновідомість обставин військової агресії Російської Федерації відповідно до частини 3 статті 82 ЦПК України звільняє позивача лише від обов`язку доводити сам факт агресії, окупації чи ведення бойових дій, однак не звільняє від необхідності довести індивідуальний характер порушення його прав, обсяг моральних страждань та їх причинний зв`язок із протиправними діями відповідача.

У цій справі такі обставини підтверджуються не лише самим фактом війни, а й установленими судом апеляційної інстанції конкретними наслідками для позивача, а саме: тривалим позбавленням можливості користуватися місцем свого постійного проживання, повторним вимушеним переселенням, перебуванням в окупації, необхідністю евакуації, постійним відчуттям небезпеки для власного життя та життя членів сім`ї.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про недоведеність усіх елементів цивільно-правової відповідальності є помилковим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи.

Водночас колегія суддів не може погодитися із заявленим позивачем розміром відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до частини 3 статті 23 ЦК України визначення розміру грошової компенсації здійснюється судом із дотриманням принципів розумності, справедливості та співмірності.

При визначенні розміру відшкодування колегія суддів враховує тривалість та характер порушення прав позивача, його вимушене переселення, втрату можливості користуватися житлом, перебування на тимчасово окупованій території, необхідність повторної евакуації, погіршення психоемоційного стану, проходження лікування, а також характер правопорушення, вчиненого державою-агресором.

Визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню колегія суддів враховує, що заявлені позивачем вимоги мотивовані його переживаннями, викликаними війною як такою, вимушеним переміщенням, перебуванням на території проведення бойових дій, повітряними тривогами, постійним відчуттям небезпеки та загальною зміною умов життя внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Колегією суддів враховано, що звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач не заявляв вимог про відшкодування матеріальної шкоди, завданої пошкодженням житлового будинку, а також не обґрунтовував вимоги про компенсацію моральної шкоди саме фактом пошкодження чи втрати можливості користування конкретним нерухомим майном.

З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що справедливим, розумним та співмірним способом захисту порушеного права є стягнення з Російської Федерації на користь позивача моральної шкоди у розмірі 50 000 грн.

За таких обставин апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 11 вересня 2025 року підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позову.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права є підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області від 11 вересня 2025 року скасувати, ухвалити нове судове рішення такого змісту.

Позов задовольнити частково.

Стягнути із держави Російської Федерації на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди 50 000 гривень

В іншій частині позову ? відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, касаційна скарга на постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя-доповідач Н.В. Поліщук

Судді О.В. Желепа

В.В. Соколова