Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №758/9255/25 — Київський апеляційний суд

справа № 758/9255/25 головуючий у суді І інстанції Войтенко Т.В.

провадження № 22-ц/824/12655/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

03 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Фінагеєва В.О. (суддя-доповідач), Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 28 квітня 2026 року та додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 травня 2026 року, ухвалені під головуванням судді Войтенко Т.В., у м. Києві, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, сплачених на утримання спільного майна, -

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила стягнути з відповідача на її користь грошові кошти у розмірі 42 610,00 грн. як половину вартості комунальних послуг, оплачених нею за період з січня 2020 року по травень 2025 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період перебування у шлюбі з позивачем було придбано квартиру у АДРЕСА_1 . Однак, рішенням від 30 листопада 2023 року Подільський районний суд м. Києва у справі № 758/607/21 визнав квартиру об`єктом спільної сумісної власності подружжя та здійснив її поділ: за ОСОБА_1 визнано право власності на 1/2 частину квартири у АДРЕСА_1 ; за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину квартири у АДРЕСА_1 . Відповідач ОСОБА_2 не здійснює оплату за житлово-комунальні послуги за квартиру у АДРЕСА_1 . Всі оплати комунальних послуг здійснюються виключно ОСОБА_1 за власний рахунок. З січня 2020 року по травень 2025 року нею здійснено оплату за комунальні послуги за квартиру у АДРЕСА_1 у розмірі 85 220,00 грн. Посилаючись на те, що відповідач є співвласником квартири згідно судового рішення про поділ майна подружжя та повинен нести витрати на утримання належного йому майна, вважає, що відповідач повинен компенсувати позивачу у порядку регресу половину сплачених нею платежів, 85 220:2 = 42 610,00 грн. При цьому зазначає, що вирахувала суму платежів виключно за ті послуги, оплата за які нараховується за кв.м. Ті послуги, оплата за які нараховується за показниками лічильника, оплачуються нею самостійно та вона не має вимог до відповідача щодо їх компенсації.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 28 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 11 798,71 грн. витрат, понесених на утримання спільного майна. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 травня 2026 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 335,38 грн. витрат на сплату судового збору та 5 061,70 грн. витрат на правову допомогу.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права та в частині відмови у задоволенні позовних вимог змінити. Ухвалити в оскаржуваній частині нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі та додатково стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30 811,29 грн. витрат, понесених на утримання спільного майна. Скасувати додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 14 травня 2026 року у справі № 758/9255/25, провадження № 2-др/758/115/26, яким з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 стягнуто 5 061,70 грн витрат на професійну правничу допомогу. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у стягненні з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5 061,70 грн витрат на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що суд першої інстанції виходив з того, що «співвласником квартири ОСОБА_2 став у лютому 2024 року» та що «до 07.02.2024 ОСОБА_1 була одноосібною власницею квартири». Саме цей висновок став єдиною ключовою підставою для відмови у задоволенні більшої частини позовних вимог. Такий висновок є юридично помилковим, оскільки суперечить правовому режиму спільної сумісної власності подружжя. Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, на ім`я кого з них воно придбане. Відповідно до статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, право відповідача на спірну квартиру виникло не 07 лютого 2024 року, а в силу закону - з моменту набуття квартири під час шлюбу. Рішення у справі № 758/607/21 не створило відповідачу нове право власності, а лише підтвердило, визнало та трансформувало режим спільної сумісної власності подружжя у режим спільної часткової власності із визначенням часток по 1/2. Суд першої інстанції правильно зазначив, що співвласник, який виконав обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника відшкодування відповідної частини витрат, і послався на правові висновки Верховного Суду у постанові від 13.03.2019 у справі № 521/3743/17-ц та у постанові КЦС ВС від 19.08.2020 у справі № 703/2200/15-ц. Проте суд першої інстанції безпідставно застосував цей правильний правовий висновок лише до періоду після 07 лютого 2024 року. Якщо відповідач мав право на 1/2 квартири, як на спільне майно подружжя, то обов`язок брати участь у необхідних витратах на збереження і утримання цього майна існував не з дати технічної реєстрації, а з періоду існування спільності майна та самостійного несення позивачем витрат. Також вказує, що додаткове рішення Подільського районного суду міста Києва від 15 травня 2026 року у справі № 758/9255/25 є незаконним і необґрунтованим, оскільки: є похідним від помилкового основного рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні 30 811,29 грн; ухвалене без належного врахування того, що у разі задоволення апеляційної скарги позов ОСОБА_1 підлягає задоволенню у повному обсязі, а тому відсутня правова підстава для компенсації витрат відповідача.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права. Судом першої інстанції правильно визначено період, з якого на ОСОБА_2 слід покласти обов`язок регресної оплати житлово комунальних послуг, а саме з лютого 2024 року, тобто з місяця, у якому за ОСОБА_2 зареєстровано офіційно у Державному реєстрі речових прав право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 . Матеріали даної справи не містять будь-яких доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 був співвласником 1/2 частини квартири до лютого 2024 року, та відповідно зобов`язаний був здійснювати витрати на утримання квартири, у якій до речі, як встановлено судом не проживав. Щодо доводів апеляційної скарги на додаткове рішення, вказує, що судом першої інстанції правильно встановлено, а позивачем не спростовано, що загальна кількість годин наданої ОСОБА_2 правничої допомоги у межах розгляду цивільної справи № 758/9255/25 склала 9 годин, а повноцінних судових засідань у справі проведено 4. Також, матеріалами справи та платіжними інструкціями доведено, що ОСОБА_2 сплачено на рахунок АБ «Волкова» гонорар у розмірі 16 500,00 грн. Враховуючи часткове задоволення позову, а саме 27,69 % від ціни позову, а також з урахуванням того, що суд зменшив розмір гонорару за клопотанням позивача ОСОБА_1 , а відтак визначення судом суми компенсації з ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 5 061,70 грн. є розумним та відповідає предмету даного позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Відповідно до ч. 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Враховуючи вищезазначене, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.

Рішення суду в частині задоволених позовних вимог сторонами не оскаржується та, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, в апеляційному порядку не переглядається.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 вересня 2005 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 02 грудня 2005 року, актовий запис №542, виданий відділом реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві.

14 жовтня 2011 року на ім`я ОСОБА_1 було придбано квартиру АДРЕСА_2 .

Шлюб між сторонами було розірвано рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 лютого 2020 року у справі № 758/13995/19.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 30 листопада 2023 року у справі № 758/607/21 квартиру АДРЕСА_2 було визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя та здійснено її поділ - за ОСОБА_2 визнане право власності на 1/2 частину квартири у АДРЕСА_1 .

07 лютого 2024 року право власності на 1/2 частину кватири АДРЕСА_2 було зареєстроване за ОСОБА_2 , що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав.

У період з 2020 року, коли подружжя розірвало шлюб, оплату комунальних послуг, які надавалися по даній квартирі, здійснювала ОСОБА_1 .

Факт проведення оплат доводиться випискою по рахунку ОСОБА_1 та Актами звірки Центру комунального сервісу. (т. 1, а.с., 6-7,22-25,209,215,222-225).

Розмір сум, нарахованих та сплачених за комунальні послуги доводиться квитанціями ТОВ ФК ГЕРЦ, дублікати яких надала позивач.

Згідно квитанцій та розрахунків позивача, нею у період з січня 2020 року по травень 2025 року сплачено 85 220,00 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що до 07 лютого 2024 року ОСОБА_1 була одноосібною власницею квартири, відтак, у ОСОБА_2 не виникало обов`язку оплачувати комунальні послуги до дати, коли він став співвласником частки. Разом за період з лютого 2024 року по травень 2025 року здійснено оплат на суму 23 597,42 грн., отже половина цієї суми 11 798,71 грн. підлягає стягненню з ОСОБА_2 в порядку регресу.

Апеляційний суд не в повній мірі погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

У частині першій статті 322 ЦК України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов`язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.

Факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник, який виконав солідарний обов`язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього (частини четверта статті 544 ЦК України).

Тлумачення наведених норм права дає підстави зробити висновок, що кожен співвласник зобов`язаний брати участь у витратах щодо утримання майна, що є у спільній частковій власності, незалежно від того, хто здійснює фактичні дії, спрямовані на утримання спільного майна.

Співвласник, який виконав солідарний обов`язок щодо сплати необхідних витрат на утримання майна, має право вимагати від іншого співвласника їх відшкодування (право зворотної вимоги - регрес).

Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції в частині наявності у відповідача обов`язку щодо утримання своєї частки власності у квартирі, між тим зважує на наступне.

Задовольняючи частково позовні вимоги та вказуючи, що до 07 лютого 2024 року ОСОБА_1 була одноосібною власницею квартири, відтак, у ОСОБА_2 не виникало обов`язку оплачувати комунальні послуги до дати, коли він став співвласником частки, суд першої інстанції не звернув уваги на наступне.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із частиною першою статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених ЗК України.

Виникнення режиму спільної сумісної власності подружжя на все придбане за час шлюбу майно презюмується, доки інший з подружжя не довів іншого.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 липня 2018 року у справі № 401/1221/16-ц, від 03 грудня 2018 року у справі № 525/511/16-ц, від 24 січня 2019 року у справі № 728/1170/16-ц, від 31 січня 2019 року у справі № 686/23104/17.

Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно із статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними.

Отже, наведеними нормами права передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя.

Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно на підставі закону вважається таким, що належить подружжю.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Таким чином, право спільної сумісної власності подружжя виникає з моменту придбання майна (укладення договору купівлі-продажу), а не з моменту реєстрації права власності.

Отже, у період з 14 січня 2011 року до 30 листопада 2023 року квартира мала статус спільної сумісної власності подружжя, а після 30 листопада 2023 року статус спільної часткової власності колишнього подружжя. Проте в обох правових режимах відповідач залишався співвласником квартири, а тому був зобов`язаний брати участь в її утриманні та оплаті житлово-комунальних платежів пропорційно своїй частці, яка при поділі майна подружжя презюмується рівною, якщо інше не встановлено домовленістю сторін або законом.

Відповідно до наданих розрахунків, загальна сума сплачених витрат за спожиті комунальні послуги та утримання спільного майна за період з січня 2020 року по травень 2025 року складає 85 220,00 грн.

Зазначені обставини встановлені судом першої інстанції та сторонами не спростовуються, відповідно частка відповідача ОСОБА_2 - складає 42 610,00 грн.

Враховуючи вище викладене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення вимог позивача.

Доводи відповідача про те, що він за вказаною адресою не проживає, апеляційний суд відхиляє, оскільки матеріалами справи підтверджено, що відповідач є співвласником квартири за вказаною адресою, а його не проживання не звільняють його від обов`язку утримувати свою власність та оплачувати надані комунальні послуги.

Доводи відповідача, що під час розгляду справи у суді першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 здає в оренду квартиру АДРЕСА_2 , і як вона стверджує, що така «оренда є безкоштовною», а комунальні послуги «покривають орендарі», що вбачається з договору оренди від 28 березня 2024 року між ОСОБА_1 та орендарем ОСОБА_3 та поясненнями самої ОСОБА_1 апеляційний суд відхиляє, оскільки зазначене не звільняє від солідарної відповідальності співвласників утримувати спільне майно.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції частково не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення по суті вимог позивача.

Щодо додаткового рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 травня 2026 року.

Ухвалюючи оскаржуване рішення суд першої інстанції, виходив з того, що з огляду на складність і категорію справи, обсяг виконаних адвокатом робіт, кількість судових засідань та їх тривалість, у яких брав участь представник відповідача, кількість підготовлених адвокатом процесуальних документів та їх необхідність, беручи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат, їх необхідність у цьому випадку, зважаючи також і на тривалість розгляду справи, будуть обґрунтованими витрати на професійну правничу допомогу у сумі 7 000,00 грн., які підлягають стягненню на користь відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

1) у разі задоволення позову - на відповідача;

2) у разі відмови в позові - на позивача;

3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про задоволення позову в повному обсязі, підстави для стягнення витрати на професійну правничу допомогу на користь відповідача відсутні.

Крім того, вказаним додатковим рішенням стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 335,38 грн. витрат по сплаті судового збору пропорційно до задоволеної частини позовних вимог.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При подачі позовної заяви ОСОБА_1 сплатила судовий з бір у розмірі 1211,20грн. При подачі апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 1 816,80 грн., оскільки апеляційний суд приходить до висновку про задоволення апеляційної скарги, сплачений позивачем судовий збір підлягає стягненню з відповідача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Подільського районного суду м. Києва від 28 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів, сплачених на утримання спільного майна задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 в порядку регресу 42 610,00 (сорок дві тисячі шістсот десять) гривень, як половину вартості комунальних послуг, сплачених ОСОБА_1 за період з січня 2020 року по травень 2025 року.

Стягнути з ОСОБА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 , місце реєстрації АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 судовий збір у розмірі 3 028, 00 (три тисячі двадцять вісім) гривень.

Додаткове рішення Подільського районного суду м. Києва від 15 травня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні заяви ОСОБА_2 про стягнення витрат на правову допомогу відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, визначених частиною 3 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Судді Фінагеєв В.О.

Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.