Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №756/12336/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2026 року м. Київ

Справа №756/12336/25

Провадження: № 22-ц/824/11359/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,

суддів Верланова С. М., Нежури В. А.,

секретар Лаврук Ю. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Диби О. В.

у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гончар Ганна Володимирівна, Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання договору дарування недійсним,

в с т а н о в и в:

У серпні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним позовом, мотивуючи його тим, що на підставі договору дарування частки квартири від 02 листопада 2021 року вона є власницею 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Зазначала, що, незважаючи на набуття нею права власності на частину вказаної квартири, фактично реалізувати належні їй як співвласниці правомочності володіння та користування майном вона не має можливості, оскільки ОСОБА_1 , яка є власницею іншої 1/2 частки квартири та проживає у ній, чинить їй перешкоди у доступі до житла. За її твердженнями, відповідачка не підтримує з нею належного спілкування з питань спільного користування квартирою та її утримання, не надає вільного доступу до житлового приміщення, змінила замки на вхідних дверях квартири й поштової скриньки, а також установила охоронну сигналізацію, не забезпечивши позивачці можливості безперешкодно користуватися належною їй частиною нерухомого майна. ОСОБА_2 також посилалася на те, що протягом 2023-2025 років намагалася врегулювати зі співвласницею питання щодо порядку користування квартирою, оплати житлово-комунальних послуг і доступу до поштової кореспонденції, однак досягти домовленості сторонам не вдалося. Звернення до правоохоронних органів також не призвело до відновлення її порушених прав, оскільки між сторонами було встановлено наявність цивільно-правового спору.

Ураховуючи наведене, просила зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання їй ключів від вхідних дверей квартири та поштової скриньки.

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гончар Г. В. і Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної в місті Києві державної адміністрації, про визнання договору дарування частки квартири недійсним. Зустрічні позовні вимоги мотивувала тим, що у спірній квартирі разом із нею тривалий час фактично проживають спільні з ОСОБА_3 діти, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , для яких це житло є постійним і фактично єдиним місцем проживання. Зазначала, що діти проживають у спірній квартирі разом із нею з часу припинення шлюбних відносин між батьками, ведуть у ній звичайний побут, зберігають особисті речі та користуються житлом як члени сім`ї власників. ОСОБА_3 був обізнаний про фактичне проживання дітей у квартирі та не заперечував проти такого порядку проживання. На переконання ОСОБА_1 , відчуживши належну йому 1/2 частку квартири на користь ОСОБА_2 , яка не є членом сім`ї дітей, ОСОБА_3 розпорядився житловим приміщенням, право користування яким мали його діти, без попереднього дозволу органу опіки та піклування та без урахування їхніх найкращих інтересів. Посилалася на те, що реєстрація дітей за іншою адресою має формальний характер і не спростовує факту їх постійного проживання у спірній квартирі та наявності в них самостійного права користування цим житлом, яке виникло внаслідок фактичного проживання разом із батьками та не залежить виключно від реєстрації місця проживання. ОСОБА_1 вважала, що внаслідок переходу права власності на частку квартири до сторонньої особи виникла реальна загроза звуження та припинення житлових прав дітей, зокрема їх виселення зі спірної квартири, оскільки нова співвласниця не пов`язана з ними сімейними відносинами та не має обов`язку забезпечувати їх житлом.

З огляду на те, що оспорюваний договір дарування було укладено без попереднього дозволу органу опіки та піклування, а його вчинення, за твердженнями позивачки за зустрічним позовом, суперечить правам та охоронюваним законом інтересам дітей і звужує обсяг належних їм житлових прав, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , укладений 02 листопада 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 і посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончар Г.В. за реєстровим № 1893.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 березня 2026 року позов ОСОБА_6 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом наданняключів від квартири АДРЕСА_2 та поштовоїскриньки ОСОБА_2 .

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 ,треті особи: приватний нотаріус КМНО Гончар Г. В., Служба у справах дітей та сім`ї Оболонської районної у місті Києві державної адміністрації, про визнання договору дарування недійсним залишено без задоволення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1211,20 грн.

Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні первісного позову відмовити, а зустрічний позов задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначала, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність перешкод у користуванні спірною квартирою, оскільки належним чином не дослідив фактичні обставини справи та не надав оцінки поданим сторонами доказам. Стверджувала, що до лютого 2025 року не була обізнана про укладення договору дарування та набуття ОСОБА_2 права власності на частку квартири, а тому не могла умисно чинити їй будь-які перешкоди. Крім того, вказувала, що на момент укладення договору дарування новому співвласнику були передані ключі від квартири та поштової скриньки, а заміна одного із замків відбулася лише восени 2024 року у зв`язку з його несправністю. Також, наголошувала, що встановлення охоронної сигналізації мало місце ще у 2020 році, а не після набуття позивачем права власності, а звернення останньої до правоохоронних органів саме по собі не підтверджує факту порушення її прав.

Також вважала безпідставною відмову у задоволенні зустрічного позову, посилаючись на те, що суд формально пов`язав наявність у дітей права користування спірною квартирою виключно з місцем їх реєстрації, не встановивши фактичних обставин їх проживання. Зазначала, що спільні з ОСОБА_3 діти з часу розірвання шлюбу фактично проживали разом із нею у спірній квартирі, яка була їх постійним та єдиним місцем проживання, що, на її думку, підтверджується матеріалами справи, у тому числі поясненнями та процесуальними документами інших учасників справи.

На її переконання, право дітей на користування житлом виникло внаслідок їх фактичного проживання у спірній квартирі та не залежало виключно від зареєстрованого місця проживання. Вказувала, що відчуження ОСОБА_3 належної йому частки квартири на користь сторонньої особи без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушило житлові права дітей, створило реальну загрозу втрати ними права користування житлом та не відповідало принципу забезпечення найкращих інтересів дитини. У зв`язку із цим вважала, що суд неправильно застосував положення цивільного, сімейного та житлового законодавства, а також не врахував правові гарантії захисту житлових прав дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна.

Ухвалами Київського апеляційного суду від 16 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у справі та призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.

У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Іванченко І. В. в інтересах ОСОБА_2 заперечувала проти її задоволення, зазначаючи, що суд першої інстанції повно і всебічно встановив обставини справи, належним чином дослідив докази та дійшов правильного висновку про створення ОСОБА_2 перешкод у користуванні належною їй часткою квартири, які полягали у зміні замків, встановленні охоронної сигналізації без надання доступу та фактичному недопущенні до користування спірним майном.

Також зазначала, що доводи апеляційної скарги щодо недійсності договору дарування є безпідставними, оскільки сама по собі відсутність дозволу органу опіки та піклування не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним, а ОСОБА_1 не доведено порушення житлових прав дітей, погіршення їхніх житлових умов чи настання інших негативних наслідків у зв`язку з укладенням оспорюваного договору. Крім того, звертала увагу на те, що доводи апеляційної скарги фактично повторюють доводи зустрічного позову, яким суд першої інстанції вже надав належну правову оцінку, а також зазначала, що один із дітей сторін на час апеляційного розгляду досяг повноліття.

Одночасно, представник ОСОБА_2 просила поновити строк на подання відзиву, посилаючись на те, що копію апеляційної скарги своєчасно не отримала, у зв`язку з чим була позбавлена можливості подати відзив у встановлений судом строк.

ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення цього клопотання, вважаючи причини пропуску строку неповажними. Зазначала, що представник ОСОБА_2 , будучи обізнаною про відкриття апеляційного провадження та встановлений судом строк для подання відзиву, не вжила всіх залежних від неї заходів для своєчасного ознайомлення з матеріалами справи та звернулася із відповідною заявою лише після закінчення цього строку.

Крім того, під час апеляційного перегляду ОСОБА_1 подала клопотання про долучення додаткових доказів, довідки про результати перевірки за рапортом ЄО № 16621 від 29 березня 2026 року та заяви про видачу документів від 20 квітня 2026 року. На обґрунтування зазначала, що ці докази виникли вже після ухвалення рішення суду першої інстанції, а тому об`єктивно не могли бути подані раніше. На її думку, вони підтверджують неможливість проживання дітей за місцем їх реєстрації та мають істотне значення для оцінки обставин дотримання їхніх житлових прав.

10 липня 2026 року адвокат Іванченко І. В., яка діє в інтересах ОСОБА_2 , подала до суду клопотання про відкладення розгляду справи, посилаючись на неможливість прибути в призначений судом час у зв`язку з перебуванням у заздалегідь запланованій відпустці.

В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити, при цьому, заперечувала проти клопотання представника ОСОБА_2 про відкладення розгляду справи, оскільки вважала це затягуванням судового процесу.

Вирішуючи питання про можливість розгляду справи за відсутності представника позивача, колегія суддів ураховувала наступне.

Відповідно до статті 372 ЦПК суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 01 жовтня 2020 року у справі № 361/8331/18 зазначив, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Верховний Суд вже неодноразово у своїх рішеннях, зокрема, у справах №802/562/18-а, №826/4504/17, звертав увагу на те, що повноваження щодо відкладення судового розгляду на підставі поданого учасниками судового процесу клопотання є дискреційними.

Посилаючись на неможливість участі у судовому засіданні, представник позивача зазначила, що вона перебуває у заздалегідь запланованій відпустці.

Водночас колегія суддів зазначає, що представник ОСОБА_2 була належним чином повідомлена про дату, час і місце розгляду справи, подала відзив на апеляційну скаргу, у якому виклала свою правову позицію щодо доводів апеляційної скарги, а тому її доводи відомі суду та підлягають оцінці під час апеляційного перегляду.

При цьому, явка учасників справи у судове засідання судом обов`язковою не є. ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленою про розгляд справи, також не була позбавлена можливості особисто взяти участь у судовому засіданні, однак таким правом не скористалася.

З огляду на викладене, а також враховуючи достатність наявних у матеріалах справи доказів для вирішення спору по суті, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності позивача за первісним позовом та її представника.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши пояснення відповідачки, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 листопада 2020 року у справі № 756/6814/19, яке набрало законної сили 17 січня 2021 року, квартиру АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , а в порядку поділу спільного майна за кожним із них визнано право власності на 1/2 частку зазначеної квартири (т. 1, а. с. 37 - 40).

02 листопада 2021 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гончар Г. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1893, відповідно до якого ОСОБА_2 набула право власності на 1/2 частку вказаної квартири. У договорі дарування зазначено, що правочин не суперечить правам та інтересам малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних осіб, яких дарувальник зобов`язаний утримувати (т. 1, а. с. 11- 14).

Звертаючись до суду з первісним позовом, ОСОБА_2 зазначала, що після набуття права власності на частку квартири не мала можливості користуватися належним їй майном, оскільки ОСОБА_1 змінила замки у вхідних дверях та поштовій скриньці, встановила охоронну сигналізацію, не надала ключів та фактично перешкоджала доступу до квартири, у зв`язку з чим просила зобов`язати відповідачку усунути такі перешкоди шляхом передачі ключів від квартири та поштової скриньки.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 зазначала, що про укладення договору дарування їй не було відомо, зміна одного із замків була зумовлена його несправністю, а необхідність у наданні доступу до поштової скриньки відсутня, оскільки інформацію щодо комунальних платежів позивач могла отримувати в інший спосіб. Також вона посилалася на проживання у квартирі разом із дітьми та відсутність порушення прав позивачки.

В свою чергу, ОСОБА_1 пред`явила зустрічний позов про визнання недійсним договору дарування від 02 листопада 2021 року, посилаючись на те, що на момент його укладення у спірній квартирі фактично проживали та користувалися житлом її малолітня донька і неповнолітній син, а тому відчуження частки квартири мало здійснюватися лише за наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування. На її думку, укладення договору без такого дозволу порушило житлові права дітей.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 1, а. с. 61- 63). На момент укладення договору дарування зареєстрованим місцем проживання дітей була квартира за адресою: АДРЕСА_3 , що сторонами не заперечувалося (т. 1, а. с. 135 - 138). Разом з тим, ОСОБА_1 надала довідку житлово-будівельного кооперативу про фактичне проживання дітей разом із нею у спірній квартирі (т. 1, а. с. 82).

Під час розгляду справи також установлено, що між ОСОБА_1 та Управлінням поліції охорони у м. Києві ще у 2020 році було укладено договір про централізовану охорону спірної квартири, при цьому станом на березень 2025 року ОСОБА_2 як співвласниця квартири не була включена до переліку осіб, уповноважених користуватися охоронною сигналізацією (т. 1, а. с. 16 - 17, 46 - 60). Крім того, ОСОБА_2 зверталася до органів поліції із заявою про усунення перешкод у користуванні квартирою, вказуючи на зміну замків та відсутність доступу до житла, однак, за результатами перевірки їй було роз`яснено про цивільно-правовий характер спору (т. 1, а. с. 18, 119 - 122).

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 є співвласником спірної квартири, а тому має рівні з іншим співвласником права на володіння та користування належним їй майном. Водночас, матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 чинила позивачці перешкоди у здійсненні права користування квартирою, зокрема, шляхом зміни замків на вхідних дверях та поштовій скриньці, встановлення охоронної сигналізації без забезпечення доступу співвласниці до неї, а також фактичного недопущення останньої до користування належною їй часткою нерухомого майна. За таких обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для застосування передбаченого статтею 391 ЦК України способу захисту права власності шляхом усунення перешкод у користуванні майном та зобов`язання відповідачки надати ОСОБА_2 ключі від квартири і поштової скриньки.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що на момент укладення договору дарування спільні діти сторін були зареєстровані за іншою адресою, а тому відчуження ОСОБА_3 належної йому частки квартири не призвело до порушення чи звуження їхніх житлових прав. Суд також зазначив, що надана ОСОБА_1 довідка про фактичне проживання дітей у спірній квартирі не підтверджує їх проживання у ній саме на момент укладення оспорюваного правочину, тоді як сама по собі відсутність дозволу органу опіки та піклування не є достатньою підставою для визнання договору дарування недійсним за відсутності доказів реального порушення прав та інтересів дітей. З огляду на це суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову.

Перевіряючи такі висновки суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Щодо заперечень ОСОБА_1 стосовно прийняття відзиву на апеляційну скаргу колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини четвертої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Як убачається з матеріалів справи, представник ОСОБА_2 звернулася до суду із клопотанням про поновлення строку на подання відзиву, посилаючись на те, що копію апеляційної скарги своєчасно не отримала, у зв`язку з чим була позбавлена можливості реалізувати своє право на подання відзиву у строк, встановлений судом.

Вирішуючи питання щодо прийняття відзиву, колегія суддів виходить із того, що інститут відзиву спрямований на забезпечення реалізації учасником справи права висловити свої заперечення щодо доводів апеляційної скарги та реалізацію принципів змагальності сторін і рівності всіх учасників судового процесу.

З огляду на наведене, а також враховуючи відсутність обставин, які б свідчили про порушення процесуальних прав інших учасників справи чи перешкоджали апеляційному перегляду, колегія суддів вважає за можливе прийняти поданий представником ОСОБА_2 відзив та врахувати викладені у ньому доводи під час вирішення апеляційної скарги.

Щодо первісного позову про усунення перешкод у користуванні квартирою.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права чи інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості повністю або частково реалізувати належне йому цивільне право. Для застосування відповідного способу захисту суд повинен встановити, яке саме право чи інтерес позивача порушене та чи відповідає обраний спосіб захисту характеру такого порушення. Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного цивільного права чи інтересу є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 та від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21.

За змістом статті 41 Конституції України та статей 317, 319, 321 ЦК України власникові належать права володіння, користування і розпорядження своїм майном, право приватної власності є непорушним, а особа не може бути протиправно обмежена у здійсненні правомочностей власника.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження належним йому майном.

Водночас стаття 47 Конституції України, статті 9, 156 ЖК України, стаття 405 ЦК України, а також стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантують право особи на житло та захист права користування ним.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що втручання у право на житло має відповідати принципу пропорційності, а національні суди повинні забезпечити справедливий баланс між правом власності однієї особи та правом іншої особи на повагу до її житла (рішення у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України», «Садов`як проти України»).

Подібний підхід застосовано і Великою Палатою Верховного Суду, яка у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 звернула увагу, що при вирішенні спорів щодо користування житлом суд повинен забезпечити баланс між правом власника на мирне володіння своїм майном та житловими правами осіб, які користуються відповідним приміщенням.

Як убачається з матеріалів справи, 02 листопада 2021 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, на підставі якого остання набула право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . Зазначене право зареєстровано у встановленому законом порядку, а договір дарування до цього часу є чинним, не розірваним та не визнаним недійсним.

Отже, на час виникнення спірних правовідносин ОСОБА_2 була законною співвласницею спірної квартири та набула весь обсяг правомочностей власника, передбачених статтями 317, 319 ЦК України, зокрема права володіння та користування належною їй часткою майна.

При цьому, право співвласника на користування спільним майном не ставиться у залежність від фактичного проживання іншого співвласника, сімейних відносин між сторонами, наявності конфлікту між ними чи проживання у квартирі інших осіб. Так само саме по собі проживання у квартирі малолітніх або неповнолітніх дітей не позбавляє іншого співвласника права на доступ до належного йому майна та не надає одному із співвласників права одноосібно визначати порядок користування квартирою або усувати іншого співвласника від реалізації його права власності.

Саме тому, після набуття ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку квартири на відповідача покладався обов`язок не чинити перешкод у здійсненні нею правомочностей співвласника та забезпечити можливість безперешкодного доступу до житла.

Дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що такі перешкоди фактично існували.

Так, матеріалами справи підтверджується, що після укладення договору дарування ОСОБА_2 не мала реальної можливості потрапити до спірної квартири. На підтвердження цього позивачкою надано, зокрема, докази зміни замків у вхідних дверях квартири та поштовій скриньці, відомості щодо функціонування охоронної сигналізації, а також документи, які свідчать, що тривалий час вона не була включена до переліку осіб, уповноважених користуватися відповідною системою охорони. Крім того, матеріали справи містять відомості про звернення ОСОБА_2 до органів Національної поліції із заявою про недопуск до належного їй житла.

Наведені докази є взаємопов`язаними, узгоджуються між собою та в сукупності свідчать про наявність об`єктивних перешкод у реалізації ОСОБА_2 права користування належною їй часткою квартири.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відповідачка фактично не заперечувала існування конфлікту між сторонами щодо користування спірною квартирою, натомість пояснювала свої дії необхідністю забезпечення безпеки дітей, заміною замків у зв`язку з їх несправністю та тим, що охоронну сигналізацію було встановлено ще до укладення договору дарування.

Разом з тим, зазначені доводи не спростовують установлених судом обставин.

Так, сам по собі факт встановлення охоронної сигналізації до моменту набуття ОСОБА_2 права власності не має визначального значення для вирішення цього спору. Предметом судового розгляду є не правомірність встановлення охоронної системи як такої, а те, чи була після виникнення у ОСОБА_2 права власності забезпечена можливість безперешкодного доступу до квартири.

Отже, навіть якщо охоронна система була встановлена раніше, після набуття позивачкою статусу співвласника відповідачка була зобов`язана забезпечити їй можливість користуватися відповідною системою або іншим способом гарантувати безперешкодний доступ до житла. Матеріали справи свідчать, що цього зроблено не було.

Не можуть бути прийняті до уваги й доводи про те, що заміна замків була обумовлена виключно їх технічною несправністю.

Колегія суддів звертає увагу на те, що незалежно від причин заміни замків, визначальним для правильного вирішення спору є не сам факт їх заміни, а наслідки таких дій для реалізації права співвласника. Якщо після встановлення нових замків ОСОБА_2 не були передані ключі та вона фактично втратила можливість потрапити до належного їй житла, такі обставини свідчать про створення їй перешкод у здійсненні права користування квартирою.

При цьому, відповідачкою не надано належних та допустимих доказів того, що після набуття ОСОБА_2 права власності їй було передано комплект ключів, забезпечено доступ до квартири або включено до переліку осіб, які могли користуватися встановленою системою охоронної сигналізації.

Саме по собі посилання на існування між сторонами тривалого сімейного конфлікту або на необхідність захисту інтересів дітей не може виправдовувати повне позбавлення одного із співвласників можливості реалізовувати належні йому правомочності власника, оскільки закон не надає жодному із співвласників права одноосібно вирішувати питання щодо допуску іншого співвласника до належного їм спільного майна.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачкою було створено ОСОБА_2 перешкоди у здійсненні права користування належною їй часткою квартири.

Обраний позивачкою спосіб захисту, а саме усунення перешкод у користуванні майном шляхом зобов`язання відповідачки передати ключі від квартири, поштової скриньки та забезпечити доступ до охоронної сигналізації, повністю відповідає характеру допущеного порушення та є належним способом захисту, передбаченим статтею 391 ЦК України.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, належним чином оцінив подані сторонами докази та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення первісного позову.

Щодо зустрічного позову про визнання договору дарування недійсним.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; її волевиявлення має бути вільним та відповідати внутрішній волі; правочин повинен бути спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. Правочин, що вчиняється батьками, не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За змістом статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Закріплена цією нормою презумпція означає, що вчинений правочин породжує передбачені ним цивільні права та обов`язки доти, доки його недійсність не буде встановлена законом або судовим рішенням. Саме тому особа, яка оспорює правочин, повинна довести передбачені законом обставини, що спростовують його правомірність.

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона, дарувальник, передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні, обдаровуваному, безоплатно майно у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною або сторонами в момент його вчинення вимог, установлених частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, однак сторона правочину або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на передбачених законом підставах, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Отже, правом на оспорювання правочину наділена не лише його сторона, а й інша заінтересована особа, права або охоронювані законом інтереси якої порушуються таким правочином.

Разом з тим, сам по собі статус особи, яка не була учасником правочину, не є достатньою підставою для його визнання недійсним. Звертаючись із відповідним позовом, така особа повинна довести не лише наявність передбачених законом вад правочину, а й факт порушення ним конкретного суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу.

Тому під час вирішення позову про визнання правочину недійсним суд повинен встановити у сукупності:чи існували на момент вчинення правочину передбачені законом підстави його недійсності;яке саме право або охоронюваний законом інтерес позивача чи особи, в інтересах якої подано позов, було порушено; у чому конкретно полягало таке порушення; чи перебуває порушення відповідного права у безпосередньому причинному зв`язку з укладенням оспорюваного правочину;чи забезпечить визнання правочину недійсним ефективне поновлення порушеного права.

Відсутність хоча б одного із зазначених складників виключає можливість задоволення позову лише з мотивів формального недотримання окремої законодавчої вимоги.

Відповідно до частини третьої статті 12, частин першої та шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених законом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, саме на ОСОБА_1 як позивачку за зустрічним позовом покладено обов`язок довести не лише укладення договору дарування без попереднього дозволу органу опіки та піклування, а й існування у дітей на момент його укладення відповідного права на спірне житло та реальне порушення або звуження такого права внаслідок відчуження ОСОБА_7 належної йому частки квартири.

Стаття 17 Закону України «Про охорону дитинства» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачала державний контроль за вчиненням правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке належить дитині, а у визначених законом випадках - також щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині.

Відповідно до статті 18 цього Закону держава забезпечує право дитини на проживання в умовах, які не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку, а діти, члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення, мають право користуватися ним нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням майнових і житлових прав дітей під час відчуження житлових приміщень.

Згідно з частиною першою статті 177 СК України батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна малолітньої дитини в її інтересах.

Правове регулювання відповідних відносин спрямоване не на формальне обмеження правомочностей батьків як власників майна, а передусім на гарантування збереження вже існуючих майнових і житлових прав дитини та недопущення їх звуження внаслідок вчинення правочину.

З огляду на це дозвіл органу опіки та піклування є додатковою гарантією охорони прав дитини у випадках, коли правочин вчиняється щодо нерухомого майна, власником або законним користувачем якого є дитина, та може вплинути на обсяг її майнових чи житлових прав.

Водночас, відсутність такого дозволу не означає, що будь-який правочин щодо житла, у якому проживає дитина, автоматично є недійсним.

За змістом частини шостої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України правочин, учинений батьками, може бути визнаний недійсним у разі, якщо він не лише вчинений без необхідного дозволу органу опіки та піклування, а й суперечить правам та інтересам малолітньої чи неповнолітньої дитини.

Отже, для визнання такого правочину недійсним суд повинен установити, що на момент його вчинення дитина мала право власності або право користування відповідним житлом і що внаслідок правочину обсяг цього права було реально зменшено, обмежено або припинено, зокрема дитина втратила житло, можливість користуватися ним, була виселена чи її житлові умови істотно погіршилися.

Саме такий підхід послідовно сформований у практиці Верховного Суду України, Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц зроблено висновок, що відсутність попереднього дозволу органу опіки та піклування не є самостійною і безумовною підставою недійсності правочину. Визначальним є те, чи звужує такий правочин обсяг існуючих майнових прав дитини або порушує гарантії збереження її права на житло.

Цей підхід підтриманий Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 та від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19, а також Верховним Судом у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 520/15250/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 760/15341/16-ц та від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц.

З наведених правових висновків убачається, що відсутність дозволу органу опіки та піклування може бути підставою для визнання правочину недійсним лише за умови доведення того, що цей правочин: стосувався нерухомого майна, на яке дитина мала право власності або належним чином набуте право користування; суперечив правам та інтересам дитини;звузив обсяг її майнових чи житлових прав; позбавив або обмежив можливість користування житлом;спричинив інші реальні негативні наслідки для забезпечення дитини житлом.

Однак, саме по собі проживання дитини у приміщенні, відсутність дозволу органу опіки та піклування або припущення про можливе порушення її прав у майбутньому не звільняють позивача від обов`язку довести фактичне порушення прав дитини внаслідок укладення конкретного правочину.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 , обґрунтовуючи зустрічний позов, посилалася на те, що на момент укладення договору дарування від 02 листопада 2021 року спільні з ОСОБА_7 діти фактично проживали разом із нею у спірній квартирі, а тому відчуження батьком належної йому 1/2 частки квартири без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушило їхні житлові права.

Отже, з урахуванням предмета та підстав зустрічного позову до предмета доказування у цій справі входило встановлення не лише факту відсутності дозволу органу опіки та піклування, а й таких обставин: чи мали діти на момент укладення договору дарування юридично захищене право користування спірною квартирою; на якій правовій підставі виникло та існувало таке право; чи було воно пов`язане саме з правом власності ОСОБА_8 на відчужену частку квартири; чи змінив договір дарування фактичний або правовий порядок користування дітьми житлом; чи спричинив правочин їх виселення, втрату права користування квартирою, неможливість подальшого проживання в ній або інше реальне погіршення житлових умов.

Лише встановлення сукупності цих обставин могло б свідчити про те, що оспорюваний правочин суперечив правам та інтересам дітей у розумінні частини шостої статті 203 ЦК України та створював передбачені статтею 215 ЦК України підстави для визнання його недійсним.

Доводи апеляційної скарги фактично ґрунтуються на ототожненні двох різних юридичних обставин: відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування та недійсності укладеного правочину.

Однак така позиція не відповідає змісту наведених норм матеріального права та сформованій практиці Верховного Суду.

Відсутність дозволу органу опіки та піклування є обставиною, яка підлягає врахуванню судом, проте вона не спростовує презумпцію правомірності правочину автоматично та не усуває необхідності доведення того, що внаслідок укладення договору права або охоронювані законом інтереси дітей були реально порушені.

Інше тлумачення означало б, що будь-який правочин щодо житла, у якому на певний час фактично перебувала дитина, мав би визнаватися недійсним незалежно від наявності в неї права власності чи користування, характеру такого користування та фактичних наслідків правочину. Такий формальний підхід не узгоджується ані з презумпцією правомірності правочину, закріпленою статтею 204 ЦК України, ані з необхідністю судового захисту саме порушеного права.

Отже, вирішальним для правильного розгляду зустрічного позову є не лише те, чи отримував ОСОБА_9 дозвіл органу опіки та піклування, а те, чи призвело відчуження належної йому частки квартири до реального звуження, обмеження або припинення житлових прав дітей.

Саме відсутність доказів таких наслідків, а не лише факт реєстрації дітей за іншою адресою, повинна становити основний мотив відмови у задоволенні зустрічного позову.

Щодо поданих ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції додаткових доказів колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Разом з тим, особливістю поданих ОСОБА_1 документів є те, що вони стосуються обставин, які виникли вже після ухвалення рішення судом першої інстанції, а тому об`єктивно не могли бути подані під час розгляду справи цим судом.

Водночас, сама лише неможливість подання таких документів раніше не свідчить про їх належність до предмета доказування та не зумовлює автоматичного врахування їх змісту під час перевірки законності й обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Колегія суддівперевіряє правильність рішення суду першої інстанції виходячи з обставин, які існували на час його ухвалення, та оцінює законність оспорюваного договору дарування з огляду на вимоги закону і фактичний стан правовідносин на момент вчинення цього правочину, 02 листопада 2021 року.

Подані під час апеляційного перегляду справи документи стосуються подій, що відбулися значно пізніше, та характеризують подальший розвиток конфлікту між батьками дітей щодо користування житлом і доступу до нього.

Такі обставини не відображають стану житлових прав дітей на момент укладення договору дарування, не свідчать про наявність на той час передбачених законом підстав його недійсності та не можуть ретроспективно змінити правову оцінку правочину.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підстави недійсності правочину мають існувати саме в момент його вчинення. Тому обставини, які виникли через кілька років після укладення договору, можуть характеризувати новий або триваючий конфлікт між сторонами, однак самі по собі не доводять недійсність правочину з моменту його укладення.

Крім того, зазначені докази не підтверджують, що саме укладення договору дарування від 02 листопада 2021 року спричинило втрату дітьми права користування спірною квартирою, їх виселення, позбавлення житла чи погіршення житлових умов.

Вони також не містять даних про те, що після переходу права власності на 1/2 частку квартири діти були позбавлені можливості продовжувати користуватися житлом саме внаслідок зміни співвласника.

Отже, навіть за умови прийняття та дослідження таких доказів вони не спростовують установлених судом першої інстанції обставин і не підтверджують наявності причинного зв`язку між оспорюваним договором дарування та стверджуваним порушенням житлових прав дітей.

З огляду на викладене подані в ході апеляційного перегляду справи додаткові докази не впливають на правильність висновку суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання договору дарування недійсним.

Отже, перевіривши доводи апеляційної скарги в межах вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів доходить висновку, що вони не спростовують правильності встановлених судом першої інстанції фактичних обставин справи та не свідчать про неправильне застосування ним норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Суд першої інстанції, дослідивши подані сторонами докази в їх сукупності, правильно встановив, що після набуття ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку спірної квартири їй фактично створювалися перешкоди у здійсненні правомочностей співвласника, у зв`язку з чим обґрунтовано застосував передбачений статтею 391 ЦК України спосіб захисту шляхом зобов`язання ОСОБА_1 передати ключі від квартири та поштової скриньки.

Суд першої інстанціїтакождійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову.

Матеріали справи не підтверджують, що внаслідок укладення договору дарування від 02 листопада 2021 року було реально порушено майнові чи житлові права дітей, звужено обсяг їх існуючих прав, припинено право користування спірною квартирою або погіршено їхні житлові умови. За таких обставин, сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування не може бути достатньою правовою підставою для визнання договору дарування недійсним.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться переважно до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою доказів, необхідності їх переоцінки та іншого тлумачення встановлених обставин справи, однак не містять обставин, які б спростовували правильність висновків суду чи давали підстави вважати, що при ухваленні рішення судом було неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, або неправильно застосовано норми матеріального права.

З огляду на викладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, ухваленим із додержанням норм матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не дають підстав для його скасування чи зміни.

Відповідно до статті 375 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, він залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За таких обставин апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від26 березня 2026року підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 375, 381-384 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 березня 2026 року халишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.

Повний текст рішення складено 31 липня 2026 року

Головуючий Т. О. Невідома

Судді С. М. Верланов

В. А. Нежура