Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №761/41472/24 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 761/41472/24 Головуючий у суді І інстанції Юзькова О.Л.

Провадження № 22-ц/824/5121/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 липня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Борисової О.В., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гладкої І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року у справі за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист гідності та честі, ділової репутації, а також відшкодування моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2024 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про захист гідності та честі, ділової репутації, а також відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтував тим, що 25 березня 2024 року на виконання усної домовленості про надання допомоги з працевлаштування за кордоном відповідач перерахував йому 2 108,00 грн.

20 червня 2024 року ОСОБА_2 подав начальнику Департаменту кіберполіції Національної поліції України заяву про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України. Згідно із цією заявою відповідач вважав, що потрапив до шахраїв в мережі Інтернет, оскільки до теперішнього часу досягнуті домовленості щодо його працевлаштування у Німеччині не виконані, грошові кошти в сумі 2 108,00 грн йому не повернуті.

Позивач вказував, що зазначена інформація безпосередньо його стосується та за своїм характером є недостовірною, так як не ґрунтується на жодних фактах. Відповідно до платіжної інструкції № КС19-10КВ-91АА-Т5СМ від 28 березня 2024 року помилковий платіж в сумі 2 108,00 грн був повернути ОСОБА_2 з рахунку ФОП ОСОБА_1 .

За таких обставин позивач просив суд: визнати недостовірною і такою, що порочить його честь, гідність та ділову репутацію, інформацію, зазначену відповідачем у заяві про вчинення кримінального правопорушення за частиною 4 статті 190 КК України від 20 червня 2024 року, яка подана ОСОБА_2 начальнику Департаменту кіберполіції Національної поліції України; стягнути з ОСОБА_2 на його користь моральну шкоду в сумі 100 000,00 грн, завдану поданою ним заявою про вчинення кримінального правопорушення за частиною 4 статті 190 КК України від 20 червня 2024 року та початком досудового розслідування згідно з вищезазначеною заявою.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року у задоволенні позову ФОП ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що обставини, викладені в заяві відповідача, стосуються не лише позивача (в частині сплати грошових коштів на реквізити ФОП ОСОБА_1 ), а й інших осіб, які не є позивачами у справі. Крім того, відсутність конкретизації, яка саме інформація, що викладена у заяві ОСОБА_2 про вчинення кримінального правопорушення, має бути визнана недостовірною, не дає суду підстав та права самостійно визначитись із заявленими вимогами і на власний розсуд визначити, яка інформація має бути визнана недостовірною, а дії відповідача спричинили порушення права ОСОБА_1 на особисте життя, повагу до гідності, честі та недоторканності його ділової репутації.

В апеляційній скарзі позивач просить зазначене судове рішення скасувати з підстав неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Зміст апеляційної скарги зводиться до викладення обставин справи і цитування позивачем норм матеріального права та судової практики. При цьому апеляційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду щодо того, що позивач у позовній заяві не вказав, яку конкретно інформацію із змісту всієї заяви ОСОБА_2 до Департаменту кіберполіції Національної поліції України він просить визнати недостовірною.

Також позивач вважає, що оскільки суд вважав, що викладені в заяві ОСОБА_2 обставини стосуються не лише ОСОБА_1 , а й інших осіб, які її не є позивачами, то він мав залучити цих осіб в якості третіх осіб за власного ініціативою.

Відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції не надходив.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Петренко А.В. підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Відповідач в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомив, тому колегія суддів дійшла висновку, що його неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Судом першої інстанції встановив, що 20 червня 2024 року ОСОБА_2 звернувся до Департаменту кіберполіції Національної поліції України із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 4 статті 190 КК України.

Відповідач повідомив про те, що 05 березня 2024 року, перебуваючи на території міста Познань (Республіка Польща), користуючись глобальною мережею Інтернету соціальній мережі «Інстаграм», знайшов профіль (сторінку) компанії « Group Working », яка позиціонує себе як компанія, що є надавачем послуг в сфері працевлаштування за кордоном. Шляхом направлення СМС зв`язався з менеджером та отримав інформацію щодо допомоги в пошуку роботи.

Також заява містить відомості про отримання відповідачем від менеджера компанії на ім`я ОСОБА_3 квитанції на оплату послуг та надав фото сторінок свого закордонного паспорту, інформацію про картку платника податків, витяг про реєстрацію місця проживання.

Як вбачається із заяви, ОСОБА_2 22 березня 2024 року було сплачено на отримувачу - ФОП ОСОБА_1 суму у розмірі 2 108,00 грн за надані послуги, після чого роботодавці перестали виходити на зв`язок, а менеджер став ухилятися від спілкування, грошові кошти повернуті не були.

За наведених обставин ОСОБА_2 просив прийняти заяву та внести зазначені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування кримінального правопорушення відносно групи осіб, які через всесвітню мережу Інтернет, ввівши заявника в оману, шляхом обману та зловживання довірою, незаконно заволоділи грошовими коштами у розмірі 2 108,00 грн, чим вчинили шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, тобто кримінальне правопорушення, передбачене ч частиною 4 статті 190 КК України.

Звертаючись до суду з позовом, ФОП ОСОБА_1 вказував, що зазначена у заяві відповідача інформація є фактичним твердженням того, що він є злочинцем, шахраєм. Проте доказом недостовірності інформації є платіжна інструкція, яка свідчить про повернення відповідачу помилково сплачених коштів, а тому його особисті немайнові права мають бути відновлені у спосіб, який зазначений у прохальній частині позовної заяви.

Як вбачається з наданої суду платіжної інструкції № КС19-10КВ-91АА-Т5СМ, 28 березня 2024 року ОСОБА_2 було повернуто грошові кошти на його рахунок в АТ «Універсал Банк» у розмірі 2 108,00 грн, призначення платежу: повернення помилкового платежу.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Разом із тим, відповідно до статті 68 Конституції України кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Главою 22 ЦК України визначено перелік особистих немайнових прав фізичної особи, серед яких право на повагу до гідності та честі (стаття 297 ЦК України) та право на недоторканість ділової репутації (стаття 299 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18.

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної чи юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

У пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» роз`яснено, що відповідно до статті 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Суди повинні мати на увазі, що у випадку, коли особа звертається до зазначених органів із заявою, в якій міститься та чи інша інформація, і в разі, якщо цей орган компетентний перевірити таку інформацію та надати відповідь, проте в ході перевірки інформація не знайшла свого підтвердження, вказана обставина не може сама по собі бути підставою для задоволення позову, оскільки у такому випадку мала місце реалізація особою конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширення недостовірної інформації.

У випадку звернення особи із заявою до правоохоронних органів судам необхідно враховувати висновки, викладені у Рішенні Конституційного Суду України від 10 квітня 2003 року N 8-рп/2003 (справа про поширення відомостей). Разом з тим наявність у такому зверненні завідомо неправдивих відомостей, а також у разі встановлення, що для звернення особи до вказаних органів не було жодних підстав і було викликано не наміром виконати свій громадський обов`язок або захистити свої права, свободи чи законні інтереси, тягне відповідальність, передбачену законодавством України.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з рішенням Конституційного Суду від 10 квітня 2003 року звернення до правоохоронного органу про порушення прав особи не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь, гідність чи ділову репутацію. Хоча Конституційний Суд дійшов такого висновку у контексті тлумачення положень Цивільного кодексу 1963 року (стаття 7), який втратив чинність до того, як відбулися оскаржувані події, заявниця могла обґрунтовано сподіватися, що цей висновок так само буде застосовний і до «нового» Цивільного кодексу 2003 року. Така правова позиція підтверджується постановою Пленуму Верховного Суду від 27 лютого 2009 року (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Сірик проти України», (Sirykv. Ukraine, № 6428/07, § 37)).

Як встановлено судом апеляційної інстанції, заява відповідача до Департаменту кіберполіції Національної поліції України про вчинення кримінального правопорушення мала на меті її перевірку уповноваженими на це законом іншими посадовими особами та є реалізацією ним конституційного права, передбаченого статтею 40 Конституції, а не поширенням недостовірної інформації.

При цьому позивач не довів, що зазначена заява до правоохоронного органу мотивована цілеспрямованими діями на приниження його честі, гідності та/або ділової репутації.

Колегія суддів звертає увагу на те, що заява ОСОБА_2 , яка адресована правоохоронного органу, була викладена на 5-ти сторінках і містила в собі як викладення обставин, які були підставою для його звернення до правоохоронного органу, так і викладення нормативного обґрунтування.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що позивач у позовній заяві мав зазначити яка саме інформація, що викладена в заяві, стосується його особисто, є неправдивою, порушує його честь, гідність та ділову репутацію і підлягає спростуванню.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства (стаття 13 ЦПК України) суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).

З огляду на зазначене, суд першої інстанції правильно визначив як характер правовідносин, так і норми права, якими вони мають бути врегульовані, у зв`язку з чим зробив обґрунтований висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист гідності та честі, ділової репутації, а також відшкодування моральної шкоди.

Аргументи апеляційної скарги, які зводяться до повторного викладення обґрунтування позовної заяви та цитування норм матеріального й процесуального права, висновків суду першої інстанцій не спростовують і не дають підстав вважати, що місцевим судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційну скаргу ОСОБА_1 необхідно залишити без задоволення, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року у даній справі - без змін.

У такому разі розподіл судових витрат позивача, понесених в суді апеляційної інстанції, не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 19 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 31 липня 2026 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: О.В. Борисова

Д.О. Таргоній