Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №375/2222/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 липня 2026 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 375/2222/25

номер провадження: 22-ц/824/11777/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Габунії М.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Заліського Богдана Сергійовича на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 року у складі судді Банах-Кокус О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Рокитнянська селищна рада Київської області в особі служби у справах дітей та сім`ї (органу опіки та піклування), про позбавлення батьківських прав,

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: Рокитнянська селищна рада Київської області в особі служби у справах дітей та сім`ї (органу опіки та піклування), про позбавлення батьківських прав.

Позовна заява мотивована тим, що з лютого 2008 року по жовтень місяць 2010 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 22 жовтня 2010 року, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за №82 від 22 жовтня 2010 року.

Від шлюбу у сторін народилася одна спільна дитина - син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

16 червня 2012 року позивачка ОСОБА_1 вийшла заміж за ОСОБА_4 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 16 червня 2012 року.

Вказувала, що біологічний батько дитини - ОСОБА_2 ніякої матеріальної допомоги дитині не надає, участі у його вихованні не приймає взагалі, життям дитини, його здоров`ям не цікавиться вже більше десяти років, що свідчить про умисне, вольове небажання останнього приймати участь у вихованні сина. Ніяких перешкод в спілкуванні з дитиною позивачка відповідачу жодного разу не чинила. На даний час дитина взагалі не знає свого рідного батька, але знає як батька нинішнього чоловіка позивачки - ОСОБА_4 .

Зазначала, що всі питання щодо виховання дитини вирішуються позивачкою самостійно без участі та підтримки з боку відповідача. Фактично син знаходиться на повному її утриманні та утриманні нинішнього чоловіка ОСОБА_4 , який і виконує роль батька. Сину ОСОБА_5 , який мешкає з ними, створені належні умови для проживання дитини, останній забезпечений всім необхідним.

Відповідно до заяви за підписом ОСОБА_2 , 1988 року народження, останній відмовляється від батьківства (батьківських прав) відносно свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повідомив, що він дійсно більше десяти років не приймає участі у його вихованні.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно його неповнолітньої дитини - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення суду мотивоване тим, що позивачкою не доведено наявності передбачених п.2 ч.1 ст.164 СК України підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав. Суд установив, що відповідач понад десять років не бере участі у вихованні сина ОСОБА_3 , не спілкується з ним та, за твердженням позивачки, не надає матеріальної допомоги, а у нотаріально посвідченій заяві сам підтвердив ці обставини, не заперечував проти позбавлення його батьківських прав та усиновлення дитини чоловіком позивачки ОСОБА_4 . Водночас суд виходив із того, що відмова від батьківських прав законодавством України не передбачена, а сам факт тривалої відсутності спілкування з дитиною та ненадання їй матеріальної допомоги без встановлення винної поведінки і свідомого нехтування батьківськими обов`язками не є достатньою підставою для застосування такого крайнього заходу.

Суд першої інстанції також не погодився з висновком органу опіки та піклування про доцільність позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, зазначивши, що він не містить відомостей про виняткові обставини, які свідчили б про свідоме нехтування відповідачем своїми обов`язками, об`єктивних даних, що характеризують його поведінку як батька, та оцінки причин невиконання ним батьківських обов`язків. Доказів ненадання відповідачем матеріальної допомоги позивачкою також не подано.

Крім того, суд першої інстанції урахував, що раніше до ОСОБА_2 не застосовувалося попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дитини, а позивачка не довела, якої саме реальної мети в інтересах дитини буде досягнуто шляхом позбавлення відповідача батьківських прав та яким чином це поліпшить становище сина. За таких обставин суд дійшов висновку про недоведеність необхідності застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав, відмовив у задоволенні позову та попередив ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання сина.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Заліський Б.С. подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 повністю, посилаючись на неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування судом норм матеріального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідно до заяви за підписом ОСОБА_2 , останній відмовляється від батьківства (батьківських прав) відносно свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та повідомив, що він дійсно більше десяти років не приймає участі у його вихованні. Цивільну справу щодо його відмови від батьківства просить розглядати без його участі. Дана заява підписана відповідачем в місті Краків, Польща, 30 вересня 2024 року. Судом першої інстанції, на думку сторони позивачки, безпідставно не взята до уваги дана заява з перекладом.

Вказує, що у порушення ч.6 ст.19 СК України судом першої інстанції взагалі не обґрунтовано не взято до уваги висновок органу опіки та піклування щодо доцільності позбавлення батьківських прав відповідача, не наведено доводів, у чому саме висновок суперечить інтересам дитини, суд лише обмежився кількома фразами про наявність такого висновку в матеріалах справи.

Посилається на те, що в даному випадку, своїм повним ігноруванням судового розгляду справи відповідач ще раз підтвердив свою байдужість до результатів розгляду справи та підтвердив відсутність участі у вихованні дитини, що є підставою для позбавлення його батьківських прав. Також відповідач надав позивачці письмову заяву з перекладом, в якій підтвердив свою неучасть у вихованні дитини та повне ігнорування своїх батьківських обов`язків. Також суд в оскаржуваному рішенні суду хоч і попередив відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини, але якщо згідно матеріалів справи відповідач взагалі, фактично після народження сина, не приймає участі в його вихованні, то сьогодні, на день подання апеляційної скарги, коли дитині вже майже вісімнадцять років, сторона позивачки вважає такий захід суду щодо попередження відповідача абсолютно не дієвим, який не матиме ніякого правового та практичного значення.

Відповідач ОСОБА_2 і третя особа: Рокитнянська селищна рада Київської області в особі служби у справах дітей та сім`ї (органу опіки та піклування), не скористались своїм правом на подання до суду відзиву на апеляційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги до апеляційного суду не направили.

Згідно з ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Відповідно до положень ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч.6 ст.81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 1-2 ст.89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується наявними у справі доказами, що з лютого 2008 року ОСОБА_2 і ОСОБА_6 перебували у зареєстрованому шлюбі який було розірвано 22 жовтня 2010 року, про що в Книзі реєстрації розірвань шлюбів зроблено відповідний актовий запис за № 82, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 виданого 21 грудня 2011 року (а.с.10).

В період шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 виданого 22 травня 2008 року (а.с.11).

Із посвідчення серії НОМЕР_4 виданого 03 жовтня 2024 року та медичного висновку від 29 жовтня 2008 року, судом встановлено, що ОСОБА_3 є особою з інвалідністю (а.с.12-14).

Установлено, що 16 червня 2012 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб, актовий запис № 510, прізвище дружини після реєстрації шлюбу « ОСОБА_7 », що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 виданого 16 червня 2012 року (а.с.15).

Відповідно до акта обстеження матеріально-побутових умов проживання від 07 листопада 2024 року вбачається, що ОСОБА_4 проживає за адресою: АДРЕСА_1 , має такий склад сім`ї: дружина - ОСОБА_1 , син - ОСОБА_3 , син - ОСОБА_8 , дочка - ОСОБА_9 . У цьому ж акті зазначено, що ОСОБА_4 займається вихованням та матеріальним забезпеченням сина - інваліда ОСОБА_3 з 2010 року та має всі умови, матеріальну базу для виховання та надання йому належного матеріального забезпечення (а.с.16).

Також встановлено, що будинок та земельна ділянка площею 0,1427 га, з кадастровим номером 3223755100:01:095:0043, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , де проживає сім`я ОСОБА_7 з дітьми належать на спільній частковій власності (розмір частки 5/6) ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвами про право на спадщину за заповітом від 23 березня 2021 року зареєстрованих у реєстрі за № 572, № 573 та витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 249500636 та № 279509449 від 23 березня 2021 року.

06 листопада 2025 року рішенням виконавчого комітету Рокитнянської селищної ради Київської області № 449 затверджено висновок про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 . У цьому висновку зазначено, що 21 жовтня 2025 року спеціалістами служби у справах дітей та сім`ї Рокитнянської селищної ради відвідано родину ОСОБА_1 , яка проживає по АДРЕСА_1 , в будинку, власником якого є ОСОБА_10 . В помешканні зареєстровані та проживають її чоловік ОСОБА_4 та троє дітей, зокрема неповнолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_5 проживає в одній кімнаті з меншим братом, де для них встановлене двоярусне ліжко для сну, письмовий стіл для навчання та шафа для речей. ОСОБА_5 має інвалідність з дитинства. Зі слів мами він зовсім не знає свого рідного батька. Вони розлучились, коли дитині було два роки. У вихованні сина їй допомагає чоловік ОСОБА_4 . Батько хлопчика ОСОБА_2 участі у вихованні дитини не бере. За висновком комісії для дитини створено належні умови для проживання та розвитку, всім необхідним дитина забезпечена. Виховувати сина від першого шлюбу мамі допомагає її чоловік ОСОБА_11 .

20 жовтня 2025 року ОСОБА_2 в телефонній розмові із спеціалістом служби у справах дітей та сім`ї Рокитнянської селищної ради повідомив, що понад п`ять років тому виїхав на постійне місце проживання до Польщі, де мешкає із родиною і до тепер. Батько дитини підтвердив, що тривалий час не спілкується з сином та не приділяє йому уваги. Хлопчик виховується в сім`ї мами, яку вона створила з другим чоловіком ОСОБА_12 . Він підтримує свою нотаріальну заяву та наголосив, що не заперечує проти позбавлення його батьківських прав відносно неповнолітнього сина ОСОБА_13 .

Комісія з питань захисту прав дитини Рокитнянської селищної ради Київської області дійшла висновку, що біологічний батько добровільно пішов із життя своєї дитини, не спілкується з дитиною, не виявляє інтересу його внутрішнього світу, не сприяє створенню умов для отримання ним освіти, це триває більше десяти років. Батько послідовно заявляє про те, що позбавлення його батьківських прав відповідає інтересам дитини, а він не має наміру брати участі у вихованні сина. Ігнорування батьківськими обов`язками, за відсутності перешкод для реалізації батьківських прав, свідчить про відсутність батька інтересу до власного сина у всіх без винятку аспектах. Батько дитини обрав такі життєві умови, за якими його участь у вихованні дитини відсутня, що свідчить про його свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків у розумінні ст. 164 СК України

Захищаючи права і законні інтереси дитини, виходячи з найкращих інтересів неповнолітнього, виконавчий комітет Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області, як орган опіки та піклування, вважає за доцільне позбавити ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , батьківських прав відносно неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.73-78).

Крім того, до висновку долучено довідку адміністрації комунального закладу Рокитнянської селищної ради Білоцерківського району Київської області «Рокитнянський інклюзивно-ресурсний центр» від 27 жовтня 2025 року № 02-12/06, в якій вказано, що відповідно до висновку про комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку особи від 07 вересня 2023 року № ІРЦ-85125/2023/455349, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , отримує корекційно-розвиткові та психолого-педагогічні послуги у їхньому центрі. На заняття дитину привозять ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , які відповідально ставляться до виховання та цікавляться динамікою розвитку дитини з особливими освітніми потребами. Батько хлопчика ОСОБА_2 до Рокитнянського ІРЦ не звертався (а.с.79).

У справі встановлено, що в нотаріальній заяві відповідач ОСОБА_2 від 30 вересня 2024 року зазначив, що він за власним вільним волевиявленням відмовляється від батьківства (батьківських прав) відносно свого неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , матір`ю якого є громадянка України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та повідомляє, що більше десяти років не бере участі у вихованні дитини та не заперечує проти усиновлення дитини громадянином ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , який є чоловіком матері дитини, постійно проживає з ними однією сім`єю, веде спільне господарство, бере участь у матеріальному забезпеченні, утриманні та вихованні ОСОБА_14 . Батько дитини не заперечує проти усиновлення його неповнолітнього сина ОСОБА_4 . Справу щодо його відмови від батьківства просить розглядати без його участі (а.с.17-19).

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що відповідач ОСОБА_2 , який є батьком їхнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , понад десять років не бере участі у його вихованні, не спілкується з ним, не цікавиться його життям та станом здоров`я і не надає матеріальної допомоги, хоча жодних перешкод у спілкуванні з дитиною вона не створювала. Вказувала, що всі питання щодо виховання та утримання сина вирішує самостійно разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 , який фактично виконує щодо дитини батьківські обов`язки. Також посилалася на нотаріально посвідчену заяву ОСОБА_2 , у якій він підтвердив, що понад десять років не бере участі у вихованні сина, не заперечує проти позбавлення його батьківських прав та усиновлення дитини ОСОБА_4 .

Так, у ст.51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з ч.1 ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до ч.1, 2 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно з ч.1 ст.14 Закону України «Про охорону дитинства» діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (ч.2 ст.15 Закону України «Про охорону дитинства»).

У ч.7 ст.7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч.ч. 1-4 ст.150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

У ч.ч.1, 2 та 4 ст.155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч.1 ст.164 СК України.

Зокрема, п.2 ч.1 ст.164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

У ст.165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Згідно зі ст.166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.

Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах: від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20); від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19); від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23); від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

У справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54).

У справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).

У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька/матері до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Відповідно до ч.ч.5,6 ст.19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (див. постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).

У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.

Установивши, що надані позивачкою докази хоча й свідчать про тривалу неучасть відповідача у вихованні та житті дитини, однак у своїй сукупності не є достатніми для висновку про таке свідоме та винне ухилення від виконання батьківських обов`язків, яке за конкретних обставин справи виправдовувало б застосування крайнього заходу сімейно-правової відповідальності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність достатніх підстав, передбачених ч.1 ст.164 СК України, для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав.

Також колегія суддів вважає, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції обґрунтовано не погодився з наданим висновком органу опіки та піклування Рокитнянської селищної ради Київської області щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відносно сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як вбачається зі змісту даного висновку, такий висновок органу опіки і піклування не є достатньо обґрунтованим, не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками, які б були законною підставою для застосування такого крайнього заходу впливу, як позбавлення батька батьківських прав. Даний висновок не містить даних, які об`єктивно характеризують відповідача як особу, яка не здійснює своїх батьківських обов`язків, органом опіки та піклування не надано оцінки можливим причинам ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків та фактично суперечить інтересам дитини щодо можливості збереження сімейних зв`язків із батьком.

Як правильно зауважено судом першої інстанції, лише самого висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав та встановлення факту неналежного виконання батьком свого обов`язку щодо виховання дитини, згідно із положеннями діючого в Україні сімейного законодавства, є недостатньо для позбавлення особи батьківських прав.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом сімейно-правового впливу, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що навіть за встановлення неналежного виконання одним із батьків своїх обов`язків питання про застосування такого заходу має вирішуватися з урахуванням характеру його поведінки, особи батька, конкретних обставин справи та можливості зміни його ставлення до виховання дитини. За таких обставин суд вправі відмовити у позбавленні батьківських прав, попередивши відповідного з батьків про необхідність змінити своє ставлення до виконання батьківських обов`язків.

Отже, правильним є висновок суду першої інстанції про те, що позбавлення батьківських прав може бути виправданим лише за умови, коли встановлені у справі обставини свідчать про свідоме та винне ухилення особи від виконання батьківських обов`язків, а можливість зміни її поведінки у кращу сторону фактично відсутня.

Колегія суддів також погоджується з оцінкою судом першої інстанції доводів ОСОБА_1 про ненадання ОСОБА_2 , який перебуває за кордоном, матеріальної допомоги на утримання сина. Така обставина сама по собі не є передбаченою ст.164 СК України самостійною підставою для позбавлення батьківських прав та без встановлення інших обставин не свідчить про свідоме ухилення відповідача від виконання обов`язків щодо виховання дитини. Крім того, належних доказів, які б підтверджували систематичне ненадання відповідачем матеріальної допомоги на утримання сина, позивачкою не надано.

Оцінюючи надані у справі докази у їх сукупності, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що вони хоча й підтверджують тривалу неучасть ОСОБА_2 у вихованні та повсякденному житті сина, однак не є достатніми для висновку про необхідність застосування до нього саме крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано врахував, що до ОСОБА_2 раніше не застосовувалися заходи у вигляді попередження про необхідність змінити ставлення до виховання дитини, а матеріали справи не містять достатніх даних, які б давали підстави вважати неможливою зміну його поведінки у майбутньому.

Позивачкою не доведено, яким саме чином позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав за конкретних обставин цієї справи покращить становище дитини та відповідатиме її найкращим інтересам.

За таких обставин колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції про відсутність достатніх підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав та необхідність попередити його про зміну ставлення до виховання сина є правильним і відповідає встановленим у справі обставинам.

Таким чином, розглядаючи спір, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення.

Що стосується доводів апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково не взяв до уваги нотаріально посвідчену заяву самого ОСОБА_3 про те, що він, зокрема, не заперечує проти позбавлення його батьківських права відносно сина ОСОБА_3 , то колегія суддів враховує таке.

За своїм змістом і спрямованістю волевиявлення така нотаріально посвідчена заява відповідача ОСОБА_3 фактично свідчить про погодження відповідача із заявленою до нього вимогою про позбавлення батьківських прав, а відтак за своєю процесуальною суттю є визнанням ним позову.

Згідно з положеннями ч.ч.1, 4 ст.206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (див. постанову Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження №61-2251св22)).

Також колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22 (провадження № 61-10115св23) зазначив, що в розумінні приписів ст.206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Відповідно до ч.ч.2,3 ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини; відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. З огляду на викладені норми права заяви відповідача, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини. Отже, суд першої інстанції правильно відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, оскільки у цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме ч.3 ст. 155 СК України, та порушує інтереси дитини. Верховний Суд наголосив, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав.

Отже, встановивши, що підстави для задоволення позову відсутні, суд першої інстанції обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачем.

Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 607/15704/22 (провадження №61-11993св23) та у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25).

У даній справі за позовом ОСОБА_1 , яка є предметом апеляційного розгляду, колегія суддів врахувала найновішу релевантну практику Верховного Суду.

Зокрема, колегією суддів враховано правові висновки Верховного Суду, які викладені у постанові від 05 березня 2025 року у справі № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25), де Верховний Суд погодився із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для застосування такого крайнього заходу як позбавлення одного з батьків батьківських прав, за умови недоведення його навмисного ухилення від виконання своїх обов`язків, його винної поведінки, а також гострої соціальної необхідності в позбавленні її батьківських прав.

При цьому, за обставин справи № 336/1230/23 (провадження № 61-872св25) Верховний Суд дав оцінку як висновку органу опіки та піклування, яким було рекомендовано позбавити одного з батьків дитини батьківських прав, так і заяві відповідача про визнання позову щодо позбавлення його батьківських прав.

Інші доводи та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження у суді першої інстанції і висновки з цього приводу, зроблені судом, ґрунтуються на встановлених обставинах та досліджених у судовому засіданні доказах, яким судом дана належна правова оцінка.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним і обґрунтованим, судом додержано вимоги матеріального та процесуального права, а тому це рішення суду відповідно до ст.375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Заліського Богдана Сергійовича залишити без задоволення.

Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 14 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів. У випадку проголошення лише вступної і резолютивної частини, цей строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 31 липня 2026 року.

Головуючий

Судді: