Рішення від 02 серпня 2026 р. у справі №607/24538/25 — Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03.08.2026 Справа №607/24538/25 Провадження №2/607/2072/2026

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області у складі: головуючого судді Дзюбича В.Л., за участі секретаря судового засідання Кочмар С.М., представника відповідача ОСОБА_1 – адвоката Гончарук О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію обтяження та державну реєстрацію іпотеки на квартиру та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки та стягнення коштів,

У С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_2 , через свого представника – адвоката Гавриш Сергія Олександровича, звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , в якому просить визнати недійсним іпотечний договір від 27.02.2020, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., який зареєстровано в реєстрі за №1199 та скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію обтяження за реєстраційним номером 51370253 від 27.02.2020 та державну реєстрацію іпотеки за реєстраційним номером 51369473 від 27.02.2920 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтований тим, що ОСОБА_2 є власником 1/2 частки квартири за адресою АДРЕСА_1 , яку він успадкував після смерті брата ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позивач вказав, що 21.02.2019 між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 . Вказана квартира начебто належала ОСОБА_5 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Міським бюро технічної інвентаризації, 13 серпня 1996 року згідно з розпорядженням наказом від 07 серпня 1996 року №14896 та зареєстроване в Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації 13 серпня 1996 року в реєстрову книгу за № 15145.

27 лютого 2020 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Того ж дня, 27.02.2020 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, предметом якого є квартира АДРЕСА_2 .

Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.09.2022 ОСОБА_5 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.358 КК України. Вказаним вироком суду встановлено, що обвинуваченою ОСОБА_5 , яка знала, що квартира АДРЕСА_2 їй не належить і не належала на праві особистої власності в силу Закону, нею не вчинено дій, які передбачені нормами законодавства на правомірне оформлення права власності на вказану квартиру як на одноособового власника, було пред`явлено нотаріусу, серед інших документів, свідоцтво на право власності на квартиру з внесеними в ньому неправдивими відомостями, з метою продажу квартири. Сукупність зібраних органом досудового розслідування доказів та досліджених судом підтверджує, що ОСОБА_5 свідомо використала офіційний документ, який є підробленим, із внесеними в ньому неправдивими відомостями, які вказували на належність їй квартири, що не відповідає дійсності і це було їй достеменно відомо.

Окрім того, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 встановлено, що квартира АДРЕСА_2 , була власністю ОСОБА_4 і повинна була спадкуватися позивачем ОСОБА_2 , в той час, як ОСОБА_5 не була власником спірної квартири та не мала права її відчужувати.

Також, на підставі ч.1, 2 ст.228 ЦК України, суд у рішенні від 23.02.2024 у справі №607/13129/22 визначив, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також посвідчений в подальшому 27.02.2020 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є нікчемним, а тому повинно бути припинено право власності за ОСОБА_3 , як за останнім власником, на зазначену квартиру шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності.

Таким чином, на момент укладення іпотечного договору ОСОБА_3 не мав законного права власності на квартиру, адже ОСОБА_3 не набув права власності на квартиру та не мав передавати її в іпотеку. Тож, іпотечний договір від 27.02.2020 укладено без законних підстав, фактично за відсутності у іпотекодавця права розпоряджатися предметом іпотеки.

За наведених підстав, просить суд позов задовольнити.

17.12.2025 відповідачем ОСОБА_1 подано зустрічну позовну заяву до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в якій просить суд в рахунок погашення заборгованості за Договором купівлі-продажу від 27.02.2020 р., посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстрованим в реєстрі за №1198, в загальній сумі 796 887,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки згідно Іпотечного договору від 27.02.2020, посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстрованим в реєстрі за №1199, - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54.1 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1753499461101, вартістю 599 788 (П`ятсот дев`яносто дев`ять тисяч сімсот вісімдесят вісім) гривень 00 копійок, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) солідарно на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) грошові кошти у розмірі 197 099,54 гривень як залишок заборгованості за Договором купівлі-продажу від 27.02.2020, посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстрованим в реєстрі за №1198, що не покритий предметом іпотеки.

Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що27.02.2020 між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем було укладено Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстровано в реєстрі за №1198 (далі – Договір купівлі-продажу).

Згідно з п.4 Договору купівлі-продажу, сторони визначили ціну предмету договору в сумі 600 000 (Шістсот тисяч) гривень 00 копійок, з яких 125 000 гривень 00 копійок Покупець сплатив Продавцю до укладення цього договору, в порядку передбаченому чинним законодавством. Решту суми, а саме 475 000 гривень 00 копійок, що на момент підписання цього договору становить еквівалент згідно офіційного курсу Національного банку України 19270 доларам США, розстрочується і сплачується покупцем у визначеному договором порядку.

На забезпечення вимог, що випливають із Договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено Іпотечний договір від 27.02.2020 р., посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстровано в реєстрі за №1199.

Відповідно до п.1.2 Іпотечного договору, в забезпечення виконання зобов`язань Іпотекодавця за Договором основного зобов`язання, Іпотекодавець передав в іпотеку Іпотекодержателю наступне нерухоме майно: квартиру АДРЕСА_2 (предмет іпотеки).

У подальшому, під час дії Іпотечного договору прав співвласника квартири набув ОСОБА_2 .

Відтак, в силу ч.2 ст. 23 ЗУ «Про іпотеку», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 є співвласниками зазначеної квартири, і несуть відповідальність як іпотекодавці за Іпотечним договором.

З моменту укладення договорів і до сьогодні, відповідачі не здійснили жодного платежу, передбаченого в п.4 Договору купівлі-продажу, чим порушили умови п.4 Договору купівлі-продажу та абз.2 п.1.1 Іпотечного договору.

З огляду на це, у зв`язку з набуттям права власності на частку у квартирі, ОСОБА_2 набув статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки, як і ОСОБА_3 за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

ОСОБА_2 не був стороною договору іпотеки, і набув прав та обов`язків іпотекодавця в силу закону після набуття права власності на нерухоме майно. Відтак, пред`являючи первісний позов, ОСОБА_2 підтвердив свої обов`язки, які випливають з оскаржуваного ним Іпотечного договору.

Крім цього, умовами Договору купівлі-продажу (п.4 Договору) визначено, що за прострочення проведення розрахунків продавець має право стягнути з покупця пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за кожен день прострочення.

Відтак, у відповідачів наявна заборгованість перед позивачем у розмірі 657 217,31 з яких 475 000,00 грн. – сума основного боргу, 182 217,31 грн. інфляційні нарахування. Крім цього, позивачем була нарахована пеня за прострочення проведення розрахунків, яка на момент проведення розрахунку (перед надісланням Письмової вимоги) становила 139 670,23 грн (розрахунки заборгованості були надані відповідачам одночасно із Письмовою вимогою, про що свідчать описи вкладення у цінні листи).

Відповідно до ч.1 ст. 33 ЗУ «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Аналогічне положення міститься в п.5.6 Іпотечного договору, відповідно до якого, звернення стягнення на Предмет іпотеки за цим Договором може здійснюватись на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; цього Договору шляхом задоволення вимог Іпотекодержателя.

За вищеописаних обставин у іпотекодержателя виникло право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки шляхом визнання права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Відповідно до п.1.5 Договору іпотеки, заставна вартість Предмету іпотеки становить 599 788,00 грн.

Відтак, оскільки сума боргу є вищою за вартість квартири, позивач за зустрічним позовом просить також стягнути у грошовому еквіваленті різницю між сумою боргу та вартістю квартири, яка становить, відповідно: 796 887,54 грн. - 599 788,00 грн = 197 099,54 грн.

18.12.2025 Судом зареєстрований відзив на позовну заяву поданий представником відповідача ОСОБА_1 , який мотивований тим, що позов до задоволення не підлягає, оскільки доводи позивача зводяться до того, що начебто на час укладення іпотечного договору від 27.02.2020, ОСОБА_3 не мав законного права власності на квартиру АДРЕСА_3 та, як встановлено судом, його право власності було зареєстровано на підставі підроблених документів і в подальшому скасовано судом. При цьому позивач посилається на рішення Тернопільського міськрайонного суду від 23.02.2024 р. у справі № 607/13129/22.

Поряд із цим, предметом вказаної справи було визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом, витребування квартири із чужого незаконного володіння, припинення права власності на квартиру та скасування державної реєстрації речових прав на квартиру, а не визнання договору недійсним. Оскільки Договір купівлі-продажу та підстави його нікчемності не досліджувалися судом при розгляді справи № 607/13129/22, відповідно обставини встановлені судом щодо його нікчемності не можуть вважатися преюдиційними в розумінні ст.82 ЦПК України.

Договір купівлі-продажу від 27.02.2020 р., на підставі якого ОСОБА_3 набув у власність квартиру АДРЕСА_2 , вимоги за яким було забезпечено іпотекою, у встановленому законом порядку визнано недійсним не було.

Крім цього, на момент укладення договору купівлі-продажу та Іпотечного договору, державна реєстрація права власності ОСОБА_3 була дійсною, і скасована рішенням суду від 23.02.2024 р. у справі № 607/13129/22, яке набрало законної сили лише 01.08.2024 р.

За таких обставин, ОСОБА_3 , набувши право власності на майно у передбачений законом спосіб, мав усі права для укладення Іпотечного договору, у зв`язку з чим доводи позивача є безпідставними.

Також, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач просить визнати Іпотечний договір недійсним з підстави, зазначеної в ч.1 ст.203 ЦК України, вказуючи на те, що «Стаття 215 ЦК України передбачає, що недодержання стороною вимог закону, зокрема вимог ст.203 ЦК, при вчиненні правочину є підставою для визнання правочину недійсним».

Разом з тим, твердження позивача про відсутність у ОСОБА_3 цивільної дієздатності на момент укладення іпотечного договору є помилковим, оскільки не відповідає визначенню поняття цивільної дієздатності.

ОСОБА_2 не був стороною Іпотечного договору, і набув прав та обов`язків іпотекодавця в силу закону (ст. 23 ЗУ «Про іпотеку») після набуття права власності на нерухоме майно за вищезгаданим судовим рішенням.

Відтак, пред`являючи первісний позов після отримання письмової вимоги іпотекодержателя, ОСОБА_2 підтвердив свої обов`язки, які випливають з оскаржуваного ним Іпотечного договору, а тому позивач вважає, що пред`явлення ОСОБА_2 первісного позову є його намаганням уникнути відповідальності за порушення своїх зобов`язань як іпотекодавця за Іпотечним договором.

20.01.2026 представником позивача подано суду додаткові пояснення в яких останній зазначає, що твердження відповідача про те, що “договір купівлі-продажу та підстави його нікчемності не досліджувалися судом”, є очевидно неправдивим, оскільки саме встановлення нікчемності правочинів і констатація відсутності дійсної правової підстави набуття права власності є основою рішення про витребування майна. Більше того, вказав представник позивача, відповідач намагається підмінити правову природу нікчемного правочину категорією “не визнаний недійсним у встановленому законом порядку”. Проте нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не потребує звернення до суду з окремою вимогою про визнання його недійсним, оскільки він є недійсним із самого моменту вчинення в силу закону, а суд, застосовуючи норми матеріального права, зобов`язаний дати правову оцінку нікчемності, якщо це випливає з установлених фактичних обставин. Саме тому у справі №607/13129/22 суд, застосувавши конструкцію віндикаційного захисту, встановив їх нікчемність у мотивувальній частині та реалізував належний спосіб захисту у формі витребування майна з чужого незаконного володіння, що повністю відповідає главі 29 ЦК України та усталеним позиціям Верховного Суду щодо того, що повернення майна у власність є належним способом відновлення порушеного права, якщо майно вибуло поза волею власника.

Представник позивача вказав, що посилання відповідача на те, що у момент укладення іпотечного договору державна реєстрація права власності ОСОБА_3 була чинною, не спростовує вимог позову. У справі №607/13129/22 суд підтвердив, що квартира вибула з володіння власника поза його волею, а спадкоємець, який прийняв спадщину, має право витребовувати нерухоме майно ще до державної реєстрації права власності за ним, що прямо викладено у мотивувальній частині рішення. Тобто, формальна наявність запису в Державному реєстрі речових прав сама по собі не легітимізує набуття права власності, оскільки державна реєстрація відображає заявлене право, але не створює його за відсутності дійсної правової підстави. Відтак, у ОСОБА_3 не виникло права власності, а тому він не мав права передавати спірну квартиру в іпотеку, що прямо суперечить імперативним вимогам Закону України “Про іпотеку”.

Позиція відповідача про перехід до ОСОБА_2 обов`язків іпотекодавця за статтею 23 Закону України “Про іпотеку” є юридично хибною, оскільки ця норма застосовується лише у випадку існування законно встановленої іпотеки. Якщо ж іпотека виникла з порушенням імперативних вимог закону (через відсутність права власності у іпотекодавця та нікчемність підстави набуття майна), то правовий механізм переходу обов`язків не може легалізувати незаконне обтяження і не перетворює нікчемний правочин на дійсний.

Також, вважає зустрічні позовні вимоги безпідставними, такими, що не підтверджені належними та допустимими доказами, суперечать встановленим судом преюдиційним обставинам у справі №607/13129/22 та фактично спрямовані на легалізацію незаконного обтяження і повторне незаконне присвоєння майна, яке вже витребуване судом у законному порядку.

Таким чином, зустрічний позов фактично ігнорує встановлені судом обставини щодо незаконності первинного вибуття квартири з володіння спадкоємців і намагається побудувати вимоги про визнання права власності за ОСОБА_1 у спосіб, який є несумісним із самим змістом попереднього рішення і базовим принципом непорушності права власності.

Також, зустрічний позов містить вимогу, яка є завідомо юридично некоректною вже з огляду на встановлений склад спадкоємців і обсяг спадкового права, адже рішенням у справі №607/13129/22 суд прямо констатував, що до складу спадщини у даному випадку увійшла лише 1/2 частка квартири АДРЕСА_3 , а інша 1/2 частка в порядку спадкування належить ОСОБА_5 як іншому спадкоємцю за законом.

Доводи зустрічного позову про начебто наявність у іпотекодержателя права задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки зводяться до того, що позивач за зустрічним позовом вважає іпотеку чинною і такою, що породжує майнові наслідки незалежно від того, чи мав іпотекодавець право розпорядження предметом іпотеки та чи є правомірним саме обтяження.

Однак, у межах цієї справи первісний позов спрямований саме на встановлення юридичної недійсності іпотеки та скасування рішення про державну реєстрацію обтяження, оскільки іпотека зареєстрована щодо квартири, право на яку вибуло поза волею спадкоємців, а сам спір щодо належності речового права вже був предметом судового розгляду і завершився витребуванням квартири з незаконного володіння та скасуванням відповідних реєстраційних наслідків. Саме тому зустрічний позов, по суті, намагається не захистити право, а процесуально обійти встановлені судом наслідки віндикації.

22.01.2026 Судом зареєстрований відзив на позовну заяву поданий відповідачем ОСОБА_3 , в якому представник відповідача зазначає, що із позовними вимогами ОСОБА_2 у справі 607/24538/25 відповідач ОСОБА_3 не погоджується та просить у позові відмовити, оскільки укладаючи Договір купівлі-продажу з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 мав усі права на відчуження квартири АДРЕСА_2 , а твердження позивача про те, що судом була встановлена нікчемність правочину, за яким ОСОБА_3 набув права власності на зазначену квартиру - не відповідає дійсності. Також, звертає увагу суду на те, що рішення суду від 23.02.2024 р. у справі № 607/13129/22, яким була скасована реєстрація права власності ОСОБА_3 на квартиру, набрало законної сили лише 01.08.2024 і на момент укладення Договору з ОСОБА_1 , така державна реєстрація була чинною та ніким не скасованою.

Представник ОСОБА_3 зазначає, що підставою визнання Іпотечного договору від 27.02.2020 недійсним, позивач визначає встановлення Тернопільським міськрайонним судом обставини щодо начебто нікчемності Договору купівлі-продажу квартири, на підставі якого ОСОБА_3 набув права власності, а також порушення вимог Закону України «Про іпотеку» в частині того, що предметом іпотеки може бути лише нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності.

Однак, жодних порушень ЗУ «Про іпотеку» на момент укладення Іпотечного договору, зі сторони ОСОБА_3 допущено не було, вимоги ст.203 Цивільного кодексу України, які є необхідними для чинності правочину, було додержано сторонами цього правочину, а відтак, підстави для задоволення позовним вимог ОСОБА_2 – відсутні.

Ухвалою судді від 01.12.2025 відкрито провадження у цивільній справі №607/24538/25. Постановлено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Протокольною ухвалою судді без видалення суду до нарадчої кімнати у судовому засіданні, яке відбулося 03.03.2026 постановлено прийняти до спільного розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки та стягнення коштів, разом із первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію обтяження та державну реєстрацію іпотеки на квартиру. Вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом, що відображено в протоколі судового засідання.

Протокольною ухвалою судді без видалення суду до нарадчої кімнати у судовому засіданні, яке відбулося 07.05.2026 постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті, що відображено в протоколі судового засідання.

Позивач та його представник в судове засідання не з`явилися. Попередньо представником позивача подано суду заяву про розгляд справи без участі сторони позивача. Позивач позовну заяву підтримує в повному обсязі, наполягає на її задоволені. Проти задоволення зустрічного позову заперечує.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_1 – адвокат Гончарук О.В., щодо задоволення первісних позовних вимог заперечила з підстав наведених у відзиві на позов. Зустрічний позов підтримала та просила суд його задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник – адвокат Кузів Т.Б. в судове засідання не з`явилися. Предстанвиком відповідача подано суду заяву про розгляд справи без їхньої участі. Проти задоволення позовних вимог ОСОБА_2 заперечує в повному обсязі з підстав викладених у відзиві на позов. Свої зобов`язання як іпотекодавця за Іпотечним договором від 27.02.2020 р., укладеним на забезпечення вимог, що випливають із Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 27.02.2020 р. приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т., та зареєстрованим в реєстрі за № 1198 – ОСОБА_3 визнає, у зв`язку з чим щодо задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 , заявлених у справі № 607/24538/25 не заперечує.

Повно, всебічно та об`єктивно дослідивши матеріали справи, оцінивши докази їх у сукупності з точки зору належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємозв`язку, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим кодексом України.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи суспільних інтересах. Суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Прецедентна практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, змістом яких є не допустити судовий процес у безладний рух.

Судом встановлено, що рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі № 607/13129/22 позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , в якій ОСОБА_2 належить на праві власності 1/2 частки вказаної квартири. Скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , проведену 27.02.2020 приватним нотаріусом Жовніром Іваном Теодоровичем, номер запису про право власності: 35701187, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 51363536 від 27.02.2020.

Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Вищевказаним судовим рішенням у справі № 607/13129/22 встановлено наступне.

21 лютого 2019 року між ОСОБА_5 (Продавець) з однієї сторони та ОСОБА_1 (Покупець) з іншої сторони було укладено договір купівлі-продажу квартири (далі - Договір), який було посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. 21 лютого 2019 року за реєстровим №133.

Згідно п. 1 Договору Продавець передала у власність, а Покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 , котра має наступні характеристики: двокімнатна квартира, загальна площа 54,1 кв. м, житлова площа 33,4 кв. м.

Пунктом 2 Договору вказано, що нерухоме майно належало продавцеві на праві приватної власності на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Міським бюро технічної інвентаризації 13 серпня 1996 року згідно з розпорядженням (наказом) від 07 серпня 1996 року №14896 та зареєстроване в Тернопільському міському бюро технічної інвентаризації 13 серпня 1996 року в реєстрову книгу за № 15145.

Право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 23 січня 2019 року за №30061507, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна – 1753499461101, що підтверджується витягом №154536166.

27 лютого 2020 року між ОСОБА_1 (Продавець) з однієї сторони та ОСОБА_3 (Покупець) з іншої сторони було укладено договір купівлі-продажу квартири, який було посвідчено приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т. 27 лютого 2020 року за реєстровим №1198. Згідно Договору Продавець передав у власність, а Покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_2 , котра має наступні характеристики: двокімнатна квартира, загальна площа 54,1 кв. м, житлова площа 33,4 кв. м.

ОСОБА_3 зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_2 , що стверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №204921742.

10.07.2019 за заявою ОСОБА_2 про кримінальне правопорушення внесено до Єдиного реєстру досудового розслідування відомості про кримінальне правопорушення.

Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.09.2022 ОСОБА_5 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 358 КК України та призначено їй за даним кримінальним правопорушенням покарання у виді арешту строком на 3 (три) місяці. Звільнено ОСОБА_5 від призначеного судом за даним вироком покарання на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України у зв`язку із закінченням строків давності.

Вказаним вироком суду встановлено, що обвинуваченою ОСОБА_5 , яка знала, що квартира АДРЕСА_2 їй не належить і не належала на праві особистої власності в силу Закону, нею не вчинено дій, які передбачені нормами законодавства на правомірне оформлення права власності на вказану квартиру як на одноособового власника, було пред`явлено нотаріусу, серед інших документів, свідоцтво на право власності на квартиру з внесеними в ньому неправдивими відомостями, з метою продажу квартири. Тобто, метою використання ОСОБА_5 офіційного документа з внесеними в ньому неправдивими відомостями було отримання нею саме певних суб`єктивних прав, які мають конкретний характер – права власності на квартиру.

Тому, сукупність зібраних органом досудового розслідування доказів та досліджених судом підтверджує, що ОСОБА_5 свідомо використала офіційний документ, який є підробленим, із внесеними в ньому неправими відомостями, які вказували на належність їй квартири, що не відповідає дійсності і що це було їй достеменно відомо.

Вироком Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 20.09.2022 у справі №607/12565/20 встановлено, що ОСОБА_5 , маючи свідоцтво про право власності від 13.08.1996р. на квартиру по АДРЕСА_1 і надаючи його нотаріусу для оформлення договору купівлі-продажу знала, що дана квартира їй не належить і нею не вчинялися дії по законному набутті у власність вказаної квартири, а тому достовірно усвідомлювала, що свідоцтво про право власності є підроблене.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі №607/13129/22 було встановлено, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений 21.02.2019 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. зареєстрований в реєстрі за №133, де сторонами договору були ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також посвідчений в подальшому 27.02.2020 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. зареєстрований в реєстрі за №1191, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , є нікчемними, а тому повинно бути припинено право власності за ОСОБА_3 , як за останнім власником, на зазначену квартиру шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності.

Вказане вище судове рішення було предметом апеляційного оскарження за результатами розгляду якого постановою Тернопільського апеляційного суду від 01.08.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_3 , інтереси якого представляє адвокат Притула Оксана Богданівна задоволено частково. Рішення Стернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23 лютого 2024 року залишено без змін. Ухвалу Тернопільського міськрайонного суду від 20 березня 2024 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 в користь ОСОБА_3 витрати, пов`язані із правничою допомогою в сумі 6600 грн.

Як вже було встановлено судом вище, 27.02.2020 між ОСОБА_1 як продавцем та ОСОБА_3 як покупцем було укладено Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстровано в реєстрі за №1198.

Згідно з п.4 Договору купівлі-продажу, сторони визначили ціну предмету договору в сумі 600 000 (шістсот тисяч) гривень 00 копійок, з яких 125 000 (сто двадцять п`ять тисяч) гривень 00 копійок Покупець сплатив Продавцю до укладення цього договору, в порядку передбаченому чинним законодавством. Решту суми, а саме 475 000 (чотириста сімдесят п`ять тисяч) гривень 00 копійок, що на момент підписання цього договору становить еквівалент згідно офіційного курсу Національного банку України 19270 (дев`ятнадцять тисяч двісті сімдесят) доларів США, розстрочується і сплачується покупцем в такому порядку:

до 31 (тридцять першого) грудня 2020 (дві тисячі двадцятого) року - 118 750 (сто вісімнадцять тисяч сімсот п`ятдесят) гривень 00 копійок;

до 31 (тридцять першого) грудня 2021 (дві тисячі двадцять першого) року - 118 750 (сто вісімнадцять тисяч сімсот п`ятдесят) гривень 00 копійок гривень 00 копійок;

до 31 (тридцять першого) грудня 2022 (дві тисячі двадцять другого) року - 118 750 (сто вісімнадцять тисяч сімсот п`ятдесят) гривень 00 копійок гривень 00 копійок;

до 31 (тридцять першого) грудня 2023 (дві тисячі двадцять третього) року - 118 750 (сто вісімнадцять тисяч сімсот п`ятдесят) гривень 00 копійок гривень 00 копійок.

На забезпечення вимог, що випливають із Договору купівлі-продажу між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено Іпотечний договір від 27.02.2020 р., посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстровано в реєстрі за №1199.

Відповідно до п.1.2. Іпотечного договору визначено, що в іпотеку передається квартира АДРЕСА_2 .

Крім цього, із Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іпотеки та із Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію обтяження вбачається запис №202200649, внесений 27.02.2020 року про іпотеку квартири АДРЕСА_2 , та запис №202206059, внесений 27.02.2020 про обтяження квартири АДРЕСА_2 . Підставою внесення зазначених записів є договір іпотеки серія та номер: 1199, виданий 27.02.2020 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т., де іпотекодавцем виступає ОСОБА_3 , а іпотекодержателем виступає ОСОБА_1 .. Строк виконання основного зобов`язання: 31.12.2023; розмір основного зобов`язання: 475 000 гривень; правочин в якому встановлено основне зобов`язання: договір купівлі-продажу квартири, серія та номер: 1198, виданий 27.02.2020, видавник: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т.

Відповідно до абз.2 ст.1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з ч.1 ст.3 Закону України «Про іпотеку» іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ч.5 ст.3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

За приписами ст.5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки можуть бути один або декілька об`єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об`єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

До виниклих правовідносин, підлягають застосуванню наступні норми права.

Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною 1 ст.15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно зі ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом ч.1 ст.215 ЦК України наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Положеннями ст.317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч.1 ст.575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

За змістом ст.ст.572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Частиною 1 ст.576 ЦК України передбачено, що предметом застави може бути будь- яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Згідно з ч.2 ст.583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

За змістом положень ст.ст.626, 629 та 636 ЦК України договір не може створювати обов`язки для третьої особи, яка не є його учасником (стороною).

Так, ч.1 ст.626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.629 ЦК України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Положеннями ст.636 ЦК України визначено, що договором на користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок на користь третьої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі.

Факти встановлені рішенням суду у справі № 607/13129/22 мають преюдиційне значення для вирішення спору у вказаній справі.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (постанова Верховного Суду від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі № 917/1345/14, від 20.04.2022 у справі № 910/2615/18).

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Отже, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанови Верховного Суду від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 15.11.2023 у справі № 753/7014/20).

Враховуючи обставини справи, встановлені рішеннями судів, що дають підстави для витребування спірного майна, Іпотекодавець ( ОСОБА_3 ) права власності на нерухоме майно, що є предметом оспорюваного договору іпотеки, не набував.

Так, у справі №607/13129/22 в судовому порядку було встановлено, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений 21.02.2019 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. зареєстрований в реєстрі за №133, де сторонами договору були ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також посвідчений в подальшому 27.02.2020 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. зареєстрований в реєстрі за №1191, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , є нікчемними, а тому повинно бути припинено право власності за ОСОБА_3 , як за останнім власником, на зазначену квартиру шляхом скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про право власності.

Таким чином, на момент укладення іпотечного договору ОСОБА_3 не мав законного права власності на квартиру, адже ОСОБА_3 на законних підставах не набув права власності на квартиру та не мав права передавати її в іпотеку (вказані обставини встановленні рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі №607/13129/222).

Тому, суд погоджується із доводами представника позивача про те, що Договір іпотеки від 27.02.2020 укладено без законних підстав, фактично за відсутності у іпотекодавця права розпоряджатися предметом іпотеки.

Окрім того, суд звертає увагу на те, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Водночас, в ході розгляду справи було встановлено, що основне зобов`язання, а саме договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнаний нікчемними, в результаті чого було припинено право власності за ОСОБА_3 на спірну квартиру та витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , в якій ОСОБА_2 належить на праві власності 1/2 частки вказаної квартири.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/ або можливість отримання нею відповідного відшкодування (п.8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.01.2022 у справі № 910/10784/16).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28.07.2021 у справі № 759/24061/19).

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанова Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 148/2112/19).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 17.06.2021 у справі № 761/12692/17).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (постанова Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 613/1436/17).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанови Верховного Суду від 05.09.2019 у справі №638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

Відповідно до ст.ст.16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 та у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

За загальним правилом, у спорі про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 02.10.2019 у справі № 587/2331/16-ц, від 22.10.2019 у справі № 911/2129/17, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17 зроблено висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Рішення суду про визнання недійсним правочину щодо майна, належного особі, яка не є стороною такого правочину, та витребування спірного майна на користь такої особи не є підставою для виникнення, зміни чи припинення права власності, а лише формою захисту прав власника, адже забезпечує введення власника у володіння таким майном (постанова Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18, від 25.08.2022 у справі № 922/1978/16 (922/2045/21)).

Також, у постанові Верховного Суду від 25.08.2022 у справі № 922/1978/16 (922/2045/21) зроблено наступні висновки.

За змістом положень статей 626, 629 та 636 ЦК України договір не може створювати обов`язки для третьої особи, яка не є його учасником (стороною).

Закон не встановлює нікчемність договору іпотеки, укладеного щодо майна яке не належало іпотекодавцю, тому в силу приписів статей 204, 215 ЦК України такий договір є оспорюваним, що передбачає спростування презумпції правомірності правочину та усунення зумовлених ним іпотечних обмежень лише у судовому порядку, зокрема шляхом ініціації позову про недійсність іпотечного договору.

Системне тлумачення статей 204, 215 ЦК України у взаємозв`язку зі ст. 3 Закону України «Про іпотеку» дає підстави для висновку про те, оскільки за приписами ст. 5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання (для державних або комунальних підприємств, установ чи організацій) встановлення факту, що іпотекодавцем за спірним договором право власності (господарського відання) на спірне майно не набувалося, може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним, зокрема за позовом власника переданого в іпотеку майна.

Отже, оскільки за приписами ст.5 Закону України «Про іпотеку» предметом іпотеки може бути нерухоме майно, яке належить іпотекодавцю на праві власності, а задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння в порядку визначеному ст.388 ЦК України вказує, що право власності на спірне нерухоме майно відповідачем ОСОБА_3 не набувалось, тому суд приходить до висновку що оспорюваний іпотечний договір в частині передачі квартири АДРЕСА_2 суперечить положенням ст.5 Закону України «Про іпотеку», і тому підлягає визнанню недійсним.

Оскільки, згідно з ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов?язані з його недійсністю, визнання Іпотечного договору від 27.02.2020 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т., який зареєстровано в реєстрі за №1199 недійсним є підставою для скасування державної реєстрації іпотеки та обтяжень на предмет іпотеки.

Щодо вимог ОСОБА_1 за зустрічним позовом, в якому він просить в рахунок погашення заборгованості за Договором купівлі-продажу від 27.02.2020 р., посвідченим приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстрованим в реєстрі за №1198, в загальній сумі 796 887,54 грн. звернути стягнення на предмет іпотеки згідно Іпотечного договору від 27.02.2020 р., посвідченоого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. та зареєстрованим в реєстрі за №1199, - квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 54.1 кв.м., реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1753499461101, вартістю 599788 гривень, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_1 та стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 197 099,54 гривень, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно принципу диспозитивності, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Оцінюючи доводи відповідача ОСОБА_1 та його представника щодо обґрунтованості зустрічних позовних вимог, суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Отже, іпотека є різновидом застави.

За частиною першою статті 593 ЦК України право застави припиняється у разі припинення зобов`язання, забезпеченого заставою, реалізації предмета застави.

У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку» (ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку»).

Відповідно до статей 12 і 33 Закону України «Про іпотеку» одним зі способів захисту прав та інтересів іпотекодержателя є звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підставами звернення стягнення на предмет іпотеки є рішення суду, виконавчий напис нотаріуса або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України «Про іпотеку»).

Закон України «Про іпотеку» визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий (захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса)) або самозахист (договір про задоволення вимог іпотекодержателя).

Як уже зазначалося судом вище, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі № 607/13129/22, яке набрало законної сили 01.08.2024, встановлено що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений 21.02.2019 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. зареєстрований в реєстрі за №133, де сторонами договору були ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також посвідчений в подальшому 27.02.2020 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. зареєстрований в реєстрі за №1191, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , є нікчемними, і як наслідок було витребувано із володіння ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_2 , в якій ОСОБА_2 належить на праві власності 1/2 частки вказаної квартири та скасовано державну реєстрацію речових прав ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , проведену 27.02.2020 приватним нотаріусом Жовніром Іваном Теодоровичем, номер запису про право власності: 35701187, внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 51363536 від 27.02.2020.

Окрім того, в ході розгляду даної справи, Судом були встановлені обставини, які свідчать про недійсність Іпотечного договору від 27.02.2020 укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т., який зареєстровано в реєстрі за №1199, що в свою чергу свідчить про відсутність законних підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 205 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правові наслідки недійсності правочину встановлені ст. 216 ЦК України.

Зокрема, у ч. 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Отже, рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі № 607/13129/22, яке набрало законної сили 01.08.2024, встановлений факт того, що реалізація квартири позивача, як предмета іпотеки, була вчинена з порушенням вимог Закону, і не породила жодних юридичних наслідків, крім реституції.

З моменту набрання законної сили вказаним рішенням суду сторони повернулись до стану правовідносин між ними, який існував до укладення нікчемних договорів купівлі-продажу.

Оскільки рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 23.02.2024 у справі № 607/13129/22, яке набрало законної сили 01.08.2024, встановлено що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , посвідчений 21.02.2019 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Серкізовською Т.Л. зареєстрований в реєстрі за №133, де сторонами договору були ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , а також посвідчений в подальшому 27.02.2020 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовнір І.Т. зареєстрований в реєстрі за №1191, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , де сторонами договору були ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , визнані судом нікчемними, а також враховуючи те, що у дані справі суд дійшов висновку, що іпотечний договір від 27.02.2020, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., який зареєстровано в реєстрі за №1199 є недійсним, а тому відсутні правові підстави для визнання за відповідачем ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру, яка була предметом оспорюваного договору.

Із цих же підстав не підлягає до задоволення вимога відповідача ОСОБА_1 за зустрічним позовом про стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь ОСОБА_1 197 099,54 гривень, що становить різницю між сумою боргу та вартістю квартири, оскільки така вимоги випливає із основної вимоги відповідача та ґрунтується на підставі договорів, які судом визнані недійсним та нікчемним, а тому за такими договорами не можуть виникати жодних обов`язків, окрім тих, які пов`язані із вимогами реституції.

Таким чином, доводи відповідача ОСОБА_1 та його представника за зустрічним позовом щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки за відповідачем та стягнення грошових коштів в сумі 197 099,54 гривень, що становить різницю між сумою боргу та вартістю квартири, є неправомірним та необґрунтованими, а тому зустрічний позов до задоволення не підлягає.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Відповідно до п. 6 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання як слід розподілити між сторонами судові витрати.

Згідно зі ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частинами першою-другою статті 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи те, що первісний позов задоволено, у відповідності до статті 141 ЦПК України, із відповідачів в користь позивача, слід стягнути понесені позивачем та документально підтверджені судові витрати, що складаються із судового збору в розмірі 2422,40 грн в рівних частках, а саме по 1211,20 грн, з кожного.

Також, у зв`язку з відмовою у задоволенні зустрічних позовних вимог, понесені відповідачем ОСОБА_1 судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст.12, 13, 80, 81, 89, 141, 223, 263-268, 354, 355 ЦПК України, суд,

У Х В А Л И В :

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію обтяження та державну реєстрацію іпотеки на квартиру – задовольнити.

Визнати недійсним іпотечний договір від 27.02.2020, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Жовніром І.Т., який зареєстровано в реєстрі за №1199.

Скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію обтяження за реєстраційним номером 51370253 від 27.02.2020 та державну реєстрацію іпотеки за реєстраційним номером 51369473 від 27.02.2020 на квартиру за адресою АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1211,20 грн.

В задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом визнання права власності на предмет іпотеки та стягнення коштів, відмовити.

Копію рішення направити учасникам справи.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Тернопільського апеляційного суду.

Відомості про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_2 , проживає за адресом: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , адреса останнього відомого зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_5 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_1 , адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 .

Головуючий суддя В. Л. Дзюбич