Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №725/4636/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/4636/24

провадження № 22-ц/822/1266/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 03 липня 2024 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Стоцька Л. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд, з уточненими позовними вимогами:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 18 липня 2008 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького управління юстиції, актовий запис № 944;

2) малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , після розірвання шлюбу залишити проживати з батьком ОСОБА_1 ;

3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Позов обґрунтовував тим, що з ОСОБА_2 перебуває у шлюбі, зареєстрованому 18 липня 2008 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького управління юстиції, актовий запис № 944.

У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначав, що спільне життя з відповідачкою не склалося через відсутність між ними взаєморозуміння, байдужість до життя та проблем одне одного. Після припинення спільного проживання кожен із них почав жити окремим життям, сторони не підтримують шлюбних відносин, не ведуть спільного господарства, втратили спільні інтереси, почуття любові та поваги одне до одного, а їхні погляди на життя істотно відрізняються.

Вважав збереження шлюбу неможливим і таким, що суперечить його інтересам, а надання строку для примирення - недоцільним, оскільки протягом тривалого часу шлюб сторін існує лише формально.

Спір щодо поділу спільного майна подружжя між сторонами відсутній.

Посилався на те, що з червня 2023 року, після фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами, малолітній син ОСОБА_4 проживає разом із ним та перебуває на його утриманні й вихованні.

На підтвердження зазначених обставин позивач посилався на укладений між батьками нотаріально посвідчений договір щодо здійснення виховання та визначення місця проживання дитини, а також указував на можливість подання письмових пояснень свідків, які підтверджують проживання сина разом із батьком.

Зазначав, що відповідачка не має можливості належним чином виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, не працює та не може забезпечити належний медичний догляд і умови для розвитку природних здібностей дитини.

ОСОБА_2 не заперечувала проти того, щоб після розірвання шлюбу малолітній син проживав разом із батьком та перебував на його утриманні й вихованні.

Необхідність визначення місця проживання дитини та встановлення факту її самостійного виховання й утримання позивач обґрунтовував потребою набуття статусу одинокого батька для реалізації права на податкову соціальну пільгу, додаткову відпустку та отримання соціальних виплат.

Також указував, що встановлення зазначеного факту необхідне йому для пересування разом із дитиною без нотаріально посвідченої згоди матері, зняття дитини із зареєстрованого місця проживання та реєстрації за новим місцем проживання, забезпечення її відпочинку й оздоровлення за кордоном.

Вважав, що підтвердити факт самостійного виховання та утримання дитини в інший спосіб неможливо.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 03 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 18 липня 2008 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького управління юстиції, актовий запис № 944.

Визначено місце проживання малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітнього сина ОСОБА_4 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спільне життя сторін не склалося через різні погляди на сімейне життя, відсутність спільних інтересів та несумісність характерів. Фактичні шлюбні відносини між сторонами припинені, спільного господарства вони не ведуть, сім`я остаточно розпалася, а шлюб має формальний характер.

Урахувавши фактичні взаємини сторін та їхнє спільне небажання зберігати сім`ю, суд дійшов висновку, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечили б їхнім інтересам, у зв`язку із чим наявні підстави для його розірвання.

Щодо вимог про визначення місця проживання дитини та встановлення факту її самостійного виховання й утримання батьком суд виходив із того, що здійснення батьками своїх прав та виконання ними обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав та інтересів дитини, батьківські права не можуть здійснюватися всупереч її інтересам, а питання виховання дитини вирішуються батьками спільно.

Суд зазначив, що відповідно до пункту 2 частини першої та частини другої статті 315 ЦПК України в судовому порядку можуть бути встановлені факт перебування фізичної особи на утриманні, а також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

На підтвердження обставин самостійного виховання та утримання дитини позивачем суд урахував характеристику від 23 травня 2024 року, відповідно до якої сина виховує батько, цікавиться його шкільним життям і підтримує зв`язок із класним керівником, тоді як мати участі в житті дитини не бере.

Також суд послався на нотаріально посвідчений договір від 23 травня 2024 року, за умовами якого батьки визначили, що їхній син проживатиме разом із батьком та перебуватиме на його вихованні й утриманні, а також на письмові пояснення свідків, які підтвердили спільне проживання позивача із сином та самостійне утримання і виховання ним дитини.

ОСОБА_2 визнала позов у повному обсязі та не заперечувала проти його задоволення.

Суд установив, що малолітній син сторін проживає разом із ОСОБА_1 , який створив належні умови для проживання дитини, здійснює догляд за нею, виховує її, утримує та піклується про стан її здоров`я. Дитина проживає окремо від матері.

Урахувавши наведені обставини, визнання позову відповідачкою та надані позивачем докази, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог і наявність підстав для визначення місця проживання дитини разом із батьком та встановлення факту її самостійного виховання й утримання ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 03 липня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_1 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку із встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_1 виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

18 липня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Відділі державної реєстрації актів цивільного стану Чернівецького управління юстиції, актовий запис № 944, що підтверджується наявним у матеріалах справи свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 4).

У шлюбі у сторін народився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого Департаментом охорони здоров`я та психогігієни міста Нью-Йорк (Certificate of Birth № 156-17-065032) (а. с. 5).

23 травня 2024 року між сторонами укладено нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Новосельською І. Л. (а. с. 31).

За умовами зазначеного договору сторони визначили, що їхній син ОСОБА_4 проживатиме разом із батьком ОСОБА_1 та перебуватиме на його вихованні й утриманні.

Позивач вказував на те, що з червня 2023 року, після фактичного припинення шлюбних відносин між сторонами, спільний син ОСОБА_4 проживає разом із ним за адресою: АДРЕСА_1 , перебуває на його утриманні та вихованні.

Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала в повному обсязі та не заперечувала проти його задоволення (а. с. 44).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 13 липня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 20 липня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками щодо здійснення виховання, утримання та визначення місця проживання дитини від 23 травня 2024 року.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 03 липня 2024 року, в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_1 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). - рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), зокрема:

- пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

- абзац шостий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-5830св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина знайшли своє підтвердження.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_1 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Також судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору, як того вимагає частина п`ята статті 19 СК України, не надавав.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).

Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).

Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини, за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.

Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітнього сина.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітній син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає разом з батьком.

Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

При цьому колегія суддів враховує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як позбавлення батьківських прав та інше.

З матеріалів справи вбачається, що 23 травня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Новосельською І. Л., за умовами якого сторони досягли згоди про наступне: мати, якщо виявить бажання, має право спілкуватися з дитиною, брати її до себе на тимчасове проживання у період канікул, а також з урахуванням стану здоров`я дитини та за попереднім погодженням із батьком (пункт 2 договору); батьки зобов`язалися піклуватися про здоров`я дитини, брати участь у її вихованні, забезпечити дитині достатній рівень освіти незалежно від стосунків між сторонами, не втручатися в особисте життя один одного та не підбурювати дитину проти батька чи матері (пункти 3.1.1-3.1.4 договору); батьки також зобов`язалися належним чином виконувати взяті на себе зобов`язання, своєчасно повідомляти один одного про зміну місця проживання, контактних телефонів та інші обставини, що мають істотне значення для виконання договору, не перешкоджати один одному у спілкуванні з дитиною, а також вирішувати інші питання виховання дитини, виходячи з її інтересів, принципів справедливості, добросовісності та розумності (пункти 3.3.1, 4, 5 договору).

Аналіз цих та інших умов договору дає підстави для висновку, що сторони обумовили здійснення ними прав та обов`язків щодо виховання дитини.

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання сина разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні сина.

У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).

Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги без розгляду

Колегія суддів вважає безпідставними доводи позивача про те, що апелянт міг дізнатися про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку з наданням позивачу на підставі оскаржуваного рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Вказана обставина, на думку позивача, свідчить про зловживання особою, яка подала апеляційну скаргу, своїми процесуальними правами.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами виходячи з наступного.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24) сформулювала правову позицію, відповідно до якої, у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулось за відсутності матеріалів справи, установлено, що строк на апеляційне оскарження судового рішення поновленню не підлягав, зокрема, у зв`язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником вперше копії оскаржуваного судового рішення у день, зазначений ним, не підтвердилося і спростовано матеріалами справи, які надійшли до суду після відкриття провадження і їх витребування із суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції може визнати це зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України (пункт 80 постанови).

Разом з цим, колегія суддів враховує, що за обставин справи № 601/485/23, із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції зверталася сторона спору (позивачка), яка його ініціювала, і якій копія оскарженого судового рішення вручалася тричі 16 листопада 2023 року, 21 листопада 2023 року та 13 березня 2024 року. Однак, в апеляційній скарзі зазначила про отримання копії рішення лише 13 березня 2024 року, що достовірно встановлено судом апеляційної інстанції.

В свою чергу, у цій справі із апеляційною скаргою звернувся ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Оцінюючи звернення ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особою, яка не брала участі у справі, із апеляційною скаргою після спливу значного строку з дня ухвалення рішення суду першої інстанції на предмет наявності підстав для визнання таких дій зловживання процесуальними правами, колегія суддів враховує усталену позицію Верховного Суду про те, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри» (подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19, від 22 січня 2025 року у справі № 757/22295/17-ц, постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23).

Доволі важко провести межу між правомірною реалізацією особою процесуальних прав і зловживанням правами, оскільки зовні вони виглядають однаково. Основним критерієм для висновку про визнання дій зловживанням процесуальними правами є їх невідповідність завданню цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17).

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухвалення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб. Процесуальні права надаються законом тим особам, які беруть участь у процесі, для сприяння суду у розгляді справ, правильному вирішенню спору. І кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту тощо) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 905/945/18).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливої форми процесуальне правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників судового процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав, які здійснюються лише з видимістю реалізації таких прав, пов`язані з обманом стосовно відомих обставин справи, у цілях обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, що беруть участь у справі, а також з метою перешкодити суду розглянути і вирішити справу.

В будь-якому випадку з огляду на принципи верховенства права і справедливості, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін тощо, функції судової системи та гарантії судочинства, процесуальні засоби не можуть застосовуватися виключно задля забезпечення інтересів лише однієї зі сторін справи. Адже суд, розглядаючи позов (заяву) конкретної особи, не обслуговує її інтереси, а діє відповідно до принципу верховенства права, справедливості та завдань судочинства.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові від 24 вересня 2024 року у справі № 918/822/23(559/2823/23).

Враховуючи вищенаведені правові позиції з урахуванням конкретних обставин цієї справи колегія суддів акцентує увагу на тому, що факт обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_1 із оскарженим судовим рішенням позивач пов`язував із наданням йому на підставі оскарженого рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а тому ініціюючи відповідне провадження та заявляючи вимоги, задоволення яких і надало можливість отримати таку відстрочку, достовірно був обізнаний із дійсним змістом цих правовідносин, як і фактичною метою задля якої використано звернення до суду.

В свою чергу, не залучення до участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особи наділеною процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у цьому судовому процесі, об`єктивно унеможливило досягнення, визначеного у частині першій статті 2 ЦПК України, завдання цивільного судочинства.

У цій частині колегія суддів враховує, що в силу незалучення особи до участі у справі у разі вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа фактично позбавляється права користуватись правами, передбаченими ЦПК України, в тому числі правом на оскарження судового рішення в апеляційному порядку у встановлені законом строки.

Суд апеляційної інстанції поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження виходив із того, що оцінювати наявність або відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне провадження особи, яка не брала участі у розгляді цієї справи судом першої інстанції, слід виключно в тому контексті, чи пропущено строк оскарження з моменту, коли особа ознайомилася з таким рішенням або отримала його копію, а так само отримала можливість ознайомитися з відповідною судовою справою. Момент ознайомлення зі справою та/або з оскаржуваним судом рішенням має бути встановлений судом достеменно, а висновки з цього приводу не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) звернув увагу на те, що законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Враховуючи наведене, очевидно, що у цій категорії справ можливість особи, яка не була залучена до участі у справі, ознайомитися із ухваленим судом рішенням, не завжди має наслідком автоматичну можливість зробити висновки про законність та обґрунтованість такого рішення, і в подальшому реалізувати право на апеляційне оскарження, особливо за обставин необізнаності у повній мірі з фактичними підставами позову (заяви), обґрунтуванням заявлених вимог та доказами, поданими на їх підтвердження.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що сам факт надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі судового рішення, яке оскаржується зі спливом значного строку, не є безумовною підставою для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, особливо з урахуванням того, що в силу закону до повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 , який наділений процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у судовому процесі у спірних правовідносинах, не належить прийняття рішення про надання особі відповідної відстрочки.

В даному випадку оцінка добросовісності здійснення процесуальних прав щодо звернення із апеляційною скаргою особою, яка не була залучена до участі у справі, повинна також здійснюватися із врахуванням поведінки інших учасників справи, зокрема позивача, який з урахуванням обставин цієї справи не тільки не міг не знати про наслідки ухваленого за результатами розгляду справи судового рішення, а й усвідомлював фактичну мету його звернення до суду.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів не знаходить підстав для визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо подачі заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, та наведених у ній підстав для такого поновлення, зловживанням процесуальними правами, і як наслідок залишення апеляційної скарги без розгляду.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо помилкового поновлення судом строку на апеляційне оскарження за схожих обставин вказав на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, стосується прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, а тому правильно переглянув оскаржене судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Отже, безпідставними є доводи позивача про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 мав бути обізнаний про рішення суду першої інстанції з лютого 2025 року, внаслідок направлення скаржником копії цього рішення ІНФОРМАЦІЯ_1 , оскільки надсилання скаржником процесуального документа до ІНФОРМАЦІЯ_1 у межах адміністративної процедури оформлення відстрочки не є тотожним належному доведенню судового рішення до відома ІНФОРМАЦІЯ_1 як юридичної особи, яка може бути учасником судового процесу та подати апеляційну скаргу навіть тоді, коли не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження

У клопотанні від 31 липня 2026 року Романюк І. В., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , просила закрити апеляційне провадження, посилаючись на пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки вважає, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зазначає, що право на отримання відстрочки не є цивільним правом, між фізичною особою та ІНФОРМАЦІЯ_1 не може бути цивільного спору щодо отримання відстрочки, а спори про надання або відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації вирішуються в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Вирішуючи питання про наявність у ІНФОРМАЦІЯ_1 права на апеляційне оскарження, колегія суддів виходить не з того, чи є між позивачем та ІНФОРМАЦІЯ_1 цивільний спір щодо надання відстрочки, а з того, чи впливає оскаржуване рішення суду першої інстанції на інтереси держави та здійснення ІНФОРМАЦІЯ_1 визначених законом повноважень у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Рішенням суду першої інстанції не лише розірвано шлюб та визначено місце проживання дитини, а й встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини батьком. Саме цей встановлений судом факт має правове значення для реалізації позивачем передбаченого законом права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації та подальшого виконання органами військового управління відповідних повноважень.

Посилання представника позивача на окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 не спростовує наведеного висновку, оскільки окрема думка суддів не є правовим висновком Верховного Суду, обов`язковим для врахування судом у розумінні частини четвертої статті 263 ЦПК України.

Не спростовують такого висновку і доводи про те, що питання участі батьків у вихованні та утриманні дитини належать до компетенції служби у справах дітей, а не ІНФОРМАЦІЯ_1. У цій справі йдеться не про надання ІНФОРМАЦІЯ_1 правової оцінки сімейним відносинам чи підміну органу опіки та піклування, а про право особи, яка не була залучена до участі у справі, оскаржити судове рішення, яким встановлено юридичний факт, що безпосередньо використовується у правовідносинах мобілізаційного характеру та впливає на здійснення нею визначених законом повноважень.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), вирішуючи питання щодо наявності у військової частини права на апеляційне оскарження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, тому апеляційний суд правильно переглянув оскаржуване судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Отже, рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання і утримання дитини вирішено питання, що стосується інтересів держави та здійснення визначених законом повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 як органом військового управління, а тому останній наділений правом на апеляційне оскарження такого рішення.

За таких обставин клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження задоволенню не підлягає.

Щодо доводів додаткових пояснень ОСОБА_1

01 серпня 2026 року представник позивача ОСОБА_5 через підсистему «Електронний суд» подала додаткові пояснення у справі.

Колегія суддів враховує, що зазначені додаткові пояснення подані поза межами встановленого судом строку для подання відзиву на апеляційну скаргу, без наведення обставин, які об`єктивно перешкоджали подати відповідні доводи раніше.

За таких обставин додаткові пояснення ОСОБА_1 , подані його представником ОСОБА_5 01 серпня 2026 року, судом апеляційної інстанції до уваги не беруться.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Предметом позову у справі є три вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) визначення місця проживання малолітньої дитини; 3) встановлення факту, що має юридичне значення.

За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 3 633 гривні 60 копійок (3 028,00 х 0,4 х 3).

Проте позивачем сплачено судовий збір у розмірі 2 817 гривень 20 копійок. Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина, в зв`язку з чим несплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 816 гривень 40 копійок підлягає стягненню в дохід держави.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовних вимог в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітнього сина відмовлено.

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_1 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 1 453 гривні 44 копійки (1 211,20 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_1 відстрочено сплату судового збору у розмірі 1 453 гривні 44 копійки за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/4636/24.

ІНФОРМАЦІЯ_1 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 в дохід держави підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у сумі 2 269 гривень 84 копійки (816,40 + 1 453,44).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 без розгляду - відмовити.

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 - відмовити.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 03 липня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , в дохід держави судові витрати у виді судового збору у розмірі 2 269 гривень 84 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 03 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК