Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №725/5876/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/5876/24

провадження № 22-ц/822/1256/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

заявники: ОСОБА_1 , ОСОБА_2

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Стоцька Л. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У червні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду зі спільною заявою, у якій просили:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 25 січня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 81;

2) встановити факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та визначити місце проживання дитини за місцем проживання батька.

Заява обґрунтована тим, що 25 січня 2017 року між ними був укладений шлюб, який зареєстрований Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 81.

Під час шлюбу у них народилась дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Посилаються на те, що спільне життя не склалось, подальшого сенсу підтримувати сімейні відносини немає, шлюб носить формальний характер, сімейне життя фактично припинено. Різного роду конфліктні ситуації через різні погляди на життя, відсутність взаєморозуміння призвели до відчуження та втрати почуття поваги та довіри, без чого сімейне життя неможливе. Шлюбні стосунки припинились досить давно, подальше збереження шлюбу неможливе, спір про поділ майна відсутній.

Вказували, що більше п`яти місяців ОСОБА_1 проживає разом із донькою окремо від ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 .

Ними досягнуто згоди з приводу того, що донька буде проживати із батьком на його самостійному утриманні та вихованні.

Окрім того, на даний час ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує свою малолітню дитину ОСОБА_3 , та забезпечує всі її потреби, а саме харчування, лікування, одяг, навчання, розвиток, мати не приймає участі у житті дитини.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року у справі № 725/5876/24 заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 25 січня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 81.

Встановлено факт самостійного виховання та утримання батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та визначено місце проживання дитини за місцем проживання батька.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що 25 січня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, під час якого у них народилася дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Спільне життя подружжя не склалося, шлюбні відносини фактично припинені, сторони проживають окремо, не ведуть спільного господарства, а подальше збереження шлюбу не відповідає їхній дійсній волі.

Заявники спільно звернулися до суду із заявою про розірвання шлюбу, підтримали її вимоги та до розгляду справи не відкликали заяву. Суд установив, що розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і не порушує їхніх особистих і майнових прав, а також прав їхньої дитини.

Між батьками відсутній спір щодо місця проживання та порядку утримання дочки. Сторони досягли згоди, що ОСОБА_3 проживатиме разом із батьком та перебуватиме на його вихованні й утриманні, що підтверджується нотаріально посвідченим договором про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні.

Відповідно до договору оренди нерухомого майна від 05 січня 2024 року та акта про фактичне місце проживання ОСОБА_1 разом із дочкою проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно з довідкою Чернівецького ліцею № 19 від 31 травня 2024 року вихованням ОСОБА_3 займається її батько. Обставини самостійного виховання та утримання дитини ОСОБА_1 також підтверджуються письмовими поясненнями ОСОБА_4 і ОСОБА_5 та визнаються обома заявниками.

Суд урахував, що обставини, визнані учасниками справи, відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, а підстав сумніватися у достовірності цих обставин або добровільності їх визнання немає.

З огляду на відсутність між батьками спору щодо місця проживання дитини суд вважав за можливе одночасно з розірванням шлюбу визначити місце проживання ОСОБА_3 разом із батьком.

Урахувавши досліджені докази, визнання сторонами відповідних обставин та необхідність забезпечення найкращих інтересів дитини, суд дійшов висновку про доведеність факту самостійного виховання й утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_3 та наявність підстав для задоволення спільної заяви.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_1 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї вимоги.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_1 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку з ухваленим судом рішенням про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі - Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ІНФОРМАЦІЯ_1 виникає обов`язок щодо надання заявнику такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи заяву по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи батьком не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання матір`ю обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у задоволенні заяви у відповідній частині.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 заявлено клопотання про залишення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 без розгляду, яке мотивовано тим, що про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку з наданням на підставі оскарженого рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. В даному випадку має місце зловживання особою, яка звернулася із апеляційною скаргою, своїми процесуальними правами.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 залишити без задоволення, а рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року залишити без змін.

Посилається на те, що рішення суду є законним та обґрунтованим. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

Окремо звертає увагу на те, що перебуває на військовому обліку саме у ІНФОРМАЦІЯ_1 , а не у ІНФОРМАЦІЯ_1 , що прямо підтверджується витягом із застосунку «Резерв+», який долучено до матеріалів справи. З цих підстав, вважає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 не наділений правом на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

25 січня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб у Чернівецькому міському відділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, про що складено актовий запис № 81, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 3).

ІНФОРМАЦІЯ_4 у сторін народилася дочка ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а. с. 7).

Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір про визначення місця проживання дитини, умов її утримання та участі батьків у її вихованні від 01 червня 2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Суружіу Н. Д., зареєстрований у реєстрі за № 1970, відповідно до умов якого ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживатиме разом із батьком та перебуватиме на його самостійному вихованні й утриманні (а. с. 11-12).

Заявники вказували на те, що понад п`ять місяців ОСОБА_1 разом із малолітньою дочкою ОСОБА_3 проживають окремо від ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 , а дитина перебуває на самостійному вихованні та утриманні батька.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_1 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини батьком, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба - це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). - рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII), зокрема:

- пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

- абзац шостий пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення в порядку окремого провадження заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за наслідком заявленої вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, звернення у порядку окремого провадження із заявою про розірвання шлюбу, в якій в тому числі порушено питання щодо самостійного виховання та утримання дитини батьком, визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька як військовозобов`язаною особою, без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).

Пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі - Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька знайшли своє підтвердження.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Щодо ухвалення рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції ухвалюючи рішення про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_1 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Щодо вирішення заяви в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька в порядку окремого провадження

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи заявники ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду зі спільною заявою у порядку окремого провадження, у якій просили: 1) розірвати шлюб між ними; 2) встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню доньку ОСОБА_3 . Та визначити місце проживання дитини за місцем проживання батька.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Також за правилом частини третьої статті 293 ЦПК України у порядку окремого провадження розглядаються справи про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей.

За обставин цієї справи заявниками за їх спільною заявою, як подружжя, яке має дітей, одночасно із вимогою про розірвання шлюбу заявлено також вимогу встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька.

Щодо цього колегія суддів звертає увагу на те, що у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року у справі № 560/17953/21.

Існує два порядки (способи) встановлення фактів, що мають юридичне значення: позасудовий і судовий, які за своїм змістом є взаємовиключними.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. В іншому разі між цими особами виникає спір про право.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим врахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

У статті 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма права дає підстави для висновку про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один з батьків проживає окремо від дитини, він повинен здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються відповідними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або у певному обсязі припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, з огляду на які обсяг прав матері обмежується або припиняється. Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені тільки актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один з батьків самостійно їх виконує (див.: пункти 73-74 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, провадження № 14-132цс23).

Норми СК України не встановлюють підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само, як визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість повної відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Звертаючись до суду в порядку окремого провадження із заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню доньку ОСОБА_3 та визначити місце проживання дитини за місцем проживання батька.

Проте задоволення заяви у цій частині, що в свою чергу засвідчуватиме факт одноосібного виховання батьком дитини, може мати негативні наслідки для матері дитини, а також потребує дослідження й врахування інтересів дитини.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. Згідно з частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ураховуючи викладене, колегія суддів зазначає, що вказана справа пов`язана з вирішенням спору про право, зокрема, спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від виконання батьківських обов`язків, який підлягає розгляду у порядку позовного провадження з урахуванням інтересів дитини.

Доведення факту самостійного виховання дитини батьком пов`язане із встановленням обставин щодо невиконання матір`ю батьківських обов`язків стосовно дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним з батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Як вбачається зі змісту укладеного між сторонами договору щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 01 червня 2024 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Суружіу Н. Д., його умови передбачають, що їх спільна малолітня дитина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , буде перебувати на самостійному вихованні та утриманні батька, з яким дитина проживатиме.

Щодо цього, колегія суддів звертає увагу на те, що такий факт одноосібного (самостійного) виховання дитини одним з батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, у тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки у такому випадку завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 06 травня 2026 року у справі № 686/26736/25 (провадження № 61-2458св26).

Оскільки сімейним законодавством України не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема, від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним з батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини. Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право (див.: пункти 87-88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23)).

Колегія суддів також ураховує, що у цій справі вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки і про визначення місця проживання дитини разом із батьком заявлені як взаємопов`язані та спрямовані на досягнення єдиного правового результату.

Зі змісту спільної заяви та укладеного між батьками договору вбачається, що визначення місця проживання дитини разом із батьком заявники пов`язували саме з перебуванням дитини на його самостійному вихованні та утриманні.

При цьому між батьками був відсутній самостійний спір щодо місця проживання дитини, а вимога про визначення її місця проживання не обґрунтовувалася обставинами, які потребували б окремого вирішення такого спору судом.

Суд першої інстанції також вирішив зазначені вимоги у взаємному зв`язку, одночасно встановивши факт самостійного виховання та утримання дитини батьком і визначивши місце проживання дитини за місцем його проживання.

Отже, за конкретних обставин цієї справи вимога про визначення місця проживання дитини разом із батьком не мала самостійного характеру, а була складовою вимоги, спрямованої на судове підтвердження факту одноосібного здійснення батьком виховання та утримання дитини.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення взаємопов`язаних вимог щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини й визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька.

Вирішення зазначених вимог потребує встановлення обставин щодо участі матері у вихованні та утриманні дитини, належного виконання нею батьківських обов`язків і безпосередньо впливає на права та законні інтереси матері й дитини, а тому такі вимоги не можуть розглядатися за правилами окремого провадження.

Подібні за змістом висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 04 жовтня 2024 року у справі № 752/5665/23 (провадження № 61-13064св23), від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24), від 21 травня 2025 року у справі № 295/9166/24 (провадження № 61-12744св24), від 26 червня 2025 року у справі № 760/14564/24 (провадження № 61-3958св25), від 10 вересня 2025 року у справі № 725/6970/24 (провадження № 61-3213св25), від 14 січня 2026 року у справі № 333/6839/24 (провадження № 61-2566св25).

Відповідно до вимог частини четвертої статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

За конкретних обставин цієї справи (недоведеності об`єктивної неможливості реалізації матір`ю, в силу незалежних від неї обставин, батьківських прав та виконання обов`язків щодо виховання та утримання дитини) вимога про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька не може розглядатися за правилами окремого провадження, у зв`язку з чим заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у відповідній частині слід залишити без розгляду.

Щодо клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 без розгляду

Як на підставу для залишення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_1 посилається на те, що про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше зазначеного у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження дня, з якого йому фактично стало відомо про наявність судового провадження у справі, зокрема у зв`язку з наданням на підставі оскарженого рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Вказана обставина, на думку заявника, свідчить про зловживання особою, яка подала апеляційну скаргу, своїми процесуальними правами, що є підставою для залишення відповідної апеляційної скарги без розгляду відповідно до частини третьої статті 44 ЦПК України.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами виходячи з наступного.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24), на яку фактично міститься посилання у клопотанні, сформулювала правову позицію, відповідно до якої, у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулось за відсутності матеріалів справи, установлено, що строк на апеляційне оскарження судового рішення поновленню не підлягав, зокрема, у зв`язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником вперше копії оскаржуваного судового рішення у день, зазначений ним, не підтвердилося і спростовано матеріалами справи, які надійшли до суду після відкриття провадження і їх витребування із суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції може визнати це зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України (пункт 80 постанови).

Разом з цим, колегія суддів враховує, що за обставин справи № 601/485/23, із апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції зверталася сторона спору (позивачка), яка його ініціювала, і якій копія оскарженого судового рішення вручалася тричі 16 листопада 2023 року, 21 листопада 2023 року та 13 березня 2024 року. Однак, в апеляційній скарзі зазначила про отримання копії рішення лише 13 березня 2024 року, що достовірно встановлено судом апеляційної інстанції.

В свою чергу, у цій справі із апеляційною скаргою звернувся ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не брав участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Оцінюючи звернення ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особою, яка не брала участі у справі, із апеляційною скаргою після спливу значного строку з дня ухвалення рішення суду першої інстанції на предмет наявності підстав для визнання таких дій зловживання процесуальними правами, колегія суддів враховує усталену позицію Верховного Суду про те, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри» (подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19, від 22 січня 2025 року у справі № 757/22295/17-ц, постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23).

Доволі важко провести межу між правомірною реалізацією особою процесуальних прав і зловживанням правами, оскільки зовні вони виглядають однаково. Основним критерієм для висновку про визнання дій зловживанням процесуальними правами є їх невідповідність завданню цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17).

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухвалення законного та обґрунтованого рішення, а також створення особам, що беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їх прав, а також прав та інтересів інших осіб. Процесуальні права надаються законом тим особам, які беруть участь у процесі, для сприяння суду у розгляді справ, правильному вирішенню спору. І кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення якихось сторонніх цілей (для введення суду в оману, для затягування розгляду, для створення перешкод опоненту тощо) вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 905/945/18).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливої форми процесуальне правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників судового процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав, які здійснюються лише з видимістю реалізації таких прав, пов`язані з обманом стосовно відомих обставин справи, у цілях обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, що беруть участь у справі, а також з метою перешкодити суду розглянути і вирішити справу.

В будь-якому випадку з огляду на принципи верховенства права і справедливості, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін тощо, функції судової системи та гарантії судочинства, процесуальні засоби не можуть застосовуватися виключно задля забезпечення інтересів лише однієї зі сторін справи. Адже суд, розглядаючи позов (заяву) конкретної особи, не обслуговує її інтереси, а діє відповідно до принципу верховенства права, справедливості та завдань судочинства.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові від 24 вересня 2024 року у справі № 918/822/23(559/2823/23).

Враховуючи вищенаведені правові позиції з урахуванням конкретних обставин цієї справи колегія суддів акцентує увагу на тому, що факт обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_1 із оскарженим судовим рішенням заявник пов`язував із наданням йому на підставі оскарженого рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а тому ініціюючи відповідне провадження та заявляючи вимоги, задоволення яких і надало можливість отримати таку відстрочку, достовірно був обізнаний із дійсним змістом цих правовідносин, як і фактичною метою задля якої використано звернення до суду.

В свою чергу, не залучення до участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_1 , як особи наділеною процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у цьому судовому процесі, об`єктивно унеможливило досягнення, визначеного у частині першій статті 2 ЦПК України, завдання цивільного судочинства.

У цій частині колегія суддів враховує, що в силу незалучення особи до участі у справі у разі вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа фактично позбавляється права користуватись правами, передбаченими ЦПК України, в тому числі правом на оскарження судового рішення в апеляційному порядку у встановлені законом строки.

Суд апеляційної інстанції поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_1 строк на апеляційне оскарження виходив із того, що оцінювати наявність або відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне провадження особи, яка не брала участі у розгляді цієї справи судом першої інстанції, слід виключно в тому контексті, чи пропущено строк оскарження з моменту, коли особа ознайомилася з таким рішенням або отримала його копію, а так само отримала можливість ознайомитися з відповідною судовою справою. Момент ознайомлення зі справою та/або з оскаржуваним судом рішенням має бути встановлений судом достеменно, а висновки з цього приводу не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) звернув увагу на те, що законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Враховуючи наведене, очевидно, що у цій категорії справ можливість особи, яка не була залучена до участі у справі, ознайомитися із ухваленим судом рішенням, не завжди має наслідком автоматичну можливість зробити висновки про законність та обґрунтованість такого рішення, і в подальшому реалізувати право на апеляційне оскарження, особливо за обставин необізнаності у повній мірі з фактичними підставами позову (заяви), обґрунтуванням заявлених вимог та доказами, поданими на їх підтвердження.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

Подання ОСОБА_1 процесуальних документів до ІНФОРМАЦІЯ_1 у межах адміністративної процедури отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації не є тотожним належному доведенню судового рішення до відома ІНФОРМАЦІЯ_1 як юридичної особи, яка може бути учасником судового процесу та подати апеляційну скаргу навіть тоді, коли не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, після отримання інформації, яка засвідчила використання приватноправового інструментарію не за його призначенням.

З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що сам факт надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі судового рішення, яке оскаржується зі спливом значного строку, не є безумовною підставою для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, особливо з урахуванням того, що в силу закону до повноважень ІНФОРМАЦІЯ_1 , який наділений процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у судовому процесі у спірних правовідносинах, не належить прийняття рішення про надання особі відповідної відстрочки.

В даному випадку оцінка добросовісності здійснення процесуальних прав щодо звернення із апеляційною скаргою особою, яка не була залучена до участі у справі, повинна також здійснюватися із врахуванням поведінки інших учасників справи, які з урахуванням обставин цієї справи не тільки не могли не знати про наслідки ухваленого за результатами розгляду справи судового рішення, а й усвідомлювали фактичну мету їх звернення до суду.

З урахуванням вищенаведеного колегія суддів не знаходить підстав для визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо подачі заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження, та наведених у ній підстав для такого поновлення, зловживанням процесуальними правами, і як наслідок залишення апеляційної скарги без розгляду.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо помилкового поновлення судом строку на апеляційне оскарження за схожих обставин вказав на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що суд першої інстанції прийняв судове рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, стосується прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач (заявник) проходить військову службу, а тому правильно переглянув оскаржене судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Щодо доводів ОСОБА_1 , які наведені у відзиві на апеляційну скаргу

Колегія суддів не надає оцінки доводам відзиву на апеляційну скаргу по суті вирішення заявленої вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька, оскільки як вбачається з мотивувальної частини постанови суд дійшов висновку про неможливість розгляду цієї заяви за правилами окремого провадження.

В свою чергу, щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_1 права на апеляційне оскарження, судом вже наведено вичерпні мотиви, виходячи з яких рішенням суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, яка поєднана з вимогою про визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька вирішено питання про права та обов`язки держави і у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави, і як наслідок наділений таким процесуальним правом.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька слід скасувати, а заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 у цій частині залишити без розгляду з підстав, передбачених частиною четвертою статті 315 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_1 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 1 453 гривні 44 копійки (1211,20 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 травня 2026 року відстрочено ІНФОРМАЦІЯ_1 сплату судового збору у розмірі 1 453 гривні 44 копійки за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/5876/24.

ІНФОРМАЦІЯ_1 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Згідно з частиною сьомою статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, з урахуванням наведених приписів цивільного процесуального законодавства, правові підстави для покладення на заявника обов`язку з відшкодування судового збору, сплаченого (або який підлягав сплаті) особою, яка подала апеляційну скаргу відсутні.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25).

З урахуванням вищевикладеного, з ІНФОРМАЦІЯ_1 в дохід держави підлягає стягненню судовий збір, який підлягав сплаті при подачі апеляційної скарги, у сумі 1 453 гривні 44 копійки.

Керуючись ст. ст. 315, 367, 374, 377, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залишення апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_1 без розгляду - відмовити.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 23 липня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька, скасувати.

Заяву ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та визначення місця проживання дитини за місцем проживання батька залишити без розгляду.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 в дохід держави судовий збір, який підлягав сплаті при подачі апеляційної скарги, у сумі 1 453 гривні 44 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 03 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ЛИТВИНЮК