Рішення від 02 серпня 2026 р. у справі №754/17693/25 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 2/754/2523/26

Справа №754/17693/25

РІШЕННЯ

Іменем України

03 серпня 2026 року Деснянський районний суд м.Києва в складі:

головуючого судді Скрипки О.І.

при секретарі Моторенко К.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми основного боргу з урахуванням штрафних санкцій,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми основного боргу з урахуванням штрафних санкцій.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що 05.08.2024 року Деснянський районний суд м. Києва виніс заочне рішення по справі №754/129/24, відповідно до якого стягнуто з ОСОБА_2 на користь громадянки Німеччини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) заборгованість у розмірі 350 000,00 євро основного боргу, судовий збір у розмірі 15 140 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 72 000 грн. 13.11.2024 року приватним виконавцем Гненним Д.А. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження. 28.05.2025 року ОСОБА_2 здійснила перше і єдине повернення коштів у розмірі 8000,00 євро, пообіцяла повертати кошти частинами і попросила приватного виконавця Гненного Д.А. зняти заборону на перетин державного кордону України. Після того як приватний виконавець Гненний Д.А. повідомив відповідачу про неможливість зняття заборони на перетин кордону до моменту повного погашення суми стягнення, ОСОБА_2 припинила виплати. З 28.05.2025 року до моменту подачі позову ОСОБА_2 не здійснила жодного платежу. 02.09.2025 року Голосіївський районний суд м. Києва виніс постанову по справі №752/19952/25, якою ОСОБА_2 визнано винуватою у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 188-13 КУпАП. Боржник з`явилась за викликом приватного виконавця 30.07.2025 року о 10:00, всупереч зазначеному виклику, витребуваних документів та пояснень не надала.

Як зазначає позивач, станом на дату подачі позову відповідач має заборгованість перед нею у розмірі 342 000,00 євро основного боргу, судового збору у розмірі 15 140,00 грн. та витрат на правову допомогу в розмірі 72 000 грн. Оскільки відповідач повинна була повернути грошові кошти до 30.12.2022 року, то вона має сплатити 3 % річних за весь час прострочення, період розрахунку суми заборгованості здійснюється саме з 31.12.2022 року та становить загальний розмір 29 304,65 євро.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просить стягнути з відповідача вищевказану суму, а також судові витрати по сплаті судового збору в розмірі 14 000,00 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 96 400,00 грн.

Ухвалою судді Деснянського районного суду м.Києва від 27.10.2025 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

06.03.2026 року до суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_3 про збільшення позовних вимог, відповідно до якої представник позивача просить стягнути з відповідача на підставі ст.625 ЦК України 3 % річних в загальному розмірі 33 015,20 євро, а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 15 508,98 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 96 400,00 грн.

Ухвалою Деснянського районного суду м.Києва від 28.04.2026 року закрито підготовче провадження та справу призначено до розгляду по суті.

В судове засідання представник позивача не з`явилася, при цьому звернулася до суду з заявою про розгляд справи у її відсутність та відсутність позивачки, позовні вимоги підтримує.

Представник відповідачки ОСОБА_4 в судове засідання не з"явився, при цьому звернувся з заявою про розгляд справи в його відсутність.

Суд вважає можливим розглянути справу у відсутність представників сторін на підставі наявних доказів.

Враховуючи, що сторони по справі в судове засідання не з`явились, відповідно до ст.247 ч.2 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, вважає що позов підлягає задоволенню з наступник підстав.

Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, заочним рішенням Деснянського районного суду м.Києва від 05.08.2024 року у справі №754/129/24 стягнуто з ОСОБА_2 на користь громадянки Німеччини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) заборгованість у розмірі 350 000,00 євро основного боргу, судовий збір у розмірі 15 140 грн. та витрати на правову допомогу в розмірі 72 000 грн.

На виконання вказаного рішення суду 07.10.2024 року було видано виконавчий лист, який перебуває на примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м.Києва Гненного Д.А. (виконавче провадження № НОМЕР_3, відкрите 13.11.2024 року).

Постановою Голосіївського районного суду м.Києва від 02.09.2025 року у справі №752/19952/25 ОСОБА_2 визнано винуватою у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 188-13 КУпАП та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 850,00 грн.

В судовому засіданні також встановлено, і даний факт підтверджено сторонами, що 28.05.2025 року ОСОБА_2 здійснила повернення коштів у розмірі 8000,00 євро, 10.02.2026 року позивачем в рахунок погашення боргу отримано 75 000,00 євро. Розмір невиконаних зобов`язань, встановлених та стягнутих рішенням суду складає 267 000,00 євро.

Позивач просить задовольнити її вимоги, вказуючи на те, що боржником рішення суду не виконується, грошові кошти не сплачуються, а тому наявні підстави для стягнення з боржника 3 % річних від суми заборгованості, стягнутої судом, в загальному розмірі 33 015,20 євро.

Сторона відповідача заперечувала проти позовних вимог, вважаючи, що позивачем не надано належних доказів в обґрунтування вимог.

Суд вважає, що доводи позивача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Факт укладення договору позики та неповернення грошових коштів встановлений рішенням суду та сторонами не оспорюється.

Відповідно до положень частини першої статті 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст.599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За положенням статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Положеннями статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Таким законом є, зокрема приписи частини другої статті 625 ЦК України, за змістом яких боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Такий висновок підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Законодавець визначає обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за весь час прострочення, у зв`язку з чим таке зобов`язання є триваючим.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду у справі №686/7081/21 зазначила, що за змістом статей 524, 533 - 535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Судове рішення про стягнення таких коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання.

Разом із тим, правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Викладене узгоджується із правовими висновками, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження №12-302гс18).

Статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Встановлено, що судовим рішенням у справі № 754/129/24 сума грошових коштів, присуджених до стягнення, становила 350 000,00 євро.

Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству України.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

Таким чином, грошове зобов`язання виражене судом у іноземній валюті у зобов`язанні не визначено, а тому воно з моменту набрання судовим рішенням законної сили має бути виконане у іноземній валюті у розмірі, визначеному у цьому судовому рішенні.

У разі невиконання відповідачем такого обов`язку, майнові права та інтереси позивача у спірних правовідносинах захищаються положеннями, передбаченими частиною другою статті 625 ЦК України, зокрема, шляхом сплати боржником, яка прострочила виконання грошового зобов`язання, 3 % річних за весь час прострочення..

Нарахування 3% річних у випадку прострочення грошових зобов`язань за договорами, предметом яких є іноземна валюта, можлива і здійснюється також в іноземній валюті. Крім того, рішенням суду з відповідача на користь позивача стягнуто заборгованість саме в іноземній валюті євро.

Вказаний висновок корелюється з правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 року у справі № 464/3790/16-ц.

Частиною 1 статті 1049 ЦК України, встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій саме кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Тобто нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції не є штрафними санкціями, а є засобом захисту коштів кредитора від знецінення, оскільки це передбачено законом, а не договором.

За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), а тому день остаточного погашення заборгованості, стягнутої за судовим рішенням і є датою, коли зобов`язання відповідача перед банком за кредитним договором припиняється.

Зокрема, Верховний Суд у справі №552/5052/20 зазначив, що оскільки між сторонами існували грошові зобов`язання, невиконання яких зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України, адже після набрання рішення про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири законної сили, тобто з 07 листопада 2019 року, у відповідачів виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) сплачені грошові кошти.

З урахуванням наведеного суд приходить до висновку про наявність у позивача права на стягнення, відповідно до статті 625 ЦК України, трьох процентів річних внаслідок прострочення виконання грошового зобов`язання, що виникло на підставі рішення суду

Перевіряючи розрахунку позивача щодо розміру суми, що підлягає стягненню, а також періоду такого стягнення, суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Касаційний суд вже робив висновки щодо застосування пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України до зобов`язань, які виникли на підставі окремих договорів.

Зокрема, у постанові від 06.09.2023 року у справі № 910/8349/22 Верховний Суд виснував наступне: тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов`язань. Така особливість проявляється:

(1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;

(2) в договорах на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;

(3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною 2 статті 625 ЦК, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 31.01.2024 у справі №183/7850/22.

Разом із цим, як уже було зазначено вище, спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судового рішення, а не стягнення заборгованості, а також стягнення 3 % річних за договорами позики. Ці питання уже вирішено судом, і саме невиконання відповідного судового рішення стало підставою для звернення позивача до суду з позовом.

Оскільки предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання щодо стягнення з відповідача на користь позивача грошових сум, підтверджених судовим рішенням, тому до цих правовідносин застосовуються положення статті 625 ЦК України.

Вказана позиція узгоджується із висновками, зазначеними в постанові Верховного Суду від 05.11.2025 року у справі № 754/9673/24, де вказано: «У зв`язку з невиконанням відповідачами вищевказаних судових рішень позивач звернувся до суду з позовом у цій справі. Тобто спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судових рішень, що судами попередніх інстанцій не враховано. Судами вказано про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних через невиконання зобов`язання, яке виникло на підставі судового рішення у справі № 754/16771/17 та у справі № 754/16773/17, так як позовні вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нараховані за період із 24 лютого 2022 року, задоволенню не підлягають на підставі пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. У разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Отже, до таких правовідносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України. Вказане узгоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 04 червня 2025 року у справі № 752/30967/21 (провадження № 61-134св25). Разом із цим, як уже було зазначено вище, спірні правовідносини стосуються наслідків невиконання судових рішень, а не стягнення заборгованості, а також 3 % річних та інфляційних втрат за договорами позики. Ці питання уже вирішено судом, і саме невиконання відповідних судових рішень стало підставою для звернення позивача до суду з позовом у справі, яка переглядається. Оскільки предметом позову у цій справі є стягнення на підставі статті 625 ЦК України 3 % річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання щодо солідарного стягнення з відповідачів на користь позивача грошових сум, підтверджених судовими рішеннями, тому до цих правовідносин застосовуються положення статті 625 ЦК України».

Враховуючи викладене, з урахуванням сплати відповідачем суми 8000,00 євро 28.05.2025 року та 75 000,00 євро 09.02.2026 року, суд вважає правильним наведений у заяві про збільшення розміру позовних вимог від 05.03.2026 року детальний розрахунок 3 % річних за період з 31.12.2022 року по 04.03.2026 року, а саме:

з 31.12.2022 року по 31.12.2023 року від суми 350 000,00 євро x 3 % x 366 : 365 : 100 366 = 10 528,77 євро;

з 01.01.2024 року до 31.12.2024 року від суми 350 000,00 євро x 3 % x 366 : 366 : 100 366 = 10 500,00 євро;

з 0./01.2025 року до 28.05.2025 року від суми 350 000,00 єро x 3 % x 148 : 365 : 100 148 = 4 257,53 євро;

з 29.05.2025 року до 09.02.2026 від суми 342 000,00 євро x 3 % x 257 : 365 : 100 257 = 7 224,16 євро;

з 10.02.2026 до 04.03.2026 від суми 267 000,00 євро x 3 % x 23 : 365 : 100 23 = 504,74 євро.

Загальний розмір 3 % річних становить 33 015,20 євро і вказану суми суд вважає обґрунтованою, доведеною та такою, що підлягає до стягнення з відповідача на користь позивача.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Таким чином, аналізуючи зібрані по справі докази в світлі наведених правових норм, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог, а саме стягнення з відповідача на користь позивача 3 % річних за невиконання грошового зобов`язання в загальному розмірі 33 015,20 євро. Доводи сторони відповідача на висновки суду не впливають, оскільки ці доводи є необґрунтовані і такі, що не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати по сплаті судового збору пропорційно до задоволених вимог в розмірі 15 508,98 грн.

Що стосується стягнення витрат позивача на правову допомогу суд зазначає наступне.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п.12 ч.3 ст.2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи:

1) попереднє визначення суми судових витрат (ст. 134 ЦПК України);

2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст.137 ЦПК України);

3) розподіл судових витрат між сторонами (ст.141 ЦПК України).

Згідно зі ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За положеннями п.4 ст.1, ч.3 та ч.5 ст.27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ст.19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (ст.30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (див. пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (див. пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (див. пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268).

Згідно з ч.1 ст.134 ЦПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

З матеріалів справи вбачається, що первісно інтереси позивача у справі представляв адвокат Грінцов І.В. на підставі ордеру та договору про надання правової допомоги № 0211-1 від 02.11.2023 року, за п.4.1 якого сторони погодили, що вартість та перелік послуг визначається сторонами в окремих додатках. При цьому, вартість послуг розраховується, виходячи з оплати за годину роботи адвоката, що становить 6000,00 грн.

За п.4.5 договору, факт наданих послуг підтверджується актом наданих послуг.

У позовній заяві представником позивача зазначено, що відповідно до додатку № 2 до договору, вартість послуг є фіксованою і становить 2000,00 євро, що становить 96 400,00 грн.

Відповідно до п.1 ч.2 ст.11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом ст.525 ЦК України, зобов`язання має виконуватися відповідно до умов договору.

У справах «Осман проти Сполученого королівства» та «Креуз проти Польщі» ЄСПЛ роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі.

За змістом ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Так, згідно з пунктом п.4.1 якого сторони погодили, що вартість та перелік послуг визначається сторонами в окремих додатках.

Правовий аналіз указаного пункту договору вказує на те, що витрати на правову допомогу мають бути погоджені сторонами договору окремою додатковою угодою.

Також, представник позивача у позові зазначив, що відповідно до додатку № 2 до договору, вартість послуг є фіксованою і становить 2000,00 євро, що становить 96 400,00 грн.

Однак, адвокатом Грінцовим І.В. не надано суду належних та допустимих доказів того, що між ним та позивачем укладалися будь-які додаткові угоди до вказаного договору на виконання вимог пункту 4.1 цього договору щодо погодження розміру та/або порядку обчислення таких витрат.

Крім того, за п.4.5 договору, факт наданих послуг підтверджується актом наданих послуг.

Однак, такого акту також суду не надано, як і не надано доказів сплати позивачем коштів за надану їй правову допомогу.

Отже, позивачем не доведено, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження витрат позивача на правову допомогу в розмірі 96 400,00 грн., а тому суд відмовляє у стягненні витрат на професійну правову допомогу за недоведеністю.

Керуючись ст.ст. 4, 13, 81, 141, 263-265, 268 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми основного боргу з урахуванням штрафних санкцій - задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь громадянки Німеччини ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , 33 015,20 євро (тридцять три тисячі п`ятнадцять євро 20 євроцентів) - 3% річних від простроченої суми боргу, а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 15 508,98 грн.

У стягненні витрат на правову допомогу - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: