Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №725/8708/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 року

м. Київ

справа № 725/8708/25

провадження № 61-3346св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, Служба у справах дітей Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування,

особа, яка подала апеляційну скаргу,- ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Служба у справах дітей Чернівецької міської ради, про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення.

Позовна заява мотивована тим, що 12 травня 2015 року між ним та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстрований виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, актовий запис № 18. Від шлюбу вони мають доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка проживає разом із ним.

Посилався на те, що спільне життя з відповідачкою не склалося, в них постійно виникали сварки через різні погляди на життя. Вони з відповідачкою спільного господарства не ведуть, проживають окремо, примирення між ними не можливе. Відтак, подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, що є підставою для розірвання шлюбу.

Позивач зазначав, що між ним ОСОБА_2 досягнуто згоди щодо визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу, участі у забезпеченні умов життя дитини того із батьків, хто проживатиме окремо та розміру аліментів на дитину, про що укладено нотаріально посвідчений договір від 10 вересня 2025 року, а тому спір з приводу місця проживання дитини відсутній. Він самостійно виховує доньку, забезпечує її всім необхідним, активно займається її здоров`ям, контролює її навчання.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:

- розірвати шлюб, укладений між ним та ОСОБА_2 , зареєстрований 12 травня 2015 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, актовий запис № 18;

- встановити факт самостійного виховання та утримання ним доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- визначити місце проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем його проживання.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Чернівецького районного суду м. Чернівців від 23 жовтня 2025 року у складі судді Нестеренка Є. В. позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , зареєстрований 12 травня 2015 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, актовий запис № 18.

Визначено місце проживання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 .

Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що збереження шлюбу між сторонами є неможливим, що свідчить про наявність підстав для розірвання шлюбу.

Оскільки на момент розгляду справи відсутній спір між батьками щодо місця проживання дитини, після припинення фактичних шлюбних відносин спільна донька сторін залишилася проживати разом із батьком, районний суд вважав за можливе визначити місце проживання неповнолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення в частині встановлення факту, що батько самостійно виховує та утримує малолітньої дитини, суд першої інстанції виходив із того, що обставини самостійного виховання та утримання батьком малолітньої доньки визнаються сторонами, а тому не підлягають доказуванню. Суд зазначив, що встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої доньки необхідно позивачу для захисту прав та інтересів дитини, оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, зміни місця проживання дитини та її пересування з батьком без документальної згоди матері.

Районний суд застосував відповідні норми Сімейного кодексу України (далі - СК України), Закону України «Про охорону дитинства», послався на судову практику Верховного Суду у даній категорії справ.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_3 ), як особа, яка не брала участі у розгляді справи, у листопаді 2025 року звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 11 грудня 2025 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_4 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року; витребувано цивільну справу із суду першої інстанції та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на апеляційну скаргу.

Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 26 грудня 2025 року залучено до участі у справі Службу у справах дітей Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області, як орган опіки та піклування.

Зобов`язано Службу у справах дітей Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області надати висновок щодо доцільності/недоцільності:

- визначення місця проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 ;

- щодо встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2026 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_4 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року в частині розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітньої дитини з батьком закрито.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_4 задоволено частково.

Рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року в частині встановлення факту, що має юридичне значення скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вказаний позов може бути пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що може бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Отже, добросовісність сторін у справі при застосуванні способів захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби) може бути перевірена й оцінена лише за участю особи, на яку покладено обов`язок виконання оскаржуваного судового рішення. ІНФОРМАЦІЯ_3 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави у спірних правовідносинах.

Апеляційний суд вважав, що суд першої інстанції вирішив питання, які стосуються повноважень територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо можливості надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та законного інтересу у останнього щодо мобілізації в умовах воєнного стану.

Суд апеляційної інстанції вважав помилковим висновок районного суду про наявність підстав для задоволення вимоги ОСОБА_1 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, оскільки позивач не надав належних і допустимих доказів того, що він самостійно несе витрати по її утриманню, так і доказів того, що матір дитини таких витрат не несе. Саме лише посилання позивача на вказані обставини не підтверджують факту самостійного утримання ним доньки, а надані ним докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, проте відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні дитини. Суд відхилив посилання ОСОБА_1 на те, що проживання дитини разом із батьком є підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Суд також зазначив про те, що суд першої інстанції ухвали рішення у справі за відсутності висновку органу опіки та піклування щодо розв`язання спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини та щодо участі одного з батьків у вихованні дитини.

Апеляційний суд дійшов висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_4 на рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки рішення суду першої інстанції у вказаних частинах не стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, СК України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та судову практику Верховного Суду у даній категорії справ.

Розподіл судових витрат здійснено з урахуванням статті 141 ЦПК України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2026 року в частині скасування рішення Чернівецького районного суду м. Чернівці від 23 жовтня 2025 року щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та залишити в силі рішення Чернівецького районного суду м. Чернівців від 23 жовтня 2025 року.

В іншій частині постанова апеляційного суду в касаційному порядку не оскаржується, тому, відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України, Верховним Судом не переглядається.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи

У березні 2026 року касаційна скарга ОСОБА_1 надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 березня 2026 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу із суду першої інстанції та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

У квітні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягає скасуванню. Суд апеляційної інстанції не урахував, що ІНФОРМАЦІЯ_3 не є особою, щодо якої судом першої інстанції було вирішено питання про права та обов`язки, а тому не наділений правом оскаржувати рішення у даній справі.

Посилається на те, що він не перебуває на військовому обліку в жодному територіальному центрі комплектування та соціальної політики, не є військовозобов`язаним, а тому припущення апеляційного суду щодо можливого впливу вказаного рішення на сферу мобілізації є надуманими.

Вказує, що його донька постійно перебуває на його самостійному та повному утриманні, мати дитини проживає окремо та самоусунулася від виконання батьківських обов`язків і не надає жодної матеріальної допомоги. Встановлення факту самостійного виховання дитини є об`єктивно необхідним для реалізації ним та дитиною законних прав, зокрема, можливості вільно пересуватися із донькою без дозволу матері, зняття дитини з реєстрації, забезпечення належного відпочинку та оздоровлення дитини, а також оформлення та отримання передбачених законом соціальних виплат і гарантій.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 та постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу.

У квітні 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_3 подав відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про необґрунтованість доводів касаційної скарги та відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, яка відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим 12 травня 2015 року виконавчим комітетом Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області 12 травня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було укладено шлюб, про що складено актовий запис за № 18 (а. с. 3).

Батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) 23 квітня 2021 року (а. с. 9).

10 вересня 2025 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини з батьком, посвідчений приватним нотаріусом Вижницького районного нотаріального округу Чернівецької області Литвинчук О. В. за реєстровим № 1464 (а. с. 10).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 26 грудня 2025 року виконавчий комітет Берегометської селищної ради Вижницького району Чернівецької області листом від 28 січня 2026 року за вих. № 14 повідомив про те, що у даній справі відсутні ознаки спору між батьками щодо визначення місця проживання та факту самостійного утримання малолітньої дитини, а тому відсутні підстави для надання висновку щодо вирішення даного спору (а. с. 135).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_4 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно із частиною третьою статті 18 ЦПК обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 вказав, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 зазначено, що на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку з прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див.: постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (див.: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, ІНФОРМАЦІЯ_3 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Установивши, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов'язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_3 , як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду щодо права військової частини на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25.

Також у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 Верховний Суд звернув увагу на те, що приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини).

Позов військовослужбовця про визначення місця проживання дитини, поданий з метою штучного створення підстав для звільнення з військової служби під час особливого періоду, є зловживанням правом та використанням приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню. Судові рішення повинні відповідати принципам справедливості та не можуть використовуватися для уникнення виконання встановлених законом обов`язків (див.: постанову Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23).

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України «Про Збройні Сили України»).

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, м. Києва та м. Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, м. Києва та м. Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, м. Києва та м. Севастополя.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_3 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку.

Подібні правові висновки щодо права ІНФОРМАЦІЯ_5 на апеляційне оскарження рішення районного суду в аналогічних справах викладено Верховним Судом у постановах від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25 (провадження № 61-3738св26), від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25 (провадження № 61-4800св26), від 01 червня 2026 року у справі № 725/5985/25 (провадження № 61-5194св26), від 08 липня 2026 року у справі № 725/8935/25 (провадження № 61-4456св26).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги вказаних висновків апеляційного суду не спростовують, зводяться до власного тлумачення заявником норм процесуального права, а тому відхиляються Верховним Судом.

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком

Згідно із частинами другою, восьмою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, у порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України «Про охорону дитинства»).

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно із частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу (частина перша статті 15 СК України).

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Відтак, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків із виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

У вказаній справі ОСОБА_1 , звертаючись до суду із позовними вимогами про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із ним, посилався на те, що за взаємною згодою батьків місце проживання дитини слід визначити з батьком. До позову надано нотаріально посвідчений договір між батьками про утримання та визначення місця проживання дитини з батьком від 10 вересня 2025 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Задовольняючи зазначені позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції вважав, що оскільки обставини самостійного виховання та утримання батьком доньки визнаються сторонами, тому на підставі частини першої статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню, тим самим констатувавши відсутність спору між сторонами щодо їх участі у вихованні та утриманні дитини.

Разом із тим, районний суд при розгляді справи не надав оцінки спроможності/неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків, не з`ясував її бажання, місце її проживання, навчання тощо.

Орган опіки та піклування у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта-п`ята статті 19 СК України). Більш того, на виконання ухвали апеляційного суду про зобов`язання надати висновок стосовно розв`язання спору між сторонами у справі щодо доцільності/недоцільності самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини, орган опіки та піклування повідомив про відсутність спору між батьками, а тому вважав за недоцільне підготовку відповідного висновку.

Вирішуючи спір у частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує малолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , апеляційний суд надав оцінку доводам сторін, наданим доказам і вказав, що позивач не довів факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом із батьком, що не заперечується сторонами, проте у матеріалах справи відсутні докази ухилення матері від участі у вихованні доньки.

При цьому проживання матері дитини за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання доньки батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки щодо дотримання принципу справедливості висловив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

Окреме проживання батьків, визначення місця проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Крім того, договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох сторін.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23.

Дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (див.: постанову Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17).

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, фактично пред`явлений військовозобов'язаним під час мобілізації на особливий період з метою штучного створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби та звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

При цьому зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо малолітньої дитини.

Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову, відсутністю між сторонами спору про право і дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для його задоволення у цій частині.

Колегія суддів не бере до уваги посилання касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що судом апеляційної інстанції застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) з огляду на таке.

У вказаній справі позивач просить встановити факт самостійного виховання ним малолітніх дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дітей, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше, про що правильно зазначив суд апеляційної інстанції.

У статті 165 СК України визначено перелік осіб, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав. За частиною першою цієї статті право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають не лише один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває, а й орган опіки та піклування або прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Отже, у справі, яка переглядається, наявний спір про право, зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду з обов`язковим залученням органу опіки та піклування (частини четверта, п`ята статті 19 СК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23) вказала, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі, умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать вказаним висновкам Верховного Суду.

Зроблені судом апеляційної інстанції висновки у відповідній частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою.

Інші наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки апеляційним судом належно досліджено всі зібрані у справі докази та надано їм правильну правову оцінку, отже, спір вирішено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає без задоволення касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням вимог матеріального і процесуального права.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 09 лютого 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк