Постанова від 02 серпня 2026 р. у справі №469/406/20 — Миколаївський апеляційний суд

03.08.26

22-ц/812/1308/26

Провадження №22-ц/812/1308/26

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року м. Миколаїв

Справа № 469/406/20

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Шаманської Н.О.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Лівінського І.В.,

із секретарем судового засідання –Соловйовим М.А.,

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу

за позовом

заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради

до

ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Миколаївська районна державна адміністрація,

про витребування земельної ділянки та зобов`язання знести дачний будинок

за апеляційною скаргою

ОСОБА_1

на рішення Березанського районного суду Миколаївської області, ухвалене суддею Тавлуєм В.В., 01 квітня 2026 року в приміщенні цього ж суду, повний текст рішення складено 13 квітня 2026 року,

у с т а н о в и в:

У червні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 звернувся з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки та зобов`язання знести дачний будинок.

В обґрунтування позову прокурор зазначав, що в порушення вимог земельного та водного законодавства, містобудівної документації, будівельних норм і правил, надана у власність відповідачу ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 знаходиться в зоні рекреації, розташована у трикілометровій зоні узбережжя Азовського та Чорного морів, а тому на ній відповідно до містобудівної документації та державних будівельних норм і правил заборонено індивідуальне дачне будівництво. Крім того, відповідно до ст.88 Водного кодексу України спірна земельна ділянка входить до прибережної захисної смуги Чорного моря, а тому може перебувати виключно у державній та комунальній власності і надаватися лише в користування та для спеціально визначених цілей.

Так як на спірній земельній ділянці побудовано дачний будинок, загальною площею 79,4 кв. м, до якого відносяться залізобетонні стіни, навіс, душ, вбиральня, металеві ворота, огорожі та замощення, які нерозривно пов`язані із земельною ділянкою з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586, прокурор вважає, що належний захист права власності держави на спірну земельну ділянку вимагає покладення на відповідача ОСОБА_1 обов`язку повернути її у стані, який існував до порушення прав, а саме: шляхом знесення вищевказаного дачного будинку.

Також прокурор зазначив, що ОСОБА_1 достовірно знала де саме розташована спірна земельна ділянка та те, що земельна ділянка накладається на землі прибережної захисної смуги Чорного моря та, відповідно, не могла використовуватись для індивідуального дачного будівництва, оскільки згідно загальнодоступних та відкритих джерел (дані порталів Google maps та Національної кадастрової карти), ділянка з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 розташована у безпосередній близькості до узбережжя Чорного моря (від північної межі відстань до урізу води становить 240-250 м, від південної - 205-220 м) та Березанського лиману.

Посилаючись на викладене, з урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:

- витребувати від ОСОБА_1 у власність територіальної громади в особі Коблівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586, розташовану в межах Рибаківської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, на підставі ст.387 ЦК України;

- зобов`язати ОСОБА_1 знести (демонтувати) дачний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належний їй на підставі свiдоцтва про право власностi на нерухоме майно №35504032 від 26 червня 2014 року.

Рішенням Березанського районного суду Миколаївської області від 01 квітня 2026 року позов задоволено.

Витребувано від ОСОБА_1 у власність територіальної громади в особі Коблівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586, розташовану в межах Рибаківської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, на підставі ст.387 ЦК України.

Зобов`язано ОСОБА_1 знести (демонтувати) дачний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належний їй на підставі свiдоцтва про право власностi на нерухоме майно № 35504032 від 26 червня 2014 року.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що представництво в суді прокурором законних інтересів держави здійснюється у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист таких інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Однак, прокурор не обґрунтував необхідність звернення з даним позовом в інтересах Коблівської сільської ради.

Крім того, вказувала, що дачний будинок, який позивач просить знести побудовано на земельній ділянці рекреаційній зоні, яка згідно законодавства може використовуватись, зокрема, і для дачного будівництва. Надання їй земельної ділянки для індивідуального дачного будівництва не суперечить містобудівній документації та діючим будівельним нормам, стандартам і правилам.

Щодо поєднання позовних вимог про витребування з незаконного володіння земельної ділянки та знесення дачного будинку зазначала, що такі вимоги є поєднанням двох вимог характерних для віндикаційного та негаторного позовів та такі суд не може задовольнити одночасно. Суд має визначити, яку мету переслідує позивач та застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. В обґрунтування зазначеного посилалась на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові № 488/2807/17 від 18 січня 2023 року.

У відзиві на апеляційну скаргу Миколаївська окружна прокуратура, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

В обґрунтування відзиву зазначала, що під час пред`явлення позову в травні 2020 року прокурором на виконання вимог п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» належним чином обґрунтовано підстави для представництва інтересів держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації. При цьому, зокрема, враховано, що повноваження органів влади щодо розпорядження землями державної та комунальної власності визначені ст. 122 ЗК України, зокрема, на підставі ч. 3 вказаної статті (у редакції, що діяла на час прийняття оскаржуваного розпорядження) районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва. Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб (ч.5 ст.122 ЗК України). Оскільки спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги та у силу закону не могла передаватися для індивідуального дачного будівництва, районна державна адміністрація, розпорядившись зазначеною земельною ділянкою для цілей, не передбачених законом, перевищила свої повноваження. Встановлені обставини свідчили про те, що на момент звернення прокурора з позовом Миколаївська обласна державна адміністрація мала повноваження власника земельної ділянки, встановлені ч. 5 ст. 122 ЗК України. Під час провадження у справі № 469/406/20 07 травня 2021 року набрав чинності ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» від 28 квітня 2021 року, яким розділ Х Перехідних Положень ЗК України доповнено п. 24, відповідно до якого землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім зазначених у цьому пункті винятків. Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом. З дня набрання чинності цим пунктом до державної реєстрації права комунальної власності на земельні ділянки державної власності, що передаються у комунальну власність територіальних громад, органи виконавчої влади, що здійснювали розпорядження такими земельними ділянками, не мають права здійснювати розпорядження ними. Отже, Коблівська сільська рада з 27 травня 2021 року отримала повноваження розпоряджатись земельною ділянкою площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586. У зв`язку з наведеними змінами в законодавстві за клопотанням прокурора ухвалою Березанського районного суду від 29 жовтня 2024 первісного позивача Миколаївську обласну державну адміністрацію обґрунтовано замінено на правонаступника - Коблівську сільську раду.

Щодо заперечень ОСОБА_2 проти її обізнаності з місцем розташування спірної ділянки та усвідомлення факту її входження у прибережну захисну смугу Чорного моря позивач зазначав наступне. Частиною 6 ст. 118 ЗК України, яка діяла на момент прийняття спірного рішення (12.06.2014), передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності у т.ч. для індивідуального дачного будівництва, подають клопотання до відповідного органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються викопіювання з кадастрової карти (плану) або інші графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки. Отже, ОСОБА_1 , як замовник землевпорядної документації, достовірно знала те, що спірна ділянка накладається на землі прибережної захисної смуги Чорного моря та, відповідно, не могла використовуватись для індивідуального дачного будівництва. Окрім того, відповідно до матеріалів справи, а також загальнодоступних та відкритих джерел (дані порталів Google maps та Національної кадастрової карти) ділянка з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 розташована у безпосередній близькості до узбережжя Чорного моря (від північної межі відстань до урізу води становить 240-250 м, від південної – 205-220 м) та Березанського лиману. Спірна земельна ділянка розташована у прибережній зоні Чорного моря і відома як мешканцям області, так і всім громадянам України, як рекреаційно курортна зона «Рибаківка», про що свідчить, зокрема, долучений до позову протокол огляду місцевості від 22 серпня 2016 року з фототаблицями.

Щодо посилання в апеляційній скарзі на відсутність законодавчої заборони для дачного будівництва на спірній земельній ділянці прокурор зазначав наступне.

Надана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка розташована в зоні рекреації. В межах вказаної зони, відповідно до Проекту планування, дозволяється розміщення баз відпочинку, пансіонатів та будинків відпочинку, кемпінгів, піонертаборів, таборів труда та відпочинку, пляжів, пам`яток археології, заказників пам`яток культури. При цьому підрозділом 4 розділу V Проекту установлено, що в 3-кілометровій зоні Чорноморського узбережжя відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР №272 від 22 квітня 1969 забороняється будівництво промислових об`єктів, не пов`язаних з розвитком і обслуговуванням курорту, а також індивідуальне будівництво. Аналогічна заборона щодо будівництва індивідуальних будинків встановлена п. 10.17 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень» та п. 7 Постанови Ради Міністрів УРСР №238 від 1986 року «Про підвищення ефективності робіт по захисту берегів Чорного і Азовського морів від руйнування». Відповідно до ст. 1 Закону України «Про будівельні норми» є обов`язковими у сфері будівництва, містобудування та архітектури. Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (ч. 1 ст. 61 ЗК України, ч. 1 ст. 89 ВК України), у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів (п. «г» ч. 2 ст. 61 ЗК України, п. 4 ч. 1 ст. 89 ВК України, п.п. 4 аб. 3 п. 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). За такого прокурор зазначав, що висновок суду про те, що індивідуальне дачне будівництво на земельній ділянці з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 суперечить містобудівній документації, а також природоохоронному законодавству, будівельним нормам, державним стандартам і правилам, - є законним та обґрунтованим.

Також позивач у відзиві на апеляційну скаргу відхиляє доводи ОСОБА_2 проти висновків суду щодо входження спірної ділянки в нормативно визначену межу прибережної захисної смуги Чорного моря та щодо неможливості її використання для індивідуального дачного будівництва. Земельна ділянка з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 знаходиться на відстані 200 м від урізу Чорного моря, а тому входить у межі його прибережної захисної смуги. Статтею 88 ВК України та ст. 60 ЗК України передбачено, що з метою охорони водних об`єктів уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від узрізу води. При цьому, фактичний розмір і межі прибережної захисної смуги визначені нормами закону, а проєкт землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги є лише документом, який містить графічні матеріали та відомості про обчислену площу в розмірі й межах, встановлених законодавством. Відсутність такого проєкту та не визначення відповідними органами державної влади на території межі прибережної захисної смуги в натурі не може трактуватися як відсутність самої прибережної захисної смуги та правомірність передачі у приватну власність ділянки, розташованої у нормативно визначеній смузі від урізу води. Вищевказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 16 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13ц та від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, а також Верховного суду України, викладеними у постановах від 01 липня 2015 року у справі № 6-184цс-15, від 10 червня 2015 року у справі № 162цс-15, від 22 квітня 2015 року у справі № 6-52 цс-15.

Крім того, позивач у відзиві на апеляційну скаргу зазначав, що суд дійшов законного, послідовного та логічного висновку про необхідність комплексного захисту інтересів територіальної громади на земельну ділянку водного фонду з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 шляхом витребування у ОСОБА_2 цієї ділянки та зобов`язання знести (демонтувати) зведений на ній будинок.

Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц). За принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (п. 50), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (п. 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (п. 19), від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (п. 24)). Якщо для реалізації рішення суду потрібно ще раз звертатися до суду й отримати ще одне судове рішення - це означає, що обраний спосіб судового захисту є неефективним. Має діяти правило: один спір - один процес (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 , який підтримав доводи апеляційної скарги, прокурора - яка заперечувала проти її задоволення, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що надана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 знаходиться в зоні рекреації, розташована у трикілометровій зоні узбережжя Азовського та Чорного морів, а тому на ній відповідно до містобудівної документації та державних будівельних норм і правил заборонено індивідуальне дачне будівництво. Крім того, відповідачці було достеменно відомо про те, що спірна земельна ділянкаприбережної захисної смуги Чорного моря, а тому не може перебувати у приватній власності громадян. З огляду на викладене, суд вважав що права позивача підлягають поновленню шляхом витребування земельної ділянки та знесення дачного будинку.

Проте не з усіма висновками суду першої інстанції можна погодитись з огляду на наступне.

Судом встановлено, що розпорядженням Березанської районної державної адміністрації №175 від 12 червня 2014 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність громадян України (9 чоловік) для індивідуального дачного будівництва із земель державної власності (запасу), за межами населеного пункту в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області, у тому числі у власність відповідача ОСОБА_1 земельної ділянка площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 для індивідуального дачного будівництва в межах території Рибаківської сільської ради Березанського району Миколаївської області (т.1, а.с.14).

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що на земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 , виданого 26 червня 2014 року реєстраційною службою Березанського РУЮ Миколаївської області, зареєстроване право власності за відповідачкою ОСОБА_1 (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №141065109 від 26 червня 2014 року) (т.1, а.с.15).

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна вбачається, що за відповідачкою ОСОБА_1 зареєстрований на праві приватної власності об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер №606668448209, а саме, дачний будинок, за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 79,4 кв. м, до складу якого входять дачний будинок, навіс, душ, вбиральня, металеві ворота, огорожа та замощення (т.1, а.с.16).

Згідно з повідомленням Управління містобудування та архітектури Миколаївської ОДА від 03 грудня 2019 року, надана у власність ОСОБА_1 земельна ділянка розташована на землях рекреації, визначених відповідно до проекту планування та забудови Березанського району Миколаївської області, затвердженому постановою Державного комітету Української РСР у справах будівництва від 23 жовтня 1985 року № 112; вказаним проектом в зонах рекреації передбачено розміщення баз відпочинку, пансіонатів та будинків відпочинку, кемпінгів, піонертаборів, таборів труда та відпочинку, пляжів, пам`яток археології, заказників, пам`яток культури (т.1, а.с18).

Згідно з витягом з Публічної кадастрової карти України, земельна ділянка з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 розташована у безпосередній близькості до узбережжя Чорного моря (від північної межі відстань до урізу води становить 240-250 м, від південної - 205-220 м) та Березанського лиману (т.1, а.с.17).

Відповідно до повідомлення Управління державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області, у реєстрі відсутня інформація щодо видачі/реєстрації відповідачці ОСОБА_1 документів, які дають право на виконання будівельних робіт, та документів, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів в межах Рибаківської сільської ради Березанського району (т.1, а.с.19).

З повідомлення Коблівської сільської ради Березанського району Миколаївської області від 13 квітня 2020 року вбачається, що на спірній земельній ділянці 4820983900:09:000:1586 знаходиться металевий вагончик з навісом, колодязь (т.1, а.с.20-21).

Як вбачається з повідомлення Миколаївської ОДА від 06 грудня 2019 року, облдержадміністрації не було відомо про порушення головою Березанської РДА вимог земельного законодавства при виданні розпорядження №175 від 12 червня 2014 року, питання щодо розпорядження вказаними у ньому земельними ділянками, зокрема з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 з ОДА не погоджувалось (т.1, а.с.32).

Звертаючись до суду з позовом, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради метою пред`явленого позову визначив відновлення прав власника щодо користування та розпорядження спірною земельною ділянкою водного фонду, яка всупереч імперативних вимог законодавства була протиправно передана у приватну власність ОСОБА_1 .

Тому, прокурор, уточнивши позовні вимоги, остаточно просив витребувати від ОСОБА_1 у власність територіальної громади в особі Коблівської сільської ради земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586 , розташовану у межах Рибаківської сільської ради Миколаївського району Микеолаївської області на підставі ст. 387 ЦК України та зобов`язати останню знести (демонтувати) дачний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належного їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № НОМЕР_2 від 26 червня 2014 року.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)).

Способами захисту суб`єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог (частина перша статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність- один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 року у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20 червня 2023 року в справі № 554/10517/16-ц (пункт 7.47), від 4 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).

Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, ЗК України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За вимогами частини першої статті 59 ЗК України землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Закон обмежив безоплатне передання в приватну власність земельних ділянок водного фонду можливістю такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 Водного кодексу України (далі - ВК України)), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61, 62 ЗК України, статті 89, 90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на норми статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах, є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18)).

У постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) та інших).

Тому, протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені, керуючись тим, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не призводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц(провадження № 14-740цс19) та інших).

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності, які встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги).

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Таким чином, належним та ефективним способом захисту прав власності на землі водного фонду є негаторний позов, оскільки власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, повернути таку ділянку.

Аналогічні правові висновки, викладені також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц.

Така позиція судів на час розгляду справи залишилася незмінною.

Оскільки спірна земельна ділянка належать до земель водного фонду, то ефективним способом захисту прав позивача є пред`явлення негаторного позову, а не віндикаційного.

Натомість, у даній справі, прокурором заявлено вимогу про витребування земельної ділянки в порядку віндикації з посиланням як на правову підставу такої вимоги ст. ст. 387,388 ЦК України, тому вимога про витребування земельної ділянки не підлягає задоволенню.

Відмова у задоволенні віндикаційного позову не позбавляє прокурора права звернутися до суду із належно обраним способом захисту права (повернення земельної ділянки).

Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19).

Колегія суддів не може застосувати у даній справі принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), оскільки прокурор обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що відповідачка отримала землю з порушенням вимог чинного земельного та водного законодавства (земля перебувала у державній власності, відносилася до земель водного фонду). Принцип «jura novit curia» («суд знає закони») застосовується у тому випадку, коли позивач обґрунтовує свій позов саме такими обставинами, проте помилково посилається на певні норми права. Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19); від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) та інших.

Звертаючись до суду з позовом, у первісній редакції позовної заяви прокурор просив визнати незаконним і скасувати розпорядження Березанської районної державної адміністрації № 175 від 12 червня 2014 року в частині затвердження проекту землеустрою та надання у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, визнати недійсними свідоцтва про право власності на земельну ділянку та нерухоме майно та зобов`язати повернути у власність держи земельну ділянку , шляхом знесення дачного будинку.

У подальшому Миколаївської обласною прокуратурою подано заяву про зміну предмета позову, в якій позивач просив витребувати від ОСОБА_1 у власність територіальної громади в особі Коблівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області земельну ділянку площею 0,03 га з кадастровим номером 4820983900:09:000:1586, розташовану в межах Рибаківської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області, на підставі ст.387 ЦК України;

- зобов`язати ОСОБА_1 знести (демонтувати) дачний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , належний їй на підставі свiдоцтва про право власностi на нерухоме майно №35504032 від 26 червня 2014 року.

У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19, від 15 листопада 2023 року в справа № 918/119/21 та ін.).

В суді апеляційної інстанції прокурор також наполягав на тому, що передача у власність відповідачці земельної ділянки відбулася з порушенням ЗК України, ВК України, тому порушене право власності держави має бути захищене саме шляхом витребування земельної ділянки (віндикаційного позову) відповідно до положень ст. ст. 387, 388 ЦК України.

За такого, повернення земельної ділянки без заявлення таких вимог прокурором порушує принцип диспозитивності цивільного процесу та буде свідчити про вихід суду за межі позовних вимог, що суперечить частині першій статті 13 ЦПК України.

Вирішуючи спір та задовольняючи позов прокурора про витребування земельної ділянки у власність територіальної громади в особі Коблівської сільської ради, суд першої інстанції не звернув увагу, що за обставин цієї справи держава, в інтересах якої прокурором пред`явлено позов, не втратила володіння земельною ділянкою як специфічним об`єктом цивільних прав (земельна ділянка водного фонду), у здійсненні права користування та розпорядження нею, тому дійшов помилкового висновку про задоволення позову шляхом витребування спірної земельної ділянки.

За такого, судове рішення в частині задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки відповідно до вимог п.п.1,4 ст. 376 ЦПК України підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Оскільки вимоги про покладення на відповідачку обов`язку знести дачний будинок є похідними, то рішення в частині знесення дачного будинку також підлягають скасуванню.

Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 367, 374, 376, 381 -384 ЦПК України, колегія суддів

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Березанського районного суду Миколаївської області від 01 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Коблівської сільської ради до

ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки та зобов`язання знести дачний будинок відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий: Н.О. Шаманська

Судді: Т.Б.Кушнірова

І.В.Лівінський

Повний текст постанови складено 03 серпня 2026 року.