Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №203/4904/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/7703/26 Справа № 203/4904/26 Суддя у 1-й інстанції - Іваницька І.В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 липня 2026 року Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого – Ткаченко І.Ю.,

суддів: Пищиди М.М., Свистунової О.В.

розглянувши у спрощеному провадженні в м. Дніпро цивільну справу

за скаргою Філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на дії державного виконавця Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Авраменко Кароліни Ігорівни, боржник: ОСОБА_1

за апеляційною скаргою Філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця»

на ухвалу судді Центрального районного суду міста Дніпра від 12 травня 2026 року,-

В С Т А Н О В И В:

11 травня 2026 року до Центрального районного суду міста Дніпра надійшла скарга Філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця» на дії державного виконавця Другого Правобережного відділу державної виконавчої служби у Чечелівському та Новокодацькому районах міста Дніпра Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Авраменко Кароліни Ігорівни, боржник: ОСОБА_1 (а.с.1-4).

Ухвалою судді Центрального районного суду міста Дніпра від 12 травня 2026 року вказану скарг - повернуто без розгляду (а.с.37).

Не погодившись із вказаною ухвалою судді, представником Філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Матвєєвою Д.О. подано апеляційну скаргу, в якій посилаючись на її незаконність , просила скасувати оскаржувану ухвалу, та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду (а.с.39-42).

Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями встановленими цією главою.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 6 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

За змістом статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Колегія суддів також зазначає, що згідно із частиною 1 статті 18 Цивільного процесуального кодексу України судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

З урахуванням викладеного апеляційний суд зазначає, що виконання судового рішення є прямим обов`язком боржника та не повинно створювати для стягувача зайвих перешкод і витрат.

Як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні "Горнсбі проти Греції", відповідно до усталеного прецедентного права пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав і обов`язків. Ця стаття проголошує "право на суд", одним із аспектів якого є право на доступ до суду, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду. Однак це право було би ілюзорним, якби правова система договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 Конвенції детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати в статті 6 Конвенції тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло би породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.

У справі "Глоба проти України" ЄСПЛ зазначив, що саме на державу покладається обов`язок вжиття в межах її компетенції всіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення всього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції. Сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності. ЄСПЛ також зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які в державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Отже, апеляційний суд зазначає, що встановлена обов`язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дозволяє ставити його виконання в залежність від волі боржника або будь-яких інших осіб, зокрема виконавця, на вчинення чи невчинення дій щодо його виконання, оскільки це би нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів.

Згідно із частиною 1 статті 431 Цивільного процесуального кодексу України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Умови та порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження".

Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 2 Закону України "Про виконавче провадження" перебачено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус і організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії (частина 1 статті 18 Закону України "Про виконавче провадження").

За змістом статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Апеляційний суд зазначає, що забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців є однією із засад виконавчого провадження, встановлених статтею 2 Закону України "Про виконавче провадження".

Статтею 447-1 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Відповідно до ч.1 ст. 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції.

Згідно ч.ч. 1,2 ст. 448 ЦПК України скарга подається стороною виконавчого провадження до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції, в письмовій формі і підписується стороною виконавчого провадження, її представником або іншою особою, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи.

Відповідно до п.п.1,2 ч.4 ст.448 ЦПК України до скарги додаються докази надіслання її копії та доданих доказів іншим учасникам справи з урахуванням положень ст.43 цього Кодексу, довіреність або інший документ, що посвідчує повноваження представника, якщо скарга подана представником і такі документи раніше не подавалися.

З матеріалів справи вбачається, що стороною виконавчого провадження у справі №203/4489/26 (стягувачем) є Акціонерне товариство «Українська залізниця».

Скарга подана та підписана Матвєєвою Дар`єю Олександрівною, яка діє на підставі довіреності АТ «Укрзалізниця» від 16 березня 2026 року.

З вказаної довіреності вбачається, що такою АТ «Українська залізниця», від імені якого на підставі довіреності, посвідченої від 13 березня 2026 року Ісаєнко О.В.., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, за реєстровим №554, діють менеджер-начальник юридичного відділу філії «Центр оздоровлення та відпочинку» АТ «Українська залізниця» - Онопрієнко О.В. та/або провідний юрисконсульт юридичного відділу філії «Центр оздоровлення та відпочинку» АТ «Українська залізниця» - Матвєєва Д.О., які мають право діяти окремо одна від одної за умови дотримання правил, встановлених пунктами 5.6. та 5.7. Положення про Філію, та уповноважені представляти інтереси довірителя в судах.

АТ «Українська залізниця» в особі директора філії «Центр оздоровлення та відпочинку» акціонерного товариства «Українська залізниця» Костьорної О.М. та заступника директора філії «Центр оздоровлення та відпочинку» акціонерного товариства «Українська залізниця» Кравченка О.В., які діють на підставі довіреності, яка видана з правом передоручення та посвідчена 13 березня 2026 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ісаєнко О.В. та зареєстрована в реєстрі за №554, та Положення про філію «Центр оздоровлення та відпочинку» акціонерного товариства «Українська залізниця», затвердженого протоколом №1.1-05/74-2025 Ком.т. засідання правління АТ «Українська залізниця» від 06.10.2025 року.

Зазначена довіреність посвідчена Мурашковською О.С., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, зареєстровано в реєстрі за №416 (а.с. 14-15).

Судом першої інстанції встановлено, що стороною виконавчого провадження у справі №203/4489/26 (стягувачем) є Акціонерне товариство «Українська залізниця». Разом з тим, скарга подана ОСОБА_2 , якій згідно наданих довіреностей надано право представляти інтереси саме філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця», а не Акціонерне товариство «Українська залізниця» докази надіслання скарги якому також відсутні.

Проте, колегія суддів не погоджується з таким висновком суду з огляду на наступне.

Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Право на ефективний судовий захист закріплено також у статті 2 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року та в статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (далі - Конвенція).

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини гарантії регламентовані статтею 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови щодо забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

Право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (Белле проти Франції, § 38). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (Белле проти Франції, § 36; Нун`єш Діаш проти Португалії).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України та ст. 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Відповідно до статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Так, матеріалами справи підтверджено, що скарга подана і підписана представником АТ «Укрзалізниця» Матвєєвою Д.О., повноваження якої підтверджені належним чином на підставі нотаріально посвідченої у порядку передоручення довіреності, виданої юридичною особою акціонерним товариством «Українська залізниця» Належним чином завірена копія довіреності від 16 березня 2026 року, № 416 була додана до скарги (а.с. 14-15).

Тому, надана до суду довіреність відповідає вимогам частини другої статті 245 ЦК України, згідно якої довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню. Чинне законодавство не передбачає обов`язку апелянта надавати до суду крім довіреності додатково ще й документи на підтвердження повноважень осіб, які підписали нотаріально посвідчену довіреність.

Зокрема, суд першої інстанції не зазначив норми законодавства, які зобов`язують апелянта надати до суду документи, які підтверджують повноваження осіб, які підписали довіреність.

Суд не може втручатися в нотаріальні дії та перебирати на себе повноваження нотаріуса щодо перевірки повноважень осіб, які підписують нотаріально посвідчену довіреність.

Таким чином, оскільки підписантом скарги є представник АТ «Укрзалізниця» Матвєєва Д.О.,, повноваження якої підтверджені належним чином на підставі нотаріально посвідченої у порядку передоручення довіреності, виданої юридичною особою акціонерним товариством «Українська залізниця», у суду апеляційної інстанції відсутні законні підстави для повернення скарги.

Право на судовий захист є конституційним правом кожної людини і громадянина, гарантованим статтею 55 Конституції України. Представником апелянта на підтвердження повноважень, було надано всі визначені процесуальним законодавством документи (довіреність від 05 липня 2024 року № 4076). Надання будь-яких інших документів ЦПК України не передбачено. За таких обставин висновок суду першої інстанції про відсутність повноважень у представника АТ «Укрзалізниця» Матвєєвої Д.О. права представляти інтереси Акціонерне товариство «Українська залізниця», а не лише філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця», є помилковим, а ухвала про повернення скарги такою, що підлягає скасуванню.

Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку, що повернення позовної заяви із підстав, наведених судом першої інстанції в оскаржуваній ухвалі, є формальним та сумнівним з точки зору дотримання вимог процесуального права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) при розгляді справ виходить із того, що, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги - є порушенням права на справедливий судовий захист.

Зокрема, у рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» ЄСПЛ зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» та у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, висновок суду першої інстанції про повернення заяви є помилковим, таким, що не відповідає процесуальним вимогам та суперечить принципу доступу особи на справедливий суд, тому згідно з вимогами ст. 379 ЦПК України, ухвалу судді Центрального районного суду міста Дніпра від 12 травня 2026 року, слід скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 379, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, –

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Філії «Центр оздоровлення та відпочинку» Акціонерного товариства «Українська залізниця» - задовольнити.

Ухвалу судді Центрального районного суду міста Дніпра від 12 травня 2026 року - скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 31 липня 2026 року.

Судді: