Постанова від 21 липня 2026 р. у справі №460/23794/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/23794/25 пров. № А/857/21261/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

судді-доповідача Шинкар Т.І.,

суддів Довгої О.І.

Запотічного І.І.

секретаря судового засідання Лутчин А.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Рівненського окружного адміністративного суду (головуючий суддя Друзенко Н.В..) ухвалене у відкритому судовому засіданні у м. Рівне 26 лютого 2026 року о 14 год.44 хв. повний текст складено 09 березня 2026 року у справі №460/23794/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання бездіяльності протиправною, стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В :

24.12.2025 ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Офісу Генерального прокурора, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час затримки виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24 про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024, за період з 13.12.2024 по 02.07.2025, в розмірі 345 859,80 грн.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року позов задоволено.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції зазначив, що доводи відповідача щодо відсутності своєчасного звернення позивача про поновлення на роботі, не узгоджуються з нормами законодавства та практикою Верховного Суду. Суд наголосив, що законодавством України не передбачено обов`язку звернення працівника до роботодавця із заявою про поновлення його на роботі, оскільки судове рішення про поновлення позивача на роботі повинно виконуватися негайно без прив`язки до вчинення будь-яких дій з боку позивача. За наведеного, суд дійшов висновку про наявність обов`язку у відповідача по поновленню позивача на роботі, невиконання якого тягне за собою для відповідача негативні наслідки у вигляді виплати середнього заробітку за час невиконання рішення про поновлення на роботі.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Офіс Генерального прокурора подав апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року та ухвалити нове, яким в позові відмовити. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що помилковими є висновки суду першої інстанції про те, що судове рішення про поновлення позивача на роботі мало виконуватися поза залежністю від вчинення будь-яких дій з боку позивача. Крім того, зазначає, що видання відповідного наказу про поновлення особи на роботі без вчинення нею відповідних дій не тільки суперечитиме вимогам ст. 24 КЗпП України, а й може призвести до порушення її прав у зв`язку з відсутністю у неї інформації щодо здійснення такого поновлення. Так, відсутність у особи інформації щодо її поновлення на роботі може призвести до відсутності її на роботі без поважних (прогул). Зазначає, що ОСОБА_1 звернувся до Офісу Генерального прокурора з заявою про виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24 лише 23.06.2025, відповідно позивача поновлено на посаді з 11.07.2024 наказом від 02.07.2025. Тому звертає увагу, що право позивача претендувати на стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі, матеріальний закон пов`язує виключно з виданням наказу. З огляду на викладене вважає, що порушень вимог статей 235, 236 КЗпП України з боку Офісу Генерального прокурора немає, а тому відсутні підстави для виплати позивачу середнього заробітку у зв`язку з несвоєчасним виконанням судового рішення про поновлення на роботі. Також зазначає, що позивачем пропущено строк звернення до суду.

На адресу суду надійшли додаткові пояснення позивача, в яких позивач заперечив вимоги апеляційної скарги. Позивач вважає, що доводи апеляційної скарги не гуртуються на фактичних обставинах справи, чи то на нормах матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а також непідтверджені належними та допустимими доказами. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В судовому засіданні представник відповідача апеляційну скаргу підтримав, представник позивача щодо поданої апеляційної скарги заперечив, просив залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої, в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які посилаються учасники справи, приходить до переконання, що оскаржуване рішення суду першої інстанції вимогам статті 242 КАС України відповідає.

З матеріалів справи судом першої інстанції встановлено, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року у справі №460/8968/24, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 квітня 2025 року, позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано рішення Кадрової комісії Офісу Генерального прокурора №3 від 23.05.2024 «Про неуспішне проходження прокурором атестації». Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора №1109ц від 08.07.2024, яким ОСОБА_1 звільнено з посади начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 10.07.2024. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 11.07.2024 по 12.12.2024 в сумі 268464, 60 грн, (сума вказана без утримання податків та інших обов`язкових платежів).

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024. Допущено негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць у сумі 51999,90 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі 605,60 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.

Судове рішення у справі №460/8968/24 набрало законної сили 29 квітня 2025 року.

06 червня 2025 року Рівненським окружним адміністративним судом по справі №460/8968/24 видано три виконавчі листи, зокрема виконавчий лист №1 про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024.

23 червня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Офісу Генерального прокурора з заявою про виконання рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24.

Наказом Генерального прокурора від 02.07.2025 №1101ц на підставі рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 12.12.2024, постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29.04.2025, виконавчого листа №1 Рівненського окружного адміністративного суду у справі №460/8968/24 скасовано наказ Генерального прокурора від 08.07.2024 №1109ц про звільнення ОСОБА_1 та поновлено його на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави‚ протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України та органах прокуратури з 11.07.2024.

Позивач вважаючи порушеним своє право щодо невиплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24, за період з 13.12.2024 по 02.07.2025 (в розмірі 345859,80 грн), звернувся з позовом до суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з таких мотивів.

Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Відповідно до статті 129-1 Конституцій України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно з статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно із пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відповідно до частини восьмої статті 235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Згідно зі статтею 236 КЗпП України у разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Аналіз статей 235, 236 КЗпП України дозволяє дійти висновку, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає одразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде в подальшому це рішення суду оскаржуватися.

У постанові від 21.10.2021 у справі № 640/19103/19 Верховний Суд з цього приводу зазначив, що негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей обов`язковості та підлягає виконанню не з моменту набрання ним законної сили, а негайно із часу його проголошення у судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист прав та інтересів громадян і держави.

Належним виконанням рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання роботодавцем (власником або уповноваженим ним органом) про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Верховний Суд підкреслив, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Водночас така відповідальність не поставлена в залежність від дій чи ініціативи працівника.

Як зауважив також Верховний Суд у справі № 640/19103/19, відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена статтею 236 КЗпП України, згідно з якою виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі проводиться незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Так, середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно із фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Верховний Суд наголосив, що наведені приписи КЗпП України не містять застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткових дій, які б вказували на його бажання поновитися на роботі.

У підсумку суд касаційної інстанції у справі № 640/19103/19 констатував, що для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду потрібно встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення; у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного дня після ухвалення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Практика Верховного Суду щодо застосування вказаної норм права є сталою та послідовною.

Верховний Суд неодноразово у своїх постановах, зокрема від 21.10.2021 у справі № 640/19103/19 та від 20.07.2021 у справі № 826/3465/18, зазначав, що період затримки виконання рішення про поновлення на роботі необхідно рахувати від наступного дня після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі.

При цьому, правова природа стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП України) відрізняється від правової природи стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду (стаття 236 КЗпП України), оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Питання щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як правило, вирішується одночасно зі спором про поновлення на роботі, але може бути предметом розгляду в окремому позовному провадженні. У будь-якому випадку підставою позову у справах цієї категорії є незаконність звільнення з роботи. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.

Апеляційний суд зазначає, що КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення.

Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження» (далі Закон) згідно з якою рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі.

Отже належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12 грудня 2024 року у справі №460/8968/24, зокрема, поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024.

Разом з тим, на виконання рішення суду по справі №460/8968/24 лише 02.07.2025 Наказом Генерального прокурора №1101ц скасовано наказ Генерального прокурора від 08.07.2024 №1109ц про звільнення ОСОБА_1 та поновлено його на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави‚ протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України та органах прокуратури з 11.07.2024.

Водночас, виносячи наказ про поновлення, відповідачем обов`язку що виплати середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24, за період з 13.12.2024 по 01.07.2025 (в розмірі 345 859,80 грн), не виконано, що і стало підставою звернення позивача до суду.

У постанові від 18.12.2023 у справі №640/27278/21 Верховний Суд резюмував, що право на стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі виникає лише за наявності вини роботодавця у невиданні відповідного наказу про поновлення працівника на роботі. Твердження ж про те, що позивач не вживав заходів для своєчасного виконання судового рішення про поновлення його на посаді не заперечують того, що відповідач, зволікаючи і очікуючи ініціативи з боку працівника, допустив таким чином затримку у його виконанні.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що законодавством України не передбачено обов`язку звернення працівника до роботодавця із заявою про поновлення його на роботі, оскільки судове рішення про поновлення позивача на роботі мало виконуватися негайно без прив`язки до вчинення будь-яких дій з боку позивача.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що доводи відповідача щодо відсутності своєчасного звернення позивача про поновлення на роботі, не узгоджуються з нормами законодавства та практикою Верховного Суду.

За вказаних обставин, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що невиконання відповідачем судового рішення про поновлення позивача на роботі зумовлює право останнього на отримання середнього заробітку за час затримки виконання в силу приписів статті 236 КЗпП України.

Як правильно встановлено судом першої інсанції, ОСОБА_1 поновлено на посаді начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту Генеральної прокуратури України з 11.07.2024, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 12.12.2024 у справі №460/8968/24, що набрало законної сили.

Разом з тим, наказ про поновлення позивача на посаді датований 02.07.2025.

Таким чином, суд апеляційної інстанції доходить висновку про необхідність стягнення середнього заробітку за період з 13.12.2024 по 01.07.2025 (включно).

Відповідно, кількість робочих днів за період затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі з 13.12.2024 по 01.07.2025 (включно) становить 143 дні.

Враховуючи вищезазначене, розмір середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 13.12.2024 по 01.07.2025 складає 345859,80 грн, з розрахунку: 143 робочих дні х 2418,60 грн.

Отже, відповідач зобов`язаний виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виконання рішення суду у сумі 345859,80 грн.

При цьому апеляційний суд звертає увагу на те, що в частині здійснених розрахунків суми середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду, відповідач жодних доводів, як і щодо неправильності застосування судом норм матеріального права, в апеляційній скарзі не наводить.

Щодо аргументів апеляційної скарги в частині пропуску позивачем строку звернення до суду, то апеляційний суд зазначає таке.

Офіс генерального прокурора вказує, що спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України. Оскільки ОСОБА_1 ознайомився з наказом про поновлення його на посаді, 03.07.2025 про що свідчить його підпис на зворотній стороні наказу, таким чином, місячний строк для звернення до суду передбачений ч. 5 ст. 122 КАС України сплинув 02.08.2025.

Також Офіс генерального прокурора посилається на ч. 1 ст. 233 КЗпП України (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), та вказує що до спірних правовідносин підлягав застосуванню тримісячний строк звернення до суду.

Проте, з приводу строку звернення до суду при затримці роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі, свою правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 03.05.2023 у судовій справі за № 280/4125/21.

Так, у своїй постанові Верховний Суд зазначив наступне, що «…До вимушеного прогулу прирівнюється затримка роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України).

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин.

Спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.

Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України, можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.

Отже, право на заробітну плату не обмежується будь-яким строком щодо судового захисту…».

Суд апеляційної інстанції зауважує, що за приписами частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції до 19.07.2022, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Проте, Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 №2352-ІХ (далі – Закон №2352-ІХ) внесено зміни, зокрема, до статті 233 КЗпП України. Закон №2352-ІХ набрав чинності 19.07.2022, відповідно до частини 1 статті 233 КЗпП України якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Водночас згідно з частиною 2 статті 233 КЗпП України, із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, – у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Тобто, до 19.07.2022 КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, був обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналіз законодавчих змін піддавався Верховним Судом у постановах від 06.04.2023 у справі №260/3564/22 та від 19.01.2023 у справі №460/17052/21.

Разом з тим, апеляційний суд враховує, що Велика палата Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року розглянула справу № 1-7/2024(337/24) за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України та ухвалила Рішення № 1-р/2025, яким визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.

В цьому Рішенні, Конституційний Суд України вказав, що установлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат суперечить Конституції України, оскільки призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України, порушує гарантії своєчасного одержання винагороди за працю та позбавляє працівника реальної можливості ефективно реалізувати право на судовий захист, що суперечить частині першій статті 8, частині сьомій статті 43, частині першій статті 55 Конституції України.

Таким чином, враховуючи вимоги Основного Закону, нормативно-правових актів, прийнятих на його реалізацію щодо регулювання спірних правовідносин, правові висновки Верховного Суду, враховуючи рішення Конституційного Суд України суд апеляційної інстанції вважає, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі є неотриманою заробітною платою за невиконання трудової функції не з вини працівника, на яку поширюються норми законодавства про оплату праці та звернення до суду із таким позовом не обмежується будь-яким строком.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Підсумовуючи вказане, надаючи правову оцінку аргументам сторін, в обсязі встановлених у цій справі фактичних обставин, враховуючи їхній зміст та юридичну природу, зважаючи на висловлені Верховним Судом правові позиції у такій категорії справ, враховуючи рішення Конституційного Суд України від 11 грудня 2025 року суд апеляційної інстанції вважає правильними висновки суду першої інстанції щодо протиправної бездіяльності відповідача по невиплаті ним у повному обсязі ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, який підлягає стягненню за судовим рішенням.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З огляду на викладене, враховуючи положення статті 316 КАС України, прецедентну практику ЄСПЛ, правові позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні викладено підстави задоволення позовних вимог, на основі об`єктивної оцінки наданих сторонами доказів повно встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 310, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2026 року у справі №460/23794/25 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків встановлених ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. І. Шинкар

судді О. І. Довга

І. І. Запотічний

Повне судове рішення складено 31.07.26