Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №320/49044/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/49044/25 Суддя (судді) першої інстанції: Перепелиця А.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

суддя-доповідач Говорун О.В.

судді: Оксененко О.М., Чуприна О.В.

Позивач - ОСОБА_1 .

Відповідач - Управління Державної міграційної служби України в Сумській області.

Особа, яка подала апеляційну скаргу - Управління Державної міграційної служби України в Сумській області.

Оскаржуване судове рішення - рішення Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2025.

Справу розглянуто в порядку письмового провадження.

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив:

- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;

- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;

- визнати протиправними дії УДМС України в Сумській області щодо прийняття рішення про примусове повернення від 16.04.2025 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та скасувати вказане рішення;

- зобов`язати УДМС України в Сумській області направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням суду першої інстанції від 24.12.2025 позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнано протиправним та скасовано рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- визнано протиправним та скасувати рішення Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про примусове повернення від 16.04.2025 №590113100018211 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- зобов`язано Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (адреса: 40000, місто Суми, вулиця Герасима Кондратьєва, 27, код ЄДРПОУ 37846270) направити інформацію до територіальних органів ДМС України та в Адміністрацію державної прикордонної служби про протиправність і скасування рішення УДМС України в Сумській області від 16.04.2025 №13 про визнання недійсним рішення про оформлення дозволу на імміграцію в Україну від 06.01.2017 за №05/75 відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 та рішення від 16.04.2025 №13 про визнання недійсною посвідки на постійне проживання від 21.11.2017 серії НОМЕР_1 , оформленої громадянину російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

- у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції зазначив, що у відповідача були відсутні підстави для скасування дозволу на імміграцію позивачу, оскільки такий дозвіл на імміграцію в Україну позивач отримав на підставі правдивих відомостей, справжніх документів, поданих у належній формі та спосіб. При цьому, зазначено, що на час прийняття рішення про оформлення дозволу на імміграцію стосовно документів позивача у відповідача були відсутні будь-які заперечення чи зауваження щодо існування об`єктивних перешкод чи заборон для отримання позивачем відповідного дозволу.

Разом з тим, судом зауважено, що територіальні органи ДМС при розгляді питання про скасування дозволу на імміграцію, повинні реалізовувати вказану компетенцію шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання, чого в даному випадку не було зроблено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та прийняти нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права та неповно з`ясовано обставини справи.

Зокрема, апелянт зазначає, що станом на дату прийняття рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на імміграцію в Україну (06.01.2017) внаслідок розірвання шлюбу з громадянкою України, позивач втратив правові підстави для отримання дозволу на імміграцію в Україну поза межами квоти на імміграцію. При цьому, судом першої інстанції не було враховано того, що ні до компетенції органів ДМС, ні до компетенції МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби не віднесено питання здійснення державної реєстрації актів цивільного стану. Дана компетенція згідно положень Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» віднесена до виключних повноважень органів ДРАЦС при Міністерстві юстиції України. Відтак, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо можливості отримання відомостей про припинення Позивачем шлюбу у період розгляду УДМС у Сумській області заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну. Також апелянтом додатково зазначено, що питання доступу органів ДМС до Державного реєстру актів цивільного стану громадян на законодавчому рівні було врегульоване лише у 2018 році спільним наказом Мін`юсту та МВС № 1843/5/507 від 14.06.2018 «Про інформаційну взаємодію Державного реєстру актів цивільного стану громадян та Єдиного державного демографічного реєстру», тобто вже після отримання позивачем відповідного дозволу.

Позивачем до суду був поданий відзив на апеляційну скаргу, відповідно до якого вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу, позаяк вони суперечать Конституції України та Закону України «Про імміграцію». Також зазначено, що оскільки на момент подання заяви про оформлення дозволу на імміграцію 06.09.2016 позивач подав весь передбачений законом перелік документів, не приховав жодного важливого факту, не подавав підроблені або недійсні документи, а тому у даному випадку застосування до позивача формулювання «подав неправдиві відомості» є безпідставним, а винесені відносно позивача оскаржувані рішення протиправними.

Згідно з частиною 1 статті 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів зазначає наступне.

Як було встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Ромни реєстраційної служби Роменського міськрайонного управління юстиції у Сумській області 02.08.2014, громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою перебував у шлюбі понад два роки.

На підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», 06.01.2017 громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , отримав дозвіл на імміграцію в Україну разом з батьком - громадянином російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі рішення УДМС у Сумській області від 06.01.2017 №05/75 про надання дозволу на імміграцію в Україну, 06.02.2017 громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 . Громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 06.02.2017 був документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , яку 21.11.2017, у зв`язку з досягненням 45-річного віку, обміняв на посвідку серії НОМЕР_1 .

09.04.2025 до Управління ДМС у Сумській області надійшов лист ГУ ДМС у Закарпатській області №2101.6.1/7075-25 щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання громадянина російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який звернувся з питання обміну посвідки на постійне проживання.

16.04.2025 Управлінням ДМС у Сумській області відносно громадянина російської федерації ОСОБА_1 прийнято:

- рішення №13 про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну;

- рішення №13 про скасування посвідки на постійне проживання;

- рішення №5901130100018211 про примусове повернення до країни походження та третьої країни іноземця або особи без громадянства.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Відповідно до частини 1 статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Пунктом 6 частини 1 статті 1 Закону України від 22.09.2011 № 3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (далі - Закон № 3773-VI) визначено, що іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Статтею 3 Закону № 3773-VI передбачено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини. Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону № 3773-VI, іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону № 2491-ІІІ іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначає Закон України від 07.06.2001 № 2491-III «Про імміграцію» (далі - Закон № 2491-III).

Частиною 1 статті 1 Закону №2491-ІІІ (в редакції, чинній на момент отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну), визначено наступні терміни:

імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;

іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;

квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;

дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Статтею 3 Закону № 2491-ІІІ визначено, що правовий статус іммігранта в Україні визначається Конституцією України, цим Законом, іншими законами України та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 4 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.

Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів:

1) діячі науки та культури, імміграція яких відповідає інтересам України;

2) висококваліфіковані спеціалісти і робітники, гостра потреба в яких є відчутною для економіки України;

3) особи, які здійснили іноземну інвестицію в економіку України іноземною конвертованою валютою на суму не менше 100 (ста) тисяч доларів США;

4) особи, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України;

5) особи, які раніше перебували в громадянстві України;

6) батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти;

8) особи, які безперервно проживали на території України протягом трьох років з дня встановлення їм статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми;

9) особи, які прослужили у Збройних Силах України три і більше років.

Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається:

1) одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України;

2) особам, які є опікунами чи піклувальниками громадян України, або перебувають під опікою чи піклуванням громадян України;

3) особам, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням;

4) особам, імміграція яких становить державний інтерес для України;

5) закордонним українцям, подружжям закордонних українців, їх дітям у разі їх спільного в`їзду та перебування на території України.

Положеннями пункту 2 частини 1 статті 9 Закону №2491-III встановлено, що заява про надання дозволу на імміграцію подається, зокрема, особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції.

Згідно із частиною 2 статті 9 Закону №2491-III, заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади.

Відповідно до частини 11 статті 9 Закону №2491-ІІІ, термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.

Частиною 1 статті 10 Закону №2491-ІІІ визначено перелік підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, а саме:

1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку;

2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено;

3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я;

4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи;

5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Частиною 4 статті 11 Закону № 2491-III визначено, що особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

Процедура провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).

Відповідно до підпункту 3 пункту 2 Порядку №1983, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які на законних підставах перебувають на території України і є іммігрантами позаквотової категорії (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС або територіальний орган), а саме: одного з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітей і батьків громадян України.

МВС, органи Національної поліції, СБУ та її регіональні органи, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу, Держприкордонслужба відповідно до компетенції вживають у місячний строк за зверненням ДМС, її територіальних органів та територіальних підрозділів заходів: до виявлення серед осіб, які подали заяву про надання дозволу на імміграцію, таких, яким дозвіл на імміграцію не може бути наданий відповідно до статті 10 Закону України «Про імміграцію» (пункт 9 Порядку №1983).

Згідно з пунктом 10 Порядку №1983, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються до територіальних підрозділів за місцем проживання - особами, які тимчасово перебувають в Україні на законних підставах.

Пунктом 11 Порядку №1983 визначено, що у разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.

Відповідно до пункту 12 Порядку №1983, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.

Приписами пункту 14 Порядку №1983 встановлено, територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до МВС, органів Національної поліції, регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби. МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять відповідно до компетенції у місячний строк після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який надіслав запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

Відповідно до пункту 15 Порядку №1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції ДМС, територіальні органи у місячний термін аналізують отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію і надсилають до ДМС разом з матеріалами справи дані про результати розгляду.

Згідно із пунктом 16 Порядку №1983, у разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.

Пунктом 23 Порядку №1983 визначено, що ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.

Отже, зі змісту наведених вище положень Порядку №1983 слідує, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також, з метою перевірки підстав надання дозволу на імміграцію, надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.

Згідно із пунктом 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 (далі - Порядок № 321), посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Пунктом 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.

Згідно із пунктом 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:

1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію";

2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Пунктом 73 Порядку № 321 передбачено, що у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.

За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС.

На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.

Іноземець або особа без громадянства, щодо яких прийнято рішення про визнання посвідки недійсною, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та в разі відсутності підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах зобов`язані виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.

Згідно встановлених судом першої інстанції обставин справи вбачається, що виконуючи вимоги Порядку №1983 позивачем були подані документи для отримання дозволу на імміграцію. Такі документи були перевірені відповідним територіальним підрозділом міграційної служби, на їх відповідність вимогам законодавства та достовірність, унаслідок чого було прийнято рішення про надання позивачу 06.01.2017 дозволу на імміграцію в Україну.

Таким чином, компетентний орган державної влади у сфері міграційної політики, при прийнятті 06.01.2017 рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих позивачем документів щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.

Відповідно до статті 12 Закону № 2491-III, дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

6) в інших випадках, передбачених законами України.

Разом з тим, станом на момент прийняття оскаржуваних рішень положення Закону України «Про імміграцію» було доповнено статтею 12-1 (відповідно до Закону України від 10.10.2024 №4017-IX), якою встановлено, що дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності;

2) з`ясується, що його надано на підставі документів, що не підтверджують законність перебування/тимчасового проживання на території України на дату подання документів на отримання дозволу на імміграцію або наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або документів, що підтверджують підстави, які припинилися.

Підставою для скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну відповідачем визначено пункт 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

Як вбачається з матеріалів справи, громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був чоловіком громадянки України ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою перебував у шлюбі понад два роки, що підтверджується документально (паспорт громадянки України серії НОМЕР_5 , виданий Роменським МВ УДМС України в Сумській області 06.08.2014, свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 , видане відділом державної реєстрації актів цивільного стану по місту Ромни реєстраційної служби Роменського міськрайонного управління юстиції у Сумській області 02.08.2014).

У подальшому, до Управління ДМС в Сумській області 09.04.2025 надійшов лист ГУ ДМС у Закарпатській області №2101.6.1/7075-25 щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну та документування посвідкою на постійне проживання громадянина російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , який звернувся з питання обміну посвідки на постійне проживання

У зв`язку з вказаним здійснено перевірку матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію, оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянину російської федерації ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що громадянин російської федерації ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , отримав дозвіл на імміграцію в Україну №05/75 в неповнолітньому віці 06.01.2017 разом з батьком - громадянином російської федерації ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до пункту 1 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію».

На підставі вказаного дозволу позивач 06.02.2017 документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 , яку 21.11.2017, у зв`язку з досягненням 45-річного віку, обміняв на посвідку серії НОМЕР_1 .

Як вказано відповідачем, вивченням повного витягу з Реєстру щодо актового запису про шлюб громадянина російської федерації ОСОБА_5 та громадянки України ОСОБА_6 № НОМЕР_6 від 10.04.2025 встановлено, що Роменським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Сумській області 23.11.2016 складено актовий запис №32 про розірвання шлюбу між вказаними громадянами, про що внесені відповідні відомості до актового запису про шлюб. Підставою внесення вищевказаних змін слугувала спільна заява подружжя про розірвання шлюбу від 09.09.2016.

Колегія суддів зазначає, що підставою для прийняття відповідачем оскаржуваних рішень слугував висновок про те, що станом на дату прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, підстави для надання такого дозволу були відсутні, з огляду на встановлення факту розірвання шлюбу між позивачем та громадянкою України ОСОБА_6 .

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідачем не надано доказів того, що на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію (06.01.2017), ним в заяві від 06.09.2016 були свідомо зазначені неправдиві відомості та/або надані підроблені документи чи документи, що втратили чинність.

Верховний Суд неодноразово у своїх рішеннях (постанова від 13 листопада 2019 року у справі № 815/3651/17, від 13 червня 2019 року у справі № 825/2971/14, від 10 червня 2022 року у справі № 640/13572/20) зазначав, що статтею 12 Закону № 2491-III встановлений перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зі змісту якого висновується, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта. Отже, скасування дозволу на імміграцію можливе за умови встановлення конкретних даних щодо вчинення або можливості вчинення саме іммігрантом протиправних дій відповідно до статті 12 Закону № 2491-III.

Колегія суддів критично ставиться до доводів апелянта стосовно неможливості отримання відомостей про припинення позивачем шлюбу у період розгляду УДМС у Сумській області заяви про надання дозволу на імміграцію в Україну, з огляду на відсутність компетенції відповідних органів ДМС щодо питань здійснення державної реєстрації актів цивільного стану, та відсутність на момент розгляду заяви та прийняття рішення доступу органів ДМС до Державного реєстру актів цивільного стану громадян, вважає їх безпідставними та не бере до уваги з огляду на таке.

Нормами положення Порядку №1983 передбачено, що територіальні органи ДМС, отримавши від особи заяву про імміграцію в Україну, у місячний термін проводять перевірку правильності її оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», а також надсилають відповідні запити до компетентних органів, висновки яких враховуються при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію.

Отже, саме на відповідні органи міграційної служби законодавством покладений обов`язок щодо здійснення всіх можливих та необхідних дій з метою отримання чітких, достатніх та достовірних відомостей, на підставі яких органу міграційної діяльності вважається за можливе правильно вирішити питання про наявність чи відсутність у певної особи підстав для задоволення її заяви про імміграцію в Україну.

При цьому, колегія суддів звертає увагу, що відсутність, у даному випадку на момент прийняття рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію, доступу органів ДМС до Державного реєстру актів цивільного стану громадян не є обставиною, що унеможливлює міграційні органи здійснити перевірку актуальної інформації щодо цивільного стану особи, позаяк такі органи ДМС не позбавлені можливості звертатись до інших органів шляхом надіслання відповідних запитів.

Відтак відповідач, розглянувши заяву позивача, ухвалюючи рішення про надання дозволу на імміграцію поза квотою імміграції - одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, мав би з`ясувати наявність саме цих підстав для прийняття такого рішення, зокрема шляхом направлення відповідного запиту до органу реєстрації актів цивільного стану.

Колегія суддів зазначає, що Верховний Суд неодноразово викладав висновки з приводу важливості принципу правової (справедливої) процедури (постанова від 16 квітня 2020 року № 495/5105/17, постанова від 13 березня 2020 року № 805/2340/17-а), яка є невід`ємною частиною верховенства права. Вказаний принцип спрямований на забезпечення справедливого ставлення до особи під час прийняття актів суб`єктом владних повноважень. Правова (справедлива) процедура встановлює стандарти у процесі прийняття актів суб`єктами владних повноважень, які відображені в рішеннях Європейського суду з прав людини, у яких здійснюється застосування статті 6 Конвенції, яка передбачає дотримання процесуальних (процедурних) гарантій у судовому провадженні.

Так, у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 824/875/19-а Верховний Суд наголосив, що вказані гарантії поширюються і на адміністративні процедури за участі суб`єкта владних повноважень. Згідно з цією статтею має бути забезпечене право особи: бути поінформованим; мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника; ознайомитися з матеріалами справи; вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення; обґрунтувати органом влади прийняття несприятливих актів; визначити порядок їх оскарження, відшкодувати заподіяну шкоду.

Основна мета правової (справедливої) процедури - щоб суб`єкти владних повноважень, діяли правомірно, тобто належно, згідно з визначеними нормами права, але такими нормами права, які відповідають критеріям природного права, моральності, розумності, справедливості, а також загальноправовим принципам, що встановлені органами правосуддя.

Згідно із пунктами 22 - 24 Порядку № 1983, для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.

У разі коли ініціатором відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію є інший орган, зазначений в абзаці другому пункту 21 цього Порядку, для прийняття відповідного рішення таким органом складається обґрунтоване подання із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України "Про імміграцію", яке разом з матеріалами, що підтверджують такі підстави (за відсутності визначених законом заборон для їх передачі або розголошення), надсилається до органу ДМС, який надав такий дозвіл.

ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення.

Про прийняте рішення протягом п`яти календарних днів письмово повідомляється ініціатору відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію.

Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй.

Інформація про рішення щодо відкликання або визнання недійсною посвідки на постійне проживання, прийняте одночасно з рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством.

У постанові від 04 вересня 2020 року у справі № 120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до пункту 23 Порядку № 1983 територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання. Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Виходячи з обставин даної адміністративної справи, вирішуючи питання про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію та визнання недійсною та такою, що піддягає вилученню та знищенню видану на підставі цього дозволу посвідки на постійне проживання, у відповідача виникає обов`язок встановити наявність/відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, здійснити всебічну перевірку обставин, за якими особа протягом значного проміжку часу перебувала на території України на підставі документу, що був виданий цим же відповідачем.

При цьому, колегія суддів, зауважує, що встановлення цих обставин є неможливим без отримання пояснень від іммігранта.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/2797/21 (постанова від 05 липня 2023 року) зазначила, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Суд апеляційної інстанцій зазначає, що матеріалами справи не підтверджено, а відповідачем не доведено, що ним вживалися заходи на виконання пункту 23 Порядку № 1983 чи пункту 73 Порядку № 321.

Колегія суддів зауважує, що, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Тож незапрошення для надання пояснень іммігранта, стосовно якого розглядається питання скасування дозволу на імміграцію, є позбавленням процесуальних гарантій останнього щодо безпосередньої участі у процедурі прийняття відповідного рішення компетентним органом.

Вказані висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду наведеними у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №820/2262/17, від 30.07.2020 у справі №824/875/19-а, від 02.12.2021 у справі №120/1859/19-а. від 17.04.2025 у справі №420/17661/23, від 24.03.2026 у справі №640/9010/22

Враховуючи викладене в сукупності, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, дійшовши до висновку про часткове задоволення заявлених позовних вимог.

Доводи та заперечення апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін проти України», §58, рішення від 10.02.2010).

Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (стаття 316 КАС України).

Таким чином, враховуючи, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, а судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, колегія суддів залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін.

Керуючись статтями 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 24.12.2025 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя-доповідач О.В. Говорун

Судді О.М. Оксененко

О.В. Чуприна