Постанова від 29 липня 2026 р. у справі №725/10739/25 — Чернівецький апеляційний суд

Суд: Чернівецький апеляційний суд

Інстанція: Апеляційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них

Дата: 29 липня 2026 р.

Справа: №725/10739/25

Суддя: Одинак О. О.

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/10739/25

провадження № 22-ц/822/987/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Лисака І. Н.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Макеєва Надія Василівна

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 23 березня 2026 року

головуюча в суді першої інстанції суддя Одовічен Я. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_4 суд:

1) визнати недійсними договір про поділ спільного майна подружжя від 03 листопада 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., записи в реєстрі № 7905, № 7906, та додатковий договір №1 до договору про поділ спільного майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В., записи в реєстрі № 5122, № 5123;

2) скасувати рішення від 14 червня 2024 року № 73665142 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 , здійснену на підставі договору про поділ спільного майна подружжя від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року.

Позов обґрунтований тим, що 20 квітня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладено шлюбний договір, який було посвідчено нотаріусом міста Амерсфоорт, зареєстрований в реєстрі подружнього майна Реєстратури окружного суду міста Утрехта 20квітня 2009 року.

Відповідно до пункту 1 статті 1 шлюбного договору подружжя уклало шлюб з виключенням можливості існування будь-якого спільного майна.

Отже, шлюбним договором сторони визначили такий правовий режим майна, яке набуватиметься у шлюбі, який не матиме ознак спільного майна подружжя.

Незважаючи на існування шлюбного договору від 20 квітня 2009 року, у порушення вимог пункту 1 статті 1 шлюбного договору сторони уклали:

1) 03 листопада 2023 року договір про поділ спільного майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 7905, № 7906;

2) 14 червня 2024 року додатковий договір № 1 до договору про поділ спільного майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за № 5122, № 5123.

Фактично укладеними договором та додатковим договором № 1 між сторонами врегульовано питання розподілу спільного майна.

Позивачка вважає, що договір та додаткова угода до нього вчинені сторонами під впливом помилки, а тому підлягають визнанню недійсними.

Вказувала на те, що відповідно до умов договору від 03 листопада 2023 року сторонами було визначено перелік спільного майна, яке переходило у власність позивачки та відповідача.

Додатковим договором № 1 від 14 червня 2024 року сторони внесли зміни до переліку майна, яке підлягає поділу між ними, та частково змінили порядок його розподілу.

При цьому сторони без врахування визначеного ними в шлюбному договорі правового режиму майна подружжя, помилково визнали його спільним сумісним майном, з наступним поділом між собою, а тому такі договори є недійсними.

Факт того, що майно, яке було придбане і зареєстроване за позивачкою є її особистою приватною власністю підтверджується тим, що при укладенні договорів купівлі-продажу відповідач робив відповідні заяви про те, що гроші, які витрачаються на придбання об`єктів нерухомості, є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Оскільки шлюбний договір станом на час укладення оспорюваних договорів не був розірваний сторонами та не був визнаний недійсним у судовому порядку, взаємне волевиявлення щодо розірвання шлюбного договору у сторін не виникало в момент укладення договорів, а тому його умови є чинними та незмінними з моменту його укладення.

Відповідно до преамбули шлюбного договору сторони зобов`язалися керуватися правом Нідерландів у питаннях спільного майна подружжя.

Вважає, оскільки сторони у шлюбному договорі визначили, що у питаннях спільного майна подружжя вони керуються законодавством Нідерландів, то вони не мали правових підстав врегульовувати свої питання за законодавством України.

Отже, умови шлюбного договору поширюються на все майно, яке було придбане після укладення шлюбного договору, а договори, укладені в подальшому, є такими, що укладені в результаті помилки сторін (стаття 229 ЦК України), всупереч та в порушення умов шлюбного договору.

Короткий зміст рішення суду інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду міста Чернівців від 23 березня 2026 року у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що системне тлумачення статті 229 ЦК України вказує на те, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 як на підставу недійсності правочинів посилалася на те, що їх було укладено під впливом помилки, оскільки умовами шлюбного договору виключено можливість існування спільного майна подружжя. Укладаючи оспорювані договори сторони помилися щодо правового режиму майна.

За висновком суду першої інстанції позивачкою не доведено, що на момент укладення оспорюваних договорів про поділ майна подружжя вона помилялася стосовно правової природи укладених правочинів та існування обставин, які зумовлюють визнання їх недійсними.

Навпаки, у договорі від 03 листопада 2023 року позивачка підтвердила, що укладення договору відповідає її дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається нею у відповідності з її справжньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для неї умовах і не є результатом впливу тяжких обставин. Договір укладено нею без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення. Вона розуміє його значення, умови договору, природу та правові наслідки, бажає настання саме тих правових наслідків, що створюються даним договором, а також свідчать, що договором визначено всі істотні умови, про що свідчить її особистий підпис на договорі.

Також суд враховував, що у пункті 10 позивачка підтвердила, що шлюбний договір між подружжям не укладався, що свідчить про зміну нею волевиявлення під час добровільного врегулювання подружжям питання про поділ спільного майна.

Позивачка, укладаючи оспорювані правочини, усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення.

Наступна зміна свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину.

За конкретних обставин цієї справи суд також вважав, що позивачка заперечуючи дійсність оспорюваних договорів діє недобросовісно, оскільки її поведінка суперечить попереднім заявам.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції від 23 березня 2026 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_1 посилається на те, що оспорювані правочини є недійсними в силу поєднання двох факторів, які вказують на їх вчинення під впливом помилки, і які судом першої інстанції були оцінені вибірково та неправильно:

1) майнові відносини сторін були врегульовані укладеним між ними шлюбним договором від 20 квітня 2009 року, умови якого не передбачали набуття майна у спільну сумісну власність. Вказаний шлюбний договір, який укладено за законодавством Нідерландів, є чинним, не був розірваний чи змінений сторонами, або ж у судовому порядку визнаний недійсним. За таких обставин вважає, що укладення оспорюваних договорів, предметом яких є поділ спільного майна подружжя відповідно до норм СК України, суперечить попередньому волевиявленню сторін щодо режиму майна, набутого у період перебуванню у шлюбі;

2) укладаючи оспорювані договори, предметом яких є поділ майна саме як об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, ОСОБА_1 помилася щодо дійсного режиму відповідно майна, яке належало їй на праві особистої приватної власності.

Додатково звертає увагу на те, що в результаті укладення додаткової угоди від 14 червня 2024 року в особисту приватну власність ОСОБА_4 в порядку поділу майна подружжя перейшла квартира АДРЕСА_1 , яка набута ОСОБА_1 до укладення шлюбу, тобто була її особистою приватною власністю, що також свідчить про наявність помилки зі сторони позивачки.

Також акцентує увагу на тому, що судом першої інстанції при оцінці дій позивачки помилково застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_2 у відзиві просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує на те, що аргументи апеляційної скарги зводяться до довільного трактування обставин укладення шлюбного договору та подальшого укладення оспорюваних договорів, які сторони уклали на підставі вільного волевиявлення, та не були обмежені у їх вчиненні.

Поведінка позивача не відповідає критеріям добросовісності, оскільки позивачці достовірно були відомі обставини, які мали значення для формування її волевиявлення на час укладення оспорюваних правочинів.

Загалом вказує на суперечність позиції позивачки щодо оцінки обставин, з якими вона пов`язує порушення її прав за наслідками укладення відповідних договорів саме під впливом помилки.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 20 квітня 2009 року.

24 квітня 2009 року сторони уклали шлюбний договір, посвідчений нотаріусом міста Амерсфоорт (Нідерланди) відповідно до умов якого (згідно з перекладом на українську мову, наданим позивачкою (том 1, а. с. 27-33) «подружжя уклало шлюб з виключенням можливості існування будь-якого спільного майна» (пункт 1 договору).

Відповідач вказував на некоректність (помилковість) такого перекладу. Натомість правильним тлумаченням пункт 1 договору є наступне: «подружжя перебуває у шлюбі один з одним на умовах виключення будь-якої спільності майна», що не виключає можливості сторін мати сумісне майно, яке однак не буде вважатися спільним.

03 листопада 2023 року між сторонами було укладено договір про поділ спільного майна подружжя, посвідчений приватним нотаріусом Макеєвою Н. В., за змістом якого сторони, діючи добровільно, відповідно до власного вільного волевиявлення, що відповідає їх внутрішній волі, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, будучи попередньо ознайомленими з вимогами чинного законодавства щодо недійсності правочинів, за взаємною згодою здійснили поділ майна, набутого ними під час перебування в зареєстрованому шлюбі у спільну сумісну власність. На момент укладення договору сторони перебували в зареєстрованому шлюбі (том 1, а. с. 34-37).

Сторони визначили, що за час перебування в зареєстрованому шлюбі ними було набуто у спільну сумісну власність майно, яке поділено між сторонами:

В особисту приватну власність ОСОБА_2 виділено: 1) житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 ; 2) автомобіль марки BMW, модель 320D, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 .

В особисту приватну власність ОСОБА_1 виділено: 1) житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2425, що розташовані на АДРЕСА_3 ; 2) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2426, що розташована на АДРЕСА_4 ) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2431, що розташована на АДРЕСА_5 ) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:3010, що розташована на АДРЕСА_6 ; 5) автомобіль марки BMW, модель Х5, 2017 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 .

Також ОСОБА_2 відповідно до пунктів 5, 6 договору зі своє сторони підтвердив, що квартира АДРЕСА_1 (набута позивачкою у власність за договором купівлі-продажу від 23 липня 2008 року до укладення шлюбу із відповідачем), житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7310136300:18:003:0354, що розташовані на АДРЕСА_7 (набута позивачкою у власність за договором дарування), є особистою приватною власністю ОСОБА_1

14 червня 2024 року між сторонами було укладено додатковий договір № 1 до договору про поділ спільного майна подружжя від 03 листопада 2023 року (том 1, а. с. 38-40), за умовами якого:

– виключено пункт 5 договору, яким було встановлено, що квартира АДРЕСА_1 , є особистою власністю позивачки;

– доповнено пункт 2 договору новими підпунктами 2.10 і 2.11, якими визначено, що квартира АДРЕСА_1 та квартира, що розташована в АДРЕСА_8 , – набуті в період спільного проживання сторін однією сім`єю та за кошти спільного сімейного бюджету;

– доповнено пункт 3 договору новим абзацом, яким квартиру АДРЕСА_1 включено до майна, яке переходить в особисту приватну власність відповідача;

– з пункту 3 договору виключено житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_2 та земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,15 га, кадастровий номер 7320555300:02:002:0386;

– виключено з пункту 6 договору положення про те, що за час шлюбу на покращення житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_7 та земельної ділянки під житловим будинком, кадастровий номер 7310136300:18:003:0354, не було вкладено спільних сумісних коштів подружжя чи особистих коштів відповідача;

– доповнено пункт 6 договору реченням наступного змісту «сторони за спільні кошти здійснили поліпшення даного будинку з господарськими спорудами на суму у національній валюті еквівалентній 325 000 Євро, які в результаті поділу майна переходять у власність позивачки»;

– доповнено договір пунктом 6-1 про домовленість сторін здійснити поділ квартири що розташована в АДРЕСА_8 , за законодавством Нідерландів з передачею квартири у власність відповідача;

– доповнено пункт 4 договору (перелік майна, що переходить у власність до позивачки) наступним майном: житловий будинок з належними до нього будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_2 та земельна ділянка для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,15 га, кадастровий номер 7320555300:02:002:0386.

Сторони підтвердили, що цим договором поділено усе наявне на території України спільне нерухоме майно подружжя. Підписанням даного договору сторони стверджують про відсутність у них в Україні іншого майна чи активі, що є їх спільною сумісною власністю, а також боргових зобов`язань перед третіми особами, пов`язаними з інтересами їх сім`ї.

Зазначені об`єкти нерухомого майна зареєстровані на праві власності за сторонами, що підтверджується наявною у матеріалах справи Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том 1, а. с. 78-92).

Рішенням Чернівецького районного суду міста Чернівців від 12 листопада 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна та стягнення грошової компенсації відмовлено (том 1, а. с. 177-179).

Відповідно до копій нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 13 серпня 2022 року № 4005, від 13 серпня 2022 року № 4006, від 13 серпня 2022 року № 4013, від 19 січня 2023 року № 163, від 21 вересня 2023 року № 3732 ОСОБА_1 набуто у власність: 1) житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2425, що розташовані на АДРЕСА_3 ; 2) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2426, що розташована на АДРЕСА_3 ; 3) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:2431, що розташована на АДРЕСА_3 ; 4) житловий будинок та земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 ; 5) земельну ділянку кадастровий номер 7320555300:01:002:3010, що розташована на АДРЕСА_6 , відповідно.

У вищевказаних договорах міститься застереження про те, що кошти, які витрачаються ОСОБА_1 на придбання нерухомого майна належать їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченою особистою заявою її чоловіка ОСОБА_4 , а відповідне майно належатиме позивачці на праві особистої приватної власності.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам з огляду на наступне.

У частині першій статті 2 ЦПК України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і на захист яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним – таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Отже, визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але які породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, наприклад, договори та інші правочини, створення речей, творча діяльність, результатом якої є об`єкти права інтелектуальної власності, завдання майнової (матеріальної та моральної) шкоди іншій особі та інші юридичні факти. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених згаданими актами або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов`язків може бути настання або ненастання певної події.

За змістом частини першої статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 203 вказаного Кодексу закріплені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є насамперед вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів – набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів).У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2023 року у справі № 910/23621/17, від 03 серпня 2023 року у справі № 904/7930/21, від 01 червня 2022 року у справі № 912/642/20 та інших.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватноправова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків (частина перша статті 216 ЦК України). Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу / набуття / зміни / встановлення / припинення прав взагалі).

Верховний Суд у постанові від 26 травня 2023 року у справі № 905/77/21 щодо застосування норм статті 216 ЦК України виснував, зокрема, що позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного / частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного / частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.

У постанові від 15 березня 2024 року у справі № 904/192/22 Верховний Суд також зазначив, що позовна вимога про визнання правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування / повернення майна з володіння відповідача.

У цій справі із позовом про визнання правочинів недійсними та застосування наслідків їх недійсності звернулася його сторона – ОСОБА_1 .

Зокрема як встановлено судами предметом договору від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року є зміна правового режиму майна та поділ майна між подружжям.

Як на підставу недійсності договору від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року, ОСОБА_1 посилалася на те, що:

Тобто позов у цій справі фактично заявлено з двох підстав.

За правилом частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Колегія суддів надаючи оцінку спірним правовідносинам виходить із наступного.

Щодо недійсності договору від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року з підстав його невідповідності умовам шлюбного договору

За обставин цієї справи ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали шлюб 20 квітня 2009 року.

В подальшому 24 квітня 2009 року сторони уклали шлюбний договір, посвідчений нотаріусом міста Амерсфоорт (Нідерланди), відповідно до умов якого (згідно з перекладом на українську мову, наданим позивачкою (том 1, а. с. 27-33) «подружжя уклало шлюб з виключенням можливості існування будь-якого спільного майна» (пункт 1 договору).

Щодо доводів сторін у цій частині, колегія суддів звертає увагу на те, що дійсність шлюбного договору, тлумачення його умов не є предметом судового розгляду у цій справі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» іноземний елемент – ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм: хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору та додаткової угоди щодо поділу майна, які укладені між подружжям – чоловіком ОСОБА_6 (громадянином Нідерландів) та дружиною ОСОБА_1 (громадянкою України).

Відповідно до частини першої статті 32 Закону України «Про міжнародне приватне право» зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.

За правилом статті 33 Закону України «Про міжнародне приватне право» дійсність правочину, його тлумачення та правові наслідки недійсності правочину визначаються правом, що застосовується до змісту правочину.

Як вбачається зі змісту укладених між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 договору та додаткової угоди, сторони обрали право України, яке і повинно застосовуватися до спірних правовідносин.

З урахуванням наведеного помилковим є посилання ОСОБА_1 на застосуванням до спірних правовідносин (у частині дійсності оспорюваних договорів) права Нідерландів у зв`язку із укладенням між сторонами шлюбного договору, оскільки дійсність такого договору, виникнення, зміна або припинення прав за таким договором, не є предметом цього спору, що втім не виключає застосування положень шлюбного договору при визначенні правового режиму майна набутого сторонами у період перебування у шлюбі.

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що така підстава як невідповідність оспорюваних договорів попередньо укладеному між сторонами шлюбному договору апріорі не може бути підставою їх недійсності, оскільки як зазначалося вище підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦПК України.

Надаючи оцінку доводам позивачки у цій частині суд першої інстанції правильно послався на те, що вирішуючи дану категорію спорів, в разі задоволення позовних вимог, саме на суд покладено обов`язок зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Для того, щоб визнати той чи інший правочин недійсним, позивач у справі має довести, що такий правочин саме в момент його укладання, зокрема, суперечив ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Щодо недійсності договору від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року з підстав їх укладення під впливом помилки

Обґрунтовуючи недійсність оспорюваних правочинів, предметом яких є поділ майна саме як об`єктів права спільної сумісної власності подружжя, з підстав їх вчинення під впливом помилки ОСОБА_1 вказувала на те, що сторони помилилися щодо дійсного режиму відповідно майна, яке належало їй на праві особистої приватної власності, зокрема:

1) квартира АДРЕСА_1 (набута позивачкою у власність за договором купівлі-продажу від 23 липня 2008 року до укладення шлюбу із відповідачем);

2) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2425, що розташовані на АДРЕСА_3 (набуті за кошти, які належали їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 13 серпня 2022 року № 4005);

3) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2426, що розташована на АДРЕСА_9 (набута за кошти, які належали їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 13 серпня 2022 року № 4006);

4) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2431, що розташована на АДРЕСА_9 (набута за кошти, які належали їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 13 серпня 2022 року № 4013);

5) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 (набуті за кошти, які належали їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 19 січня 2023 року № 163);

6) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:3010, що розташована на АДРЕСА_6 (набута за кошти, які належали їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу від 21 вересня 2023 року № 3732).

На підтвердження цих обставин ОСОБА_1 надала копії нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу від 13 серпня 2022 року № 4005, від 13 серпня 2022 року № 4006, від 13 серпня 2022 року № 4013, від 19 січня 2023 року № 163, від 21 вересня 2023 року № 3732 відповідно.

У всіх без виключення вищевказаних договорах міститься застереження про те, що кошти, які витрачаються ОСОБА_1 на придбання нерухомого майна належать їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченою особистою заявою її чоловіка ОСОБА_4 , а відповідне майно належатиме позивачці на праві особистої приватної власності.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач обставини щодо набуття у приватну власність ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , за договором купівлі-продажу від 23 липня 2008 року, тобто до укладення шлюбу, та складення ним відповідних заяв, не заперечував. Доказів на спростування презумпції дійсності цих договорів чи його заяв не подавав.

За цих обставин набуття вищепереліченого майна ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу у її особисту приватну власність презюмується та відповідачем не спростовано.

Колегія суддів надаючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо вчинення оспорюваних договорів під впливом помилки з урахуванням наведених обставин, виходить із наступного.

Законодавець на рівні статті 6 ЦК України, встановлюючи межі договірного регулювання цивільних відносин, передбачив наступне: 1) сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; 2) сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами; 3) сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; 4) сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частин першої, третьої-п`ятої статті 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Особа може відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку необхідно розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

За змістом статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Тлумачення правочину – це з`ясування змісту дійсного одностороннього правочину чи договору (двостороннього або багатостороннього правочину), з тексту якого неможливо встановити справжню волю сторони (сторін). З урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19 (провадження № 61-8829сво21)).

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у своїх постановах вже неодноразово викладав висновки про застосування положень статті 229 ЦК України:

– під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення;

– під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу);

– помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «наявна істотна помилка – відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. – незнання закону шкодить);

– поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину – це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року в справі № 947/32485/20 (провадження № 61-7209св22), постанову Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22)).

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 910/12959/18 та від 07 липня 2022 року у справі № 914/1967/19 у разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнаною стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування норм статті 229 ЦК України. Водночас, щодо можливості оскарження правочинів укладених внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Отже, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право – обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: 1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; 2) розірванні договору в судовому порядку; 3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; 4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; 5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки / врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Згідно з пунктом 2 договору від 03 листопада 2023 року, укладаючи оспорюваний договір про поділ спільного майна подружжя, сторони визначили, що 1) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2425, що розташовані на АДРЕСА_3 ; 2) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2426, що розташована на АДРЕСА_3 ; 3) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2431, що розташована на АДРЕСА_3 ; 4) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 ; 5) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:3010, що розташована на АДРЕСА_6 ; 6) автомобіль марки BMW, модель 320D, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 ; 7) автомобіль марки BMW, модель Х5, 2017 року випуску, номерний знак НОМЕР_2 ; набуті сторонами в спільну сумісну власність.

Одночасно сторони в оспорюваному договорі (пункти 3, 4 договору) домовилися про наступний порядок поділу майна, а саме:

– в особисту приватну власність ОСОБА_4 переходять: 1) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 ; 2) автомобіль марки BMW, модель 320D, 2013 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 ;

– в особисту приватну власність ОСОБА_1 переходять: 1) житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2425, що розташовані на АДРЕСА_3 ; 2) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2426, що розташована на АДРЕСА_4 ) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:2431, що розташована на АДРЕСА_5 ) земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:3010, що розташована на АДРЕСА_6 .

Також ОСОБА_2 відповідно до пунктів 5, 6 договору зі своє сторони підтвердив, що квартира АДРЕСА_1 (набута позивачкою у власність за договором купівлі-продажу від 23 липня 2008 року до укладення шлюбу із відповідачем) та житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7310136300:18:003:0354, що розташовані на АДРЕСА_7 (набута позивачкою у власність за договором дарування), є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

В подальшому 14 червня 2024 року сторони, шляхом укладення додаткового договору № 1, фактично доповнили договір від 03 листопада 2023 року в частині переліку майна, на який поширюється режим спільної сумісної власності, та змінили порядок його поділу.

Зокрема перелік майна, на який поширюється режим спільної сумісної власності, доповнено наступними об`єктами:

– квартира АДРЕСА_1 ;

– квартира, що розташована в АДРЕСА_8 .

В частині перерозподілу майна подружжя сторони відповідно до умов додаткового договору № 1 дійшли згоди про наступне:

– в особисту приватну власність ОСОБА_4 переходить квартира АДРЕСА_1 , тобто квартира, яка придбана ОСОБА_1 до укладення шлюбу.

– житловий будинок та земельна ділянка кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 , які за умовами договору переходили в особисту приватну власність ОСОБА_4 , переходять у особисту приватну власність ОСОБА_1

– поділ квартири, що розташована в АДРЕСА_8 , буде здійснено відповідно до законодавства Нідерландів та її передачею у власність ОСОБА_4 .

За своє правовою природою укладений між сторонами договір від 03 листопада 2023 року та додаткова угода до нього є змішаними договорами, оскільки передбачають зміну правового режиму майна, набутого сторонами у період перебування у шлюбі (за виключенням квартири АДРЕСА_1 , яка набута позивачкою до шлюбу) з особистої приватної власності на спільну сумісну власність, а також наступний поділ такого майна.

Згідно з унормованою законодавцем в частині першій статті 64 СК України регламентацією договірного регулювання відносин між подружжям, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір та додаткова угода між сторонами укладені в належній формі, ними досягнуто згоди з усіх істотних умов та на його виконання кожній із сторін в порядку поділу передано конкретно визначене майно.

Із оспорюваних договорів убачається, що при їх укладенні, сторони попередньо були ознайомлені з правовими наслідками недодержання при вчиненні правочинів вимог закону, усвідомлювали природу правочину та значення своїх дій, підтвердили відповідність договору їх дійсним намірам, діяли добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психічного, зміст договорів відомий та підписаний сторонами, як і свідчення про те, що їх умови повністю відповідають волевиявленню сторін договору.

З урахуванням встановлених судами фактичних обставин справи на підставі поданих сторонами доказів, ОСОБА_1 не могла не бути обізнаною стосовно обставин набуття у власність квартири АДРЕСА_1 , у її особисту приватну власність за договором купівлі-продажу від 23 липня 2008 року, тобто до укладення шлюбу із відповідачем.

Обставина обізнаності щодо цього підтверджується також і тим, що у первісно укладеному договорі від 03 листопада 2023 року в пункті 5 договору ОСОБА_2 підтвердив, що вказана квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Аналіз додаткової угоди від 14 червня 2024 року вказує на те, що сторони змінюючи правовий режим цього нерухомого майна та у порядку поділу майна подружжя обумовлюючи перехід права власності до ОСОБА_4 одночасно передбачили перехід у особисту приватну власність ОСОБА_1 житлового будинку та земельної ділянки кадастровий номер 7320555300:01:002:0386, що розташовані на АДРЕСА_2 , які за умовами договору від 03 листопада 2023 року переходили в особисту приватну власність ОСОБА_4 .

Тобто, наступний перерозподіл майна здійснений з урахуванням інтересів обох сторін.

Також як зазначалося вище у всіх без виключення договорах купівлі-продажу нерухомого майна від 13 серпня 2022 року № 4005, від 13 серпня 2022 року № 4006, від 13 серпня 2022 року № 4013, від 19 січня 2023 року № 163, від 21 вересня 2023 року № 3732, які подані позивачкою разом з відповіддю на відзив, міститься застереження про те, що кошти, які витрачаються ОСОБА_1 на придбання нерухомого майна належать їй особисто, що підтверджується нотаріально посвідченою особистою заявою її чоловіка ОСОБА_4 , а відповідне майно належатиме позивачці на праві особистої приватної власності.

Тобто на час укладення оспорюваних договорів ОСОБА_1 було достовірно відомо про обсяг своїх прав щодо нерухомого майна, його правового режиму та наслідків вчинюваних правочинів, що виключає застосування до спірних правовідносин норм статті 229 ЦК України.

Як встановлено судами договір від 03 листопада 2023 року було укладено саме за ініціативою позивачки, яка на момент його укладення користувалась правничою допомогою. Вказану обставину ОСОБА_1 не оспорювала.

Позивачка в обґрунтування позовних вимог не вказувала на те, що сторони саме на момент укладення таких договорів мали на меті по іншому врегулювати свої відносини, або ж, що відсутність об`єктивної можливості бути обізнаною про певні обставини суттєво вплинули на формування її волі.

Враховуючи момент укладення основного договору 03 листопада 2023 року, у ОСОБА_1 до укладення додаткового договору 14 червня 2024 року було достатньо часу для усвідомлення такої вади волі як помилки під час укладення оспорюваного договору. Натомість позивачка здійснила своє волевиявлення на внесення змін до договору шляхом укладення додаткової угоди.

І саме в цьому контексті судом першої інстанції слід було застосувати доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Оскільки за відсутності доказів на спростування вільного волевиявлення ОСОБА_1 на укладення оспорюваних договорів, які в тому числі передбачали зміну правового режиму майна, її звернення із цим позовом є фактичною спробою односторонньої відмови від договору у зв`язку з незгодою із результатами таких правочинів та ставить протилежну сторону у невигідне становище.

Як правильно зазначено судом першої інстанції наступна зміна сторони правочину свого рішення або ставлення до його наслідків в результаті переусвідомлення його значення для себе, що настали у майбутньому, тобто після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки станом на момент укладення оспорюваного правочину.

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про недоведеність ОСОБА_1 тієї обставини, що на момент укладення оспорюваного договору про поділ майна подружжя та додаткової угоди вона помилялася стосовно правової природи укладених правочинів та існували обставини, які зумовлюють визнання таких договорів недійсними, оскільки, укладаючи їх, позивачка усвідомлювала їх істотні умови і правові наслідки їх укладення.

Фактично в даному випадку, з урахуванням зміни позиції позивачки до наслідків вчинених нею правочинів, внаслідок усвідомлення обставини щодо розпорядження майном, що належало їй на праві особистої приватної власності, мала місце її власна недбалість.

Як правильно зазначено судом першої інстанції укладаючи оспорювані договори позивачка підтвердила, що їх укладення відповідає її дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається нею відповідно до її справжньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для неї умовах і не є результатом впливу тяжких обставин.

Загалом доводи апеляційної скарги щодо недійсності оспорюваних правочинів з підстав їх невідповідності умовам шлюбного договору, а також розпорядження позивачкою належним їй на праві особистої приватної власності нерухомим майном під впливом помилки, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм права, та цим доводам апеляційним судом вже надано правову оцінку.

Наведені ОСОБА_1 підстави позову як кожна окремо, так і в своїй сукупності, не вказують на те, що при укладені оспорюваних договорів мала місце помилка з її сторони щодо обставин, які мають істотне значення.

Щодо вирішення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності

ОСОБА_1 звертаючись із позовом до ОСОБА_4 у цій справі пред`явила в тому числі вимогу про скасування рішення від 14 червня 2024 року № 73665142 про державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 , здійснену на підставі договору про поділ спільного майна подружжя від 03 листопада 2023 року та додаткового договору № 1 від 14 червня 2024 року.

Відповідно до вимог пункту 1 частини п`ятої статті 265 ЦПК України у резолютивній частині рішення зазначається, зокрема, висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог.

Ухвалюючи рішення у цій справі суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в позові ОСОБА_1 пред`явленому до ОСОБА_4 , який навів у резолютивній частині судового рішення Проте мотивувальна частина рішення не містить обґрунтування висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

Отже рішення суду в цій частині не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо його обґрунтованості.

Усуваючи вищевказані недоліки рішення суду першої інстанції, колегія суддів вказує на наступне.

У частині першій статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі – державна реєстрація прав) – це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

Згідно з частиною другою статті 3 Закону № 1952-IV (в редакції, чинній на час нотаріального посвідчення оспорюваних договорів та здійснення на їх підставі державної реєстрації прав) речові права на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають, змінюються та припиняються з моменту такої реєстрації.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва або майбутній об`єкт нерухомості, речові права на які підлягають державній реєстрації, чи його дубліката.

Згідно з частиною третьою статті 26 Закону № 1952-IV відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Отже, скасування судом державної реєстрації речових прав на нерухоме майно має наслідком повернення у стан, що існував до відповідної державної реєстрації прав, на що також спрямований позов ОСОБА_1 .

Оскільки суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору та додаткової угоди до нього, відсутні підстави для задоволення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, як похідної.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23 червня 2025 року у справі 916//206921.

Зважаючи на те, що суд першої інстанції хоча й прийшов до правильного висновку про відмову в позові, проте належним чином не мотивував свого рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору та додаткової угоди до нього, підлягає зміні мотивувальна частина оскарженого рішення щодо вирішення цієї позовної вимоги.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з пунктом 4 частини першої, частиною четвертої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Враховуючи наведене вище, суд першої інстанції ухвалив рішення від 23 березня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсними правочинів з додержанням норм процесуального права та правильним застосування норм матеріального права, а тому його слід залишити без змін.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності ухвалено з порушенням норм процесуального права, а тому слід змінити його мотивувальну частину, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині вказане рішення слід залишити без змін.

Щодо розподілу судових витрат за результатами розгляду справи у суді апеляційної інстанції

З огляду на висновок Чернівецького апеляційного суду про зміну мотивувальної частини рішення суду першої інстанції щодо вирішення позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності із залишенням без змін висновків суду по суті спору, судові витрати, понесені на сплату судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Аналогічної позиції щодо розподілу судових витрат у випадку зміни мотивувальної частини судового рішення із залишенням без змін його резолютивної частини дотримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 01 жовтня 2019 року у справі № 916/22721/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2723/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 910/11212/18, від 18 лютого 2020 року у справі № 912/2730/18, 25 червня 2020 року у справі № 908/299/18, від 03 листопада 2020 року у справі № 916/3146/17.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374-376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду міста Чернівців від 23 березня 2026 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про скасування рішення про державну реєстрацію права власності, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повна постанова складена 31 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Ігор ЛИСАК

Оригінал: reyestr.court.gov.ua