Постанова від 26 липня 2026 р. у справі №755/18168/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2026 року місто Київ

справа № 755/18168/25

провадження № 22-ц/824/4565/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання Хасанової А.Р.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_2

на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2025 року, ухвалене у складі судді Галагана В.І.,-

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду, в якому просив стягнути з відповідача ОСОБА_2 борг за договором позики від 26.07.2017 у сумі 7 842,66 Євро, з яких: 5 871,57 Євро - сума основного боргу, 1 971,09 Євро - 3% річних.

Позов обґрунтовано тим, що 26.07.2017 позивач передав ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 10000 євро терміном до 28.08.2017, про що останнім власноручно написано розписку. Дана розписка посвідчує факт укладення договору позики.

Оригінал розписки знаходиться у позивача, оскільки відповідач свої зобов`язання не виконав. Відповідач частково повернув позику на суму 4128,43 євро (137900 грн.) на банківську карту позивача, проте станом на день звернення з цим позовом не повернутою залишається борг у розмірі 5871,57 євро.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2025 року частково задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості договором позики.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за Договором позики від 26.07.2017 в сумі 5 871,57 Євро основного боргу та 3% річних в сумі 1 326,25 Євро, а всього на загальну суму 7 197, 92 Євро.

В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, 14 листопада 2025 року ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

З вказаним рішенням відповідач не згоден з причин порушень судом норм процесуального та матеріального права.

Зокрема, через дострокове винесення судового рішення, у відповідача була відсутня можливість заявити про необхідність застосування позовної давності, як цього вимагає п.3 ст.267 ЦК України. Суд не врахував (зокрема, через передчасне винесення рішення) того факту, що настільки тривале подовження позовної давності підриває принцип правової визначеності, не є виправданим, і суперечить практиці Європейського суду з прав людини.

Так, продовження позовної давності мало сенс станом на 02.04.2020 р. і станом на 24.02.2022 р. з огляду на об`єктивні обмеження, які існували у громадян України в переміщенні і можливості подання позовів. Втім, такі обмеження об`єктивно припинили свої існування набагато раніше, ніж 04.09.2025

У відзиві на апеляційну скаргу, поданому представником позивача адвокатом Блохіною В.Ю. викладені заперечення проти її задоволення.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Габрієлян А.Г. просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін.

Подавши заяву про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, яка була задоволена ухвалою Київського апеляційного суду від 01.06.2026 та копія якої отримана відповідачем до його електронного кабінету, в судове засідання не з`явився відповідач ОСОБА_2 , 03.06.2026 подав клопотання про відкладення судового засідання, оскільки з технічних причин приєднатись за отриманим від суду посиланням апелянт не зміг.

В судове засідання 27.07.2026 ОСОБА_2 не з`явився, незважаючи на направлене йому посилання для приєднання до участі в засіданні в режимі відеоконференції відповідач на зв'язок не вийшов.

Відповідно до ч. 4 ст. 212 ЦПК України, ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву (ч. 4 ст. 212 ЦПК України). Враховуючи зазначене, колегія суддів вважала за можливе розглянути справу за відсутності відповідала ОСОБА_2

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення учасників справи, які з`явились у судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення, суд апеляційної інстанції дійшов наступних висновків.

Судом установлено, що 26.07.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено Договір позики, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_1 передав позичальнику ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 10 000,00 Євро а позичальник прийняв кошти із зобов`язанням повернути вказану суму до 28.08.2017, про що складено боргову розписку.

Відповідач ОСОБА_2 шляхом поповнення банківської картки частково повернув позивачу позику у сумі 137 900,00 грн., що еквівалентно 4 128,43 Євро. Останній платіж внесено 23.07.2021.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем доведено належними доказами факт укладення договору позики та наявності заборгованості у відповідача, проте позивачем не враховано перехідні положення ЦК України та протиправно здійснено розрахунок 3% річних за період з 24.02.2022 по 18.09. 2025, оскільки позичальника звільнено від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, тому стягненню підлягає сума нарахованих позивачем 3% річних до 24.02.2022 у розмірі 1 326,25 Євро.

З такими висновками суду погоджується колегія суддів, з урахуванням наступного.

За вимогами статей 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Статтею 530 ЦК України визначено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Згідно з частини першої статті 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такий самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Судом установлено факт укладення сторонами договору позики від 26.07.2017, що підтверджується розпискою та факт порушення відповідачем умов договору в частині неповернення позивачу коштів у розмірі 5871,57 євро.

Протилежного не встановлено та відповідачем зазначене не спростовано.

Основним аргументом апеляційної скарги є те, що відповідач не мав змоги подати свої пояснення, оскільки ухвалою визначено строк до якого можна їх надати -15.10.2025, але в цей же день судом ухвалено оскаржуване рішення, і у зв`язку з цим ОСОБА_2 не подав заяву про застосування позовної давності.

Проте, такі аргументи апеляційної скарги не заслуговують на увагу та не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки письмові пояснення, відзив чи інші заперечення сторона у справі може надати суду в будь- який час до ухвалення судом рішення по суті. Ухвалою Дніпровського районного суду від 19 вересня 2025 року відкрито провадження та призначено справу до розгляду без виклику сторін та встановлено строк для подання відповідачу письмових заяв по суті до 15.10.2025. Як убачається з матеріалів справи, відповідачем жодних письмових заяв чи пояснень суду надано не було. Та обставина, що саме 15.10.2025 суд ухвалив рішення не впливає на те, що відповідач протягом місяця з дня відкриття провадження не скористався своїм правом та не подав свої заперечення.

Щодо посилань апелянта на пропуск позивачем позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Так, відповідно до укладеного між сторонами 26.07.2017 договору позики відповідач зобов`язався повернути отримані в позику від позивача кошти до 28.08.2017. Саме ця дата вказана у власноручно написаній відповідачем розписці, обставина написання якої не заперечується апелянтом. Отже, з огляду на неповернення відповідачем 28.08.2017 усієї суми позики, з 29.08.2017 у ОСОБА_1 виникло право на звернення до суду по захист своїх прав протягом 3 років (ст. 257 ЦК України), тобто до 29.08.2020.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-ІХ від 30.03.2020 (набрання чинності 02.04.2020) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено пунктами 13-14 такого змісту: «12. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину». Встановлений з 12.03.2020 карантин неодноразово продовжували, а постановою КМУ № 651 від 27.06.2023 з 24 години 00 хвилин 30.06.2023 на всій території України було відмінено карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» № 2120-ІХ від 15.03.2022, розділ «Прикінцевих та перехідних положень» Цивільного кодексу України було доповнено, зокрема, пунктом 19 такого змісту: «у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, встановлені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії». Законом України «Про внесення зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України щодо поновлення перебігу позовної давності» № 4434-ІХ від 14.05.2025, пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України виключено. Закон набув чинності з 04.09.2025.

Отже, строк для звернення до суду з 02.04.2020 спочатку було продовжено, а потім зупинено згідно наведених норм права до 04.09.2025. Позовну заяву подано позивачем Дніпровського районного суду міста Києва 18.09.2025 , тобто в межах строку позовної давності, який ні станом на 02.04.2020, ні станом на 18.09.2025 не сплив.

Крім того, строк звернення до суду переривався, оскільки відповідач частково погашав заборгованість (23.07 2021, 04.02.2022, 21.02.2022 та 04.08.2022), про що свідчить банківська виписка, надана позивачем.

Згідно ч.ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Отже, дії відповідача з перерахування коштів позивачу (останнє 04.08.2022) свідчать про визнання ним свого боргу, відповідно переривають перебіг позовної давності.

Належних та допустимих доказів на підтвердження аргументів, на які посилається відповідач в апеляційній скарзі, ОСОБА_2 не надано.

Обов`язок з доказування потрібно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає у правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Таким чином, колегія суддів вважає, що рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 15 жовтня 2025 рокуухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 31 липня 2026 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус