Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №760/15495/24 — Київський апеляційний суд

Унікальний номер справи 760/15495/24

Номер апеляційного провадження 22-ц/824/5883/2026

Головуючий у суді першої інстанції Л. М. Ішуніна

Суддя - доповідач у суді апеляційної інстанції Л. Д. Поливач

Постанова

Іменем України

15 липня 2026 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого Поливач Л. Д. (суддя - доповідач),

суддів Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.

секретар судового засідання Комар Л. А.

сторони

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 12 травня 2025 року, ухвалене у складі судді Ішуніної Л. М., в примішенні Солом`янського районного суду м. Києва,

у с т а н о в и в :

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, в якому просив визнати спільним сумісним майном подружжя квартиру АДРЕСА_1 , в порядку поділ майна визнати за ним право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину вказаної квартири та визнати за відповідачем право приватної спільної часткової власності на 1/2 частину квартири.

В обгрунтування заявлених позовних вимог зазначав, що 10 листопада 2006 року між сторонами було укладено шлюб, який рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року розірвано. У період шлюбу за договором купівлі-продажу від 25 липня 2019 року № 1276, подружжя придбало квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 .

Позивач зазначав, що заява, зазначена у п.9 Договору купівлі - продажу квартири, була подана ним як дозвіл одного з подружжя на укладення іншим з подружжя договору купівлі-продажу квартири, яка, зважаючи на презумпцію спільної власності подружжя, вважається спільною власністю подружжя, проте жодним чином не свідчить про його згоду на те, що квартира є особистою власністю відповідачки.

Також позивач вказував, що оскільки квартира придбана під час шлюбу, вона є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідач перешкоджає йому у здійсненні права володіння, користування та розпорядження квартирою. Крім того, відповідач позбавила його доступу та права користування квартирою.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 12 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, посилається на порушення судом норм процесуального та матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі. Здійснити розподіл судових витрат.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що ухвалюючи рішнння про відмову у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна квартира є особистою приватною власністю відповідача, проте не звернув уваги на відсутність у матеріалах справи доказів, які б підтверджували джерело походження коштів відповідача, як особистих.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, оскільки визнав нотаріально посвідчену заяву позивача належним та остатнім доказом, як джерела походження коштів, так і домовленості сторін щодо правового режиму майна.

Вирішуючи даний спір суд першої інстанції фактично переклав обов`язок доказування на позивача, що суперечить принципу змагальності сторін та положенням ст. 81 ЦПК України.

У судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 -адвокат Курінський О. Г. підтримав апеляційну скаргу, просив задовольнити на підставі викладених у ній доводів.

Від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Омельчука С. Л. надійшла заява про розгляд справи без участі відповідача та її представника. У заяві представник відповідача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції просив залишити без змін як законне та обґрунтоване.

Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК неявка сторін, або інших учасників справи належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Суд вважав за можливе проводити розгляд справи за відсутності позивача, відповідача та її представника, оскільки їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах його апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Так, відповідно до ч. 2, ч. 4 ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ч. 1, ч. 2 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 10 листопада 2006 року, який було розірвано рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року у справі №760/21599/19. Рішення набрало законної сили 19 грудня 2019 року.

Відповідно до змісту рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 19 листопада 2019 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , станом на 26 липня 2019 року, сторони вже не підтримували шлюбних стосунків, не вели спільного господарства та проживали окремо. Також зазначено, що спір щодо поділу майна між заявниками відсутній.

25 липня 2019 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чайкою І. Г., зареєстрований в реєстрі за № 1276.

Згідно пункту 1 вказаного договору купівлі-продажу ОСОБА_4 передає у власність ОСОБА_2 , а остання приймає квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 738147980000, та зобов`язується сплатити обумовлену цим договором грошову суму.

Продаж квартири було вчинено за ціною 1 275 815,00 грн, що є еквівалентом 50 000 доларів США згідно курсу Національного банк України на день укладення договору. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує факт повного розрахунку за продану квартиру, одержання від покупця грошей в сумі 1 275 815,00 грн та відсутність по відношенню до нього будь-яких претензій фінансового характеру (пункт 4 договору).

ОСОБА_1 , перед підписанням сторонами договору купівлі-продажу, 25 липня 2019 року, у присутності приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Чайки І. Г., яка засвідчила справжність підпису позивача, підписав заяву такого змісту:

«Я, ОСОБА_1 , цією заявою надаю згоду моїй дружині ОСОБА_2 укласти договір купівлі-продажу квартири за яким вона купує квартиру АДРЕСА_1 , визначаючи ціну та всі умови договору купівлі-продажу за її власним розсудом. Цим стверджую, що зазначена квартира придбається моєю дружиною за власні особисті кошти і набуває нерухоме майно в особисту приватну власність. До підписання цієї заяви мені нотаріусом роз`яснено, що згідно зі статтями 60-65 Сімейного кодексу України майно (в т.ч. гроші), яке набуте подружжям під час шлюбу с їхньою спільною сумісною власністю; володіння, користування і розпорядження одним із подружжя таким майном здійснюється за згодою другого з подружжя. Цим підтверджую, що вказаний вище правочин укладається в інтересах сім`ї і мені роз`яснено, що визначені у договорі зобов`язання створюють обов`язки і для мене. Цим стверджую, що знаходжусь в твердій пам`яті і ясній свідомості, дію добровільно, розумію значення своїх дій і не помиляюся у відношенні майбутнього правочину».

ОСОБА_2 була подана заява, в якій вона свідчила та повідомила нотаріуса, продавця і усіх заінтересованих осіб, що купує квартиру, яка є предметом цього договору, за власні особисті кошти і набуває нерухоме майно в особисту приватну власність, згода на укладання цього договору з підтвердженням цього факту надана чоловіком покупця - ОСОБА_1 , яка викладена в заяві, справжність підпису на якій засвідчено Чайкою І. Г., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 25 липня 2019 року за реєстровим № 1275 ( п.9 Договору).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 175172503, на підставі зазначеного вище договору купівлі-продажу квартири, право власності на неї зареєстровано за ОСОБА_2 .

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначав, що спірна квартира була придбана у період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, тому є спільною власністю подружжя, а у пункті 9 договору зазначається саме про згоду, надану ним на придбання такої квартири за спільні кошти подружжя, у зв`язку з чим, нерухоме майно підлягає розподілу між подружжям в рівних частках.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку про недоведеність та необгрунтованість позовних вимог, оскільки перед придбанням відповідачем спірної квартири подружжя висловило свою волю щодо правового режиму нерухомого майна, а ОСОБА_1 погодив набуття квартири дружиною в особисту приватну власність за її особисті кошти, і ця воля була відображена у тексті договору купівлі-продажу та у його заяві.

Колегія суддів погоджується із такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (абзац 1 частини другої статті 3 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (частина перша, друга та третя статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин. До односторонніх правочинів, зокрема, відноситься: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору. При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).

Згода - одностороннє волевиявлення суб`єкта права. Вчинення згоди - односторонній правочин, оскільки особа тим самим реалізує своє право та робить це можливим для інших осіб здійснити своє право. Згода може бути: (а) передумовою для встановлення правовідносин між особою, яка надала цю згоду, та адресатом згоди або між останнім та іншими особами; (б) юридичним фактом у вже існуючих правовідносинах, що дозволяє або обумовлює ті чи інші етапи їх існування; (в) дією, спрямованою на припинення правовідносин.

Згода іншого з подружжя має значення на стадії укладення договору та є необхідним юридичним фактом для укладення відповідного договору. Відсутність згоди іншого з подружжя може мати наслідком, зокрема, визнання договору недійсним у разі недобросовісності контрагента іншого з подружжя. Суб`єкт, який надає згоду на укладення договору іншим з подружжя, не стає стороною договору. Сторона договору (інший з подружжя) представляє у відносинах з третьою особою права та інтереси того з подружжя, який надав згоду.

У справі, що переглядається, суд, на підставі належно оцінених доказів у їх сукупності дійшов висновку, що квартира АДРЕСА_1 є особостою приватною власністю відповідача, на яке не поширюється правовий режим спільного майна подружжя, оскільки таке нерухоме майно хоча і було прибано ОСОБА_2 у період шлюбу із ОСОБА_1 , однак позивач, перед здійсненням відповідачем дій щодо придбання цього майна, надав нотаріально посвідчену заяву про його обізнаність та згоду, що таке майно буде придбаватися дружиною за її особисті кошти та набувається нею в особисту приватну власність, і ця згода була відображена в умовах договору купівлі-продажу квартири від 25 липня 2019 року (пункт 9 договору), який не оскаржувався у судовому порядку ОСОБА_1 .

Із матеріалів справи вбачається, що підписуючи заяву позивач засвідчив, що знаходився в твердій пам`яті і ясній свідомості, діяв добровільно, розумів значения своїх дій і не помиляється у відношенні майбутнього правочину.

Крім того, факт підписання такої згоди позивач не оспорює. Також, не оспорює і дійсність зазначеного правочину і договору купівлі-продажу, а правові підстави для визнання вказаного одностороннього правочину нікченим судом не встановлені.

Таким чином, колегія суддів вважає, що у даному випадку відповідачем спростовано презумпцію спільності майна подружжя, а тому відсутні правові підстави для віднесення такого майна до об`єкту спільної сумісної власності подружжя та воно не підлягає поділу.

Твердження ОСОБА_1 про те, що підписуючи згоду він надавав її лише на укладення договору купівлі-продажу квартири, яка за встановленою у чинному законодавстві презумпцією буде набуватись у спільну власність подружжя, а не на те, що квартира є особистою власністю відповідача, суперечать зібраним у справі доказам та встановленим судом обставинами, оскільки умови щодо придбання квартири відповідачем за власні кошти в особисту власність були прямо викладені у цій заяві та роз`яснені нотаріусом позивачу.

При цьому повторна реєстрація шлюбу між сторонами 17 лютого 2022 року жодним чином не спростовує вищевстановлених судом обставин щодо віднесення спірної квартири до особистої власності відповідача.

У зв`язку з вищевикладеним, колегія суддів, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів доходить висновку про відсутність у матеріалах справи належних, допустимих, достовірних та достатніх у розумінні положень статей 77-80 ЦПК України доказів, на підтвердження заявлених вимог позивача, оскільки презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя спростовано відповідачем, матеріали справи містять належні докази того, що спірне майно придбане за її особисті кошти, а тому спірне майно не є спільною сумісною власністю подружжя та не підлягає поділу. Таке майно є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

Інші наведені у апеляційній скарзі доводи не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду першої інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновку суду попередньої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, що переглядається, рішення суду відповідає вимогам вмотивованості.

За наведених обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим з додержанням вимог закону, ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишає без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.

Питання щодо розподілу судових витрат пов`язаних із розглядом справи у суді апеляційної інстанції суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Судові витрати позивача не підлягають відшкодуванню, оскільки суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. 367, 368, 369, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 12 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повна постанова складена 31 липня 2026 року.

Судді

Л. Д. Поливач

А. М. Стрижеус

О. І. Шкоріна