Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №760/18530/24 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 липня 2026 року місто Київ

справа № 760/18530/24

провадження № 22-ц/824/6343/2026

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М. за участю секретаря судового засідання - Хасанової А.Р.,

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Новак Наталією Юріївною,

на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 року, ухвалене у складі судді Застрожнікової К.С., -

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернулось з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в інтересах якого діє ОСОБА_4 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтовано тим, що 05 листопада 1968 року ОСОБА_6 (батьку відповідача ОСОБА_2 ) на сім`ю з трьох осіб було видано Ордер № В99589 на житлове приміщення жилою площею 28,6 кв. м., яке складається з двох кімнат в ізольованій квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , у складі сім`ї: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 та ОСОБА_2 (відповідач). У подальшому до складу сім`ї було включено та зареєстровано у згаданій квартирі: ОСОБА_3 (дружина відповідача), ОСОБА_1 (позивачка), ОСОБА_8 , ОСОБА_5 .

Станом на дату подання позовної заяви в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровано 5 осіб, а саме: ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_3 (дружина відповідача), ОСОБА_1 (позивачка), ОСОБА_9 , ОСОБА_5 . Згідно Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва №112913046 від 24.05.2024 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , станом на 24.05.2024 зареєстровано 5 осіб. Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 з ОСОБА_2 (відповідач), відповідач добровільно покинув спірне житлове приміщення, забравши власні особисті речі, з того часу, більше 10 років у спірному житловому приміщенні не проживає, проте від декларації належного місця проживання, відтак від добровільної зміни місця реєстрації відповідач ухиляється. Відповідач в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має, квартирою не цікавиться, проте, добровільно з реєстрації не знімається, чим перешкоджає позивачці та іншим мешканцям спірного житла вирішити питання щодо його приватизації у встановленому законом порядку. Фактичне місце проживання відповідача невідоме. На підставі вищевикладеного позивач просила суд визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , в інтересах якого діє ОСОБА_4 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ОСОБА_1 - адвокат Новак Н.Ю. подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Вважає оскаржуване рішення таким, що ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права.

В апеляційній скарзі, зокрема, зазначає про те, що згідно Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва №112913046 від 24.05.2024 про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 станом на 24.05.2024 зареєстровано 5 осіб. Проте останні 10 років, тобто з 2014 року, відповідач у спірній квартирі не проживає, витрат по утриманню цього житла не несе. Особисті речі відповідача у цій квартирі не зберігаються, фактичне місце проживання відповідача невідоме, хоча жодних перешкод відповідачу у користуванні згаданим житловим приміщенням ніколи не створювалося. Натомість відповідач після розірвання шлюбу з матір`ю позивачки (Третя особа) добровільно покинув спірне житлове приміщення, забравши власні особисті речі, з того часу у спірному житловому приміщенні не проживає, від декларації належного місця проживання, відтак і від добровільної зміни місця реєстрації відповідач, ухиляється.

Зазначає, що суд помилково завищив стандарт доказування, вимагаючи від позивачки доведення 10-річного періоду не проживання відповідача замість передбачених законом понад 6 місяців, чим істотно відступив від висновків Верховного Суду щодо застосування статей 71, 72 ЖК України.

Також вказує на те, що суд першої інстанції помилково визнав надані позивачкою акти про не проживання неналежними доказами виключно з формальних міркувань (не встановлені особи підписантів, не зазначено джерело обізнаності тощо) і фактично повністю відкинув єдиний вид доказів, який у такої категорії справ є типовим і прийнятним.

Вказала, що треті особи, які постійно проживають у спірній квартирі, письмово підтримали позов та підтвердили тривалу відсутність відповідача у спірному житловому приміщенні.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Новак Н.Ю. просила задовольнити апеляційну скаргу і ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Інші учасники справи були повідомленні про місце, день і час розгляду справи, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 повідомлені шляхом направлення судового повідомлення на їх поштову адресу, повідомлення повернуто до суду з відміткою поштового відділення «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до ч.8 ст.128 ЦПК України є вручення повідомлення адресату, причини своєї неявки особи суду не повідомили, у зв`язку з чим колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до наступних висновків.

Судом установлено, що відповідно до змісту ордеру «На житлове приміщення» № В 99589 від 05.11.1968, який був виданий на підставі рішення Виконкому Залізничної районної ради від 21.10.1968 року №1796, ОСОБА_6 була надана квартира за адресою: АДРЕСА_1 , на склад сім`ї із трьох осіб - ОСОБА_6 , дружина ОСОБА_7 та син ОСОБА_2 .

Таким чином, відповідач ОСОБА_2 набув право користування житловою площею за вказаною адресою, як член сім`ї наймача.

Відповідно до Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва станом на 24.05.2924 у квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано п`ять осіб, проте відомості про прізвища, імена та по батькові цих осіб у Витягу відсутні.

Зі змісту Витягів з реєстру територіальної громади № 2024/006309713 від 29.05.2024, № 2024/006305472 від 29.05.2024, № 2024/006604513 від 05.06.2024, № 2024/006604455 від 05.06.2024 у квартирі за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Згідно із отриманою судом відповіддю № 847300 від 15.10.2024 з Єдиного державного демографічного реєстру вбачається, що ОСОБА_2 зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , починаючи з 16.07.1987.

У якості доказів, на підтвердження обставин не проживання відповідача ОСОБА_2 за вказаною адресою до суду подані копії Актів про не проживання особи за місцем реєстрації: Акт № 1 від 08.02.2024, Акт № 2 від 30.05.2024, Акт № 3 від 31.07.2024, зі змісту яких слідує, що мешканці квартир № 1 , № 4 , № 16 ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 своїми підписами підтвердили, що ОСОБА_2 не проживає за адресою:АДРЕСА_1 протягом останніх 10-ти років.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачкою ОСОБА_1 та її представником не подано суду належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, на підтвердження тієї обставини, що відповідач ОСОБА_2 без поважних причин не проживає за місцем своєї реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 протягом останніх 10-ти років (чи понад один рік безперервно без поважної причини).

Акти про не проживання особи за місцем реєстрації датовані 08.02.2024, 30.05.2024, 31.07.2024, підписані мешканцями квартир № 1 , 4 , 16 , особи яких судом не встановлені, дійсність підписів на Актах жодним чином не засвідчена, та зі змісту цих актів суд не може встановити джерело обізнаності мешканців ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 стосовно тих обставин, що відповідач не проживає за місцем своєї реєстрації протягом останніх 10-ти років без поважних причин.

Позивачка у позові зазначала про те, що відповідач не приймає участі в утриманні житла, однак будь-яких доказів, на підтвердження цієї обставини суду не подала, так само - як і не було заявлено клопотань про допит свідків, показання яких могли б підтвердити обставини, на які посилається позивачка у позові про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали цивільної справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач набув право користування спірною квартирою як член сім`ї наймача на підставі ордера № В99589 від 5 листопада 1968 року. Також встановлено, що станом на час розгляду справи відповідач залишається зареєстрованим у спірному житловому приміщенні, що підтверджується відповіддю з Єдиного державного демографічного реєстру.

Відповідно до статті 71 ЖК України, чинної на час винесення оскаржуваного рішення, за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї жиле приміщення зберігається протягом установлених законом строків, а статтею 72 ЖК України визначено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням у зв`язку з відсутністю понад встановлені строки, здійснюється виключно в судовому порядку. При цьому обов`язковому встановленню підлягає не лише сам факт не проживання особи, а й відсутність поважних причин такої відсутності.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно вимагав доведення десятирічного строку не проживання відповідача замість передбачених статтею 71 ЖК України шести місяців, колегія суддів відхиляє.

Із мотивувальної частини рішення вбачається, що суд першої інстанції не застосував іншого строку, ніж передбачений законом. Суд лише зазначив, що позивач посилався саме на десятирічне не проживання відповідача, однак не надав належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин. Водночас суд окремо вказав, що матеріали справи не містять доказів не проживання відповідача без поважних причин навіть протягом строку, визначеного житловим законодавством як підстава для втрати права користування житлом.

Таким чином, висновок апелянта про неправильне застосування судом положень ст.71 ЖК України є помилковим.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд безпідставно відхилив акти про не проживання відповідача як неналежні докази, також є безпідставними і не можуть бути прийняті судом в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення .

Відповідно до статей 76-81 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, а кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Відповідно до статті 89 ЦПК України жодний доказ не має для суду наперед встановленої сили, а оцінка доказів здійснюється судом за внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на їх всебічному, повному, безпосередньому та об`єктивному дослідженні.

Як убачається з матеріалів справи, на підтвердження факту не проживання відповідача у спірній квартири подано три акти про не проживання - Акт № 1 від 08.02.2024, Акт № 2 від 30.05.2024, Акт № 3 від 31.07.2024.

Надаючи оцінку зазначеним доказам, суд першої інстанції правильно виходив із того, що такі акти не підтверджують беззаперечно юридично значимих обставин, оскільки вони складені приватними особами, не містять відомостей про джерело їх обізнаності щодо тривалості відсутності відповідача у спірній квартири і причини такого не проживання, що є вирішальним для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Сам по собі факт складення таких актів не свідчить про достовірність викладених у них відомостей та не звільняє позивача від обов`язку довести відповідні обставини іншими належними й допустимими доказами.

Доводи апеляційної скарги про те, що акти про не проживання є типовими доказами у справах цієї категорії, не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, оскільки жоден доказ не має наперед встановленої сили, а достатність доказів визначається судом після їх оцінки у сукупності з іншими доказами, як цього вимагає стаття 89 ЦПК України.

Крім того, визнання викладених обставин третіми особами у письмових поясненнях, не є доказами у розумінні ст.76 ЦПК України.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що треті особи підтримали позов та підтвердили тривалу відсутність відповідача, оскільки пояснення учасників справи не є доказами у розумінні ст.76 ЦПК України.

Не заслуговують на увагу і доводи апеляційної скарги щодо того, що відповідач не бере участі в оплаті житлово-комунальних послуг, не утримує квартиру та не проживає у ній після розірвання шлюбу.

Як правильно встановив суд першої інстанції, жодних належних доказів на підтвердження зазначених обставин матеріали справи не містять. Позивачем не подано платіжних документів, довідок, розрахунків заборгованості, документів щодо здійснення виключно іншими особами витрат на утримання житла чи інших доказів, які б підтверджували наведені у позовній заяві обставини.

Встановивши, що позивачем не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами факт не проживання відповідача без поважних причин понад строки, визначені статтею 71 ЖК України, а також не доведено інших обставин, які є необхідними для застосування статті 72 ЖК України, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують і на правильність їх не впливають, зводяться до незгоди з висновками суду.

За змістом статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Новак Наталія Юріївна, залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 17 листопада 2025 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення.

Повна постанова складена 31 липня 2026 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус