Постанова від 30 липня 2026 р. у справі №464/4875/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 464/4875/25 Головуючий у 1 інстанції: Тімченко О.В.

Провадження № 22-ц/811/4026/25 Доповідач в 2-й інстанції: Крайник Н. П.

Провадження № 22-ц/811/4024/25

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2026 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ в складі:

головуючої: Н.П. Крайник

суддів: Я.А. Левика, М.М. Шандри

секретар: В.В. Черевко

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Сихівського районного суду міста Львова від 24 жовтня 2025 року та додаткове рішення Сихівського районного суду міста Львова від 17 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення, -

в с т а н о в и в:

Адвокат Галамага Н.М., від імені та в інтересах ОСОБА_8 , звернулася до Сихівського районного суду м. Львова з позовом, у якому просила усунути позивачу ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження належним їй на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідачів з цього житлового будинку.

Позов обґрунтовувала тим, що позивач на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 20 березня 2023 року набула у власність житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.

У вказаному будинку зареєстровані та незаконно проживають відповідачі. На неодноразові звернення позивачки з проханням звільнити приміщення відповідачі не реагують. Крім того, відповідачі розпочали проводити на території будинку сантехнічні та будівельні роботи без дозволу власника.

Оскаржуваним рішенням у задоволенні позову відмовлено.

Оскаржуваним додатковим рішенням стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 по 2000 грн судових витрат на професійну правничу допомогу на кожного.

Рішення та додаткове рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .

Вважає оскаржувані рішення незаконними, необґрунтованими, такими, що ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права та з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Зазначила, що проживання відповідачів у житловому будинку до набуття нею права власності на нього на підставі договору дарування, не позбавляє позивачку права звертатися до суду за захистом своїх прав як власника майна. Вважає, що поза увагою суду залишилося те, що попередній власник будинку неодноразово намагалась виселити відповідачів з такого, оскільки останні порушували правила співжиття, вчиняли насильство щодо неї. Крім того, відповідачі не є членами сім`ї ні попереднього, ні теперішнього власника будинку, а відтак не мають права проживати у ньому. Проживання відповідачів у будинку порушує право позивачки володіти, користуватись та розпоряджатись належним їй майном. Відповідачі не дають позивачці права доступу до будинку, погрожують їй, самовільні проводять будівельні роботи, тому ефективним способом захисту її порушеного права є усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення відповідачів з належного їй на праві власності житла. Така позиція відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 06 серпня 2025 року у справі № 553/2113/20. Просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задоволити. Також просить скасувати додаткове рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні заяви про стягнення витрат на правничу допомогу відмовити.

19 грудня 2025 року представник відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - ОСОБА_9 подав відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначив, що твердження позивачки про проживання відповідачів в будинку без законних підстав є необґрунтованим, оскільки останні проживають у будинку протягом багатьох років та вселились за згодою тодішнього власника. Зазначений будинок є їх єдиним житлом, вони сплачують комунальні послуги та жодних протиправних дій щодо позивачки не вчиняли, а факт проведення ремонтних робіт не свідчить про протиправність їх поведінки. Звертає увагу, що відповідачі проживають виключно в частині будинку, яка добудована відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Зазначив, що будинок на АДРЕСА_1 був виділений державою у 1947 році сім`ї Страмик як переселенцям з Польщі, а саме голові родини ОСОБА_10 ,1907 року народження, ОСОБА_11 ,1932 року народження, ОСОБА_12 ,1942 року народження, ОСОБА_7 та ОСОБА_13 , який був чоловіком відповідачки-1, батьком відповідача-2, дідом відповідача-3 та свекром відповідачки -4. Після смерті ОСОБА_10 , право власності на будинок перейшло до ОСОБА_14 . Станом на дату переходу спадкового майна у власність ОСОБА_14 , будинок складався з 2-х кімнат та мав площу 33,5 кв.м. В подальшому, будинок був добудований відповідачами, та до будинку було влаштовано ще два океремі входи. У користуванні ОСОБА_15 залишилась успадкована нею частина будинку площею 33,5 кв.м. На даний час будинок фактично розділений на окремі частини, які мають окремі входи. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що отримуючи у дар спірний будинок, позивачці достеменно було відомо про проживання у ньому відповідачів, тому звернення з цим позовом до суду не переслідує легітимну мету, а спрямоване на порушення житлових прав відповідачів. Відповідачі не чинять позивачу перешкоди у володінні її правом власності, оскільки докази цього у матеріалах справи відсутні. Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

29 грудня 2025 року представник відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_16 подав відзив на апеляційну скаргу. У відзиві зазначив, що доводи апеляційної скарги не спростовують встановлених фактичних обставин справи та висновків суду. Стверджує, що ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з часу примусового переселення родини у 1946 році з Польщі проживає у будинку за адресою АДРЕСА_1 , іншого житла у нього немає. Він сплачує комунальні послуги відповідно до фактичного споживання у займаній ним відокремленій частині будинку з урахуванням площі житла, не чинить власнику жодних перешкод у користуванні власністю, а тому з урахуванням його віку та соціального статусу, а також принципів, встановлених ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не може бути виселений без надання іншого житла. Зазначає, що рідна сестра відповідача ОСОБА_15 успадкувала будинок площею 23,1 кв.м, а подальші прибудови у 1980 роках здійснені, як нею, так і відповідачпми, не могли бути включені до спадкового майна попередньої власниці - бабусі позивачки, а отже не могли бути подаровані позивачці. Інших підстав набуття права власності дарувальника, крім свідоцтва про право на спадщину, матеріали справи не містять. Відповідач ОСОБА_7 , як на час успадкування його сестрою у 1976 році після смерті їх матері існуючого на той час 2-кімнатного будинку, так і в подальшому, на момент дарування його у 2023 році позивачці, фактично проживав у будинку. На даний час ОСОБА_7 користується прибудованою житловою кімнатою площею 16.10 кв.м (№1-3 на плані) з тамбуром площею 7,8 кв.м (№ІІ на плані), які мають окремий вхід та фактично використовуються ним автономно і відокремлено майже 40 років, а також не створюють жодних перешкод позивачці у реалізації її прав власника. Просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги, оскаржуване рішення і додаткове рішення суду залишити без змін.

У засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 скаргу підтримала з підстав, наведених у ній, просила скаргу задовольнити.

Представник відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 - ОСОБА_9 та представник відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_16 проти скарги заперечили.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних мотивів.

Згідно зі статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 317 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Визначальним для захисту на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав.

Водночас положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною першою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Відповідно до статті 9 Житлового кодексу України (далі – ЖК України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин), ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно з частиною першою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, передбачених законом.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу (до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом із наймачем і ведуть з ним спільне господарство). Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13, провадження № 14-400цс19; від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19, провадження № 12-57гс21).

Судом встановлено, що позивач на підставі договору дарування від 20 березня 2023 року набула у власність (прийняла як дарунок) від ОСОБА_17 ,1937 року народження, житловий будинок АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав.

Згідно з договором дарування, житловий будинок, який є предметом договору дарування, позначений на плані літерою «А-1», складається з шести житлових кімнат, площею 71,7 кв.м та кухні. Загальна площа будинку становить 115,5 кв.м.

До будинку належать такі господарські будівлі та споруди: «А-1-1» житлова прибудова; «А-2-1» житлова прибудова; «А-3-1» житлова прибудова; «а1» тамбур; «а’1»тамбур; сім сараїв Б,В,Г,Д,г,в,Е; «У» вбиральня, огорожа №1,№2,№3; І-замощення; ІІ-замощення.

Житловий будинок розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 4610136800:04:006:0135 площею 0,10 га.

Житловий будинок належав на праві приватної власності дарувальнику ОСОБА_17 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 25 лютого 1976 року державним нотаріусом Першої львівської державної нотаріальної контори Квартенко А.В., реєстровий номер 1-1907. Право власності зареєстроване 23.07.2014 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції Бірак Є.В. за номером запису про право власності 6488643, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 418028246101.

У п.6 Договору дарування дарувальник, серед іншого, ствердила, що зазначений житловий будинок на момент укладення договору прав у третіх (право наймача,орендаря, право застави, право довічного користування, право сервітутів тощо, в тому числі і користування житлом малолітніми, неповнолітніми, непрацездатними), як в межах, так і за межами України не має. Стан будинку відповідає технічним нормам, самовільних перепланувань та реконструкцій не здійснено.

Житловий будинок, що відчужується, візуально оглянутий обдарованою (позивачем по справі) до підписання цього договору. Недоліків, які б перешкоджали використанню його за цільовим призначенням, на момент огляду не виявлено. Претензій до дарувальника щодо якісних характеристик житлового будинку обдарована не має.

Договір дарування житлового будинку підписаний дарувальником ОСОБА_18 та обдарованою ОСОБА_1 .

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначала, що у будинку, який вона прийняла в дар, зареєстровані та незаконно проживають відповідачі. На неодноразові її прохання звільнити приміщення і усунути перешкоди у користуванні майном, відповідачі не реагують. Крім того, останні без її дозволу як власника розпочали самочинні сантехнічні та будівельні роботи в будинку.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, отримуючи в березні 2023 року житловий будинок в дар безкоштовно, достовірно та достеменно була обізнана про проживання у такому відповідачів, а зазначаючи у договорі про відсутність перешкод, діяла непослідовно та недоброчесно. Отримуючи у дар нерухомість щодо якої наявні численні спори, та заявляючи вимоги про виселення відповідачів з будинку, в якому вони тривалий час проживають, позивачка не переслідує легітимну мету, а спрямовує свої вимоги виключно на житлові права відповідачів. Позивач не довела належними доказами, якими активними діями відповідачі перешкоджають їй у здійсненні права власності. Іншого житла відповідачі не мають.

Колегія суддів з такими висновками суду першої інстанції погоджується, виходячи з наступного.

Як зазначалося вище, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Визначальним для захисту права на підставі ст.391 ЦК України є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Судом встановлено, що у 1946 році ОСОБА_10 разом з п`ятьма дітьми, в тому числі ОСОБА_15 , ОСОБА_7 та ОСОБА_13 були переселені у Львівську область з Польщі (а.с.136.137).

26 травня 1964 року ОСОБА_10 видано свідоцтво про право приватної власності на будинок АДРЕСА_1 (а.с.139).

Згідно зі свідоцтвом про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_10 , виданого 25 лютого 1976 року, спадщину прийняла ОСОБА_15 . До складу спадкового майна входив житловий будинок з усіма господарськими будівлями, що знаходяться в АДРЕСА_1 (а.с.21).

З копії погосподарської книги та поверхового плану будинку встановлено, що станом на 23 січня 1976 року будинок АДРЕСА_1 складався з двох житлових кімнат, коридору і тамбуру, загальна площа будинку становила 33,50 кв.м (а.с.71,72).

З копії поверхнового плану на будинок (станом на 28.06.1984) та з копії технічного паспорта (станом на 28.11.1989 року), виготовленого на замовлення ОСОБА_18 (спадкоємця ОСОБА_10 ), вбачається, що до будинку АДРЕСА_1 було добудовано три житлових прибудови, три тамбури, три огорожі, літня кухня, шість сараїв та два обмощення.

Житлова прибудова А-1-1 добудована у 1984 році, житлова прибудова А-2-1 добудована у 1983 році, житлова прибудова А-3-1 добудована у 1978 році. Також у цьому році добудовані два тамбури. З експлікації до плану житлового будинку вбачається, що такий складався з двох квартир та двох тамбурів, жилих кімнат 6, загальна площа 115.5 кв.м (а.с.17-20, 82-84).

З копії технічного паспорта на будинок АДРЕСА_1 , виготовленого станом на 09 липня 2015 року на замовлення ОСОБА_18 , встановлено, що до будинку належить три прибудови, три тамбури, три огорожі, два обмощення, літня кухня, шість сараїв та вбиральня. Згідно даних технічного паспорта, три прибудови, три тамбури, літня кухня, шість сараїв збудовані самочинно (а.с.84).

У житловому будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

З копії паспорта відповідача ОСОБА_7 вбачається, що він був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 з 06 березня 1966 року по 3 березня 2023 року. Проживає у будинку з моменту переселення, тобто з 1946 року.

З копії паспорта ОСОБА_3 вбачається, що вона зареєстрована у будинку АДРЕСА_1 з 29 серпня 1984 року (рік самочинної добудови).

ОСОБА_13 (померлий чоловік ОСОБА_3 ) був зареєстрований у будинку з липня 1964 року до дня смерті.

ОСОБА_4 зареєстрований у спірному будинку з 17 червня 1988 року (з народження).

ОСОБА_5 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 з 13 липня 2013 року (з народження).

ОСОБА_6 зареєстрована в спірному будинку з 04 червня 2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи, сторони спору є родичами між собою.

Відповідачі проживають в спірному будинку постійно, на даний час - у збудованих ними самочинних прибудовах до спірного будинку, кожна з прибудов має окремий вхід.

Спірний будинок є їхнім єдиним житлом, іншого житла у власності чи на праві користування відповідачі не мають. Доказів того, що відповідачі чинять перешкоди власниці будинку у користуванні ним, матеріали справи не містять.

Проживання відповідачів у спірному житловому будинку до набуття позивачкою права власності на такий підтверджується наявними у справі доказами та не заперечується позивачкою.

Відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті

10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме – існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла («Глоба проти України», заява № 15729/07, § 37, ЄСПЛ, від 05 липня 2012 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується («Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників щодо застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

За усталеною практикою ЄСПЛ втручання у право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

Відповідно до рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» суд зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 (провадження № 14-298цс19) вказано, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна потреба для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Недопустимим в правовому суспільстві є свавільне виселення особи із житлового приміщення. Відтак, будь-який спір про припинення права користування житлом та виселення має вирішуватися з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Відтак, позбавлення відповідачів права на житло має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача.

Разом з тим, доказів того, що відповідачі чинять позивачці перешкоди у користуванні її власністю матеріали справи не містять.

Виселення відповідачів з будинку, в якому зареєстроване їх місце проживання та в якому вони фактично проживають протягом багатьох років до набуття позивачкою права власності на нього не відповідатиме пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а інтереси позивача як власника житла не перевищують інтересів відповідачів.

Аналізуючи доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 на додаткове рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що така не містять жодних мотивів щодо неправильного розподілу судом судових витрат, а її доводи зводяться лише до незгоди апелянта з додатковим рішенням та проханням його скасувати. Відтак, підстав для задоволення апеляційної скарги в частині скасування додаткового рішення колегія суддів не вбачає.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 383, ст. 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду міста Львова від 24 жовтня 2025 року та додаткове рішення Сихівського районного суду міста Львова від 17 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 31 липня 2026 року.

Головуючий: Н.П. Крайник

Судді: Я.А. Левик

М.М. Шандра