Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №946/6838/24 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6549/26

Справа № 946/6838/24

Головуючий у першій інстанції Пащенко Т. П.

Доповідач Сегеда С. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Сегеди С.М.,

суддів: Громіка Р.Д.,

Комлевої О.С.,

за участю:

секретаря Козлової В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство» на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 березня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство», третя особа – первинна профспілкова організація Приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство», про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

У серпні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство» (далі - ПрАТ «УДП») , третя особа – первинна профспілкова організація ПрАТ «Українське Дунайське пароплавство», про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 працював у ПрАТ «УДП» з 1979 року (з перервою з 2002 по 2010 роки) на різних посадах, з 2020 року працював на посаді механіка суднового плавскладу суден річкового транспортного флоту.

Наказом ПрАТ «УДП» №432-П від 26.07.2024 року позивача було звільнено з займаної посади у зв`язку із скороченням посади за п. 1 ст. 40 КЗпП України з 26.07.2024 року т.1, а.с.12). Підставою для видання наказу про звільнення позивача слугував Наказ ПрАТ «УДП» від 05.04.2024 року №192-ОП «Про скорочення чисельності та штату працівників плавскладу ПрАТ «УДП» (т.1, а.с.16-19). Позивач вважає, що Наказ ПрАТ «УДП» №432-П від 26.07.2024 року та звільнення позивача винесені/проведені з порушенням законодавства.

Позивач є членом первинної профспілкової організації ПрАТ «Українське Дунайське пароплавство» (далі - ППО ПрАТ «УДП»), яка, в свою чергу, є організаційною ланкою Профспілки робітників морського транспорту України (ПРМТУ). Первинна профспілкова організація за діючим законодавством мала бути безпосереднім учасником процедури масового вивільнення працівників з ПрАТ «УДП».

Враховуючи викладене, позивач просив задовольнити його позовні вимоги.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20.03.2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді механіка судового плавскладу суден річкового транспортного флоту ПрАТ «УДП».

Стягнуто з ПрАТ «УДП» на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня звільнення до дня винесення судом рішення про поновлення на роботі в розмірі 394 417,23 грн.

В апеляційній скарзі ПрАТ «УДП» ставить питання про скасування рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20.03.2026 року, ухвалення нового судового рішення, яким відмовити у позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.44-50).

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 – адвокат Тимофеєв Д.В. просить оскаржуване рішення залишити без змін, апеляційну скаргу – без задоволення, посилаючись на її необґрунтованість (т.2, а.с.83-85).

Вирішуючи питання про слухання справи у відкритому судовому засіданні, у відсутність учасників справи, колегія суддів виходить із того, що всі учасники справи були належним чином повідомлені про час і місце судового засідання (а.с.109-112).

Представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Тимофеєв Д.В., за заявою якого постановою Одеського апеляційного суду від 02.07.2026 розгляд справи був призначений в режимі відеоконференції, на зв`язок з Одеським апеляційним судом не вийшов, у зв`язку з чим розгляд справи відбувся у відсутність її учасників, на підставі наявних у справі доказів (т.2, а.с.123-124, 127).

Апеляційний суд також зазначає, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція), кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, ЄСПЛ в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Також слід зазначити, що відповідно до ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» у період воєнного стану не можуть бути припинені повноваження Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також судів, органів прокуратури України, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, та органів, підрозділи яких здійснюють контррозвідувальну діяльність. Згідно зі ст. 12-2 вказаного Закону в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України. Повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені. Згідно зі ст. 26 вказаного Закону правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється. Явка сторони до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, а тому перешкоди для розгляду справи в даному випадку відсутні.

На підставі викладеного, а також враховуючи, що в своїх рішеннях ЄСПЛ наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, колегія суддів вирішила слухати справу на підставі наявних у справі доказів, у відсутність учасників справи

Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з іншими підставами звільнення за ініціативою роботодавця, суд першої інстанції виходив із того, що при звільненні ОСОБА_1 , ПрАТ «УДП» в повній мірі не дотрималось належної процедури порівняння необхідних показників, що впливають на звільнення, а відтак порушення прав працівника.

Тобто, ухвалюючи судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що підставою для задоволення позовних вимог стало не запропонування позивачу ОСОБА_1 6 вакансій, опублікованих центром зайнятості, оскільки суд зазначив наступне: «...Матеріалами справи встановлено, що під час проведення процедури скорочення на підприємстві відповідача були наявні вакантні посади, про що, зокрема, свідчать подані ПрАТ «УДП» до центрів зайнятості форми № 3-ПН, а саме: електрозварювальник ручного зварювання 2 посади, водій (автомобіля пожежного), контролер на контрольно-пропускному пункті, моторист 1 класу - матрос 1 класу, учень машиніста компресорних установок (т.1, а.с. 117-152).

Однак, колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись до суду з позовом, позивач ОСОБА_1 взагалі не оскаржував наказ про своє звільнення, не заявляв вимог про визнання його протиправним та про його скасування.

Таким чином, оскільки позивачем не заявлено вимогу про оскарження самого наказу про звільнення, то судом першої інстанції і не розглядалось питання визнання його недійсним, наказ про звільнення незаконним визнано не було, тому це суперечить висновкам суду про задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, які можливі лише в результаті визнання самого наказу про звільнення незаконним.

Так, суд не проаналізував перелік посад, опублікованих центром зайнятості, які не були запропоновані позивачу. Ці посади не були запропоновані позивачу ОСОБА_1 , виходячи з наступних підстав.

Електрозварник ручного зварювання з окладом 20 000,00 грн., тимчасово, м. Кілія: посада була тимчасовою і передбачала виконання робіт в м. Кілія, а не в м. Ізмаїл, що відображено і в даних про вакансію. Крім того, у позивача ОСОБА_1 відсутній досвід роботи електрозварником, він не проходив навчання з безпечних методів і прийомів ведення робіт, а тому зазначена посада не є рівнозначною скороченій.

Водій (автомобіля пожежного) з окладом 9 500,00 грн., тимчасово, м. Кілія: посада була тимчасовою, на період відпусток основних працівників, що вбачається з наказу від 03.06.2024 № 183-к, і передбачала виконання робіт в м. Кілія, а не в м. Ізмаїл, що відображено і в даних про вакансію. Крім того, посада передбачає наявність водійського посвідчення, наявність професійної (професійно-технічної) освіти та досвід роботи за аналогічною посадою, що відображено і в даних про вакансію.

Доводи апелянта з приводу того, що позивачеві ОСОБА_1 неодноразово ПрАТ «УДП» пропонувало працевлаштування, однак ОСОБА_1 від них відмовлявся, не спростовані матеріалами справи.

Так, 20.02.2025 було здійснено телефонний дзвінок ОСОБА_1 і запропоновано йому посаду на час опалювального сезону 2024-2025 року механіка суднового плавскладу суден річкового транспортного флоту. Однак, позивач ОСОБА_1 відмовився від пропозиції працевлаштування в ПрАТ «УДП». Вищезазначені обставини підтверджуються відповідним Актом «Про здійснення телефонного дзвінка ОСОБА_1 » від 20.02.25 № 4 з додатком, скріном з корпоративного телефону (номер НОМЕР_1 (т.2, а.с. 54).

Крім того, 24.02.2025 ПрАТ «УДП» направило на адресу ОСОБА_1 лист від 24.02.2025, за вих.№ 222/03-02.4/01-06, щодо можливості працевлаштування в ПрАТ «УДП» на посаду механіка суднового, з окладом згідно штатного розпису 20 000, 00 грн. та з посадовими обов`язками, аналогічними тим, що виконував ОСОБА_1 , працюючи в ПрАТ «УДП». Даний лист був отриманий ОСОБА_1 11.03.2025 під особистий підпис, що підтверджується копією Рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення (т.2, а.с.56).

Більше того, позивач ОСОБА_1 не виявив бажання щодо прийняття пропозиції працевлаштування у ПрАТ «УДП». 26.02.2025 ОСОБА_1 у телефонній розмові посадовими особами ПрАТ «УДП» було запропоновано працевлаштування у ПрАТ «УДП» за строковим трудовим договором на час опалювального сезону 2024-2025 року на посаду механіка суднового плавскладу суден річкового транспортного флоту.

Вищезазначені обставини підтверджуються відповідним Актом «Про здійснення телефонного дзвінка ОСОБА_1 » від 26.02.25 № 4 з додатком, скріном з корпоративного телефону (номер НОМЕР_1 ) (т.2, а.с.55).

Тобто, ПрАТ «УДП» неодноразово було запропоновано позивачу працевлаштування у ПрАТ «УДП», однак від працевлаштування позивач завжди відмовлявся, що свідчить про небажання працювати в ПрАТ «УДП», та штучність позовних вимог щодо поновлення на роботі, з метою отримання за рахунок відповідача середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів також зазначає, що судом першої інстанції фактично не було з`ясовано, яку ж з 6 незапропонованих посад бажав обійняти позивач ОСОБА_1 , не дивлячись на те, що позивачем відповідачу за період з моменту повідомлення про звільнення до моменту звільнення було запропоновано 35 посад, проте заяв на переведення позивач не подавав, що свідчить не про відсутність реальної мети позивача поновитися на роботі, а про бажання скористатися можливістю одержати додатковий дохід у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Верховний Суд у своїй постанові від 31 травня 2022 року у справі № 522/10920/19 (провадження № 61-12482св20) погодився із висновками Одеського апеляційного суду , який в аналогічній справі вважав правильним та законним той факт, що саме уповноваженому органу підприємства належить право пропонувати ту чи іншу нову посаду тій чи іншій особі, право прийняти на роботу особу, яка раніше не працювала на підприємстві, тощо.

Особа може бажати зайняти ту чи іншу нову посаду, однак її бажання не є визначальним. Обов`язковим є лише те, що уповноважений орган підприємства зобов`язаний запропонувати працівнику, який підпадає під звільнення по пункту 1 статті 40 КЗпП України, наявні на підприємстві вакантні посади, тобто посади, які є вакантними і на які ще ніхто не працевлаштований.

Крім того, Верховний Суд у своїх постановах від 22 вересня 2022 року у справі № 127/31036/21 (провадження № 61-7604св22) та від 10 листопада 2022 року у справі № 525/983/21 (провадження № 61-5659св22) дотримується позиції, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю , чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо , та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення.

Близький за змістом висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11- 43/асі18).

Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2023 року у справі № 519/1151/18 зауважив, що нормами трудового права встановлено обов`язок роботодавця запропонувати робітнику, якого звільняють у зв`язку зі скороченням, не всі вакантні на підприємстві посади, а тільки ті, які відповідають його професії чи спеціальності, або іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду.

При цьому, з аналізу вищезазначених норм права випливає, що роботодавець може не пропонувати усі наявні вакантні посади працівникам, що скорочуються, оскільки такі працівники не мають переваг у працевлаштуванні на роботі перед іншими кандидатами.

Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 31.05.2022 у справі № 522/10920/19 (провадження № 61- 12482св20), який зазначив про відсутність підстав для застосування переважного права про залишення на роботі при переведенні працівників, що підлягають звільненню, на вакантні посади і робочі місця.

У постанові Верховного Суду від 08 травня 2024 року у справі №761/15152/21 викладено висновок про те, що суд апеляційної інстанції не звернув належної уваги на фактичні обставини справи та межі заявлених позовних вимог, зосередив увагу значною мірою на невключенні до переліку запропонованих позивачу вакансій чотирьох посад, без встановлення факту їх реальної незайнятості, відповідності наявної у позивача освіти, досвіду та кваліфікації вимогам до таких посад, а також наявності бажання позивача на продовження роботи у роботодавця і дійшов помилкового висновку про порушення трудових прав позивача та наявність правових підстав для поновлення його на роботі із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Аналогічної думки дійшов Верховний Суд у постанові від 25 червня 2024 року у справі № 500/4416/19, який зазначив, що про порушення відповідачем процедури звільнення позивача на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із невключенням до переліку вакансій всіх посад, за обставин цієї справи (надання роботодавцем великої кількості вакансій, відсутність у позивача наміру працювати на таких посадах), є необґрунтованими.

Судом першої інстанції також не враховано, що у той час, коли роботодавець, яким є ПрАТ «УДП» вживав заходів для правильного проведення процедури скорочення, у відповідності до вимог законодавства та запропонування позивачу ОСОБА_1 вакантних посад, сам позивач ОСОБА_1 не вживав жодних заходів для залишення на роботі, в той час коли дії учасників трудових правовідносин мають бути взаємно добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Справедливість - це одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Для приватного права притаманною також є така засада як розумність.

Згідно статті 4 Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року №3933-ХІІ, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що протягом двох місяців позивач ОСОБА_1 не виявляв жодного бажання на зайняття однієї із вакантних посад, не подавав відповідні заяви, не відповідав на запропоновані переліки вакантних посад, які відповідали його кваліфікації, не проявляв зацікавленості в залишенні на роботі, не з`ясовував кваліфікаційні вимоги, посадові обов`язки та інші важливі обставини для прийняття ним як рішення про його відповідність певним посадам, так і відповідачем про можливість зайняття ним таких посад.

Більше того, після поновлення на роботі на підставі оскаржуваного судового рішення, та повідомлення про це, позивач ОСОБА_1 не з`являвся в ПрАТ «УДП» та не приступав до роботи, що підтверджується Актом «Про здійснення телефонних дзвінків ОСОБА_1 та копіями табелів обліку використання робочого часу (т.2, а.с.53, 58).

Таким чином, на переконливу думку колегії суддів, ПрАТ «УДП» належним чином виконало обов`язки щодо пропонування позивачу ОСОБА_1 наявних вакантних посад, які з`явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день його звільнення, що не було враховано судом першої інстанції.

Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги надав суду достатні, належні і допустимі докази існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі – Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване судове рішення не відповідає зазначеним вимогам, доводи апеляційної скарги його повністю спростовують, оскільки рішення ухвалено не у відповідності до вимог матеріального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід задовольнити, оскаржуване рішення суду – скасувати і прийняти постанову, якою ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі.

Колегія суддів також вважає за необхідне компенсувати ПрАТ «УДП» сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у сумі 5 701,96 грн. (т.2, а.с.59) за рахунок держави, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, як того вимагає ч.7 ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 141, 367, 368, п.2 ч.1 ст. 374, п.4 ч.1 ст. 376, ст.ст. 381 - 384, 389 - 391 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство» задовольнити.

Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 20 березня 2026 року скасувати.

Ухвалити постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство», третя особа - Первинна профспілкова організація Приватного акціонерного товариства «Українське Дунайське пароплавство» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити у повному обсязі.

Компенсувати Приватному акціонерному товариству «Українське Дунайське пароплавство» сплачений судовий збір за подачу апеляційної скарги у сумі 5 701,96 грн. (п`ять тисяч сімсот одну гривню 96 копійок) за рахунок держави, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 31.07.2026 року.

Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда

Р.Д. Громік

О.С. Комлева