Постанова від 26 липня 2026 р. у справі №490/1673/25 — Миколаївський апеляційний суд

27.07.26

22-ц/812/1549/26

Провадження № 22-ц/812/1549/26

П О С Т А Н О В А

іменем України

27 липня 2026 року м. Миколаїв

справа № 490/1673/25

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Лівінського І.В.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Шаманської Н.О.,

із секретарем судового засідання Соловйовим М.А.,

за участі позивача ОСОБА_1 , його представника ОСОБА_2 , розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_1 , подану його представником – адвокатом Скотниковим Олександром Миколайовичем,

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Шолох Л.М., в приміщенні цього ж суду, дата складення повного судового рішення не зазначена, у цивільній справі

за позовом

ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, як орган опіки та піклування, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей,

у с т а н о в и в:

1.Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У березні 2025 року ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Скотникова О.М., звернувся з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, Служба у справах дітей адміністрації Центрального району Миколаївської міської ради, про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей.

Позивач зазначав, що 26 вересня 2009 року між ним та ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб, який розірвано за рішенням суду 16 квітня 2020 року.

Від шлюбу у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після розірвання шлюбу, діти залишилися проживати разом із батьком.

17 вересня 2020 року між сторонами був укладений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, за умовами якого місцем проживання дітей батьки визначили місце проживання батька, батько зобов`язався забезпечити дітям якісні умови проживання, харчування та відпочинку за власний рахунок.

Відповідачка виїхала за кордон та до теперішнього часу не повернулася. Вихованням неповнолітніх дітей не займається, будь якої матеріальної допомоги на утримання дітей не надає. Вже більше чотирьох років відповідачка дітей не провідує, не цікавиться їх життям, місцеперебування її не відоме. Позивач самостійно утримує неповнолітніх дітей. До суду із позовом про стягнення аліментів на утримання дітей він не звертався.

Діти відвідують навчальний заклад у м. Миколаєві. Батько бере активну участь у житті класу, відвідує батьківські збори, тощо. Мати із сім`єю не проживає. Також діти відвідують заняття в зразковому хореографічному колективі «Оксамит» з лютого 2023 року. Весь цей час всі супутні витрати бере на себе батько. Декларації з медичним закладом укладені також з батьком.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України № 215 від 08 серпня 2022 року майор ОСОБА_1 звільнений у запас, як особа, яка самостійно виховує дітей віком до 18 років.

Встановлення факту утримання та виховання дітей, які проживають разом із ним, позивачу необхідний для оформлення соціальних виплат, оскільки крім нього ніхто не може утримувати та виховувати його дітей.

Посилаючись на викладені обставини, позивач просив суд встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , самостійно виховує та утримує неповнолітніх дітей: ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 06 травня 2025 року до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог, залучено Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, як орган опіки та піклування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

З урахуванням закріпленого в сімейному законодавстві принципу невідчужуваності сімейних обов`язків, неможливості відмови від них, у тому числі від обов`язків виховання дитини, то питання, заявлене заявником у цій справі, не може з`ясовуватись безвідносно до дій другого з батьків та може вирішуватись у межах спору про позбавлення батьківських прав.

Позивач просить встановити факт самостійного виховання дитини. Отже цей спір стосується прав неповнолітніх дітей, під час вирішення якого суд має виходи із найкращих інтересів дитини. Тому питання щодо самостійного утримання одним із батьків неповнолітніх дітей має бути вирішено під час розгляду справи про позбавлення батьківських справі матері стосовно дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (у разі заявлені таких) із дотримання визначеного законодавством порядку розгляду таких спорів.

А тому суд дійшов висновку, що встановлення факту самостійного утримання не є належним способом захисту прав неповнолітній дітей.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 , через свого представника – адвоката Скотникова О.М., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначав, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про неналежний спосіб захисту, оскільки встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей необхідне для реалізації ним та його дітьми низки гарантованих державою прав, у тому числі соціальних гарантій, підтвердження статусу виконання батьківських обов`язків, оформлення відповідних пільг, підтвердження статусу особи, яка самостійно здійснює утримання та виховання дітей, тощо. А тому є необґрунтованими твердження суду про те, що встановлення зазначеного факту не породжує жодних юридичних наслідків.

Вважає, що висновок суду про неналежний спосіб захисту фактично призвів до ситуації, за якої апелянт позбавлений будь-якої реальної можливості підтвердити юридично значимі обставини, оскільки іншого передбаченого законом механізму встановлення факту самостійного виховання дітей у даному випадку не існує.

Вказує, що суд фактично звів право особи на судовий захист до необхідності попереднього виникнення іншого спору, зокрема, спору про позбавлення матері батьківських прав, хоча чинне законодавство не містить вимоги про обов`язкове виховання дитини іншим із батьків. Наявність або відсутність рішення про позбавлення батьківських прав не змінює об`єктивної фактичної обставини, що діти можуть реально виховуватись, утримуватись та забезпечуватись виключно одним із батьків. У цій справі між сторонами відсутній спір щодо визначення місця проживання дітей, позбавлення батьківських прав, стягнення аліментів чи участі у вихованні дітей. Позивач не заявляв вимог про обмеження чи припинення прав матері дітей, а лише підтвердження фактичної обставини щодо виховання та утримання дітей. Вважає, що суд дійшов помилкового висновку про те, що встановлення даного факту можливе виключно у межах справи про позбавлення батьківських прав. Оскільки позбавлення батьківських прав є крайнім заходом сімейно-правової відповідальності, який застосовується лише за наявності визначених законом підстав і передбачає істотне втручання у особисті немайнові права особи. У цій справі позивач не ставив питання про позбавлення матері батьківських прав, не оспорював її юридичний статус як матері дітей, не просив суд обмежити її права щодо дітей, а предметом позову було виключно встановлення фактичних обставин, які реально існують у житті сім`ї.

Апелянт зазначає, що суд не правильно застосував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 201/5972/22 від 11 вересня 2024 року, застосувавши його формально та із суттєвим викривленням змісту, що призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Зазначає, що суд не дослідив ключове для даної категорії спорів питання щодо реального виконання матір`ю батьківських обов`язків, ступеня її участі у вихованні та утриманні дітей, а також фактичного характеру її взаємодії з дітьми.

На думку апелянта, суд не проаналізував, яким чином відмова у встановленні факту, який об`єктивно існує та підтверджується сукупністю доказів, впливає на можливість реалізації прав дітей та позивача. Фактично залишено поза увагою те, що встановлення такого факту має безпосереднє значення для забезпечення правової визначеності у статусі дітей, їхнього соціального захисту, доступу до відповідних державних гарантій та підтвердження фактичної сімейної ситуації, яка склалася. Суд не забезпечив належного застосування принципу найкращих інтересів дитини.

Апелянт вказує, що суд не навів жодного обґрунтування того, чому в даній конкретній ситуації встановлення факту самостійного виховання дітей є неможливим або таким, що виходить за межі судового захисту та не навів посилань на правові висновки Верховного Суду, які б прямо виключали можливість розгляду подібних вимог.

Не погоджується з висновком суду про те, що в цій справі існує спір про право між батьками. Зокрема, будь яких заперечень від матері дітей щодо обставин, викладених у позовній заяві, до суду не надходило. Матір дітей не висловлювала позицію, яка б спростовувала або ставила б під сумнів факти проживання дітей з батьком, здійснення ним їх утримання. А також у матеріалах справи відсутні будь які докази, які б свідчили про намір відповідачки брати участь у розгляді справи.

Узагальнені доводи інших учасників справи

На вказану апеляційну скаргу відзиву не надійшло.

2. Мотивувальна частина

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень частин 1-3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами, та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла такого.

Позиція апеляційного суду

Звертаючись із цим позовом, позивач зазначав, що у період з вересня 2009 року до серпня 2020 року сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 16 квітня 2020 року у справі №490/284/20.

Від шлюбу вони мають неповнолітніх дітей ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Відповідно до договору між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 17 вересня 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Денисовою О.О. та зареєстровано в реєстрі № 4066, неповнолітні діти ОСОБА_6 та ОСОБА_7 залишилися проживати разом із батьком ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що діти знаходяться на його вихованні та утриманні, встановлення цього факту йому необхідно для оформлення соціальних виплат, оскільки крім нього, ніхто не може утримувати та виховувати його дітей.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин з метою забезпечення кожної дитини сімейним вихованням здійснюється Сімейним кодексом України (стаття 1 СК України).

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Зазначена норма свідчить про те, що предметом договору є порядок здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Отже, навіть якщо один із батьків проживає окремо від дитини, на підставі цього договору він має здійснювати батьківські права та виконувати обов`язки, що очевидно полягає у вчиненні визначених договором певних дій, необхідних для виховання дитини, а не у повній відмові від них.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

Тому смерть, до прикладу, батька дитини є підставою для припинення його обов`язку утримувати дитину.

Згідно із частиною другою статті 15 СК України, якщо особа визнана недієздатною, її сімейний обов`язок особистого немайнового характеру припиняється у зв`язку з неможливістю його виконання.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення певних фактів у порядку окремого провадження є те, що встановлення такого факту не пов`язане з наступним вирішенням будь-якого спору про право.

У порядку окремого провадження розглядаються, зокрема, справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян, але тільки якщо вони не пов`язані з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право і якщо заявник не має іншої можливості одержати або відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення.

У цій справі батьки, уклавши 17 вересня 2020 року нотаріально посвідчений договір щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дітей, узгодили місце проживання та утримання спільних малолітніх дітей, узгодили порядок здійснення батьківських прав, визначили права та обов`язки сторін.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

У справі, яка переглядається, заявник просить установити факт самостійного виховання та утримання ним дітей, проте встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, який є релевантним до цієї справи, а тому доводи апеляційної скарги про те, що суд не правильно послався на вказаний правовий висновок, є необґрунтованими. Як зазначалося вище, Велика Палата дійшла, зокрема висновку, що «…факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини».

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (див.: постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Звертаючись до відповідачки в позовному провадженні, позивач фактично заявив вимоги, притаманні окремому провадженню – про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей. При цьому, позивач не заперечував, що інших вимог до відповідачки він не має, на наявність спору з відповідачкою щодо виховання дітей не посилається.

За такого, колегія суддів вважає, що пред`явлення в позовному провадженні вимог про встановлення факту, без пред`явлення спірних вимог, не відповідає вимогам ЦПК.

За такого, колегія суддів вважає, що основний висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей, є правильним.

Доводи апеляційної скарги про те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дітей необхідно заявнику для оформлення соціальних виплат, не можуть бути достатніми для задоволення позову у даній справі.

Твердження апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно пов`язав встановлення факту самостійного виховання дитини з можливим позбавленням батьківських прав іншого з батьків, не приймаються до уваги, оскільки зазначене відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним в зазначеній вище постанові.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (Pronina v. Ukraine, заява № 63566/00, § 23)). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Отже, доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому судове рішення підлягає залишенню без зміни відповідно до положень статті 375 ЦПК України.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України,

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником – адвокатом Скотниковим Олександром Миколайовичем, залишити без задоволення, а рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 травня 2026 року – без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий І.В. Лівінський

Судді: Т.Б. Кушнірова Н.О. Шаманська

Повне судове рішення складене 31 липня 2026 року.