Окрема думка від 28 липня 2026 р. у справі №910/14325/24 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ОКРЕМА ДУМКА

29 липня 2026 року

м. Київ

cправа № 910/14325/24

судді Верховного Суду Студенця В.І.

за результатом касаційного провадження за касаційною скаргою Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області»

на постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Коротун О.М., судді: Євсіков О.О., Кропивна Л.В.)

від 23.04.2026

у справі №910/14325/24

за позовом ОСОБА_1

до Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації), Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

про визнання недійсними протоколу, розпорядження та статуту,

І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

1. Із постановою Верховного Суду від 29.07.2026 у справі №910/14325/24, якою постанову Північного апеляційного господарського від 23.04.2026 скасовано із направленням справи на новий розгляд, не погоджуюся, вважаю, що слід було касаційну скаргу задовольнити частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 у справі № 910/14325/24 у частині позовної вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської обласної військової адміністрації від 05.09.2024 № 546 - скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову у позові; а в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Зміст позовної заяви

2. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Полтавської обласної державної адміністрації (Полтавської обласної військової адміністрації) (далі також - Полтавська ОВА) та Релігійної організації «Ставропігійна обласної військової адміністрації релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» (далі також - Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області, Релігійна організація) про:

- визнання недійсним протоколу парафіяльних загальних зборів Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області від 01.07.2024 №1;

- визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської ОВА від 05.09.2024 № 546 «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції»;

- визнання недійсним статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції, зареєстрований розпорядженням голови Полтавської ОВА від 05.09.2024 № 546 «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції».

В обґрунтування позову позивач вказує, що будь-яких рішень Релігійною громадою щодо зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях або про внесення змін до статуту Релігійної громади не приймалось, а 01.06.2024 на парафіяльних загальних зборах підтримано канонічну підлеглість УПЦ. Водночас рішення, які були прийняті на парафіяльних загальних зборах Релігійної громади 01.07.2024, прийнято неуповноваженими особами, які ніколи не були членами релігійної громади та не входили до складу загальних зборів Релігійної громади. Ні позивач, ні дійсні (повноправні) члени не скликали та не брали участі у зазначених парафіяльних загальних зборах 01.07.2024, як і не були обізнані про їх проведення. Позивач зазначає, що особи, які були присутні на спірних загальних зборах, ніколи не набували статусу дійсних (повноправних) чи навіть асоційованих членів Релігійної громади відповідно до статуту, зареєстрованого розпорядженням голови Полтавської облдержадміністрації від 13.04.2009 за № 115 та Положення про членство в релігійній громаді УПЦ парафії "Свято-Успенська релігійна громада Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області", прийнятого та затвердженого рішеннями парафіяльних зборів Релігійної громади, оформленими протоколом від 11.11.2023 № 4.

Крім того, ОСОБА_1 наголошує, що загальні збори 01.07.2024 відбулись за відсутності кворуму - 2/3 членів Релігійної громади, адже станом на 01.06.2024 до членів релігійної громади входило 129 осіб, тоді як участь у спірних загальних зборах взяли 26 осіб.

(2) Короткий зміст рішень суду першої й апеляційної інстанцій, а також мотиви з яких суди виходили при ухваленні судових рішень

3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/14325/24 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Ухвалюючи рішення, суд першої інтонації вказав, що дії голови Полтавської ОВА відповідали вимогам чинного законодавства із врахуванням того, що у останнього були відсутні підстави для відмови у реєстрації в новій редакції статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області». При цьому суд врахував, що обраний позивачем спосіб захисту про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської ОВА є неефективним.

Крім того, встановивши, що загальні збори від 01.07.2024, на яких приймались, серед іншого, рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади та зміни до статуту релігійної громади, проводились без порушень вимог чинного законодавства, умов статуту (чинного на момент проведення зборів), а позивачем не доведено невідповідності статуту (у новій редакції) нормам чинного законодавства, а також, встановивши відсутність порушення спірним статутом прав позивача, суд дійшов висновку про відмову у позові у повному обсязі.

4. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 рішення Господарського суду міста Києва від 15.09.2025 у справі №910/14325/24 скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено повністю. Визнано недійсним рішення, оформлене протоколом парафіяльних загальних зборів Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області від 01.07.2024 №1; визнано протиправним та скасовано розпорядження голови Полтавської ОВА від 05.09.2024 № 546 «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції»; визнано недійсним статут Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції, зареєстрований розпорядженням голови Полтавської обласної військової адміністрації від 05.09.2024 № 546 «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції».

Ухвалюючи судове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що станом на 11.11.2023 до складу релігійної громади входили 40 осіб, ураховуючи надані позивачем документи. Більше того, відповідно до журналу реєстру фіксованих членів релігійної організації «Свято-Успенська релігійна громада Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області (затвердженого парафіяльними загальними зборами Релігійної громади, оформленого протоколом від 01.06.2024 № 2) до складу громади входило 129 осіб.

Втім у даній справі відсутні належні та допустимі докази, які дозволяли б достеменно встановити, що 26 осіб, за участі яких 01.07.2024 було затверджено нову редакцію статуту та вирішено питання канонічної підлеглості, є членами саме релігійної громади парафії (УПЦ) та постійними її вірянами, які регулярно беруть участь у богослужіннях і релігійному житті цієї громади. За відсутності таких об`єктивних критеріїв індивідуалізації членства неможливо достеменно ідентифікувати належність цих осіб до відповідної релігійної громади.

Крім того, будучи настоятелем (священнослужителем) релігійної громади, позивач здійснював богослужіння та іншу релігійну діяльність у відповідному храмі. Водночас після прийняття спірного рішення про зміну канонічного підпорядкування та затвердження статуту у новій редакції позивача було фактично усунуто від доступу до храму та позбавлено можливості здійснювати богослужіння, що свідчить про порушення його прав в розумінні статті 4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

(3) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційних скарг

5. Верховний Суд постановою від 29.07.2026 касаційну скаргу відповідача задовольнив частково. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 у справі №910/14325/24 скасував, а справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд, залишаючи оскаржувані судові рішення без змін, виходив з того, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване судове рішення, не надав відповіді на аргументи Релігійної організації, викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

6. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що суду касаційної інстанції слід було касаційну скаргу Релігійної організації задовольнити частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 у справі № 910/14325/24 у частині позовної вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської обласної військової адміністрації від 05.09.2024 № 546 - скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову у позові; а в іншій частині оскаржуване судове рішення залишити без змін.

ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

(1) Щодо суті спору

7.1. Оцінюючи доводи та мотиви касаційної скарги, відзначаю, що фактично спірними у даному випадку були питання:

- чи відповідає позовна вимога про визнання протиправним та скасування розпорядження про реєстрацію статуту Релігійної організації в новій редакції ефективному способу захисту;

- чи наявне / відсутнє порушене право позивача;

- чи наявні / відсутні правові підстави для визнання недійсними спірних протоколу парафіяльних загальних зборів Релігійної організації та Статуту Релігійної організації в новій редакції.

З огляду на наведене Суд відзначає таке.

7.2. Щодо вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської ОВА

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини другої статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої зазначеної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Аналогічний висновок наведено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц).

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечує поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантує особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії (забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18).

Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 06.04.2021 у справі №910/10011/19, від 20.10.2021 у справі №9901/554/19, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 21.09.2022 у справі №908/976/190, від 22.09.2022 у справі №462/5368/16-ц). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (така позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 02.02.2021 у справі №925/642/19, від 06.04.2021 у справі №910/10011/19, від 22.06.2021 у справі №200/606/18, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 25.01.2022 у справі №143/591/20, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц).

У кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо, суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі №9901/172/20, від 01.07.2021 у справі №9901/381/20, від 26.10.2021 у справі №766/20797/18, від 01.02.2022 у справі №750/3192/14, від 22.09.2022 у справі №462/5368/16-ц).

Так, в обґрунтування позову позивач фактично вказує на порушення процедури скликання, проведення та прийняття спірного рішення парафіяльними загальними зборами Релігійної громади.

Відзначаю, що порушення порядку скликання та проведення зборів релігійної організації, а також порядку прийняття рішень за результатом проведення таких зборів, зокрема про які стверджує позивач, не вчинялися визначеним у цій справі відповідачем - Полтавською ОВА, яка діє виключно в межах своїх повноважень (зокрема, здійснює реєстрацію статуту в новій редакції, затвердженого відповідним рішенням загальних (парафіяльних) зборів членів релігійної організації) та не повинна втручатись в діяльність релігійних організацій, відповідно, встановлювати дотримання процедури скликання проведення загальних зборів релігійної організації, а саме перевіряти факт скликання та проведення загальних зборів, приналежність відповідних осіб до релігійної громади та їх відповідність статусу членів такої релігійної громади, а також правомірність прийняття рішень цією організацією.

Тобто можна дійти обґрунтованого висновку, що фактично підставою для звернення позивача з цим позовом до суду стали саме дії осіб, які прийняли відповідне рішення про зміну підлеглості релігійної громади, що, в свою чергу, не може доводитись у спорі про оскарження розпорядження Полтавської ОВА.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 (на яку також посилається скаржник) за позовом релігійної організації до обласної державної адміністрації про визнання протиправним і скасування розпорядження зазначила, що фактично підставою позову є незгода релігійної організації з рішеннями загальних зборів членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту (пункти 51, 52). Тобто оскарження реєстраційних дій, що зазначено як предмет позову в цій справі, по суті є похідною вимогою від спору щодо дійсності статуту релігійної організації в новій редакції (пункт 87).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду відзначила, що рішення, які були прийняті загальними парафіяльними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були ухвалені всередині цієї громади (релігійної організації) щодо реалізації цивільних прав, свобод та інтересів членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної організації як юридичної особи з метою задоволення інтересів її членів (пункт 88). Ухвалене рішення загальних парафіяльних зборів членів релігійної громади, що стало підставою для вчинення відповідачем спірної державної реєстрації, стосується прав та інтересів релігійної громади та її членів. Адже в результаті його ухвалення було змінено канонічне підпорядкування релігійної організації (позивача), обрано її нового керівника (настоятеля парафії) та затверджено нову редакцію статуту. Тобто ухвалене рішення стосується, у тому числі, порядку організації та управління релігійною організацією як юридичною особою (пункт 89).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 90 згаданої постанови вказала на те, що "якщо у зборах брали участь особи, які не вправі були діяти як орган юридичної особи, повноважний приймати нову редакцію статуту, то така нова редакція не є чинною, бо вона не була прийнята юридичною особою в особі відповідного органу. Водночас реєстрація такої нової редакції порушує правову визначеність щодо того, статут у якій саме редакції є чинним - у новій чи в попередній. Отже, позовна вимога фактично спрямована не на позбавлення статуту в новій редакції юридичної сили, а на захист порушеного інтересу в правовій визначеності. Реєстрація статуту в новій редакції, прийнятій не органом юридичної особи, а неуповноваженими на це особами, може порушувати інтерес у правовій визначеності як членів релігійної організації, так і самої релігійної організації як юридичної особи. Такий інтерес підлягає судовому захисту".

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду у справі №910/10011/19 зазначила, що судове рішення про визнання недійсним розпорядження про реєстрацію статуту релігійної організації в новій редакції не є підставою для вчинення реєстраційних дій, а відповідна позовна вимога не відповідає ефективному способу захисту прав та інтересів у цих правовідносинах. Зважаючи на характер спірних відносин, належному способу захисту інтересу релігійної організації та/або її членів відповідає позовна вимога про визнання недійсним статуту релігійної організації в новій редакції. При цьому саме судове рішення про задоволення такої позовної вимоги є підставою для приведення суб`єктом державної реєстрації відомостей про релігійну організацію, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, у відповідність до відомостей статуту релігійної організації в попередній редакції (пункт 96, 98 постанови від 06.04.2021).

Відтак, оскільки справа №910/10011/19 ухвалена за подібного правового регулювання, подібного предмету та підстав позову, способу захисту, зі справою, що переглядається, правові висновки, наведені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 06.04.2021, підлягають врахуванню при розгляді даної справи.

Отже, суд апеляційної інстанції, визнаючи протиправним та скасовуючи розпорядження голови Полтавської ОВА від 05.09.2024 № 546 «Про реєстрацію статуту Релігійної організації «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» у новій редакції», не врахував наведеного вище у своїй сукупності та дійшов помилкових висновків про наявність правових підстав для задоволення позову у відповідній частині.

З огляду на наведене постанова суду апеляційної інстанції у означеній частині підлягала скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Доводи касаційної скарги у цій частині знайшли своє підтвердження.

7.3. Щодо порушеного права позивача

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству (частина третя статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об`єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою (див. Metropolitan Church of Bessarabia, §§ 118, 123; Hasan and Chaush v. Bulgaria [GC], no. 30985/96, § 62).

Одним із засобів користування правом сповідувати певну релігію, особливо для релігійної громади в колективному вимірі цього права, є можливість забезпечити судовий захист громади, її членів та її майна. Отже, стаття 9 має розглядатися не тільки у світлі статті 11, а також у світлі статті 6 Конвенції (див. Metropolitan Churh of Bessarabia and Others v. Moldova, no. 45701/99, § 118).

У справі «Коккінакіс проти Греції» Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що як визначено у статті 9 Конвенції свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суд повинен спиратися на положення статті 9 Конвенції, а також на прецедентне право Європейського суду, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру (аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 01.07.2008 у справі № 21-2455во07, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц).

Так, у справі, що розглядається, суд першої інстанції вказав, що позивач не довів порушення своїх прав, не довів неправомірності прийняття рішення загальними зборами Релігійної організації, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що порушені права позивача.

Натомість суд апеляційної інстанції вважав, що позивач, будучи настоятелем (священнослужителем) релігійної громади, здійснював богослужіння та іншу релігійну діяльність у відповідному храмі, а тому після прийняття спірного рішення про зміну канонічного підпорядкування та затвердження Статуту у новій редакції останнього фактично було усунуто від доступу до храму та позбавлено можливості здійснювати богослужіння, що свідчить про порушення його прав в розумінні статті 4 ГПК України.

Оцінюючи наведене вище у своїй сукупності, відзначаю, що у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

Тобто у даному випадку позивач звернувся до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважав порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, а відтак позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з членами Релігійної організації у відповідному храмі (церкві), позивач убачає саме в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади (у кількості 26 осіб) змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.

У наведеному ураховую, що Релігійна організація «Ставропігійна релігійна громада Свято-Успенська парафія Української Православної Церкви (Православної Церкви України) міста Кременчук Кременчуцького району Полтавської області» утворилась саме шляхом зміни підлеглості у конфесійних та організаційних питаннях Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області, а не шляхом утворення та реєстрації окремої юридичної особи (що, у свою чергу, не заборонено законом).

З огляду на наведене категорично стверджувати про відсутність порушеного права позивача, як члена Релігійної громади та як настоятеля відповідного храму у зв`язку із зміною підлеглості Релігійної організації у конфесійних та організаційних питаннях, що, на думку позивача, відбулось незаконно, є помилковим та передчасним, адже у будь-якому разі вказане рішення безпосередньо впливає на можливість реалізації у подальшому права позивача, а також інших вірян (зокрема тих, які не підтримують таке рішення) на вільне віросповідання саме тієї віри, яку вони поділяють, у відповідній Релігійній організації (громаді), відповідному храмі (з можливістю здійснення богослужіння).

А відтак для того, щоб виснувати, що права позивача не порушені спірним рішенням Релігійної організації, необхідно було встановити, що зміна підлеглості у конфесійних та організаційних питаннях Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області відбулась у відповідності із законом та Статутом, а також за обов`язкового вільного волевиявлення необхідного кворуму Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області.

З огляду на наведене відзначаю таке.

7.4. Щодо правомірності спірного рішення парафіяльних загальних зборів Релігійної громади

Предметом позову у цій справі є оформлене протоколом №1 рішення парафіяльних загальних зборів Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області від 01.07.2024, зокрема, щодо зміни канонічної підлеглості Релігійної громади, зміни назви та прийняття Статуту Релігійної громади у новій редакції.

У контексті наведеного вказую, що згідно зі статтею 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (тут і далі в редакції, чинній на момент скликання та проведення спірних зборів релігійної організації) релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Частинами третьої-шостою статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, законодавець установив механізм, відповідно до якого рішення про зміну підлеглості ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами. Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.

А тому для правомірності висновку про законність рішення Релігійної громади про зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях (що є предметом даного спору) визначальним є встановлення дотримання порядку скликання та проведення таких загальних зборів членів Релігійної організації (громади), що охоплюється встановленням обставин щодо: правового статусу осіб, які прийняли відповідне рішення, тобто приналежності цих осіб до членів відповідної релігійної організації (громади); повноважності загальних зборів членів Релігійної організації.

Як встановлено судом апеляційної інстанції Статутом Релігійної громади (чинного на момент проведення спірних загальних зборів Релігійної громади) унормовано, що парафіяльні збори вважаються чинними за умови присутності на них не менше двох третин від числа членів парафіяльних зборів, рішення яких приймаються простою більшістю голосів (пункт 2.1 Статуту).

Вказане відповідає приписам частини четвертої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Пунктом 2.2 Статуту передбачено загальні критерії, які притаманні членам парафії, зокрема такими є православні віруючі, клірики та миряни, які досягли 18-річного віку, визнають Статути РПЦ та УПЦ, регулярно відвідують богослужіння і не перебувають під забороною чи церковним судом, що унеможливлює участь у богослужбовому житті.

Відповідно до пункту 2.3 Статуту парафіяльні збори відповідно до Статуту УПЦ, зокрема приймають нових членів парафії.

Порядок вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку встановлений рішенням парафіяльних загальних зборів Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області, оформленим протоколом від 11.11.2023 № 4, де прийнято та затверджено Положення про членство в Релігійній громаді.

Також рішенням парафіяльних загальних зборів Релігійної громади, оформленим протоколом від 01.06.2024 № 2, затверджено фіксоване членство у парафіяльних загальних зборах, затверджено журнал реєстру фіксованих членів релігійної організації «Свято-Успенська релігійна громада Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області», відповідно до якого до складу громади входило 129 осіб, що підтверджується списком членів релігійної організації «Свято-Успенська релігійна громада Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області», затвердженим Митрополитом Кременчуцьким і Лубенським 03.06.2024, заявами і пам`ятками таких осіб.

З огляду на наведене судом апеляційної інстанції встановлено, що станом на початок червня 2024 року до складу Релігійної громади входило 129 осіб за списком. Втім на парафіяльних загальних зборах Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчука Полтавської області 01.07.2024 за участі 26 осіб (які не входили до спуску осіб, затвердженого рішенням парафіяльних загальних зборів Релігійної громади від 01.06.2024 № 2) було прийнято рішення про зміну канонічної приналежності та прийнято нову редакцію Статуту.

У розрізі наведеного звертаюсь до висновків Великої Плати Верховного Суду, викладених у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, яка при вирішенні виключної правової проблеми щодо застосування статті 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» у частині неврегульованості питання щодо встановлення кількості членів релігійної громади відзначила, зокрема таке:

«Стосовно порядку ухвалення релігійною громадою рішення про зміну її підлеглості в канонічних та організаційних питаннях і внесення змін до статуту

8.63. Частинами третьою-шостою статті 8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

8.64. Поряд з цим за частиною першою статті 12 Закону правоздатність релігійної організації визначає її статут (положення), який підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з`їздах, конференціях.

8.65. Стаття 14 Закону визначає, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

8.66. Разом з тим Закон не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання самій громаді.

8.67. З такого ж розуміння автономії релігійної організації виходить ЄСПЛ у рішенні у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», в якому він виснував, що наведена стаття 8 Закону жодним чином не обмежила чи перешкодила релігійній організації на власний розсуд визначати, в який спосіб вона вирішуватиме, чи приймати нових членів, визначатиме критерії членства та процедуру обрання органів управління. З точки зору статті 9 Конвенції, взятої разом зі статтею 11, це були рішення, які лежать у площині приватного права та які не мають бути об`єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб, чи підпадають під обмеження, встановлені пунктами 2 статей 9 та 11 Конвенції.

8.68. Отже, в контексті цієї справи Велика Палата Верховного Суду відзначає, що законодавець лише в необхідних загальних рисах врегулював порядок реалізації релігійними громадами права на зміну підлеглості у канонічних і організаційних питаннях:

1) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами;

2) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади;

3) рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

При цьому законодавець визнав автономію релігійної громади у визначенні кількості її членів, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, а також у питаннях членства на таких засадах:

- членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади;

- релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади в порядку, встановленому її статутом (положенням).»

Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що дійсно Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не визначає порядку вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, а залишає вирішення цього питання на власний розсуд самій громаді, тобто вирішення даного питання лежить у площині приватного права та належить виключно до дискреційних повноважень тої чи іншої релігійної громади, що, у свою чергу, не може бути об`єктом втручання з боку органів державної влади.

Разом з тим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 відсутні будь-які висновки щодо порядку прийняття та затвердження рішень релігійної громади про членство (як і формат таких рішень) у розумінні застосування статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" на практиці.

За висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 форма, зміст та порядок прийняття рішення про членство у релігійній громаді (організації) встановлюється на розсуд такої релігійної громади (організації).

Відтак, ураховуючи відсутність законодавчо унормованого алгоритму прийняття рішень про порядок вступу / обліку членів релігійної громади (рішення про членство релігійної громади), з огляду на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, щодо віднесення вказаного питання на розсуд релігійної громади, на моє переконання, прийняття релігійною організацією Положення про членство і є проявом власного розсуду такої релігійної громади у спірних правовідносинах.

За своєю правовою природою Положення про членство в релігійній громаді - це внутрішній нормативний документ, що визначає правила вступу, права, обов`язки вірян, а також порядок виходу або виключення з релігійної організації. Тобто Положення про членство унормовує деталі, непрописані у Статуті. При цьому такий нормативний документ не суперечить загальними принципам та положенням Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Статуту.

Членство у релігійній організації за своїм правовим та буквальним тлумаченням це офіційне визнання такою релігійною організацією осіб своїми вірянами (членами) організації (громади), що, у свою чергу, передбачає внесення таких осіб до спеціального реєстру.

Тобто весь порядок вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку (реєстр членів) охоплюється поняттям членства тієї чи іншої релігійної організації. І такі дії, насамперед, вчиняються з метою офіційного (юридичного) набуття управлінських прав вірянами релігійної організації щодо участі у парафіяльних загальних зборах з правом голосу.

Відтак Положення про членство, яке прийняте та затверджене рішенням загальних парафіяльних зборів Релігійної організації, що є чинним на момент розгляду даної справи, є належним та допустимим доказом обліку членів релігійної громади, які мають право голосу для вирішення питань у порядку статті 8 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації".

У даному випадку слід розрізняти критерії, передбачені Статутом релігійної громади, яким мають відповідати особи, що бажають набути членства тієї чи іншої релігійної громади, з порядком вступу, прийняття до складу членів релігійної громади, їх обліку, що, у свою чергу, може бути унормовано як статутом, так і іншим нормативним актом релігійної громади, зокрема рішенням парафіяльних загальних зборів.

Сама по собі відповідність особи окремим критеріям членства або її волевиявлення щодо участі в організації не є достатніми для виникнення відповідного правового статусу. Набуття членства не має автоматичного характеру та можливе виключно за умови вчинення передбачених установчими документами дій і прийняття відповідного рішення компетентним органом або уповноваженим колом осіб.

Тобто наявність формальних передумов для вступу до організації не породжує обов`язку щодо набуття членства, оскільки таке право реалізується виключно за ініціативою особи та за умови її належного прийняття до складу організації. Відтак відсутні підстави вважати, що відповідні правовідносини виникають автоматично або поза встановленою процедурою.

Отже, прийняття парафіяльними загальними зборами Свято-Успенської релігійної громади Української Православної Церкви м. Кременчук Полтавської області рішень, оформлених протоколами від 11.11.2023 № 4 та від 01.06.2024 № 2, не впливає та не обмежує право інших громадян (що відповідають критеріям, визначеним у Статуті) віросповідати (поділяти) дану віру, регулярно брати участь у богослужінні, сповідуватись та причащатися тощо. Втім у таких осіб де-юре відсутнє право голосу при вирішенні питань у порядку статті 8 Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації".

З огляду на наведене вважаю, що суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку, що відповідачами не доведено належними та допустимими доказами, що особи, зазначені у протоколі від 01.07.2024 (26 осіб), на момент ухвалення відповідних рішень набули статусу членів (учасників) релігійної організації (УПЦ) та, відповідно, були наділені відповідними правами у розумінні положень Статуту і Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», зокрема правом участі у прийнятті рішень щодо зміни канонічного підпорядкування та затвердження нової редакції статуту.

Відтак постанова суду апеляційної інстанції у відповідній частині ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

7.5. Доводи касаційної скарги у відповідній частині не спростовують наведеного.

Посилання скаржника про неврахування висновків Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №924/173/22, від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, від 18.03.2025 у справі №911/3017/23, від 06.04.2021 у справі №910/10011/19, від 12.09.2024 у справі № 906/820/22, від 18.03.2025 у справі № 911/3017/23 та від 18.12.2025 у справі № 910/7956/24, є необґрунтованими адже оскаржуване судове рішення ним не суперечить. У вказаних скаржником справах рішення ухвалені за інших фактичних обставин справи, ніж ті, які мали місце у справі, що переглядається, у залежності від яких застосовувались норми матеріального і процесуального права і ухвалювались відповідні рішення.

Також є необґрунтованими і посилання скаржника щодо неврахування висновків Верховного Суду від 19.03.2019 у справі №925/1027/15, від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 13.01.2021 у справі №10/Б-921/1442/2013, від 18.11.2020 у справі №910/11152/19, адже:

- у справах №925/1027/15, №909/965/16 на відмінну від обставин даної справи, суд першої інстанції постановляв ухвалу, якою витребовував оригінали доказів у позивача, які останнім так і не були подані ані до суду першої, ані до суду апеляційної інстанцій, що і стало підставою для відмови у позові. Втім у даній справі суд першої інстанції, поставивши під сумнів у рішенні суду долучені до матеріалів справи копії протоколів, попередньо у встановленому процесуальному порядку (зокрема відповідно до частини четвертої статті 74 ГПК України), не витребовував у позивача оригінали таких документів, а тому вказані скаржником справи не є подібними та релевантними до обставин даної справи;

- у справі №913/632/17 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, виходив, зокрема з того, що суд апеляційної інстанції прийняв подані прокурором нові докази (стосовно фінансування спірного об`єкта із державного бюджету), окремі з яких, між іншим, датовані після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі, та які, відповідно, не були предметом розгляду місцевим господарським судом, що вочевидь не корелюється з обставинами даної справи (№910/14325/24), що переглядається;

- у справі №10/Б-921/1442/2013 Верховний Суд вказав, що оскільки ГУ ДПС у Тернопільській області не навело причин неможливості подання доказів до суду першої інстанції, а також не заявило клопотання про поновлення строку на їх подання, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у прийнятті додаткових доказів до розгляду;

- у справі 910/11152/19 Верховний Суд вказав, що приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції. Проте у даному випадку єдина обставина, на яку послався апеляційний суд, це проведення відповідачем службового розслідування, за результатами якого були виявлені відповідні документи, що безумовно пов`язано виключно з волевиявленням керівника відповідача. При цьому суд визнав таку обставину поважною причиною неподання доказів до суду першої інстанції. У той же час приписи частини третьої статті 269 ГПК України передбачають наявність зовсім інших критеріїв, які є обов`язковою передумовою для вирішення питання про прийняття судом додаткових доказів, а саме "винятковість випадку" та "причини, що об`єктивно не залежать від особи". Вказані обставини стали підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Оцінюючи вказані висновки, наголошую, що у справі, яка переглядається, апеляційний суд не приймав до розгляду нові докази на стадії апеляційного провадження, зокрема у порядку частини третьої статті 269 ГПК України, як про це помилково стверджує скаржник. Скаржник помилково ототожнює «порядок подання нових доказів на стадії апеляційного провадження» у порядку частини третьої статті 289 ГПК України зі «стадією дослідженням доказів» судом у відповідності до положень ГПК України.

Відзначаю, що в силу приписів статті 300 ГПК України Верховний Суд не вдається до переоцінки доказів та встановлених на підставі їх обставин, оскільки дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 Господарського процесуального кодексу України.

Посилання скаржника на постанови Верховного Суду 04.11.2025 у справі №910/16311/24, від 11.09.2025 у справі №922/2523/22, від 18.09.2025 у справі №910/10621/23 також є безпідставними, адже Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть різнитися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 указаної Конвенції, може бути визначене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00, пункт 23).

7.6. Ураховуючи наведене вище, вважаю, що у суду касаційної інстанції були відсутні правові підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції у відповідній частині з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Скасовуючи оскаржуване судове рішення, Верховний Суд надав вказівку суду апеляційної інстанції оцінити правовий статус 129 осіб, що входили до Релігійної громади, водночас наголошую, що у предмет доказування у даній справі входить оцінка правомірності прийняття рішення загальними парафіяльними зборами Релігійної організації саме 26 осіб, тобто наявності повноважень саме у цих осіб на прийняття спірного рішення.

А тому наявність / відсутність членства Релігійної організації у 129 осіб (за списком) не охоплюються предметом та підставами даного позову та не впливає на оцінку правомірності прийняття спірного рішення іншими 26 особами.

Крім того, оскільки доводи Релігійної організації у відзиві на апеляційну скаргу є аналогічними за формою та змістом доводам, викладеним у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції, з огляду на встановлення судами попередніх інстанцій усіх обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення спору, та ураховуючи, що спірним у даному випадку є застосування норм матеріального права, не був позбавлений можливості перевірити доводи Релігійної організації на відповідність таким обставинам справи та приписам норм права, що регулюють спірні правовідносини.

Надаючи вказівку

(2) Висновки

8. Ураховуючи наведене, вважаю, що касаційну скаргу Релігійної організації слід було задовольнити частково; постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 у справі № 910/14325/24 у частині позовної вимоги про визнання протиправним та скасування розпорядження голови Полтавської обласної військової адміністрації від 05.09.2024 № 546 - скасувати, ухваливши в цій частині нове рішення про відмову у позові; а в іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 23.04.2026 у справі № 910/14325/24 залишити без змін, як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Суддя Верховного Суду В. Студенець