Рішення від 30 липня 2026 р. у справі №712/9241/24 — Соснівський районний суд м. Черкаси

ЄУ№ 712/9241/24

Провадження №2/712/131/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 липня 2026 року Соснівський районний суд м. Черкаси

у складі: головуючого судді Стеценко О.С.,

за участю секретаря судового засідання Ігнатьєвої Е.В., представника позивача ОСОБА_1 , представника відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому за цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа – Служба у справах дітей Черкаської міської ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення до житлового будинку,

у с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог

Позивач звернулася до Соснівського районного суду м. Черкаси з позовом до відповідача, у якому просить усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення ОСОБА_3 та ОСОБА_5 до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

У обґрунтування своїх вимог посилається на те, що позивач набула право користування спірним будинком, вселившись до нього та зареєструвавши місце проживання у ньому за згодою позивача.

Наразі шлюб між сторонами розірваний. Відповідач у липні 2024 року примусово зняв з реєстрації позивача, але вона продовжувала проживати разом із дітьми у спірному будинку.

Однак, коли позивач повернулась до будинку 29.07.2024, відповідач примусово викинув її речі з будинку та не допустив її та сина ОСОБА_6 до місця проживання.

Указаний будинок спільною працею колишнього подружжя реконструйовано, перебудову завершено, готово до експлуатації, але відповідач свідомо не ввів реконструйований будинок в експлуатацію.

На день подання позову позивач не може потрапити до будинку, не має доступу до приміщень, проживає зі своїм сином у родичів. Відповідач порушує її право власності на будинок, оскільки позбавляє можливості у повній мірі користуватися об`єктом сумісної власності.

За захистом своїх житлових прав позивач звернулася до суду.

Короткий зміст заперечень відповідача

Відповідач у відзиві заперечив проти задоволення позову, посилаючись на те, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який 20.02.2024 розірваний.

Позивач переїхала до своїх батьків і вивезла з будинку свої речі, позивач знята з реєстрації у спірному будинку.

Наразі не існує жодного правовстановлюючого документу, який би підтверджував право власності позивача на будинок або його частину, куди вимагає вселити позивач.

Позивач наразі проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Між сторонами були постійні сварки, що приводило до викликів поліції, тому позивач створює умови неможливості сумісного проживання у будинку.

Процесуальні дії у справі

Указана справа перебувала у провадженні судді Соснівського районного суду м. Черкаси Ватажок-Сташинської А.В.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 листопада 2024 року зупинено провадження у справі до набрання законної сили рішення суду у справі №712/2627/24 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя.

Згідно Розпорядження керівника апарату Соснівського районного суду м. Черкаси від 14 липня 2025 року №53 призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 16 липня 2025 року справу прийнято до провадження судді Стеценко О.С., зупинено провадження у справі.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 26 березня 2026 року поновлено провадження у справі та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 11 червня 2026 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Протокольною ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 22 липня 2026 року відкладено проголошення рішення на 31 липня 2026 року.

Фактичні обставини, встановлені судом

Сторони у справі є батьками ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 ), та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 ).

Відповідно до акту обстеження від 19.01.2024, у спірному будинку створені належні умови для проживання малолітнього ОСОБА_7 .

Відповідач є власником 7/25 частки у будинку за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва на право на спадщину.

Відповідно до акту опитування сусідів від 27.07.2024, ОСОБА_3 фактично проживала з 03.05.2012 та на теперішній час проживає за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до листа Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» від 06.08.2024 ОСОБА_3 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 , з 03.05.2012 та знята з реєстрації 07.06.2024 за заявою співвласника житла (за згодою інших співвласників).

Судом досліджено витяг з ЄРДР за № 12024255320000457 від 03.09.2024 з приводу звернення ОСОБА_3 , яка повідомила, що їй було нанесено тілесні ушкодження; витяг з ЄРДР № 12024255330001092 від 07.09.2024 за фактом отримання тілесних ушкоджень ОСОБА_8 від ОСОБА_4 .

Відповідно до рішення комісії з питань захисту прав дитини від 23.07.2024 № 7-1, рекомендовано ОСОБА_9 не перешкоджати матері ОСОБА_3 брати участь у вихованні, утриманні та спілкуванні зі своїм сином ОСОБА_10 .

Постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 11.07.2024 у справі № 712/7049/24 провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постановою Соснівського районного суду м. Черкаси від 14.06.2024 у справі № 712/6512/24 провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_4 за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП закрито у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Судом досліджено витяг з ЄРДР за № 1202425533000734 від 01.06.2024 за фактом того, що ОСОБА_4 під час конфлікту з ОСОБА_3 , ОСОБА_11 , ОСОБА_8 отримав тілесні ушкодження, які відносяться до категорії легких; витяг з ЄРДР за № 1202450310001910 від 06.06.2024 за фактом звернення ОСОБА_4 по факту умисного пошкодження майна колишньою дружиною.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси від 21.05.2024 у справі № 712/3724/24, яке набрало законної сили 17.09.2024, позов ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, залишено без задоволення.

Судом досліджені характеристика ОСОБА_3 з місця роботи, характеристика з дошкільного навчального закладу (ясла-садок) № 37 «Ракета», фотосвітлини будинку.

Постановою Черкаського апеляційного суду від 20.05.2025 у справі № 712/11173/24 залишено без змін рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 07.04.2025, яким встановлено місце проживання дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_5 за місцем проживання матері за адресою: АДРЕСА_2 .

Норми права, застосовані судом. Оцінка аргументів учасників сторін

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).

Конституційний суд України вже зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян (див. рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

Суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом (стаття 318 ЦК України).

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) (частина перша статті 2 ЦК України).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодексів, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України, Великою Палатою Верховного Суду, касаційними судами (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 753/95/21 (провадження № 61-3800сво23)).

Європейський суд з прав людини вказав, що ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України. Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини. Положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті - і залишалися практично незмінними опісля - у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв`язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами (BILYAVSKA v. UKRAINE» № 84568/17, § 40, 47, ЄСПЛ від 27 березня 2025 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина сьома статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частини перша та друга статті 321 ЦК України).

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва (частина перша статті 383 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));

згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));

відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України. Тлумачення частини третьої статті 16 ЦК України свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання частин другої - п`ятої статті 13 ЦК України (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18));

власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, невласника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи-невласника житла чи припинення її права) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));

в ЦК України термін «виселення» використаний тільки чотири рази: у статті 311 ЦК України «Право на недоторканність житла», статті 597-9 Кодексу «Особливості звернення стягнення на житлові приміщення», статті 725 ЦК України «Обов`язок обдаровуваного на користь третьої особи», яка визначає, що договором дарування може бути встановлений обов`язок обдаровуваного не пред`являти вимог до третьої особи про виселення, і в статті 826 ЦК України «Правові наслідки розірвання договору найму житла». З позицій існування речових і зобов`язальних способів захисту виселення може втілюватися в речовому позові (наприклад, позов про припинення особистого сервітуту) чи зобов`язальному (наприклад, позов про виселення внаслідок розірвання договору найму житла) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 березня 2026 року в справі № 305/528/20 (провадження № 61-600св26)).

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 ЦК України).

Касаційний суд вже вказував, що:

сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));

залежно від способу визначення суб`єкта сервітуту вони поділяються на земельні та особисті. Вказаний критерій дозволяє відобразити специфіку суб`єктів сервітуту, тобто осіб, на користь яких встановлений сервітут. Аналіз статті 405 ЦК України свідчить, що сервітут, який передбачено цією нормою для членів сім`ї власника житла, є особистим, і це право можуть мати не всі, а лише конкретні особи - члени сім`ї власника житла. Особи мають особистий сервітут, доки вони мають статус члена сім`ї власника житла. Особливістю суб`єкта особистого сервітуту є те, що це особа, яка наділяється таким правом, що може існувати лише в неї. На відміну від цього у земельному сервітуті сервітуарієм виступає будь-яка особа - власник земельної ділянки, експлуатація якої вимагає встановлення сервітуту. Тобто при встановленні земельного сервітуту також визначається особа, яка наділяється правом користування чужою земельною ділянкою, але її право обумовлене тим, що вона є власником сусідньої земельної ділянки і воно не пов`язане суто з його особою. Навпаки, особистий сервітут - це право виключно конкретної особи (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2024 року в справі № 521/15090/14-ц (провадження № 61-11987св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої палати Касаційного цивільного суду від 08 березня 2024 року в справі № 740/4760/20 (провадження № 61-13068св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2025 року в справі № 755/1644/22 (провадження № 61-12411св23)), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23)).

Сервітут припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; 6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом (частина перша, друга та третя статті 406 ЦК України).

Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Стаття 391 ЦК України визначає право власника, зокрема житлового приміщення або будинку, вимагати усунення порушень його прав будь-якими особами шляхом, який власник вважає прийнятним. Те, хто саме спричинив порушення права та з яких підстав, не має значення (див. постанову Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2026 року у справі № 382/2035/23 (провадження № 61-8662св25) зроблено такі висновки:

«57. З порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

58. У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15 (провадження № 6-13113цс16) та у постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справах № 695/2427/16 (провадження № 61-29520св18) і № 523/12186/13 (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

59. Отже, під час вирішення питання про припинення права користування члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів сторін». […]

74. Суди встановили, що з 01 березня 2008 року ОСОБА_1 перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням суду від 27 серпня 2021 року.

75. За договором дарування житлового будинку та договором дарування земельної ділянки від 24 листопада 2014 року ОСОБА_6 подарувала ОСОБА_1 житловий будинок та земельну ділянку площею 0,1000 га кадастровий номер 3225510100:08:054:0106 по АДРЕСА_1.

76. У справі, яка переглядається, спір виник між ОСОБА_1 , як власником житлового будинку, та його колишньою дружиною ОСОБА_2 , яка після розірвання шлюбу з позивачем створила нову сім`ю з ОСОБА_3 , однак продовжує проживати в будинку належному позивачу - її колишньому чоловіку.

77. Вирішуючи спір, апеляційний суд правильно встановив, що ОСОБА_2 набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї ОСОБА_1 під час шлюбу з ним, проте після розірвання шлюбу відповідачка втратила статус члена сім`ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника.

78. За цих обставин апеляційний суд правильно оцінив баланс конкуруючих інтересів власника будинку та його колишньої дружини, яка створила нову сім`ю з іншим чоловіком.

79. Колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що суд першої інстанції помилково визнав виселення ОСОБА_2 непропорційним, посилаючись на статтю 8 Конвенції.

80. Щодо проживання неповнолітньої дочки сторін у спірному будинку, то колегія суддів враховує, що позивач не заявляв вимог про її виселення і суд не приймав відповідного рішення, а відповідно до частини другої статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

81. Таким чином, ОСОБА_5 2010 року народження має право самостійно визначити місце свого проживання.

82. Позивач, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції), яке порушується відповідачем через недопуск до житлового будинку.

83. Висновок суду першої інстанції про відсутність доказів перешкод позивачу з боку ОСОБА_2 є безпідставним, оскільки суперечить матеріалам справи.

84. Небажання позивача, який вказує, що створив нову сім`ю, проживати у власному будинку із колишньою дружиною та її новим чоловіком є зрозумілим і передбачуваним.

85. Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції, враховуючи наведені норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, перевіривши доводи ОСОБА_2 про позбавлення права користування житлом на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, та належним чином дослідивши докази, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог до ОСОБА_2».

Суд першої інстанції зробив помилковий висновок, що позовна вимога зобов`язати звільнити житлове приміщення, яка спрямована на відновлення становища, яке існувало до порушення прав позивача, є за змістом тотожною вимозі власника про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення, тому вийшов за межі позовних вимог, оскільки вимог про виселення ОСОБА_2 не заявляла (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 398/649/20 (провадження № 61-15339св20)).

Верховний Суд у постанові у справі № 302/1799/24 від 13.05.2026 зазначив, що у спірних правовідносинах конкурують право на повагу до житла відповідачки, яка не є власницею будинку, із правом власності на нього позивача. Задоволення позову є втручанням у право на повагу до житла відповідачки, а відмова у його задоволенні допускає втручання у право власності позивача, повноту реалізації якого обмежує проживання у будинку його колишньої дружини. Втручання у право на повагу до житла останньої переслідує мету захисту права власності позивача. Ця мета передбачена у пункті 2 статті 8 Конвенції, а тому є легітимною.

Апеляційний суд не надав оцінки вимогам позивача про припинення права користування житловим будинком та зобов`язання його звільнити на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті захисту права власності у світлі статті 8 Конвенції. Апеляційний суд не з`ясував: чи припинення права користування відповідачкою житловим будинком та зобов`язання його звільнити відповідає такій меті, з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, будинок АДРЕСА_1 має невеликі розміри і складається з двох житлових кімнат, відповідачка набула право користування будинком (особистий сервітут) як член сім`ї позивача, проте після розірвання шлюбу у 2013 року перестала бути членом сім`ї позивача і не довела правомірність подальшого користування спірним будинком, всупереч волі власника; чи не відбудеться покладення на позивача «надмірного тягаря» незважаючи на його безспірне право власності, без будь-якої спроби встановити баланс між відповідними інтересами та чи не відбувається покладення на власника індивідуального та надмірного тягаря, який порушує справедливий баланс. Тому апеляційний суд не надав оцінки конкуруючим інтересам власника будинку, який створив нову сім`ю із «цивільною дружиною», та його колишньої дружини.

За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення без змін рішення суду першої інстанції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові у справі № 447/455/17 від 13.10.2020 зазначила, що при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю

Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Судом під час розгляду справи встановлено, що відповідачу на праві особистої приватної власності належить 7/25 часток у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (свідоцтво на право на спадщину за заповітом).

Сторони перебували у шлюбі, під час перебування у шлюбі у позивача виникло право користування указаним майном як члена сім`ї відповідача.

Після розірвання шлюбу, позивач втратила статус члена сім`ї відповідача і наразі з дітьми проживає за іншою адресою: АДРЕСА_2 , де за рішенням суду визначено місце проживання дітей із матір`ю.

Позивач не надала належних та допустимих доказів того, що вона має право власності на спірний будинок, між сторонами триває судовий спір щодо поділу майна подружжя.

Представник відповідача зазначив, що позивач заявила вимоги про стягнення грошової компенсації за частку у спірному будинку, у разі визнання його об`єктом спільної сумісної власності подружжя, указане не заперечувалося позивачем.

Також судом встановлено, що відповідач створив нову сім`ю, між колишнім подружжям існують неприязні стосунки, про що свідчать неодноразові звернення до правоохоронних органів, що свідчить про неможливість спільного проживання в одному будинку.

Відповідач, як власник, має право на мирне володіння майном (ст. 1 Першого протоколу Конвенції).

Позивач із втратою статусу члена сім`ї відповідача втратила право користування належним відповідачу будинком.

Місце проживання неповнолітніх дітей сторін визначено рішенням суду, а тому ці правовідносини є вирішеними.

Таким чином, надавши оцінку доводам сторін, дослідивши в сукупності надані докази, суд вважає позов необґрунтованим, а тому у його задоволенні слід відмовити.

Судові витрати

Судовий збір слід покласти позивача.

Керуючись ст.ст. 13, 14, 82, 223, 259, 263-265, 268, 352, 354 ЦПК України, суд

у х в а л и в :

У задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , третя особа – Служба у справах дітей Черкаської міської ради, про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення до житлового будинку відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Черкаського апеляційного суду шляхом подачі в тридцяти денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження відповідно та в порядку і строки, визначені ст. 354 ЦПК України.

Повний текст рішення виготовлено 31.07.2026.

Суддя: О.С. Стеценко