Постанова від 27 липня 2026 р. у справі №750/524/26 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

28 липня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/524/26

Головуючий у першій інстанції – Слісар А. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1568/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Луговця О.А. (головуючий), Разгуляєвої О.В., Супруна О.П.,

секретар судового засідання Герасименко Ю.О.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 ,

особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2026 року (суддя – Слісар А.В., місце ухвалення – м. Чернігів, дата складання повного рішення – 30.04.2026) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та стягнення моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

У січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив усунути йому перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном – квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідача з вказаної квартири, а також стягнути з відповідача на його користь 5000,00 грн моральної шкоди, 2129,92 грн судового збору та 12000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що позивач є власником квартири АДРЕСА_2 . Позивач перебуває у робочому відрядженні і з його дозволу ОСОБА_3 , діючи за довіреністю, 03.09.2025 уклала договір оренди житлового приміщення з ОСОБА_2 , якій передано для проживання належну йому квартиру. Однак, 30.10.2025 відповідач відмовилася сплачувати орендну плату та плату за комунальні послуги, а тому 22.12.2025 ОСОБА_3 листом повідомила ОСОБА_2 про розірвання договору оренди та просила звільнити квартиру. За доводами позивача, відповідач із квартири не виселилася та продовжує у ній проживати. Цими своїми діями відповідач заподіяла позивачу моральну шкоду, яка виразилася у душевних стражданнях, яких позивач зазнав у зв`язку з протиправною поведінкою відповідача. З урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, вимог розумності та справедливості, позивач оцінює заподіяну йому моральну шкоду у розмірі 5000,00 грн.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2026 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та стягнення моральної шкоди – задоволено частково. Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном – квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 із вказаної квартири. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1000,00 грн. У решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1277,95 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 7200,00 грн.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, котрим у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги відповідача узагальнено зводяться до того, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Апелянт вказує, що суд першої інстанції неповно встановив фактичні обставини щодо звільнення відповідачем квартири позивача, внаслідок чого дійшов помилкового висновку, що відповідач не виселилася з квартири та продовжувала нею користуватися. Стверджує, що нею квартира була фактично звільнена у процесі поступового виїзду протягом лютого-березня 2026 року, а останні речі вивезені наприкінці березня 2026 року, що підтверджується фото- та відеоматеріалами; ключі від квартири 19.04.2026 нею було направлено поштовим відправленням. Наголошує, що на момент судового засідання 27.04.2026 ключі вже знаходилися у поштовому відділенні, а на день ухвалення судового рішення позивач та його представники вже отримали ключі від квартири. Відтак, суд задовольнив вимогу про виселення особи, яка вже фактично звільнила квартиру.

Скаржник зазначає, що суд поклав в основу рішення недоведені твердження щодо несплати орендної плати, оскільки позивачем не було надано: розрахунку заборгованості; доказів конкретного розміру боргу; підтвердження несплати певних платежів; письмових вимог щодо оплати із визначенням конкретних сум.

За доводами відповідача, суд послався на довіреність, видану позивачем ОСОБА_3 , тоді як цей документ датований 23.02.2026, а повідомлення про розірвання договору оренди було направлене 22.12.2025. У зв`язку з цим вважає, що суд не надав належної оцінки часовому співвідношенню між датою оформлення довіреності та діями, які здійснювалися до її оформлення, зокрема щодо реалізації прав та повноважень у спірних правовідносинах.

Апелянт також вказує, що судом першої інстанції стягнуто моральну шкоду без наявності достатньої доказової бази, тоді як сам факт звернення позивача до суду не є автоматичною підставою для компенсації такої шкоди.

Відповідач вважає, що витрати на правничу допомогу були результатом власного процесуального вибору позивача та не можуть автоматично покладатися на іншу сторону як неминучі, оскільки була можливість мирного врегулювання, проте позивач обрав судовий спосіб вирішення спору, залучивши професійного представника.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, позивач зазначив, що його позовні вимоги є доведеними, вимоги апеляційної скарги – безпідставними, а рішення суду першої інстанції є законним, обгрунтованим та таким, що відповідає нормам чинного законодавства.

Вказує, що ключі від квартири були отримані представником позивача поштою вже після оголошення рішення суду. Відповідач не запросила орендодавця до квартири для належної передачі житла, квартира не була оглянута при передачі ключів особисто власником або його довіреною особою, що є грубим порушенням порядку повернення орендованого майна. Відправка ключів поштою без спільного огляду стану приміщення не є підтвердженням належного та добросовісного звільнення квартири.

Акцентує увагу, що обов`язок доказування належного виконання зобов`язань за договором оренди покладається на орендаря. Відповідач не надала суду жодного документального підтвердження сплати орендних платежів або комунальних послуг. Твердження про неможливість оплати через відсутність банківських реквізитів є безпідставними та не звільняють особу від виконання умов договору.

Позивач зазначає, суд першої інстанції належним чином дослідив матеріали справи та підтвердив наявність повноважень у ОСОБА_3 , яку позивач довіреністю уповноважив бути його представником з питань укладення та підписання договорів оренди спірної квартири. Наголошує, що дійсність вказаної довіреності відповідачем під час розгляду справи в суді першої інстанції не оспорювалася. Більше того, саме ОСОБА_3 03.09.2025 уклала договір оренди житлового приміщення безпосередньо з відповідачем, яка добровільно та беззаперечно визнала повноваження третьої особи виступати орендодавцем і представляти інтереси власника майна.

За доводами позивача, суд правильно та повно встановив наявність прямого причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою відповідача та завданою позивачу моральною шкодою. Відповідач тривалий час безпідставно та безкоштовно проживала у квартирі, категорично ігнорувала вимоги про виселення та ухилялася від сплати орендної плати і комунальних послуг. Позивач, перебуваючи у тривалому робочому відрядженні, був позбавлений можливості особисто контролювати збереження свого майна, що викликало постійне відчуття стресу. Натомість, замість мирного врегулювання ситуації відповідач демонструвала агресивну поведінку та ініціювала безпідставний судовий спір про стягнення коштів та моральної шкоди (справа №750/15597/25), у задоволенні якого їй було повністю відмовлено.

Позивач також вказує на правильність вирішення місцевим судом питання щодо розподілу судових витрат, понесення яких підтверджене відповідними доказами; при цьому, суд врахував усі критерії співмірності, реальності та розумності таких витрат, виходячи з практики Європейського суду з прав людини.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача та представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до такого висновку.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

За приписами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч. 2). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (ч. 3). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторонни посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5).

Судом у справі встановлені такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 , що підтверджується копією витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №1697381 та відповіддю №2653693 від 27.04.2026 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 26, 66).

У матеріалах справи наявна копія довіреності від 23.02.2026, якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_3 , ОСОБА_4 бути його представником, зокрема з питань укладення та підписання договорів обслуговування та оренди квартири за адресою: АДРЕСА_1 . Дана довіреність перекладена з болгарської мови на українську мову перекладачем Філатовою Г.В., приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Ярош О.М. засвідчено справжність підпису перекладача та зареєстровано в реєстрі за №970 (а.с. 48-50).

03.09.2025 між ОСОБА_3 (орендодавець) та ОСОБА_2 (орендар) укладено договір оренди (а.с. 20).

Згідно п. 1.1 даного договору, орендодавець передає у тимчасове користування орендаря особисту квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , пов. 5.

Орендодавець має право в разі несплати орендної плати, у строк обумовлений у цьому договорі, розірвати цей договір протягом трьох днів, попередивши про це орендаря (п. 2.5 договору).

Пунктами 3.1-3.2 договору передбачено, що орендар зобов`язується прийняти та повернути квартиру у передбачений цим договором строк та виплачувати орендну плату у встановлений цим договором строк, в розмірі, відповідно до п. 4.1 договору.

У п. 4.1 договору встановлено, що оплата за квартиру, що орендується, вноситься за один місяць, сума якої складає 4000 грн.

Сторони погодили, що термін дії цього договору з 03.09.2025 по 03.02.2026, з правом пролонгації (п. 5.1).

Згідно копії довідки №7423-5003843877 від 13.10.2025 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 є: АДРЕСА_3 , а фактичним – АДРЕСА_1 (а.с. 56).

У листопаді 2025 року ОСОБА_2 зверталась з позовом до ОСОБА_3 про захист прав споживачів, стягнення коштів та моральної шкоди (справа №750/15597/25), у задоволенні якого рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 26 грудня 2025 року було відмовлено (а.с. 23-25).

22.12.2025 ОСОБА_3 направила ОСОБА_2 лист-оповіщення, яким повідомила про розірвання договору оренди від 03.09.2025 та просила звільнити квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Підставою для розірвання договору оренди вказувала порушення умов договору оренди зі сплати орендної плати (а.с. 21-22).

У справі наявний скріншот повідомлення у месенджері від 04/10/2026, у якому відповідач повідомляє представника позивача, що квартира нею фактично звільнена, користування припинено, у зв`язку з чим вважає за доцільне завершення спору шляхом укладення мирової угоди (а.с. 74).

19.04.2026 ОСОБА_2 направила на адресу представника позивача рекомендоване поштове відправлення з вмістом ключів від квартири, яке отримано адресатом 29.04.2026 (а.с. 77-79, 95).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За приписами ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Згідно з ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

У ч. 1 ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до ч. 3 ст. 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

За приписами ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (ч. 1). Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (ч. 2). Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (ч. 3).

Згідно з ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (засада змагальності цивільного судочинства).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення та стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того що на час розгляду справи у суді строк дії договору оренди закінчився й доказів продовження терміну його дії не надано, а представник позивача зазначає, що відповідач не виселилася з квартири й безпідставно продовжує нею користуватися, не сплачуючи за комунальні послуги. Тому суд виснував, що безпідставне проживання відповідача у належній позивачу квартирі, порушує права останнього на мирне володіння та розпорядження своїм майном.

Крім того, суд погодився з тим, що в результаті зазначених протиправних дій відповідача позивачу спричинено моральну шкоду, яка з огляду на засади розумності, виваженості та справедливості підлягає стягненню з відповідача в розмірі 1000 грн, що буде співмірним з глибиною душевних страждань позивач.

Розподіл судових витрат між сторонами суд здійснив виходячи з часткового задоволення позовних вимог.

Однак апеляційний суд не може повністю погодитись з вищенаведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 є власником квартири у АДРЕСА_1 , і в нотаріальній довіреності від 23.02.2026 уповноважив ОСОБА_3 бути його представником, у тому числі, з питань укладення та підписання договорів обслуговування та оренди даної квартири. Відповідач ОСОБА_2 вселилася до вказаного житлового приміщення на підставі укладеного з ОСОБА_3 договору оренди від 03.09.2025.

Апеляційний суд відхиляє доводи скаржника про неналежність повноважень ОСОБА_3 при укладенні договору оренди житла, виходячи з наступного.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

За приписами ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання (ч. 1). Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Тому, хоча договір оренди належної позивачу квартири був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у часі раніше, ніж видана ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 довіреність, проте оформлення даного правочину та подальший розвиток подій свідчать про схвалення позивачем, як власником житлового приміщення, дій ОСОБА_3 щодо укладення, виконання та припинення договору оренди від 03.09.2025.

Також необґрунтованими є посилання апелянта на неврахування судом тієї обставини, що сам позивач не надав доказів несплати відповідачем орендної плати.

Відповідно ч. 1 ст. 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Наймач зобов`язаний своєчасно вносити плату за найм житла. Наймач зобов`язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму (ч. 3 ст. 815 ЦК України).

Згідно зі ст. 820 ЦК України розмір плати за найм житла встановлюється у договорі найму житла. Якщо законом встановлений максимальний розмір плати за найм житла, плата, встановлена у договорі, не може перевищувати цього розміру (ч. 1). Одностороння зміна розміру плати за найм житла не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2). Наймач вносить плату за найм житла у строк, встановлений договором найму житла. Якщо строк внесення плати за найм житла не встановлений договором, наймач вносить її щомісяця (ч. 3).

Отже, з огляду на зазначені норми права обов`язок надати докази сплати орендної плати (плати за найм житла) покладено на орендаря (наймача). У разі виникнення спору чи судового розгляду саме орендар повинен довести факт належного та своєчасного виконання зобов`язань з оплати.

У п. 4.1 договору оренди від 03.09.2025 сторони погодили внесення орендарем оплати за квартиру щомісяця в сумі 4000 грн, а також орендар повинен сплачувати всі комунальні платежі за квитанціями. Згідно п. 4.2 договору орендна плата вноситься передоплатою не пізніше 3-го числа кожного місяця.

Водночас жодних доказів належного виконання орендарем ОСОБА_2 своїх зобов`язань по сплаті орендної плати згідно умов договору оренди матеріали справи не містять, і відповідачем їх не надано в установлений процесуальний строк ані суду першої інстанції, ані апеляційному суду.

Право орендодавця розірвати договір оренди у разі несплати орендарем орендної плати передбачене п. 2.5 договору, чим ОСОБА_3 і скористалась, направивши 22.12.2025 ОСОБА_2 відповідний лист-оповіщення, який залишився відповідачем без належного реагування, що випливає й зі змісту апеляційної скарги, у якій ОСОБА_2 зазначає про поступове виселення з квартири упродовж лютого-березня 2026 року.

Натомість у відповідності до п. 5.1 договору оренди строк його дії сплив 03 лютого 2026 року й підстав для пролонгації договору не встановлено.

За таких обставин, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що після 03.02.2026 ОСОБА_2 проживала у належній ОСОБА_1 квартирі без належних правових підстав, чим порушила право власності позивача на вказане майно, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 41 Конституції України, ст. 321 ЦК України.

Одночасно апеляційний суд зауважує, що ст. 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь яких порушень свого права від будь яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом існування перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Тому, усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного позову.

У ч. 1 ст. 826 ЦК України встановлено, що у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (провадження №14-181 цс 18) зазначила, що допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення, а тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Водночас суд не може ухвалити рішення про виселення на підставі ст. 391 ЦК України особи, яка вже добровільно звільнила житло та не проживає в ньому, оскільки така вимога стає фактично безпредметною. Адже, виселення передбачає примусове переміщення особи та її речей із житлового приміщення, яке вона фактично займає. Неможливо виселити особу з приміщення, яка в ньому відсутня внаслідок добровільного залишення та проживання в іншому місці, що розцінюється як свідома поведінка та втрата інтересу до користування попереднім житлом.

Апеляційний суд зауважує, що обов`язок доведення обставин проживання відповідача без належних правових підстав у належному позивачу житловому приміщенні, що становить порушення його прав, як власника майна, покладено саме на позивача, а суд повинен установити, чи дійсно відповідач на час ухвалення рішення у справі за позовною вимогою про виселення продовжує проживати у цьому житлі.

Однак, ОСОБА_1 усупереч вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України не підтверджено належними, допустимими, достатніми й достовірними доказами факт проживання ОСОБА_2 у належній позивачу на праві власності квартирі на час ухвалення судового рішення про виселення відповідача, про що свідчить відсутність у справі відповідних актів, довідок, показань свідків тощо.

Натомість у матеріалах справи мається наданий відповідачем скріншот повідомлення у месенджері від 10 квітня 2026 року, за змістом якого відповідач повідомила представника позивача про звільнення нею та припинення користування квартирою. Також 19.04.2026 ОСОБА_2 направила на адресу представника позивача рекомендоване поштове відправлення з вмістом ключів від квартири, яке отримано адресатом 29.04.2026. Тобто, датою фактичного виселення відповідача з квартири позивача є 19 квітня 2026 року.

Водночас суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні в обґрунтування підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 послався лише на пояснення представника позивача про те, що відповідач самостійно не виселилася з квартири, безпідставно поклавши тягар доказування даної обставини на відповідача. Місцевий суд також не надав жодної оцінки наданим ОСОБА_2 доказам, підтверджуючим факт добровільного звільнення нею спірного житлового приміщення у період судового провадження та на момент ухвалення судового рішення.

Прикметно, що у відзиві на апеляційну скаргу сторона позивача підтверджує надання відповідачем у судове засідання 27.04.2026 доказів про нібито виселення з квартири, проте вони були залишені судом без належного правового реагування.

Доводи ж сторони позивача на безпідставне проживання відповідача у квартирі упродовж майже 5 місяців після отримання вимоги про звільнення житла, що було достатнім часом для виселення, є слушними, проте не спростовують тієї обставини, що на час ухвалення судового рішення відповідач уже самостійно виселилася з належної позивачу квартири, а отже позов у цій частині став безпредметним.

Хибними є твердження представника позивача про отримання від відповідача ключів від квартири поштою вже після оголошення рішення суду, оскільки згідно рекомендованого поштового відправлення такий факт мав місце 29.04.2026, а саме відправлення здійснено відповідачем 19.04.2026.

Посилання представника позивача, що той не уповноважував її на представництво щодо таких дій, не заслуговують на увагу, оскільки за умовами договору про надання правничої допомоги від 27.12.2025 Адвокатське бюро «Тетяни Коренькової» має право представляти і захищати права, свободи та інтереси клієнта ОСОБА_1 перед юридичними та фізичними особами (п. 4.1.2).

Крім того, за відсутності позивача-власника квартири на території України та не прийняття участі третьою особою (представником позивача за довіреністю ОСОБА_3 ) в судових засіданнях, відповідач у інший спосіб комунікувати з позивачем, у тому числі й передавати йому житлове приміщення, аніж через його представника-адвоката, не мала реальної можливості.

Таким чином, колегія суддів погоджується з аргументами скаржника про помилковість висновку суду першої інстанції, який безпідставно задовольнив вимогу позивача про виселення відповідача, яка вже звільнила квартиру та передала ключі від неї. Адже неможливо застосувати передбачений ч. 1 ст. 391 ЦК України спосіб захисту права власності власника майна, коли вже усунені відповідні перешкоди у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За таких обставин, судове рішення про задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення відповідача з квартири слід скасувати, ухваливши нове рішення про відмову в задоволенні позову у цій частині.

Разом з тим, як вище встановлено і не заперечується відповідачем, вона без належних правових підстав проживала у квартирі позивача понад установлений договором оренди строк до 19 квітня 2026 року, що свідчить про порушення прав позивача, як власника майна.

Виходячи з положень ст. 16, 23 ЦК України та змісту права на відшкодування моральної шкоди в цілому як способу захисту суб`єктивного цивільного права, компенсація моральної шкоди повинна відбуватися у будь якому випадку її спричинення - право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди виникає внаслідок порушення права особи незалежно від наявності спеціальних норм цивільного законодавства (п. 92 правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 01.09.2020 у справі №216/3521/16-ц).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: 1/ договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; 2/ у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01.03.2021 у справі №180/1735/16-ц.

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: 1/ наявність моральної шкоди; 2/ протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; 3/ наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом – моральною шкодою; 4/ вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди – явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (постанова Верховного Суду від 25.05.2022 у справі № 487/6970/20.

Позивач стверджує, що через порушення відповідачем його права власності, пов`язаного з тривалим не виселенням із належної йому квартири, він зазнав моральної шкоди; ці неправомірні дії відповідача призвели до його душевних страждань, що негативно вплинуло на психоемоційний стан, вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя та змусило звертатись до суду за захистом своїх порушених прав.

Тому, з урахуванням зазначених обставин та розподілу тягаря доказування, відповідачем не доведено відсутність своєї протиправності та вини в завданні моральної шкоди позивачу.

Натомість приписи ч. 3 ст. 386 ЦК України чітко визначають право власника, права якого порушені, на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Даний спосіб захисту порушених прав позивача є ефективним у спірних правовідносинах.

З огляду на викладене, апеляційний суд відхиляє доводи скаржника і вважає правильним висновок суду першої інстанції, який установив наявність всіх елементів цивільно-правової відповідальності та правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача завданої йому моральної шкоди.

Визначаючи розмір компенсації моральної шкоди в сумі 1000 грн, районний суд врахував характер неправомірних дій відповідача, глибину душевних страждань позивача, затрачений ним час для відновлення своїх прав, зважив на засади розумності, виваженості та справедливості.

Таку позицію місцевого суду підтримує й апеляційний суд, у зв`язку з чим оскаржуване судове рішення в цій частині необхідно залишити без змін.

Заперечуючи проти стягнутих судом першої інстанції судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7200 грн, апелянт вказує, що вони не були неминучими, але суд на це не звернув уваги.

Такі аргументи скаржника є частково слушними, оскільки, пославшись на відповідні норми національного законодавства та практику Європейського суду з прав людини, місцевий суд прийняв усю суму (12000 грн) пред`явлених позивачем до компенсації витрат на професійну правничу допомогу, наданої Адвокатським бюро «Тетяни Коренькової» та стягнув їх з відповідача пропорційно до задоволених позовних вимог.

Апеляційний суд погоджується з судом першої інстанції, що понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу підтверджуються належними й допустимими доказами: копіями договору про надання правничої допомоги від 27.12.2025, укладеного між Адвокатським бюро «Тетяни Коренькової» та ОСОБА_1 з додатком №1 до нього, прибутковим касовим ордером №2 від 02.01.2026 про прийняття від ОСОБА_1 12000 грн на підставі договору від 27.12.2025.

Водночас апеляційний суд зауважує, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited» проти України» від 02.06.2014); відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір (рішення у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002). Наведене також узгоджується й з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 12.05.2020 у справі №904/4507/18, де ВП ВС зазначила, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

З урахуванням вищенаведеного, слід виснувати, що не є обов`язковими для суду договірні зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат.

З огляду на викладене, апеляційний суд вважає, що супровід даної справи не потребував від адвоката вивчення великого обсягу фактичних даних, регулювання даної категорії справ здійснюється невеликим обсягом нормативно-правових актів, гонорар адвоката є фіксованим без зазначення детального опису виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) і затраченого на них часу, адвокат приймав участь лише у двох судових засіданнях, у зв`язку з чим юридичний супровід у цій справі не вимагав від адвоката значного обсягу правової та технічної роботи.

Тому, колегія суддів дійшла висновку, що заявлена позивачем сума судових витрат на правничу допомогу у розмірі 12000,00 грн є завищеною і непропорційною до предмета спору, його складності та фактичної потреби в затраченному часі на надання послуги.

У зв`язку з цим, з огляду на критерії співмірності, розумності, обгрунтованості та пропорційності, витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачу за рахунок відповідача, слід зменшити з 12000,00 грн до 8000,00 грн, що забезпечить справедливий баланс між інтересами сторін, розподіливши вказану суму пропорційно до задоволених позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінитирішення.

Згідно з п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, враховуючи означене, на основі всебічно, повно й об`єктивно з`ясованих обставин, що мають значення для справи і на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, визначивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та норми права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів констатує невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи та неправильне застосування судом норм матеріального права.

У зв`язку з цим, у відповідності до п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, апеляційний суд висновлює, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню, а рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 30.04.2026:

- скасуванню в частині задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення ОСОБА_2 із квартири, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову у цій частині;

- зміні в частині визначених до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат по сплаті судового збору та на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких належать й витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Апеляційним судом частково задоволено апеляційну скаргу відповідача та позовні вимоги позивача.

Тому стягнуті з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати за розгляд справи судом першої інстанції також підлягають відповідному коригуванню шляхом зменшення:

- судового збору: з 1277,95 грн до 212,99 грн;

- витрат на професійну правничу допомогу: з 7200,00 грн до 800,00 грн (8000 : 2 х 20%).

Відповідачем за подачу апеляційної скарги сплачено судовий збір у сумі 3194,88 грн (а.с. 111).

Тому, з урахуванням часткового задоволення апеляційної скарги (на 50,00%), за апеляційний перегляд справи з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір у сумі 1597,44 грн (3194,88 грн х 50,00%).

Керуючись ст. 141, 367-369, 374, 376 ч. 1 п. 3, 4, 381-384, 389-391 ЦПК України,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2026 року в частині усунення перешкод ОСОБА_1 у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном – квартирою за адресою : АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири за адресою : АДРЕСА_1 , – скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 30 квітня 2026 року в частині визначених до стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат по сплаті судового збору та на професійну правничу допомогу – змінити, зменшивши суму судового збору з 1277,95 грн до 212,99 грн та витрат на професійну правничу допомогу з 7200,00 грн до 800,00 грн.

В іншій частині рішення суду першої інстанції – залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1597,44 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Повне судове рішення складено 31 липня 2026 року.

Головуючий О.А. Луговець

Судді О.В. Разгуляєва

О.П. Супрун