Постанова від 28 липня 2026 р. у справі №211/10556/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5481/26 Справа № 211/10556/25 Суддя у 1-й інстанції - Гонтар А. Л. Суддя у 2-й інстанції - Агєєв О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 липня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Агєєва О.В.,

суддів: Гапонова А.В., Красвітної Т.П.

за участю секретаря судового засідання Кирилішиної В.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Дніпро цивільну справу №211/10556/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , в інтересах малолітнього сина ОСОБА_3 , треті особи - виконавчий комітет Довгинцівської районної в місті ради міста Кривого Рогу, служба у справах дітей; виконавчий комітет Лозуватської сільської ради, служба у справах дітей, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 20 лютого 2026 року, ухвалене у складі судді Гонтар А.Л., -

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з даним позовом до ОСОБА_2 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

В обґрунтування своїх позовних вимог зазначив, що він з 2013 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який 28 березня 2023 року було розірвано.

Від шлюбу вони мають малолітнього сина ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Під час шлюбу сторони купили житловий будинок в АДРЕСА_1 .

Зазначений будинок по Ѕ частині належить позивачу та відповідачу ОСОБА_2 .

Зауважує, що ОСОБА_2 та малолітній син ОСОБА_3 постійно проживають в придбаному будинку.

02 вересня 2011 року матір позивача придбала квартиру за адресою АДРЕСА_2 . В зазначеній квартирі зареєстрований позивач та його малолітній син ОСОБА_3

24 жовтня 2024 року його (позивача) мати померла, а 15 листопада 2024 року позивач звернувся до приватного нотаріуса з заявою про прийняття спадщини після смерті матері.

Зауважує, що реєстрація в успадкованій ним квартирі ОСОБА_3 створює йому перешкоди в реалізації прав як власника щодо розпорядження нею.

Звертає увагу, що він неодноразово звертався до ОСОБА_2 з проханням надати дозвіл на зняття з реєстрації сина, але вона відмовляла. У зв`язку з чим, просив визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив права користування житловим приміщенням – квартирою, яка розташована за адресою АДРЕСА_2 .

Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 20 лютого 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в інтересах малолітнього сина ОСОБА_3 , про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - відмовлено.

Не погодившись із зазначеними рішеннями ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вважає що рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області підлягає скасуванню повністю в зв`язку з неправильним застосування норм матеріального права та невідповідністю висновкам, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

В обґрунтування скарги зазначає, що позивач являється власником квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , згідно свідоцтва про право на спадщину за законом від 04 грудня 2025 року, виданого приватним нотаріусом Криворізького районного нотаріального округу Дніпропетровської області.

Вказує, що згідно Витягів з реєстру територіальної громади за адресою: АДРЕСА_2 , зареєстровані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та позивач.

Відповідно до змісту актів, складених сусідами, вбачається, що малолітній ОСОБА_3 в квартирі за адресою АДРЕСА_2 ніколи не проживав, а фактично проживає разом зі своїми батьками у будинку номер АДРЕСА_1 .

Вважає, що судом першої інстанції було залишено поза увагою те, що малолітній ОСОБА_3 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою за адресою: АДРЕСА_3 , оскільки він в дану квартиру не вселявся і жодного дня в ній не проживав, його особистих речей у квартирі не має, перешкод для його вселення у квартиру позивач не створював.

Звертає увагу, що судом першої інстанції порушено п.1 ст.8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ст.30 Конституції України, ст.ст.317-319, 321 ЦК України, ч.4 ст.29, ч.2 ст.405 ЦК України, а також не враховано, що інтереси малолітнього ОСОБА_3 , щодо реалізації його житлових прав забезпечені найкращим чином шляхом надання йому місця проживання у приватному будинку, площа якого в чотири рази перевищує площу спірної квартири, в якому виконаний сучасний ремонт та створені комфортні умови для життя і розвитку.

У зв`язку з чим, просить рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 20 лютого 2026 року у справі №211/10556/25 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким визнати ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою, розташованою за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач своїм правом на подачу відзиву не скористався.

Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Ліфшиць З.О. подала клопотання у справі, в яких просила врахувати позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16ц.

Зазначила, що станом на день звернення до суду, малолітній ОСОБА_3 не досяг чотирнадцятирічного віку, а відтак є малолітньою дитиною у розмінні ч.2 ст.6 СК України, а факт не проживання дитини в квартирі, а також те, що його матір має інше житло не може бути безумовною підставою для визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Крім того, позивачами не доведено, що ОСОБА_3 , був обізнаний про своє місце реєстрації, та право вибору місця проживання, згідно ч.2 ст.29 ЦК України, зокрема, можливість проживати в оспорюваній квартирі, а відтак, є недоведеним факт неповажності його не проживання за місцем реєстрації.

Вважає, що рішення суду першої інстанції винесено з дотриманням найкращих інтересів малолітньої дитини, а тому просила у задоволенні вимог апелянта (позивача) відмовити в повному обсязі, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Судове засідання по справі просила провести за відсутності представника відповідача.

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Вірко В.В. у судовому засіданні апеляційного суду підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити.

Інші учасники справи в судове засідання апеляційного суду не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись у встановленому законом порядку.

Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу за відсутності учасників справи, які не з`явились в судове засідання, оскільки, відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою АДРЕСА_2 .

Квартира АДРЕСА_4 належала на праві власності матері позивача ОСОБА_4 , що підтверджують витяг про державну реєстрацію прав № 31339054 від 17 вересня 2011 року, договір купівлі продажу від 02 вересня 2011 року.

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 померла, про що зроблено актовий запис № 2066 у Криворізькому відділі державної реєстрації актів цивільного стану у Криворізькому районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса).

Як убачається зі змісту акту без дати, ОСОБА_3 за адресою АДРЕСА_2 ніколи не проживав.

Зазначений акт складено на підставі відомостей, які надали мешканці будинку АДРЕСА_5 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не довів обставини, які мають значення для справи і на які він посилався як на підставу своїх вимог, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім цього, судом першої інстанції взято до уваги позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 09 вересня 2020 року у справі № 755/16152/16-ц: «….Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на таке.

Згідно зі ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме порушене право та з яких підстав.

Згідно з частиною другою статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв?язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

Крім того, відповідно до частини другої статті 405 Цивільного кодексу України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.

Положення цієї статті застосовуються до правовідносини, які виникли між власниками житла (на праві приватної власності) та членами їх сім`ї.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Відповідно до ст.ст.12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, підстава, на якій місце проживання малолітнього ОСОБА_3 , 2018 року народження, реєструвалося у спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалась, тому вважається, що він набув права користування цим житлом на законних підставах.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що скаржник ОСОБА_1 посилається на неможливість володіти, користуватися і розпоряджатися своїм нерухомим майном на власний розсуд, оскільки цьому заважає реєстрація в квартирі його малолітнього сина, який там жодного дня фактично не проживав, бо забезпечений іншим більш комфортним місцем проживання.

Останній (малолітній ОСОБА_8 ), згідно встановлених обставин справи, фактично проживає разом зі своєю матір`ю та батьком (позивачем) за адресою: АДРЕСА_1 .

Посилаючись на ч.2 ст.405 ЦК України, позивач вважає, що малолітній ОСОБА_3 є таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки він в дану квартиру не вселявся і жодного дня в ній не проживав, його особистих речей у квартирі не має, перешкод для його вселення у квартиру позивач не створював.

Колегія суддів зауважує, що не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що визначальним в даному випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені правові висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

За положеннями ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем не доведено, що неповнолітній ОСОБА_3 був обізнаний про своє місце реєстрації, та право вибору місця проживання, згідно ч.2 ст.29 ЦК України, зокрема, можливість проживати в квартирі АДРЕСА_4 , а відтак, є недоведеним факт неповажності його не проживання за місцем реєстрації.

Доводи апеляційної скарги, що судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не застосовано норми матеріального права, яка мала бути застосована, відхиляються колегією суддів, оскільки апеляційним судом не встановлено порушення судом першої інстанції норм матеріального права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження і спростовуються доказами, що містяться в матеріалах справи, а тільки зводяться до не згоди скаржника із судовим рішенням та не впливають на правильність висновків суду першої інстанції.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду підлягає залишенню без змін.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року; SERYVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909|04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вище викладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

Відповідно до ч.ч.1, 13 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З огляду на висновок про залишення апеляційної скарги без задоволення, підстав для перерозподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд –

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу від 20 лютого 2026 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Судді:

Повний текст постанови складено 29.07.2026 року.

Головуючий суддя О.В.Агєєв