Вирок від 30 липня 2026 р. у справі №753/1357/26 — Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/1357/26

провадження № 1-кп/753/1336/26

В И Р О К

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"31" липня 2026 р. Дарницький районний суд м. Києва у складі:

головуючого - судді ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду кримінальне провадження, внесеному до ЄРДР за № 62026080200000107 від 12 січня 2026 року, відносно

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Ялта, АРК, громадянина України, зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , несудимого,

обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_3 ,

прокурора ОСОБА_4

захисника ОСОБА_5 ,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_2 , будучи громадянином України, вчинив державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, а саме: надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Зокрема, достовірно знаючи про тимчасову окупацію рф з 20 лютого 2014 року території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, ОСОБА_2 , перебуваючи на державній службі в органах державної виконавчої влади України, будучи працівником правоохоронного органу, в порушення вимог Конституції та законів України, достовірно знаючи, розуміючи незаконність дій Верховної Ради АР Крим та рф щодо приєднання території АР Крим та м. Севастополя до складу рф, усвідомлюючи, що так званий «Государственный комитет по лесному и охотничьему хозяйству Республики Крым» відповідно до положень ст. 64 Конвенції є незаконно створеним органом, діючи добровільно та умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності України, бажаючи допомогти іноземній державі та її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, з метою зміцнення та посилення заходів тимчасової окупації території АР Крим, діючи в інтересах рф, в 2014 році, більш точної дати досудовим розслідуванням не встановлено, знаходячись на тимчасово окупованій території АР Крим за власною добровільною згодою почав працювати у незаконно утвореному територіальному органі рф, а саме, зайняв посаду директора Ялтинського гірничо-лісового природного заповідника, а в період часу з 30 вересня 2019 року по 18 листопада 2021 року ОСОБА_2 займав посаду директора у так званому державному бюджетному закладі «Республіки Крим» національному природньому парку «Тарханкутський».

Отже, громадянин України ОСОБА_2 умисно свідомо продовжив здійснювати незаконну державну діяльність у незаконно створених рф на цій окупованій території України державних органів влади, керувався російським законодавством, тобто виконував функції представника влади країни агресора чим забезпечив функціонування незаконно створеної системи державної виконавчої влади, зокрема територіальних органів «Государственного комитета по лесному и охотничьему хозяйству Республики Крым», що призводить до зміцнення окупаційної влади та недопущення контролю української влади на півострові Крим.

Оскільки, керуючись ч. 3 ст. 323 КПК України, судовий розгляд у межах даного кримінального провадження здійснювався за відсутності обвинуваченого (in absentia), він показань суду не надавав, при цьому заяв, протестів та клопотань на адресу суду, також, не подавав.

Судовий розгляд проводився за обов`язкової участі захисника, який був забезпечений державою та користувався процесуальними правами обвинуваченого.

Аналіз наявних в матеріалах справи численних документів на підтвердження завчасних належних викликів ОСОБА_2 до слідчого (прокурора) та суду, направлених йому повідомлень з приводу його прав та обов`язків, оголошеної підозри, висунутого обвинувачення та руху спеціального судового провадження свідчить про те, що він мав підстави усвідомлювати, що проти нього розпочато кримінальне провадження, він отримав чи мав би отримати оголошену підозру, відповідні виклики та пред`явлене обвинувачення, мав можливість бути обізнаним із усіма своїми правами, в тому числі, на захист та доступ до правосуддя. Відтак, держава Україна під контролем сторони захисту та суду використала всі можливості для того, щоб обвинувачений мав право під час судового провадження як мінімум на такі гарантії: а) бути терміново і докладно повідомленим мовою, яку він розуміє, про характер і підставу обвинувачення; б) мати достатній час і можливості для підготовки свого захисту, обрати самостійно захисника; в) бути судженим в його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним захисника, бути повідомленим про це право і мати призначеного захисника безплатно.

Така ситуація узгоджується із взятими на себе зобов`язаннями, яких повинна дотримуватися держава Україна з тим, щоб забезпечити реальне використання права, яке гарантується статтею 6 Європейської Конвенції з прав людини та ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Суд уважає, що наявні у справі документи свідчать про відмову ОСОБА_2 , який повинен знати про розпочате кримінальне провадження, від здійснення свого права предстати перед українським судом за діяння вчинені на території суверенної України, юрисдикцію якої над собою вона не визнає, та захищати себе безпосередньо в такому суді, а так само свідчать про його наміри ухилитися від правосуддя держави Україна. Ухилення обвинуваченого від правосуддя суд оцінює як реалізацію останнім його невід`ємного права на свободу від самозвинувачення чи самовикриття (п/п. «g» п. 3 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 63 Конституції України), як одну з ключових гарантій презумпції невинуватості.

Зважаючи на специфіку спеціального судового провадження (ч. 3 ст. 323 КПК України), суд, зберігаючи неупередженість та безсторонність, надає особливого значення охороні прав та законних інтересів обвинуваченого як учасника кримінального провадження, яке відбувається за його відсутності, забезпеченню повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб до обвинуваченого була застосована належна правова процедура в контексті приписів ст. 2 КПК України з дотриманням всіх загальних засад кримінального провадження з урахуванням особливостей, встановлених виключно законом. Ці особливості вимагають від суду прискіпливої оцінки кожного поданого доказу обвинувачення, відтак поріг вимогливості до доказування у даному випадку має бути підвищений.

Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини, вчинення кримінального правопорушення; 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Відповідно до ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачених ст. 91 КПК України покладається на прокурора.

Суд же відповідно до ст. 26 КПК України у кримінальному провадженні вирішує питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень, а ч. 1 ст. 337 КПК України передбачає, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту, крім випадків, передбачених цією статтею.

Тобто обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні.

В судовому засіданні були дослідженні наступні докази.

Заява про кримінальне правопорушення від народного депутата України ОСОБА_6 за фактом вчинення службовими особами територіального підрозділу Державного агентства лісових ресурсів в АР Крим діянь на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості України, що виразилось в наданні іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. (т. 2 а.с. 74-121).

Згідно відповіді Державного агентства лісових ресурсів України від 12 січня 2017 року (т. 2 а.с. 170-172) станови на 1 січня 2014 року директором «Мисливського господарства «Холодна гора» був ОСОБА_2 .

Згідно рапорту о/у другого оперативного відділу ТУ ДБР (т. 3 а.с. 4-8) на сайті «https://vypiska-nalog.com» міститься інформація про те, що ОСОБА_2 значиться як «директор государственного бюджетного учреждения Республики Крым национальный природный парк» «Тарханкутський».

Згідно протоколу огляду інтернет видання від 13 грудня 2023 року (т. 3 а.с. 9-19) проведено огляд інформації в мережі Інтернет через пошукову систему «ya.ru» виявлено інформацію про ГБУ РК НПП «Тарханкутський».

Згідно рапорту о/у 2-го відділу УСР в Київській області ДСР НП України від 05 січня 2025 року (т. 3 а.с. 22) ОСОБА_2 мешкає у АР Крим, а саме в Сімферополі.

Відповідно до протоколів огляду веб-сайтів від 3,4 вересня 2025 року (т. 3 а.с. 32-37), об`єктом огляду є інформація в інтернеті «Правительство Республики Крым. Поиск. Новости», згідно якої є стаття від 15 січня 2015 року під назвою « ОСОБА_7 спортивной общественности Ялты развитие велоспорта» у зустрічі взяв учать директор Ялтинского гірничо-лісового природного заповідника ОСОБА_8 . Також, стаття від 14 березня 2016 року під назвою «В Ялтинском заповеднике состязались юные знатоки и любители природы», де засновником та фінансовим керівником, а також, головою журі став директор ДБУ РК Ялтинского гірничо-лісового природного заповідника ОСОБА_8 .

Згідно протоколу огляду веб-сайтів від 5 вересня 2025 року (т. 3 а.с. 38-39), де об`єктом огляду є інформація в інтернеті «Всероссийский бизнес-центр. Проверка контрагента», щодо діяльності державної бюджетної установи «Республіки Крим» «Тарханкутський» та «ЯГЛПЗ», директором яких зазначається ОСОБА_9 .

Відповідно актового запису про народження № 54 ОСОБА_2 народився в АР ІНФОРМАЦІЯ_2 (т. 3 а.с. 59).

Згідно відомостей про осіб, які перетнули державний кордон в проміжок часу з 8 листопада 2017 року по 8 вересня 2025 року особа ОСОБА_2 відсутня (т. 3 а.с. 61).

Згідно інформації з офіційного сайту yuocontrol.com.ua (т. 3 а.с. 64-76), станом на 27 травня 2016 року керівником ДП «Мисливське Господарство «Холодна Гора» є ОСОБА_2 .

Всі перелічені джерела інформації суд оцінює за правилами документа (ст. 99 КПК України), а відомості, що вони містять, визнає належними та допустимими зважаючи на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні.

Згідно з ч. 1 ст. 237 КПК з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, на підтвердження винуватості ОСОБА_2 сторона обвинувачення посилається, зокрема, на протоколи огляду сайтів та протоколи огляду інтернет-видань, якими підтверджується, що останній продовжив здійснювати незаконну державну діяльність у незаконно створених рф на окупованій території України державних органів влади, керувався російським законодавством, тобто виконував функції представника влади країни агресора чим забезпечив функціонування незаконно створеної системи державної виконавчої влади, зокрема територіальних органів «Государственного комитета по лесному и охотничьему хозяйству Республики Крым», що призводить до зміцнення окупаційної влади та недопущення контролю української влади на півострові Крим

Правовий акт індивідуальної дії розміщений в мережі «Інтернет», сам по собі не є переконливим доказом його фізичного існування, тим більше реалізації, однак підстав для визнання таких доказів недопустимими і неналежними не вбачається, оскільки інформація взята з офіційний інтернет-сайтів органів державної влади рф, які загальнодоступні в мережі «Інтернет».

Огляд зазначених інтернет-сайтів здійснено уповноваженою особою з дотриманням вимог ст. 237 КПК та зафіксовано (за допомогою функцій скріншоту та друку) зміст відображеної у них, як електронних документах, інформації, що підтверджує існування обставин, які підлягають доказуванню у цьому кримінальному провадженні.

Враховуючи логічність, послідовність, узгодженість між собою вказаних доказів за змістом, їх єдність та взаємозв`язок за часом та характером подій, суд визнає наведені та проаналізовані задокументовані дані про діяльність ОСОБА_2 зайняв посаду директора окупаційних органів влади рф, достовірними доказами обвинувачення.

Будь-яких інших належних та допустимих доказів в ході судового розгляду сторонами з боку обвинувачення та захисту, які були вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених КПК України, враховуючи, що суд зберігаючи об`єктивність та неупередженість у ході розгляду даного кримінального провадження створив їм необхідні умови для реалізації ними їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків, надано не було.

Отже, дослідивши, оцінивши та перевіривши зібрані у кримінальному провадженні докази, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв`язку, суд приходить до наступних висновків.

При ухваленні вироку відносно обвинуваченого ОСОБА_2 суд уважає за необхідне відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосувати як джерело права Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Так, у рішеннях «Коробов проти України» від 21 жовтня 2011 року, «Ірландія проти Сполученого Королівства» від 18 січня 1978 року Європейський суд з прав людини зазначає, що при оцінці доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростованих презумпцій факту.

З огляду на особливості даного кримінального провадження, окремої уваги потребує правова оцінка питання громадянства ОСОБА_2 та фактів з цього приводу.

Громадянство України ОСОБА_2 підтверджено дослідженими судом доказами та ніким із учасників судового розгляду не оспорюється, а тому доказуванню не підлягає.

Відповідно до ст. 4 Конституції України в Україні існує єдине громадянство.

Згідно з положеннями Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року № 2235-III, який визначає підстави і порядок набуття та припинення громадянства України, законодавство у цій сфері ґрунтується на принципах: єдиного громадянства, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, то у правових відносинах з Україною визнається лише громадянином України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; збереження громадянства України незалежно від місця проживання (ст. 2). Громадянство України припиняється внаслідок виходу з громадянства України за клопотанням громадянина України та втрати громадянства України внаслідок добровільного набуття повнолітнім громадянином України громадянства іншої держави (ст. ст. 17, 18 та 19). При цьому, вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави, про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України, а не допускається, якщо особі в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України для набуття громадянства іншої держави повинен був звертатися із заявою чи клопотанням про таке набуття відповідно до порядку, встановленого національним законодавством держави, громадянство якої набуто. Датою припинення громадянства України у всіх випадках є дата видання відповідного Указу Президента України (ст. ст. 18 та 19). Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до видання указу Президента України про припинення громадянства України несе всі обов`язки громадянина України (ст. 20).

За Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII (ч. 4 ст. 5), примусове автоматичне набуття громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною і не є підставою для втрати громадянства України.

Як вбачається зі ст. 4 Закону рф № 6-ФКЗ від 21 березня 2014 року, з дня прийняття АР Крим до рф, тобто з 21 березня 2014 року, автоматично визнавалося громадянство рф у всіх громадян України, які постійно проживали на території АР Крим, за ними залишалося право протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України. Передбачені законодавством рф обмеження на заміщення державних посад особами, що мають громадянство іншої країни, на території АР Крим почали діяти лише після перебігу місяця з дня прийняття АР Крим до рф.

Разом з тим, з урахуванням встановлених фактичних обставин, ОСОБА_2 , скориставшись правом працювати на території АР Крим, фактично отримав за законодавством рф громадянство рф, як необхідну умову такої діяльності, тобто, з боку рф за ним автоматично визнається громадянство рф, і він своїм правом протягом одного місяця заявити про своє бажання зберегти громадянство України не скористався.

Суд при цьому, бере до уваги, що законодавство рф визначає підстави набуття та припинення громадянства рф, проте не може вирішувати питання припинення громадянства іншої країни, в тому числі України.

Таким чином, враховуючи приписи ст. 4 Конституції України, ст. ст. 2, 17-20 Закону України «Про громадянство України», ч. 4 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», дотримуючись проголошеного в Україні визнання права громадянина України на зміну громадянства у встановленому порядку, ОСОБА_2 по теперішній час залишається громадянином України незалежно від місця його проживання. Примусове автоматичне набуття ним, як громадянином України, який проживає на тимчасово окупованій території, громадянства рф не визнається Україною, відтак не може бути підставою для втрати ним громадянства України. Через оголошену ОСОБА_2 у межах даного провадження підозру у вчиненні кримінального правопорушення не допускається і його вихід з громадянства України. Фактичне набуття ОСОБА_10 громадянства рф не впливає на зміст його правових відносин з Україною, за якими він визнається лише громадянином України.

Будь-яких інших доказів про намір ОСОБА_2 відмовитись від громадянства України суду надано не було.

Крім цього, суд уважає доведеним, що ОСОБА_2 , будучи громадянином України, умисно свідомо продовжив здійснювати незаконну державну діяльність у незаконно створених рф на цій окупованій території України державних органів влади, керувався російським законодавством, тобто виконував функції представника влади країни агресора чим забезпечив функціонування незаконно створеної системи державної виконавчої влади, зокрема територіальних органів «Государственного комитета по лесному и охотничьему хозяйству Республики Крым», що підтверджується наведеними у вироками доказами.

Між тим, вчинення будь-яких діянь, передбачених ст. 111 КК України, заподіює шкоду національній безпеці України, і розцінюються як підривна діяльність проти неї. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці - це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати і допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо.

Кримінальним законом установлено, що надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим чи дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.

Отже, здійснення ОСОБА_2 за таких умов діяльності від імені рф свідчить про порушення ним вимог ст. 65 Конституції України, оскільки забезпечувало становлення та зміцнення окупаційної влади РФ шляхом утворення та функціонування незаконно створених окупаційних органів влади рф на окупованій території України, виконання функцій представника окупаційної судової влади рф з метою недопущення контролю української влади на території АР Крим, а відтак надання ним допомоги рф в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду суверенітетові України.

Достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду ОСОБА_2 для усвідомлення ним фактів активної підривної діяльності рф проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим доводиться об`єктивними даними про його освіту та посаду, яку він обіймав.

Суд звертає увагу, що окупація території АР Крим та встановлення на цій території окупаційних органів влади, мала відкритий характер, а тому ОСОБА_2 , будучи громадянином України та працівником правоохоронного органу, тобто носієм вищої юридичної освіти, а відповідно і достатнього рівня спеціальних знань в галузі права, очевидно усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачав їх суспільно-небезпечні наслідки і бажав їх настання, тобто діяв з прямим умислом.

За таких обставин, суд уважає, що ОСОБА_2 діяв з прямим умислом, так як останній керувався виключно корисливим мотивом та хибним почуттям кар`єризму, використовуючи факт встановлення окупаційної влади на території АР Крим у своїх особистих інтересах, маючи на меті обійняти посаду у незаконно створеному органі.

На підставі викладеного, суд уважає доведеною вину ОСОБА_2 поза розумним сумнівом у вчиненні державної зради, тобто у вчиненні громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості України, а саме: в наданні іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України.

При обранні виду та міри покарання суд, реалізуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, вважає, що покарання повинно бути відповідним вчиненому і сприяти виправленню обвинуваченого та запобіганню вчинення нових злочинів.

Призначаючи ОСОБА_2 покарання за ч. 1 ст. 111 КК України, суд ураховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, який є особливо тяжким, вчинення умисного кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, конкретні обставини кримінального провадження, особу обвинуваченого, який несудимий, не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра, підвищену суспільну небезпечність даного кримінального правопорушення.

Обставин, що обтяжують та пом`якшують покарання судом не встановлено.

З урахуванням наведеного, суд уважає необхідним призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі в межах санкції, передбаченої ч. 1 ст. 111 КК України, з конфіскацією усього належного йому на праві приватної власності майна.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 КК України позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру кримінального правопорушення, вчиненого за посадою або у зв`язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Приймаючи рішення щодо застосування до ОСОБА_2 додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, яке не передбачене ч. 1 ст. 111 КК України (в редакції Закону № 1183-VII від 18.04.2014), суд враховує характер вчиненого ОСОБА_2 особливо тяжкого кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, під час перебування на посаді директора ДП «Мисливське господарство» Холодна гора» почав працювати на посаді директора «Ялтинського гірничо-лісового природного заповідника, а з 30 вересня 2019 року на посаді директора т.зв. державному бюджетному закладі №Республіки Крим» національному природньому парку «Тарханкутський», та характер його діяння свідчить про неможливість збереження за ним права обіймати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування.

Таким чином, суд відповідно до вимог ч. 2 ст. 55 КК України вважає за необхідне призначити ОСОБА_2 додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади у органах державної влади та місцевого самоврядування строком на 3 роки.

Таке покарання, на переконання суду, є справедливим та відповідатиме меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягається до кримінальної відповідальності.

Також, ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2025 року накладено арешт на майно ОСОБА_2 - автомобіль марки Nissan Terrano, 1990 року випуску, р.з. НОМЕР_1 .

Ураховуючи, що судом ОСОБА_2 призначено покарання у виді конфіскації майна, суд уважає за доцільне залишити відповідні заходи забезпечення без змін, оскільки вони сприяють реалізації призначеного вироком додаткового покарання

Речові докази та судові витрати відсутні.

Керуючись ст. ст. 370, 374 КПК України, суд

у х в а л и в:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 111 КК України, і призначити йому покарання у виді 13 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

На підставі ст. 55 КК України призначити ОСОБА_2 додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати посади у органах державної влади та місцевого самоврядування строком на 3 роки.

Початок строку відбування покарання ОСОБА_2 вираховувати з дня його фактичного затримання.

Заходи забезпечення кримінального провадження, накладені ухвалою слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 грудня 2025 року залишити без змін. Після набрання вироком законної сили автомобіль марки Nissan Terrano, 1990 року випуску, р.з. НОМЕР_1 конфіскувати в дохід держави.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Київського Апеляційного суду через Дарницький районний суд м. Києва протягом 30 днів з дня його проголошення.

Копія вироку негайно після його проголошення вручається захиснику обвинуваченого та прокурору.

Суддя ОСОБА_1